Янгол заборонив Демону

ГЛАВА 8. ПОЦІЛУНОК, ЯКОГО НЕ МАЛО БУТИ

Емілія Рейн
Кажуть, найнебезпечніші помилки ми робимо тоді, коли перестаємо думати.
Я не згодна.
Іноді ти думаєш надто багато.
Зважуєш кожне слово.
Прораховуєш наслідки.
Нагадуєш собі про мету, заради якої приїхала до чужого міста.
А потім хтось просто усміхається тобі.
І всі твої розрахунки втрачають сенс.
Моя помилка мала світле волосся, сірі очі й прізвище, яке я ще кілька тижнів тому записала у списку можливих зачіпок.
Адріан Вест.
Але того ранку я ще не знала, що саме він стане причиною моєї першої справжньої поразки.
Не перед ним.
Перед собою.
— Еміліє, у нас проблема.
Софі Міллер увірвалася до кімнати з таким виглядом, ніби щойно дізналася про скасування всіх іспитів.
Я підняла очі від ноутбука.
— Якщо ти знову загубила студентський квиток, перевір кишеню куртки.
Вона зупинилася.
Повільно засунула руку в кишеню.
Дістала квиток.
Подивилася на мене.
— Я тебе ненавиджу.
— Взаємно.
— Але проблема не в цьому!
Я закрила підручник.
— Тоді слухаю.
Софі урочисто поклала на стіл телефон.
— У п'ятницю студентська рада організовує благодійний вечір.
Я завмерла.
Лише на мить.
Але цього вистачило, щоб Софі примружилася. Вона була ну дуже уважна.
— Що?
— Нічого, — відповіла я. — Продовжуй.
— Там будуть музика, їжа, аукціон і купа людей, які вдаватимуть, що їм подобається мистецтво.
— Звучить захопливо.
— І ми йдемо.
Я підняла брову.
— Ми?
— Так. Ти і я.
— А мене запитати?
— Я запитую.
— Дуже переконливо.
Софі усміхнулася.
— Дякую.
Я зітхнула.
— Чому ти вирішила, що мені це потрібно?
Вона сіла на моє ліжко.
— Бо останні кілька днів ти або навчаєшся, або дивишся в ноутбук із таким обличчям, ніби збираєшся викрити міжнародну змову.
Я відчула неприємний холод.
Софі засміялася.
— Емі, це жарт.
Я змусила себе усміхнутися.
— Дуже смішний.
— Я знаю.
Вона нахилилася ближче.
— До речі, Адріан і Даміан теж будуть.
Я опустила очі до конспекту.
Надто швидко.
Софі помітила.
Звісно.
— О-о.
— Не починай.
— Я ще нічого не сказала.
— Твоє обличчя сказало достатньо.
Вона розсміялася.
— Ти проводиш із ними забагато часу. Уже говориш як Адріан.
Я закотила очі.
Але десь усередині щось приємно ворухнулося.
Побачити їх знову.
Обох.
Мені хотілося цього.
І я дедалі менше розуміла, як ставитися до такого бажання.
Після поїздки до озера минуло кілька днів.
Зовні моє життя залишалося звичайним.
Лекції.
Бібліотека.
Кава із Софі.
Повідомлення від Даміана, у яких він вимагав реваншу з більярду.
Короткі розмови з Адріаном, який якимось дивом завжди пам'ятав, коли в мене складний семінар.
Але всередині все було інакше.
Я продовжувала шукати інформацію про Амелію.
Переглядала архіви.
Порівнювала дати.
Вивчала старі публікації благодійного фонду Вестів.
І щоразу поверталася до однієї фотографії.
Сімнадцяте жовтня.
П'ять років тому.
Адріан.
Даміан.
Едвард Вест.
Моя мати.
Чотири людини, які були на тому самому заході, у день зникнення моєї сестри.
І жодної відповіді.
До того ж невідомий відправник знав про нашу поїздку до озера.
Знав про срібний браслет Амелії.
Знав деталі, яких не було у відкритих статтях.
Я знову відкрила останнє повідомлення.
«Запитай у матері, хто подарував Амелії срібний браслет».
Я не запитала.
Поки що.
Мама вже показала, як реагує на будь-яку згадку про минуле.
І я не хотіла давати їй можливість підготувати нове пояснення, перш ніж сама знайду хоч щось.
Натомість я вирішила перевірити інше.
Старі сімейні фотографії.
Можливо, на одному зі знімків браслет з'явився вперше.
Можливо, поруч була людина, яка його подарувала.
Це було слабке припущення.
Але краще за бездіяльність.
Я збільшила чергову фотографію Амелії.
І саме тоді телефон завібрував.
Даміан:
«Рейн, важливе питання».
Я усміхнулася.
«Слухаю».
«Якщо я виграю наступну партію в більярд, ти офіційно визнаєш мою перевагу?»
«Спочатку виграй».
«Ти руйнуєш мою впевненість у собі».
«Сумніваюся, що це можливо».
«Обережно. Це майже комплімент».
Я засміялася.
І відчула себе винною.
Бо кілька хвилин тому дивилася на фотографію зниклої сестри.
А тепер сміялася з повідомлення хлопця, якого ще недавно вважала лише частиною свого плану.
Мені хотілося сказати Амелії, що я не забула.
Що продовжую шукати.
Що кожна усмішка не означає зради.
Але вона не могла мене почути.
У четвер після обіду Софі потягнула мене до студентського кафе.
— Мені потрібен шоколад, — оголосила вона.
— Тобі завжди потрібен шоколад.
— Бо світ постійно випробовує моє терпіння.
Ми зайшли всередину.
Біля великого столу сиділи знайомі обличчя.
Лукас.
Нейт.
Клара.
Даміан.
І Адріан.
Останній щось читав у ноутбуці, поки Даміан намагався переконати Нейта, що його музичний смак потребує професійної допомоги.
