Глава 33. Навіки разом

До ослабленого Шехзаде тут же підбіг Бунджук, який без зайвих слів силоміць затягнув спадкоємця у його покої, аби знову, як у старі похмурі часи, долати біль наодинці. Але чомусь у юного спадкоємця серце боліло набагато більше, ніж будь-що інше... Важко впавши в крісло неподалік від каміна, юнак стомлено заплющив очі, згадуючи всі ті прекрасні миті, коли вона була поруч... Перша зустріч, перший вечір разом, перший масаж, серцебиття, коли такі ніжні пальчики вперше торкнулися його спини, перший поцілунок, перше зізнання в любові... З нею все було вперше, бо лиш вона посміла пробратися в закам'яніле серце Шехзаде, посіявши там мрії і кохання, надії і радість... Чого тепер йому очікувати від цього життя? Так, він зміцнів, набрався сили і майже вилікувався, але кого вони обманюють? Хіба він викликатиме масажисток, щоб продовжити лікування? Хіба образ іншої жінки зможе витіснити з серця ніжне личко коханої? Ніколи... Тепер усе, чого б він не досяг, не матиме сенсу. Ніщо не має сенсу без неї, його Деніз. Тоді навіщо він відпустив її, сам прийняв за неї рішення? Напевно, хотів, щоб вона заперечила йому... Однак ні, він не шкодував і не звинувачував її. Лише бажав щастя...

У ту мить, коли юнак не очікував уже зовсім нічого, дуже різко відчинилися двері. Принц, який навіть не відреагував на цей звук, аж підвівся з подиву, коли угледів образ прекрасної чорнявки на порозі його покоїв. Очі Деніз так гармонійно поєднували радість і сльози, що серце у вкрай засмученого принца закололо і на мить зупинилося. Що змусило її повернутися? Що стало причиною цих прозорих кришталів на її очах?

— Джихангіре! — голос тремтів, але був як ніколи впевненим. Що ж, ця дівчина від природи наділена вмінням дивувати, але сьогодні... Раптово на її малинових вустах засяяла посмішка, водночас з очей скотилося кілька солоних сліз.

— Деніз, що трапилося? Я думав, що ти вже в дорозі... Ти плачеш, душе моя? — не знаючи, у чому річ, нещасний божеволів від здогадок. Не затримуючись на порозі, Хатун кинулася в обійми Шехзаде. Зловивши кохану і міцно обійнявши її, юнак відчув, як тремтить її тіло, як важко вона дихає і як міцно обіймає його. Так міцно, наче від цього залежить її життя. Наче вони не бачилися сотні років, хоч насправді розлучилися кілька хвилин тому. Однак що там ті хвилини? Для тих, хто по-справжньому кохає, секунда нарізно є вічністю. Він знову вдихає її запаморочливий аромат, називаючи себе дурнем, який власноруч відпустив своє щастя. Дихає нею, цілує волосся, обіймає і не може втихомирити свою спрагу за тією, якої ніколи не буде забагато.

— Я так злякалася, Джихангіре! В якусь мить я усвідомила, що роблю, і мені стало дуже страшно! — на вухо принцу шепотіла чорнявка. Він відсторонився, аби поглянути в її очі.

— Чого ти боялася, кохана? Все безпечно, з тобою була охорона... Що злякало тебе? Ми це виправимо... — нічого не розуміючи і навіть не тямлячи себе, шепотів він. Усе заглушував стукіт їхніх сердець.

— Я вже виправила... — стиха, вже більш спокійно мовила красуня, а тоді звела свій осяйний погляд до очей Шехзаде. — Я тебе запитаю щось... Відповідай чесно, добре?

— Авжеж...

— Пам'ятаєш той день, коли мене звинувачували в підпалі Династійців, а я лежала непритомною в лазареті? Ти був поруч... Тоді ти, думаючи, що я не чую, сказав чарівні слова... Ти досі відчуваєш це?

Джихангір ледь всміхнувся, заправивши чорняве пасмо волосся за вушко своєї фаворитки. Ті слова він добре пам'ятав, бо їх промовляла душа у палкій молитві: «Моє сонечко, відкрий свої очі... Я ж помру без твоєї усмішки. Без тебе життя втрачає сенс. Без кохання воно немислиме... Деніз, прокинься, рідна... Я так хочу жити поруч з тобою, кохати тебе до останнього свого дня... Так хочу стати батьком твоєї дитини, засинати щоночі в твоїх обіймах, а прокидатися від твоїх поцілунків... Не покидай мене, молю тебе». Набравшись сміливості, красень стиха промовив, не відводячи погляду від очей коханої:

— Хіба може бути інакше? Хіба я здатен не бажати прожити з тобою кожну секунду свого життя? Щодня я закохуюсь у тебе ще більше, рідна. Ти — єдиний подарунок Аллаха, мій безцінний скарб, єдина дівчина мого життя. Я кохаю тебе, Деніз. Ти знаєш це... Але не хвилюйся, моя любов не агресивна. Найбільше, що я маю в цім житті — це несміливі мрії про дружню сім'ю. Нашу з тобою... У найважчі часи уявляв щасливі дні, і це додавало мені сил. Завжди мріяв про сина і донечку з твоїми очима, таку ж красиву і благородну... Але ти не слухай цих дурних балачок. Не хочу тримати тебе тут силоміць, ти обов'язково маєш стати щасливою. Вже вкотре за сьогодні кажу тобі це. Заради цього я згоден відпустити тебе і приректи себе на існування вдалині від тебе. Повертайся на Батьківщину, туди, де живуть твої думки і бажання. Знайди там усе, що було втрачено, Кеті. Вільна венеційська сеньйорита Кеті... — сказавши останні фрази з особливим болем у серці, принц забрав свої руки від дівчини.

У цю мить, коли Шехзаде знову самостійно зрікався того єдиного, що могло б здійснити всі найзаповітніші його мрії, відбулося щось, що неможливо уявити. Можливо, це було те саме диво, у яке нас вчать вірити з дитинства... А чорнява Хатун вперше побачила обличчя справжнього кохання. Його легко впізнати, бо воно має очі кольору тепла і складається з самопожертви. Якщо ви захочете дізнатися, чи кохаєте людину по-справжньому, запитайте себе: чи ставите ви її інтереси вище за свої? Кохати означає віддавати все, до останку, без надії на повернення. Деніз витерла сльози зворушення, ніжно торкнувшись долонею щоки принца.

— Визнаю, що немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — Пророк Його... — злетіло з її вуст тремтливо і хвилююче. Очі Шехзаде округлилися і навіть потемніли. Що він почув щойно? Вона прийняла іслам? Як же це? Невже... заради нього? А тим часом венеційка вже втретє промовила символ мусульманської віри, а тоді впевнено, але водночас дуже ніжно додала: — Моє ім'я Деніз... Більше не забувай цього.

— Кохана... Деніз... Моя Деніз, — тільки й зміг вимовити Шехзаде. Вона ж легко і весело засміялася, остаточно позбавивши своє прекрасне обличчя слідів сліз.