— О, — сказала Софі. — Доля.
Я подивилася на неї.
— Ти спеціально нас сюди привела?
— Я? Ніколи.
Вона вже махала рукою.
— Привіт!
Даміан повернувся.
Побачив нас та широко всміхнувся.
— Нарешті! Нормальні люди!
Нейт обурився:
— А ми хто?
— Тимчасові обставини.
Клара засміялася.
Я підійшла до столу.
— Ти сьогодні особливо люб'язний.
— Рейн, я завжди люб'язний.
Адріан підняв очі від ноутбука.
І усміхнувся.
— Привіт, Еміліє.
— Привіт.
Звичайне привітання.
Але я помітила, що його погляд затримався на мені на секунду довше.
А потім він закрив ноутбук.
Наче наша поява була достатньою причиною зробити перерву.
— Сідайте, — сказав він.
Софі вмостилася біля Клари.
Я сіла між нею та Адріаном.
Даміан одразу посунув до мене тарілку з печивом.
— Бери, поки Вест не вирішив розподілити його за правилами.
Адріан засміявся.
— Я лише просив тебе не з'їдати все самому.
— Тиранія.
Я взяла печиво.
— Дякую.
Даміан підморгнув.
— Для тебе — будь-коли.
Я всміхнулася.
Адріан подивився на нас.
Потім спокійно повернувся до розмови з Лукасом.
Ніяких дивних поглядів.
Ніяких змагань.
Лише компанія друзів.
Саме так і мало бути.
І все ж я помітила одну дрібницю.
Коли я потягнулася по серветку, Адріан подав її раніше, ніж я встигла попросити.
Я подивилася на нього.
Він усміхнувся.
— Тримай.
— Дякую.
Наші пальці не торкнулися.
Але чомусь мені здалося, що я помітила навіть відстань між ними.
Еміліє, припини.
Це ставало смішним.
— Отже, — оголосила Клара, — завтра всі приходять на вечір.
Нейт застогнав.
— Мені обов'язково?
— Так.
— А якщо я захворію?
— Ми принесемо тобі запрошення в лікарню.
Даміан засміявся.
— Ось це справжня дружба.
Лукас повернувся до Адріана.
— Ти допоможеш із промовою?
Адріан зітхнув.
— Я вже допоміг.
— Тоді перевіриш ще раз?
— Лукас, я перевіряв її тричі.
— Значить, четвертий буде щасливим.
Я засміялася.
— Що за промова?
Лукас повернувся до мене.
— Коротке відкриття вечора. Збираємо кошти для студентської програми підтримки.
— Хороша справа, — сказала я.
— Саме так, — погодився Адріан. — Головне, щоб Лукас не почав розповідати історію про те, як ми загубили ключі від будинку біля озера.
Даміан обурено випростався.
— Чому всі досі згадують ці ключі?
Софі засміялася.
— Бо це було смішно.
— Це була трагедія!
— Ти поклав їх у холодильник, — спокійно сказав Адріан.
Я завмерла.
— Перепрошую?
Даміан закрив очі.
— Не треба.
Адріан продовжив:
— Він шукав холодну воду, тримав ключі в руці, а потім…
— Я зрозуміла! — вигукнула Софі, сміючись.
Я не могла зупинитися.
Даміан подивився на мене.
— Ти теж?
— Вибач, — відповіла я крізь сміх. — Але як?
— Рейн, іноді навіть генії помиляються.
Адріан похитав головою.
— Особливо коли вони не генії.
Ми всі розсміялися.
І я раптом зрозуміла, що ці моменти починають ставати частиною мого життя.
Не запланованою.
Не розрахованою.
Справжньою.
Пізніше я вийшла з кафе, щоб відповісти на повідомлення викладача.
Надворі було прохолодно.
Осінній вітер ганяв алеєю сухе листя.
Я стояла біля сходів, коли почула знайомий голос.
— Утекла?
Я повернулася.
Адріан.
У темному пальті.
З телефоном у руці.
Я всміхнулася.
— Лише на кілька хвилин.
Він став поруч.
— Лукас знову змусив усіх слухати промову.
— Бідолашні.
— Я вирішив урятуватися.
Ми засміялися.
Потім кілька секунд мовчали.
Адріан дивився на дерева.
Я — на нього.
Він виглядав утомленим.
Не фізично.
Інакше.
Наче останні кілька днів постійно про щось думав.
— Усе гаразд? — запитала я.
Він повернув голову.
— Так.
Я підняла брову.
— Ти впевнений?
Адріан усміхнувся.
— Ти ставиш запитання як майбутня юристка.
— А ти відповідаєш як людина, яка не хоче говорити правду.
Його усмішка стала слабшою.
Я відразу пошкодувала про слова.
Не тому, що сказала щось неправильне.
Просто мені самій було що приховувати.
— Вибач, — додала я. — Не хотіла втручатися.
Він похитав головою.
— Нічого страшного.
Пауза.
— Просто родинні справи.
Я кивнула.
Не стала запитувати.
І помітила, як він трохи розслабився.
— Іноді родина вміє ускладнювати навіть найпростіші речі, — сказала я.
Адріан тихо засміявся.
— Це точно.
Ми подивилися одне на одного.
І я раптом відчула дивну близькість.
Не ту, яка народжується від дотиків.
А ту, яка з'являється, коли двоє людей розуміють щось без зайвих пояснень.
Хоча насправді ми майже нічого не знали про чужі проблеми.
— Ти завтра прийдеш? — запитав Адріан.
— На вечір?
— Так.
Я знизала плечима.
— Софі вже все вирішила за мене.
Він засміявся.
— Тоді добре.
— Чому?
Адріан подивився на мене.
Кілька секунд мовчав.
Потім сказав:
— Бо мені подобається твоя компанія.
Я відчула, як усередині щось здригнулося.
Він сказав це просто.
Без усмішки, яка перетворила б слова на жарт.
Без натяку на щось більше.
Але я раптом не знала, куди подіти руки.
— Мені теж, — відповіла я.
Адріан усміхнувся.
— Чудово.
І саме тоді двері кафе відчинилися.
— Ось ви де!
Даміан з'явився на сходах.
— Я вже вирішив, що ви втекли від Лукасової промови назавжди.
Адріан засміявся.
— Майже.
— Зрадники. Я залишився там сам.
— Там ще п'ятеро людей, — нагадала я.
— Вони не рахуються.
Я засміялася.
Даміан став поруч зі мною.
— Рейн, завтра ти зобов'язана бути.
— Чому?
— Бо я маю намір виглядати неперевершено, а хтось повинен це оцінити.
Адріан похитав головою.
— Ти нестерпний.
— Але харизматичний.
Я засміялася.
І ми всі троє повернулися до кафе.
Разом.
Без незручності.
Без суперництва.
Поки що.
У п'ятницю Софі почала готуватися до вечора о четвертій.
Захід мав розпочатися о сьомій.
На мою думку, трьох годин було забагато.
На її думку — катастрофічно мало.
— Емі, ти не можеш піти в джинсах!
Я стояла біля шафи.
— Я й не збиралася.
— Чудово. Уже прогрес.
Вона витягнула з мого гардероба темно-синю сукню.
Просту.
Із довгими рукавами.
Без зайвих прикрас.
— Ось.
Я подивилася на неї.
— Це занадто офіційно?
— Ні. Це саме те, що потрібно.
Я взяла сукню.
Потім глянула на дзеркало.
— Софі, це просто університетський вечір.
Вона усміхнулася.
— Саме тому ти можеш дозволити собі виглядати святково.
Я засміялася.
— Ти неможлива.
— Зате корисна.
За годину ми були готові.
Софі обрала темно-зелену сукню й маленькі сережки.
Я залишила волосся розпущеним.
Додала тонкий срібний ланцюжок.
І на мить завмерла.
Срібло.
Браслет Амелії.
Я повільно торкнулася ланцюжка.
Софі помітила.
— Щось не так?
Я похитала головою.
— Ні.
Але думки вже повернулися до сестри.
До фотографії.
До невідомого відправника.
До питання, яке я досі не поставила матері.
Хто подарував Амелії браслет?
Я глибоко вдихнула.
Сьогодні не час.
Принаймні так я вирішила.
Зала університетського центру виглядала зовсім інакше, ніж удень.
Високі вікна.
М'яке золотаве світло.
Невеликі столики з квітами.
Сцена.
Жива музика.
Студенти в костюмах і сукнях.
Викладачі.
Представники студентської ради.
На стінах висіли фотографії університетських благодійних проєктів.
Я затрималася біля входу.
І відчула неприємний спогад.
Благодійний вечір.
П'ять років тому.
Амелія.
Я стиснула пальці.
Софі взяла мене під руку.
— Емі?
Я повернулася.
— Що?
— Ти знову десь далеко.
Я змусила себе усміхнутися.
— Просто дивлюся.
Вона кивнула.
— Гарно, правда?
Я оглянула залу.
— Так.
І це була правда.
Просто для мене такі заходи давно перестали бути лише святами.
— Пані, ви запізнилися.
Я обернулася.
Даміан стояв біля колони.
У чорному костюмі.
Без краватки.
Біла сорочка була розстебнута біля коміра.
Він виглядав настільки задоволеним собою, що я одразу усміхнулася.
— Ми прийшли вчасно.
— Для звичайних людей — так. Для мене — ні.
Софі засміялася.
— А ти давно чекаєш?
— Усе життя.
Я закотила очі.
— Драматично.
Даміан приклав руку до грудей.
— Я старався.
Потім його погляд зупинився на мені.
На мить.
Лише на мить.
Але усмішка змінилася.
Стала тихішою.
— Тобі дуже личить ця сукня, Рейн.
Я відчула, як обличчя потеплішало.
— Дякую.
Він усміхнувся.
— Не звикай. Я рідко буваю настільки щедрим на компліменти.
— Звісно.
Софі тихо засміялася.
Даміан простягнув нам руки.
— Ходімо. Я покажу, де заховали десерти.
— Ти прийшов сюди заради десертів? — запитала я.
— Рейн, не знецінюй мої життєві пріоритети.
Я розсміялася.
Адріан стояв біля сцени.
Розмовляв із Лукасом і одним із викладачів.
На ньому був темно-синій костюм.
Світла сорочка.
Краватка.
Волосся акуратно вкладене.
Він виглядав саме так, як я уявляла собі спадкоємця впливової родини.
Спокійним.
Упевненим.
Майже бездоганним.
А потім він побачив мене.
І на його обличчі з'явилася усмішка, яка зовсім не пасувала до офіційного образу.
Щира.
Трохи здивована.
Наче він на секунду забув, про що говорив.
Я відчула, як серце зробило дивний рух.
Адріан вибачився перед співрозмовниками й підійшов.
— Привіт.
— Привіт.
Він подивився на Софі.
— Ти чудово виглядаєш.
— Дякую, — усміхнулася вона.
Потім перевів погляд на мене.
І затримався.
Я помітила.
Цього разу точно.
— Еміліє…
Він замовк.
Ледь усміхнувся.
— Ти дуже гарна сьогодні.
Я опустила очі.
Не тому, що хотіла приховати усмішку.
Хоча саме це й зробила.
— Дякую, Адріане.
Даміан, який стояв поруч, урочисто зітхнув.
— Нарешті хтось оцінив, що ми сьогодні всі старалися.
Адріан засміявся.
— Ти теж гарно виглядаєш, Даміане.
— Дякую. Я чекав цього чотирнадцять років.
Ми розсміялися.
І напруга зникла.
Майже.
Першу годину вечора ми провели всі разом.
Слухали короткі промови.
Обговорювали студентські проєкти.
Софі з Кларою фотографувалися біля декоративної арки.
Нейт намагався переконати Лукаса, що міг би провести аукціон краще за ведучого.
Даміан запропонував виставити на торги його кулінарний майстер-клас.
Адріан негайно заявив, що це загроза громадській безпеці.
Я сміялася.
Іноді настільки щиро, що забувала про телефон у сумці.
Про невідомого відправника.
Про старі фотографії.
Про те, що мама знову не відповіла на моє повідомлення.
На кілька хвилин я була просто Емілією.
Першокурсницею.
Дівчиною, яка прийшла на університетський вечір із друзями.
І це відчуття було майже незнайомим.
Коли музиканти почали грати повільнішу композицію, Даміан з'явився поруч із двома келихами лимонаду.
Один простягнув мені.
— Рейн, ти сьогодні підозріло тиха.
Я взяла келих.
— Я просто слухаю музику.
— Небезпечне заняття.
— Чому?
— Можеш почати думати.
Я засміялася.
— Ти завжди боїшся, коли люди думають?
— Лише коли це ти.
Я підняла брову.
Він усміхнувся.
— У тебе тоді з'являється такий вираз обличчя, ніби ти вже вирішила, хто винен.
Я завмерла.
Лише на секунду.
Даміан помітив.
Його усмішка зникла.
— Еміліє?
Я змусила себе засміятися.
— Ти перебільшуєш.
Він кілька секунд дивився на мене.
Потім кивнув.
— Можливо.
І не став розпитувати.
Я відчула полегшення.
Але водночас щось інше.
Незручне.
Бо він помічав надто багато.
І, здається, вже навчився розуміти, коли я не хочу говорити.
— Потанцюєш?
Я підняла голову.
Даміан простягнув руку.
Я здивувалася.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— А якщо ти наступиш мені на ногу?
Він обурено випростався.
— Рейн, я чудово танцюю.
— Ти так само говорив про млинці.
Він розсміявся.
— Це низький удар.
Я усміхнулася.
Потім поставила келих.
— Добре.
Даміан узяв мене за руку.
І повів до невеликого майданчика перед сценою.
Музика була спокійною.
Не надто повільною.
Навколо танцювали інші студенти.
Даміан поклав руку мені на спину.
Я — на його плече.
Між нами залишалася цілком пристойна відстань.
Але чомусь я все одно відчувала себе незвично.
— Бачиш? — сказав він. — Я ще не наступив тобі на ногу.
— Вечір тільки почався.
— Ти зовсім не віриш у мене.
Я засміялася.
Він теж.
Ми рухалися під музику.
І я раптом помітила, що Даміан справді добре танцює.
Без показовості.
Без зайвих рухів.
Упевнено.
— Ти приховував талант, — сказала я.
Він усміхнувся.
— У мене їх багато.
— Скромність не входить до списку?
— Вона там десь наприкінці.
Я засміялася.
Потім музика стала тихішою.
Даміан нахилив голову.
— Еміліє.
— Що?
— Можна сказати дещо без жартів?
Я підняла очі.
Його обличчя було серйозним.
— Звичайно.
Він кілька секунд мовчав.
Потім сказав:
— Мені добре з тобою.
Я відчула, як усередині щось стиснулося.
Не від страху.
Від несподіванки.
— Мені теж, — відповіла я.
Даміан усміхнувся.
Трохи.
— Добре.
І більше нічого не додав.
За хвилину музика закінчилася.
Він відпустив мою руку.
Не затримував.
Не намагався перетворити момент на щось більше.
Лише злегка вклонився.
— Дякую за танець, Рейн.
Я засміялася.
— І тобі.
Ми повернулися до друзів.
А я ще кілька хвилин думала про його слова.
Мені добре з тобою.
Так просто.
І так небезпечно для людини, яка не планувала ні до кого прив'язуватися.
Близько дев'ятої Софі потягнула Клару фотографуватися.
Лукас був зайнятий аукціоном.
Даміан із Нейтом сперечалися про музичну програму.
Я стояла біля високого вікна й дивилася на темне подвір'я.
У склі відбивалися вогні зали.
Музика.
Люди.
Усмішки.
І я раптом побачила власне відображення.
Темно-синя сукня.
Розпущене волосся.
Срібний ланцюжок.
На секунду мені здалося, що я дивлюся на Амелію.
Серце боляче стиснулося.
Ми були настільки схожими.
Іноді я навіть не могла зрозуміти, чи сумую за сестрою, чи за тією собою, якою була поруч із нею.
Я торкнулася ланцюжка.
І саме тоді почула:
— Еміліє?
Адріан.
Я обернулася.
Він стояв за кілька кроків.
— Усе добре?
Я кивнула.
— Так.
Він подивився на моє обличчя.
Потім на вікно.
— Хочеш вийти на повітря?
Я замислилася.
Мені справді потрібно було кілька хвилин тиші.
— Так.
Адріан кивнув.
— Ходімо.
Ми вийшли на відкриту терасу університетського центру.
Повітря було холодним.
Осінній вітер ворушив листя внизу.
Десь далеко шуміло місто.
Крізь скляні двері долинала музика.
Я підійшла до поручнів.
Адріан став поруч.
Не надто близько.
Залишивши мені простір.
Кілька хвилин ми мовчали.
Потім він запитав:
— Тобі не подобаються такі вечори?
Я повернула голову.
— Чому ти так вирішив?
— Ти іноді дивишся на залу так, ніби згадуєш щось неприємне.
Я відчула, як похололи пальці.
Він помітив.
Знову.
Ці двоє помічали надто багато.
— Просто не дуже люблю великі заходи, — відповіла я.
Адріан кивнув.
— Розумію.
Я здивувалася.
— Справді?
Він тихо засміявся.
— Ти думаєш, я обожнюю їх?
Я подивилася на нього.
— Ти виглядаєш так, ніби народився в костюмі.
Адріан розсміявся.
По-справжньому.
— Даміан сказав би те саме.
Я усміхнулася.
Він сперся на поручні.
— У дитинстві я ненавидів офіційні прийоми. Дорослі постійно запитували, ким я хочу стати.
— І що ти відповідав?
— Що ще не вирішив.
— А вони?
Він усміхнувся без особливої радості.
— Казали, що в мене достатньо часу, щоб передумати й обрати правильну відповідь.
Я тихо засміялася.
— Правильну для кого?
Адріан подивився на мене.
— Гарне запитання.
Ми замовкли.
Я раптом зрозуміла, що він сьогодні не просто втомлений.
Його щось турбувало.
І це щось, імовірно, було пов'язане з родиною.
Я могла запитати.
Могла спробувати з'ясувати більше.
Але вперше не захотіла.
Не так.
Не в цю мить.
Бо зараз переді мною стояв не спадкоємець Вестів.
А хлопець, якому, можливо, просто хотілося, щоб його залишили в спокої.
— Ти сьогодні гарно танцювала, — сказав Адріан.
Я повернула голову.
— Ти бачив?
Він усміхнувся.
— Так.
Я відчула легке збентеження.
— Даміан виявився хорошим партнером.
— Він уміє дивувати.
У голосі Адріана не було ні роздратування, ні ревнощів.
Лише звична тепла іронія.
— Ви дуже близькі, — сказала я.
Він кивнув.
— Так.
Потім усміхнувся.
— Іноді навіть надто.
Я засміялася.
— Це помітно.
Адріан подивився на темне подвір'я.
— Даміан був поруч у моменти, коли інші люди просто не знали, що сказати.
Я уважно слухала.
Він продовжив:
— Тому я завжди намагаюся пам'ятати, що за його жартами ховається набагато більше.
Я кивнула.
— Я теж це помітила.
Адріан повернувся до мене.
— Справді?
— Так.
Він усміхнувся.
— Тоді ти добре розбираєшся в людях.
Я мало не засміялася.
Якби він знав, наскільки сильно я в цьому сумнівалася.
Вітер посилився.
Я мимоволі здригнулася.
Адріан помітив.
— Замерзла?
— Трохи.
Він зняв піджак.
Я одразу похитала головою.
— Не потрібно.
— Еміліє, ти тремтиш.
— А ти замерзнеш.
Він усміхнувся.
— Я переживу.
Потім простягнув піджак.
Не накинув на мене сам.
Просто запропонував.
Я кілька секунд дивилася на нього.
А потім узяла.
— Дякую.
Тканина була теплою.
Пахла його парфумами.
Легкими.
Свіжими.
І чомусь цей запах змусив мене відчути себе ще більш ніяково.
Я накинула піджак на плечі.
Адріан усміхнувся.
— Так краще.
— Ти завжди всіх рятуєш від холоду?
— Лише тих, хто відмовляється зайти всередину.
Я засміялася.
Він теж.
І раптом між нами знову з'явилася та сама тиша.
Не незручна.
І не зовсім спокійна.
Тиша, у якій починаєш чути власне серце.
— Еміліє.
Я підняла голову.
— Так?
Адріан дивився на мене.
Його обличчя стало серйозним.
— Можна запитати дещо?
Я відчула, як напружилися плечі.
Ось воно.
Запитання.
Про матір.
Про минуле.
Про те, чому я з'явилася в їхньому житті.
Я змусила себе кивнути.
— Звичайно.
Він кілька секунд мовчав.
Потім сказав:
— Тобі справді добре з нами?
Я здивувалася.
Це було зовсім не те, чого я очікувала.
— Чому ти питаєш?
Адріан опустив погляд.
Ледь усміхнувся.
— Іноді мені здається, що ти постійно кудись поспішаєш. Навіть коли просто сидиш поруч.
Я мовчала.
Він продовжив:
— Наче боїшся залишитися надовго.
Мені стало важко дихати.
Бо він мав рацію.
Я справді боялася.
Не хлопців.
Не їхніх запитань.
А того, що одного дня мені доведеться піти.
І що тоді це буде боляче.
— Я просто не дуже швидко звикаю до людей, — тихо сказала я.
Адріан кивнув.
— Це нормально.
Він усміхнувся.
— Я не збираюся тебе квапити.
Я подивилася на нього.
І раптом відчула щось дивне.
Вдячність.
Тепло.
Бажання сказати правду.
Хоча б маленьку її частину.
— Мені справді добре з вами, — відповіла я. — Іноді навіть краще, ніж я очікувала.
Адріан усміхнувся.
— Я радий.
Ми дивилися одне на одного.
І цього разу я не відвернулася.
Я не знаю, хто зробив перший крок.
Можливо, ніхто.
Можливо, ми просто стояли надто близько.
Адріан повільно підняв руку.
На мить зупинився.
— У тебе волосся зачепилося за комір, — тихо сказав він.
Я опустила очі.
Справді.
Пасмо заплуталося біля ґудзика його піджака.
Я засміялася.
— Чудово.
— Можна?
Я кивнула.
Він обережно звільнив пасмо.
Його пальці ледь торкнулися мого волосся.
Нічого особливого.
Простий рух.
Але я раптом усвідомила, наскільки близько він стоїть.
Я підняла голову.
Адріан уже дивився на мене.
Сірі очі.
Спокійний погляд.
І щось нове в ньому.
Не звична ввічливість.
Не просто цікавість.
Вагання.
Наче він теж не знав, що робити з цією миттю.
— Еміліє… — тихо промовив він.
Я не відповіла.
Не тому, що не могла.
А тому, що боялася порушити тишу.
Його погляд на мить опустився до моїх губ.
Потім повернувся до очей.
Він не наблизився одразу.
Залишив мені можливість відступити.
Я могла це зробити.
Повинна була.
У мене були десятки причин.
Амелія.
Моє розслідування.
Брехня.
Його родина.
Даміан.
Усе, що я ще не знала.
Але в цю мить жодна причина не звучала достатньо переконливо.
Я зробила маленький крок назустріч.
Адріан завмер.
Наче запитував без слів, чи я справді цього хочу.
Я підняла очі.
І ледь помітно кивнула.
Він нахилився.
Наші губи зустрілися.
Це був короткий поцілунок.
Обережний.
Майже невпевнений.
Без поспіху.
Без обіцянок.
Лише одна мить, у якій я раптом перестала думати про все, що повинна була контролювати.
Адріан відступив першим.
Зовсім трохи.
Подивився на мене.
Його обличчя було незвично серйозним.
— Вибач, — тихо сказав він.
Я здивувалася.
— За що?
Він провів рукою по волоссю.
— Я не планував…
Я ледь усміхнулася.
— Я теж.
Ми замовкли.
Потім обоє тихо засміялися.
Від збентеження.
Від несподіванки.
Від того, що ніхто з нас не знав, які слова зараз будуть правильними.
Адріан подивився на мене.
— Ти не шкодуєш?
Я відчула, як серце стиснулося.
Це було запитання, на яке я не мала готової відповіді.
Я могла сказати «так».
Могла відступити.
Зробити вигляд, що нічого не сталося.
Але не хотіла брехати хоча б у цьому.
— Ні, — тихо відповіла я.
Адріан повільно видихнув.
Усміхнувся.
— Добре.
Я подивилася на нього.
— А ти?
Він похитав головою.
— Ні.
І знову запала тиша.
Але тепер вона була іншою.
Теплішою.
Незвичною.
Наче між нами з'явилося щось, чого ще вчора не існувало.
— Адріане…
Я замовкла.
Він уважно подивився на мене.
— Що?
Я не знала, як пояснити.
Що не готова до стосунків.
Що не можу дозволити собі поспішати.
Що в моєму житті є речі, про які він нічого не знає.
Що я боюся зробити йому боляче.
— Я не хочу, щоб ти неправильно мене зрозумів, — нарешті сказала я.
Адріан кивнув.
— Добре.
Я глибоко вдихнула.
— Мені подобається проводити з тобою час. Але я не хочу поспішати.
Він усміхнувся.
Не розчаровано.
Не ображено.
Просто тепло.
— Я теж.
Я здивувалася.
— Справді?
— Так.
Він трохи нахилив голову.
— Ми знайомі зовсім недовго, Еміліє.
Я кивнула.
— Саме так.
— І я не хочу, щоб ти почувалася зобов'язаною щось вирішувати через один поцілунок.
Мені раптом стало легше.
Наче я весь цей час чекала, що він вимагатиме відповіді, якої в мене немає.
А він не вимагав.
— Дякую, — тихо сказала я.
Адріан усміхнувся.
— Не дякуй за звичайні речі.
Я засміялася.
І вперше за вечір змогла нормально видихнути.
Ми повернулися до зали через кілька хвилин.
Адріан ішов поруч.
Не намагався взяти мене за руку.
Не поводився так, ніби тепер щось змінилося для всіх навколо.
І я була вдячна йому за це.
Бо для мене змінилося надто багато.
Даміан стояв біля столика з Лукасом.
Побачивши нас, підняв руку.
— Нарешті! Я вже вирішив, що ви втекли.
Адріан усміхнувся.
— Просто вийшли на повітря.
— І без мене?
— Ти був зайнятий десертами, — відповіла я.
Даміан приклав руку до грудей.
— Рейн, це удар нижче пояса.
Я засміялася.
Він усміхнувся у відповідь.
А потім його погляд на секунду затримався на моїх плечах.
На піджаку Адріана.
Я відчула, як обличчя потеплішало.
Але Даміан нічого не сказав.
Лише повернувся до Лукаса.
— Бачиш? Я ж казав, що вони повернуться.
І розмова продовжилася.
Звичайна.
Легка.
Наче нічого не сталося.
А я раптом зрозуміла, що саме цього найбільше боялася.
Що зовні все залишиться таким самим.
А всередині мене — ні.
Софі знайшла мене біля столика з напоями.
— Емі.
Я повернулася.
— Що?
Вона примружилася.
— Щось сталося?
Я відчула, як серце прискорилося.
— Ні.
Софі подивилася на мене.
Потім на Адріана, який розмовляв із Даміаном біля сцени.
І знову на мене.
— Точно?
Я взяла келих води.
— Софі.
Вона підняла руки.
— Добре. Мовчу.
Пауза.
— Але ти усміхаєшся.
Я завмерла.
— І що?
Вона засміялася.
— Нічого. Просто останнім часом ти частіше це робиш.
Я опустила очі.
Софі раптом стала серйознішою.
— Емі, це добре.
Я подивилася на неї.
Вона усміхнулася.
— Тобі можна бути щасливою.
І ці слова чомусь виявилися болючішими, ніж будь-яке запитання.
Бо я не була впевнена, що справді маю на це право.
Ближче до одинадцятої вечір завершився.
Лукас виглядав виснаженим.
Нейт переконував усіх, що саме він урятував аукціон.
Клара показувала фотографії.
Даміан знову жартував.
Адріан допомагав прибирати обладнання.
Я стояла біля виходу, чекаючи Софі.
Коли він підійшов, я відчула знайоме хвилювання.
— Уже йдеш? — запитав Адріан.
— Так. Софі зараз повернеться.
Він кивнув.
Потім подивився на піджак, який я досі тримала в руках.
— Можеш залишити до завтра.
Я усміхнулася.
— А ти не замерзнеш?
— Якось переживу.
Я засміялася.
Потім простягнула йому піджак.
— Дякую. Але краще забери.
Він узяв його.
Наші пальці на мить торкнулися.
Я підняла очі.
Адріан усміхнувся.
І мені раптом захотілося знову опинитися на терасі.
Без людей.
Без музики.
Без необхідності вдавати, що все звичайно.
Але я стрималася.
Не тому, що не хотіла.
А тому, що хотіла надто сильно для людини, яка ще не розібралася у власних почуттях.
— Добраніч, Еміліє, — тихо сказав він.
— Добраніч, Адріане.
І цього разу його ім'я прозвучало для мене інакше.
У кімнаті Софі одразу скинула туфлі.
— Я більше ніколи не вдягну це взуття.
Я засміялася.
— Ти так говориш після кожного вечора.
— Бо щоразу сподіваюся, що цього разу буде інакше.
Вона впала на ліжко.
Я підійшла до дзеркала.
Зняла сережки.
Потім ланцюжок.
І завмерла.
У відображенні стояла дівчина, яку я майже не впізнавала.
Не через сукню.
Не через зачіску.
Через усмішку.
Вона з'являлася щоразу, коли я згадувала терасу.
Погляд Адріана.
Його тихе запитання.
«Ти не шкодуєш?»
Я торкнулася губ кінчиками пальців.
І раптом відчула, як усмішка зникає.
Амелія.
Мама.
Едвард Вест.
Сімнадцяте жовтня.
Усе повернулося.
Я повільно опустила руку.
Що я роблю?
Я приїхала до Бостона не заради хлопця.
Не заради романтики.
Не заради того, щоб знову навчитися усміхатися.
Я приїхала знайти правду.
А сьогодні поцілувала людину, чия родина могла бути пов'язана зі зникненням моєї сестри.
І найстрашніше — я не шкодувала.
— Емі?
Я повернулася.
Софі сиділа на ліжку.
Дивилася на мене.
— Ти точно в порядку?
Я кивнула.
— Так.
Вона помовчала.
Потім тихо сказала:
— Якщо колись захочеш поговорити, я поруч.
Я відчула, як у горлі з'явився клубок.
— Знаю.
Софі усміхнулася.
— Добре.
Вона вимкнула свою лампу.
А я ще довго сиділа біля вікна.
Дивилася на нічний університет.
На освітлені доріжки.
На дерева.
І думала про те, наскільки дивним може бути життя.
П'ять років я не дозволяла собі прив'язуватися до людей.
Боялася втратити.
Боялася довіряти.
Боялася, що будь-яка близькість закінчиться болем.
А тепер у моєму житті з'явилися Софі, Даміан і Адріан.
І кожен із них поступово займав місце, яке я нікому не планувала віддавати.
Телефон завібрував.
Я подивилася на екран.
Адріан:
«Ти вже вдома?»
Я усміхнулася.
«Так. А ти?»
«Щойно повернувся».
Пауза.
Потім нове повідомлення.
«Дякую за сьогоднішній вечір».
Я кілька секунд дивилася на слова.
Потім написала:
«І тобі дякую».
Він відповів майже одразу.
«Сподіваюся, ти справді не шкодуєш».
Я відчула, як серце стиснулося.
Потім повільно набрала:
«Не шкодую, Адріане».
Довга пауза.
І нарешті:
«Тоді я радий».
Я усміхнулася.
Поклала телефон.
І вперше за вечір дозволила собі просто згадати поцілунок.
Без аналізу.
Без страху.
Хоча б на кілька секунд.
О 00:18 надійшло ще одне повідомлення.
Я подумала, що це Адріан.
Але номер був невідомий.
Усмішка зникла.
Я відкрила повідомлення.
«Гарний вечір, Еміліє?»
Я завмерла.
Наступне повідомлення прийшло відразу.
«Ти починаєш забувати, навіщо приїхала».
Я відчула, як похололи руки.
«Хто ти?» — написала я.
Відповідь не надходила.
Я дивилася на екран.
Потім прийшло третє повідомлення.
«Адріан Вест знає більше, ніж ти думаєш».
Я перестала дихати на мить.
Перечитала текст.
Раз.
Другий.
Третій.
Адріан?
Що саме він знає?
Про Амелію?
Про благодійний вечір?
Про мою матір?
Чи це чергова спроба невідомого відправника посіяти недовіру?
Я стиснула телефон.
Ні.
Цього разу я не дозволю керувати собою.
Я не збиралася звинувачувати Адріана лише через анонімне повідомлення.
Але й забувати його не могла.
Я зробила знімок екрана.
Зберегла в окрему папку.
Потім відкрила ноутбук.
На екрані знову з'явилася фотографія благодійного вечора.
П'ять років тому.
Адріан.
Даміан.
Едвард.
Мама.
Я дивилася на обличчя.
На усмішки.
На людей, які ще не знали, що для моєї родини цей день стане початком кошмару.
І раптом помітила деталь.
У нижньому кутку фотографії виднілася частина жіночої руки.
На зап'ясті — тонкий срібний браслет.
Я нахилилася ближче.
Збільшила зображення.
Якість була поганою.
Але браслет…
Він нагадував той, який носила Амелія.
Серце забилося швидше.
Я відкрила стару фотографію сестри.
Поставила два зображення поруч.
Срібний ланцюжок.
Невелика підвіска.
Схожа форма.
Але деталей було недостатньо.
Я не могла бути впевнена.
Можливо, це просто поширена прикраса.
Можливо, випадковий збіг.
Але тепер у мене з'явилося нове запитання.
Чи була Амелія на тому благодійному вечорі не просто гостею?
Я довго дивилася на екран.
Потім відкрила свої нотатки.
Додала новий рядок:
«Срібний браслет. Перевірити походження. Можливий зв'язок із благодійним вечором».
Я відкинулася на спинку стільця.
І раптом згадала Адріана.
Його обличчя.
Його голос.
Його обережний поцілунок.
Мені захотілося заплакати.
Не від жалю.
Від безсилля.
Бо я починала відчувати щось до людини, якій не могла розповісти правду.
І тепер уже не знала, кого обманюю сильніше.
Його.
Чи себе.
Наступного ранку я прокинулася раніше за Софі.
Телефон лежав поруч.
Жодних нових повідомлень від невідомого номера.
Зате було одне від Даміана.
«Рейн, ти жива після вчорашнього вечора?»
Я усміхнулася.
«Так. А ти?»
«Ледь. Нейт змусив мене допомагати прибирати до півночі».
«Співчуваю».
«Не вірю. Ти смієшся».
Я справді сміялася.
«Трохи».
«Жорстока жінка».
Пауза.
Потім ще одне повідомлення.
«До речі, ти добре танцюєш».
Я завмерла.
Усміхнулася.
«Ти теж».
Він відповів:
«Обережно, Рейн. Я можу сприйняти це як запрошення на другий танець».
Я кілька секунд дивилася на екран.
Потім написала:
«Можливо, колись».
«Домовилися».
Я поклала телефон.
І раптом відчула знайому провину.
Даміан нічого не знав про поцілунок.
І я не була зобов'язана розповідати йому.
Ми не зустрічалися.
Ніхто нікому нічого не обіцяв.
Але він був другом Адріана.
Найкращим другом.
І я не хотіла стати причиною того, що між ними колись з'явиться недовіра.
Особливо зараз.
Коли сама приховувала від них так багато.
Близько одинадцятої я вийшла до університетського дворика.
Потрібно було забрати книжку з бібліотеки.
Осіннє сонце освітлювало сходи.
Студенти сиділи на лавках.
Десь грала музика.
Я йшла алеєю, коли побачила їх.
Адріан і Даміан стояли біля автомобіля.
Розмовляли.
Даміан щось емоційно пояснював.
Адріан сміявся.
Звичайна картина.
Двоє друзів.
Які знали одне одного з восьми років.
Я зупинилася.
І раптом зрозуміла, що тепер дивитися на них буде складніше.
Не тому, що між ними щось змінилося.
А тому, що змінилася я.
Даміан першим помітив мене.
Підняв руку.
— Рейн!
Адріан повернув голову.
Побачив мене.
І його усмішка стала іншою.
Трохи тихішою.
Трохи теплішою.
Я відчула, як серце прискорилося.
І пішла до них.
— Доброго ранку, — сказала я.
— Для тебе, можливо, — відповів Даміан. — А мене Вест змушує їхати по документи.
Адріан засміявся.
— Ти сам запропонував допомогти.
— Я був не при собі.
Я усміхнулася.
— Це часто трапляється?
— Постійно, — відповів Адріан.
Даміан обурено повернувся до нього.
— Ти сьогодні особливо балакучий.
— Дякую.
Я засміялася.
Потім підняла очі на Адріана.
Він дивився на мене.
Спокійно.
Без натяку на те, що вчора сталося щось, про що всі повинні знати.
І я відчула вдячність.
За його стриманість.
За повагу.
За те, що він не намагався перетворити один поцілунок на право вирішувати за мене.
— Як ти? — тихо запитав він.
Я усміхнулася.
— Добре.
Він кивнув.
— Радий чути.
Даміан подивився на нас.
Потім на годинник.
— Так, голубки науки, у нас є справи.
Я засміялася.
Адріан похитав головою.
— Даміане.
— Що? Я сказав «науки»!
Ми всі троє засміялися.
І я раптом подумала, що хочу зберегти саме це.
Їхню дружбу.
Наші жарти.
Легкість, яка тільки починала з'являтися між нами.
Але десь глибоко всередині вже знала:
після вчорашнього вечора повернути все до колишнього стану буде непросто.
Коли я відійшла, телефон завібрував.
Нове повідомлення.
Невідомий номер.
Лише один рядок.
«Тепер запитай себе, Еміліє: кого саме поцілував Адріан Вест — тебе чи дівчину, яку він пам'ятає з минулого?»
Я завмерла посеред алеї.
Повільно перечитала слова.
Позаду сміявся Даміан.
Адріан щось відповідав йому.
Звичайний ранок.
Звичайне життя.
А я стояла з телефоном у руці й відчувала, як усередині знову оживає страх.
Дівчину, яку він пам'ятає з минулого.
Амелію?
Невідомий відправник натякав, що Адріан знав мою сестру.
Але жодного доказу не було.
Лише повідомлення.
І фотографія, на якій хлопці стояли на благодійному вечорі.
Я повільно вдихнула.
Ні.
Я не дозволю чужим словам перекреслити все, що побачила власними очима.
Але й ігнорувати їх не стану.
Я сховала телефон.
Повернула голову.
Адріан саме дивився в мій бік.
Наші погляди зустрілися.
Він усміхнувся.
Я відповіла.
І вперше ця усмішка далася мені важче, ніж учора.
Бо тепер між нами був не лише поцілунок.
Була таємниця.
Його.
Моя.
І, можливо, Амелії.
Я рушила до бібліотеки.
А в голові звучало лише одне запитання:
Що, якщо мій перший поцілунок з Адріаном стався не випадково — але зовсім не з тієї причини, на яку натякав невідомий?
Я ще не знала відповіді.
Проте знала, що відтепер шукатиму її не тільки в старих фотографіях.
А й у кожному слові людини, яку вчора вперше захотіла поцілувати.
І це лякало мене найбільше.
Бо я більше не була впевнена, що зможу залишатися неупередженою.
 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше