Янгол заборонив Демону

ГЛАВА 6. ВІН ДИВИТЬСЯ. Я ДОЗВОЛЯЮ

Емілія Рейн
Є погляди, які нічого не означають.
Випадкові. Байдужі. Швидкоплинні.
Є погляди, які змушують усміхнутися.
А є такі, від яких раптом забуваєш, що збиралася сказати.
І найнебезпечніше в них навіть не те, що хтось на тебе дивиться.
Найнебезпечніше — коли ти починаєш чекати цього погляду.
Я зрозуміла це в неділю вранці, стоячи на кухні заміського будинку біля озера.
Даміан Блеквуд дивився на мене.
А я вперше не відвернулася. Навіть погляд не відвела. І я маю зізнатися собі, що з часом це стає робити все ваще. 
Прокинулася я від сміху.
Чоловічого. Гучного. Обурливо щасливого для восьмої ранку.
Я розплющила очі й кілька секунд намагалася пригадати, де перебуваю.
Дерев'яна стеля.
Світлі штори.
Запах сосен, що проникав крізь прочинене вікно.
Озеро.
Будинок Лукаса.
Субота, яка несподівано перетворилася на одну з найдивніших у моєму житті.
А тепер неділя.
Я потягнулася до телефону.
08:17.
Жодного нового повідомлення від невідомого номера.
Зате було повідомлення від Софі, надіслане сім хвилин тому.
«Якщо ти ще спиш, знай: на кухні відбувається війна. Я на боці млинців».
Я всміхнулася.
У сусідньому ліжку Софі вже не було.
Я підвелася, зібрала волосся й накинула теплий светр.
Перш ніж вийти, затрималася біля дзеркала.
Учорашній вечір не давав мені спокою.
Не через вогнище.
Не через жарти.
Навіть не через дивну альтанку серед дерев, яка чомусь здалася мені знайомою.
Через одну розмову.
Софі запитала, чи пов'язана моя таємниця з Адріаном і Даміаном.
Я відповіла, що ще не знаю.
І це була правда.
Принаймні та її частина, яку я могла дозволити собі вимовити.
Я не знала, чи причетні хлопці до історії Амелії.
Не знала, чи пам'ятали вони її.
Не знала навіть, чи бачила моя сестра їх того вечора.
Але знала інше.
Мені вже було важко дивитися на них лише як на можливі джерела інформації.
Особливо після вчорашнього дня.
Я зітхнула.
— Зберися, Еміліє.
І вийшла з кімнати.
— Я сказав: це не млинець!
— А я сказав: не критикуй мистецтво!
Я зупинилася на порозі кухні.
Картина була неймовірна.
Даміан стояв біля плити з лопаткою в руці.
На ньому була чорна футболка й сірі спортивні штани.
Волосся виглядало так, ніби він щойно програв бій подушці. Він навіть зараз був гарним. Але і одночасно смішним. 
Адріан стояв поруч у світлому светрі, із закоченими рукавами.
Із тим самим спокійним виразом обличчя, який я вже навчилася розпізнавати.
Виразом людини, що терпляче спостерігає за катастрофою, яку могла передбачити.
Софі сиділа на кухонному острові й їла яблуко.
Клара знімала все на телефон.
Лукас тримав тарілку.
На тарілці лежало щось темне.
Дуже темне.
— Це вугілля, — повідомив Адріан.
— Це авторський сніданок, — заперечив Даміан.
— Він рухається, — сказав Лукас.
— Не вигадуй!
Я не втрималася та засміялася.
Усі повернули голови.
Даміан побачив мене першим.
Його обличчя миттєво осяяла усмішка.
— Рейн! Нарешті! Нам потрібна незалежна експертиза. Ти ж зможеш?
Я підійшла ближче та подивилася на тарілку.
Потім на Даміана.
— Це можна їсти?
— Звісно.
— Тоді чому ти сам не їси?
Адріан голосно засміявся.
Софі мало не впустила яблуко.
Даміан приклав руку до грудей.
— Я чекав саме на тебе.
— Яка честь.
— Ти навіть не уявляєш.
Я підійшла до кавоварки.
— Мені спочатку потрібна кава. А вже потім я вирішу, чи готова ризикувати життям.
— Ось! — вигукнув Адріан. — Нарешті хтось мислить розумно.
Даміан повернувся до нього.
— Ти повинен бути на моєму боці.
— Я на боці людства.
Кухня вибухнула сміхом.
І я раптом відчула дивне тепло.
Не від кави.
Не від сонця, яке пробивалося крізь вікна.
Від того, що вперше за довгий час мені не потрібно було вдавати, ніби все добре.
Я просто сміялася.
Разом із ними.
Через двадцять хвилин сніданок усе-таки з'явився.
Справжній та на вигляд мав бути смачним.
Адріан узяв приготування на себе, а Даміана відправили накривати на стіл.
Останній назвав це переворотом.
Ніхто не заперечував.
Я допомагала розставляти чашки, коли Даміан підійшов із двома тарілками.
— Ти мені винна.
Я підняла голову.
— За що?
— За моральну підтримку, якої не отримав.
— Я ж не сказала, що твої млинці погані.
— Ти запитала, чи можна їх їсти.
— Це було цілком логічне запитання.
Він нахилився трохи ближче.
— Ти завжди така безжальна?
Я усміхнулася.
— Лише до людей, які намагаються отруїти мене сніданком.
Даміан засміявся.
І не відійшов одразу.
Він стояв близько.
Не настільки, щоб це було недоречно.
Але достатньо, щоб я помітила запах його парфумів. 
Теплий.
З легкою гіркуватою нотою.
Я підняла погляд.
Він уже дивився на мене.
І цього разу не усміхався.
Лише кілька секунд.
Але я відчула їх надто виразно.
Наче між нами раптом зник увесь шум кухні.
— Що? — запитала я.
Даміан ледь нахилив голову.
— Нічого.
— Тоді чому дивишся?
Кутик його губ піднявся.
— А ти чому помітила?
Я відкрила рота.
І не знайшла відповіді.
Вперше.
Даміан усміхнувся ширше.
— Один — нуль, Рейн.
Я закотила очі.
— Ти нестерпний.
— Знаю.
Він відійшов до столу.
А я залишилася стояти з чашкою в руці.
Із безглуздо прискореним серцебиттям.
Це нічого не означає.
Звичайний жарт.
Звичайний погляд.
Звичайний хлопець.
Який чомусь умів змусити мене забути власні аргументи.
— Еміліє?
Я повернулася.
Адріан стояв біля плити.
— Ти їстимеш із ягодами чи без?
Я моргнула.
— Що?
Він усміхнувся.
— Млинці. Ягоди. Сніданок.
— А. Так. Із ягодами.
Його погляд на мить затримався на моєму обличчі.
Не насмішкуватий.
Не допитливий.
Просто уважний.
— Усе гаразд?
Я кивнула.
— Звісно.
Він нічого не сказав.
Лише поставив переді мною тарілку.
— Тоді смачного.
Я усміхнулася.
— Дякую.
Адріан відповів усмішкою.
І я раптом зрозуміла, наскільки по-різному ці двоє впливали на людей.
Даміан змушував реагувати.
Адріан — почуватися спокійно.
Один перетворював звичайну розмову на змагання.
Інший умів поставити просте запитання так, що хотілося відповісти чесно.
І обидва були небезпечними для моїх планів.
Кожен по-своєму.
Після сніданку Клара запропонувала прогулятися до старого причалу.
Лукас вирішив перевірити човен.
Нейт знову почав розповідати про риболовлю, хоча, за словами Даміана, востаннє ловив рибу ще в дитинстві.
Софі оголосила, що хоче зробити фотографії, на яких усі виглядатимуть пристойно.
— Це неможливо, — сказав Адріан.
— Особливо з Даміаном, — додала Клара.
— Ви сьогодні змовилися? — обурився той.
Я засміялася.
Ми вийшли з будинку.
Осіннє повітря було прохолодним, але сонячним.
Озеро лежало перед нами, мов величезне темне дзеркало.
Сосни відбивалися у воді.
Десь у кронах дерев перекликалися птахи.
Я затрималася на терасі, застібаючи куртку.
— Допомогти?
Адріан зупинився поруч.
Я підняла голову.
— Із блискавкою?
Він усміхнувся.
— Вона, здається, вирішила оголосити тобі війну.
Я подивилася вниз.
Блискавка справді застрягла.
— Чудово.
Я спробувала ще раз.
Безрезультатно.
Адріан простягнув руку.
— Можна?
Я кивнула.
Він обережно взявся за край куртки.
Його пальці на мить торкнулися моєї руки.
Випадково.
Зовсім легко.
Але я чомусь відчула цей дотик виразніше, ніж мала б.
Адріан зосередився на блискавці.
Потім усміхнувся.
— Готово.
Я підняла очі.
Він стояв зовсім близько.
Світле волосся трохи спадало на лоб.
Сірі очі здавалися світлішими при денному освітленні.
Я раптом помітила маленьку родимку біля його скроні.
Дивна деталь.
Абсолютно непотрібна для мого розслідування.
І все ж я її запам'ятала.
— Дякую, — сказала я.
— Завжди будь ласка.
Він відступив.
Але його погляд ще на мить залишився на мені.
— Тобі личить цей колір.
Я подивилася на темно-зелену куртку.
— Справді?
— Так.
Просто.
Без перебільшення.
Без бажання справити враження.
І від цього комплімент чомусь прозвучав щиріше.
— Дякую, — повторила я.
Адріан усміхнувся.
— Ходімо, поки Даміан не вирішив випробувати човен без нас.
Ми рушили до озера.
А я подумала, що сьогодні мені доведеться особливо уважно стежити за собою.
Бо мої власні реакції починали мене дивувати.
На причалі було шумно.
Даміан стояв у човні й переконував Лукаса, що чудово знає, як ним керувати.
Лукас виглядав не надто переконаним.
— Ти востаннє був за кермом човна три роки тому, — сказав він.
— І досі живий.
— Це не аргумент.
— Найкращий із можливих.
Софі засміялася.
Я підійшла ближче.
Даміан помітив мене.
— Рейн! Ти з нами?
Я подивилася на човен.
Потім на нього.
— А хто керуватиме?
— Я.
— Тоді ні.
Усі засміялися.
Даміан похитав головою.
— Ти зовсім мені не довіряєш.
— Я просто ціную своє життя.
Адріан став поруч.
— Розумне рішення.
Даміан показав на нього пальцем.
— Ти теж зрадник.
— Я вже звик.
Кінець кінцем човен залишився біля причалу.
Лукас вирішив, що сильний вітер — не найкраща погода для прогулянки водою.
Даміан назвав це змовою природи.
А ми повернулися на берег.
Ближче до полудня Софі з Кларою пішли фотографувати стару стежку.
Нейт і Лукас залишилися біля будинку.
Адріан отримав дзвінок від батька й відійшов.
Я стояла біля причалу, дивлячись на воду.
І думала про вчорашню альтанку.
Стара дерев'яна споруда серед дерев.
Мені здалося, що я вже бачила її раніше.
Але де?
У дитинстві ми з Амелією часто їздили за місто.
Батько любив озера.
Мама — тихі місця, де можна було читати.
Амелія — будь-які місця, де можна було знайти пригоду.
Можливо, ми колись бували тут.
Можливо, я просто плутала спогади.
Я дістала телефон.
Відкрила галерею.
Серед старих сімейних фотографій були десятки знімків із поїздок.
Але жоден не мав підпису, який міг би допомогти.
— Шукаєш щось цікаве?
Я здригнулася.
Даміан стояв за кілька кроків.
— Ти завжди так тихо підходиш?
Він засміявся.
— Мене ще ніколи не звинувачували в надмірній тихості.
Я прибрала телефон.
— Просто переглядала фотографії.
Він кивнув.
Не став заглядати в екран.
І я відчула полегшення.
— Гарне місце, — сказав він, стаючи поруч.
— Так.
Ми дивилися на озеро.
Вітер торкався води, розбиваючи відображення дерев.
— Ти сьогодні якась задумлива, — промовив Даміан.
Я усміхнулася.
— Ти вже вдруге це кажеш.
— Значить, удруге помічаю.
Я повернула голову.
Він дивився на мене.
Спокійно.
Без звичної насмішки.
— Що? — запитала я.
— Нічого.
Я звузила очі.
— Знову?
Він усміхнувся.
— Ти завжди вимагаєш пояснень?
— Лише коли хтось поводиться підозріло.
Даміан тихо засміявся.
— Тоді в нас проблема.
— Яка?
— Я від природи підозрілий.
Я похитала головою.
— Це я вже зрозуміла.
Він подивився на воду.
Потім несподівано запитав:
— Тобі добре з нами?
Я завмерла.
Запитання було простим.
Але я не очікувала його.
— Чому ти питаєш?
Він знизав плечима.
— Ти іноді виглядаєш так, ніби готова втекти.
Я відвела погляд.
— Я не збираюся тікати.
— Добре.
— І мені подобається ваша компанія.
Даміан усміхнувся.
— Наша?
Я подивилася на нього.
— Так.
— Навіть моя?
Я засміялася.
— Твоя — залежно від обставин.
Він приклав руку до грудей.
— Жорстоко.
А потім його усмішка стала тихішою.
— Я радий, що ти приїхала, Еміліє.
Цього разу він не назвав мене Рейн.
І не додав жарту.
Я відчула, як щось ледь помітно змінилося.
Не між нами.
У мені.
— Я теж, — відповіла я.
І вперше не сумнівалася, що це правда.
Ми поверталися до будинку вузькою стежкою.
Даміан ішов поруч.
Розповідав, як одного літа вони з Адріаном і Лукасом вирішили влаштувати нічний похід.
— І що сталося? — запитала я.
— Ми забули намет.
Я зупинилася.
— Що?
— Так.
— Усі троє?
— Ну, технічно намет мав узяти Лукас.
— А ви?
— Ми взяли їжу.
Я засміялася.
— Дуже продумано.
— Саме так я й сказав.
Ми дійшли до невеликого дерев'яного містка через струмок.
Дошки були вологими.
Я ступила на першу.
Потім на другу.
І раптом підошва ковзнула.
Я не впала.
Даміан устиг підхопити мене за передпліччя.
Міцно. Впевнено. Дуже неочікувано.
— Обережно.
Я підняла голову.
Він стояв зовсім близько.
Його рука все ще підтримувала мене.
Я відчула тепло його долоні крізь рукав.
— Дякую, — тихо сказала я.
Він не відпустив одразу.
Лише переконався, що я стою рівно.
Потім його пальці розтиснулися.
— Я ж казав, що небезпечний.
Я засміялася.
— Це місток небезпечний.
— Не руйнуй мені репутацію.
Я похитала головою.
Ми пішли далі.
Але ще кілька хвилин я відчувала на руці місце, де він мене підтримав.
І це дратувало.
Не тому, що дотик був неприємним.
Навпаки.
Саме тому.
У будинку всі готувалися до від'їзду.
Лукас перевіряв, чи зачинив вікна.
Клара збирала залишки продуктів.
Софі намагалася вмістити у свою сумку більше речей, ніж привезла.
Нейт шукав зарядний пристрій.
Адріан стояв біля автомобіля й розмовляв із Лукасом.
Побачивши нас, він підняв руку.
— Ви де були?
— Рятував Рейн від підступного містка, — відповів Даміан.
Я закотила очі.
— Він перебільшує.
Адріан подивився на мене.
— Ти не забилася?
— Ні. Усе добре.
Він кивнув.
— Чудово.
Потім повернувся до Даміана.
— Ти міг показати їй іншу стежку.
— А ти міг не телефонувати батькові пів години.
Адріан усміхнувся.
— Це він телефонував мені.
— Деталі.
Вони засміялися.
І я знову відчула, наскільки звично їм бути поруч.
Вони могли підколювати одне одного.
Сперечатися. Дратуватися.
Але в їхніх словах не було злості.
Лише багаторічна дружба.
Я дивилася на них і думала про те, як багато вони, мабуть, знають один про одного.
І як мало я знаю про обох.
Ми виїхали після обіду.
Цього разу Софі сіла до нас із Адріаном і Даміаном.
Я влаштувалася на задньому сидінні біля вікна.
Софі — поруч.
Адріан був за кермом.
Даміан сидів спереду й одразу почав сперечатися через музику.
— Ні, — сказав Адріан.
— Ти навіть не чув, що я хочу ввімкнути.
— Я бачу назву.
— Ти упереджений.
— Я досвідчений.
Софі засміялася.
— Ви завжди так?
— Гірше, — відповіла я.
Даміан повернув голову.
— Рейн, ти повинна бути на моєму боці.
— Чому?
— Бо я врятував тебе від містка.
— Ти тепер усе життя згадуватимеш це?
Він задумався.
— Можливо.
Адріан засміявся.
— Не звертай уваги. Він досі згадує, як урятував мій телефон від падіння у воду.
— Це був дорогий телефон!
— Ти сам його впустив.
Софі розреготалася.
Я теж.
І дорога минала легко.
Ми слухали музику.
Говорили про навчання.
Обговорювали фотографії.
Софі показала знімок, на якому Даміан намагався перевернути млинець.
— Це потрібно роздрукувати, — сказала вона.
— Ні! — вигукнув він.
— І повісити в університеті, — додала я.
Адріан засміявся.
— Я оплачу друк.
— Зрадники, — пробурмотів Даміан.
Ми сміялися так голосно, що Адріан попросив нас хоча б трохи заспокоїтися.
Але сам теж усміхався.
Приблизно за двадцять хвилин до Бостона Софі заснула.
Її голова схилилася до вікна.
У машині стало тихіше.
Даміан переглядав щось у телефоні.
Адріан уважно стежив за дорогою.
Я дивилася на дерева за вікном.
І раптом побачила, як Адріан підняв очі до дзеркала заднього виду.
Наші погляди зустрілися.
Лише на секунду.
Він ледь усміхнувся.
Я відповіла.
А потім відвернулася до вікна.
Не тому, що мені було неприємно.
Просто я відчула, як обличчя несподівано потеплішало.
Серйозно, Еміліє?
Ти пережила розмови з викладачами, складні іспити, переїзд до нового міста.
А тепер ніяковієш через усмішку в дзеркалі?
Я подумки дорікнула собі.
Але через кілька хвилин знову підняла очі.
І знову зустріла його погляд.
Цього разу Адріан не відвів його одразу.
Лише переконався, що дорога попереду вільна, і повернув увагу до кермування.
Я опустила очі.
І зрозуміла, що усміхаюся.
Без жодної причини.
Принаймні так я хотіла думати.
Коли ми під'їхали до університетського містечка, Софі прокинулася.
— Ми вже приїхали?
— Ні, — відповів Даміан. — Це Париж.
Вона сонно подивилася на нього.
— Тоді де Ейфелева вежа?
— За поворотом.
Я засміялася.
Адріан припаркував автомобіль.
Ми почали виходити.
Даміан дістав наші сумки з багажника.
Софі одразу побігла перевіряти повідомлення.
Я взяла свій рюкзак.
— Дякую за поїздку, — сказала я.
Адріан усміхнувся.
— Радий, що ти поїхала з нами.
Даміан став поруч.
— Особливо враховуючи, що я забезпечував розваги.
Я підняла брову.
— Ти забезпечував хаос.
— Це майже одне й те саме.
Софі засміялася.
Потім подивилася на годинник.
— Емі, нам потрібно йти, інакше я засну просто тут.
Я кивнула.
— Уже йду.
Адріан простягнув мені невеликий паперовий пакет.
Я здивувалася.
— Що це?
— Печиво. Ти сказала вранці, що воно тобі сподобалося.
Я подивилася всередину.
Там лежали кілька домашніх печив із шоколадом.
— Ти запам'ятав?
Він знизав плечима.
— Звичайно.
Я підняла на нього очі.
І чомусь не змогла одразу знайти слова.
— Дякую.
Адріан усміхнувся.
— Будь ласка.
Даміан заглянув у пакет.
— А мені?
Адріан подивився на нього.
— Ти з'їв половину ще вранці.
— І що?
— Тобі досить.
Я засміялася.
Даміан похитав головою.
— Ось так закінчується справжня дружба.
Адріан усміхнувся.
— Вона пережила й гірше.
Я дивилася на них.
І раптом відчула, як у грудях з'явилося щось незнайоме.
Тепле.
Небезпечне.
Не кохання.
Навіть не закоханість.
Поки що лише бажання залишитися поруч трохи довше.
Почути ще один жарт.
Побачити ще одну усмішку.
Дізнатися, якими вони бувають, коли ніхто не дивиться.
І саме це лякало.
Бо я прийшла до них не за цим.
У кімнаті Софі впала на ліжко й оголосила, що більше ніколи не прокидатиметься раніше десятої.
Я засміялася.
— Ти так говорила минулого тижня.
— І цього разу я серйозно.
Вона перевернулася на спину.
Подивилася на мене.
— Емі?
— Що?
— Тобі сподобалася поїздка?
Я поставила рюкзак біля столу.
— Так.
— Справді?
Я повернулася.
— Чому ти питаєш?
Софі знизала плечима.
— Просто ти сьогодні виглядала щасливою.
Я завмерла.
Щасливою?
Дивне слово.
Я давно не застосовувала його до себе.
— Мені було весело, — відповіла я.
Софі усміхнулася.
— Це добре.
Вона помовчала.
Потім додала:
— І хлопці, здається, теж добре провели час.
Я сіла на край ліжка.
— Софі…
— Я нічого не кажу!
Вона підняла руки.
Я засміялася.
— От і чудово.
— Але…
— Софі!
— Добре, добре!
Вона сховала обличчя в подушку.
Потім її голос став серйознішим.
— Емі, можна запитати?
Я напружилася.
— Запитуй.
Софі підняла голову.
— Ти ж не збираєшся робити їм боляче?
Я повільно подивилася на неї.
— Чому ти так вирішила?
Вона сіла.
— Я нічого не вирішила. Просто…
Вона замовкла.
Потім зітхнула.
— Я знаю, що ти щось приховуєш. Не знаю що. І не збираюся змушувати тебе розповідати. Але вони хороші хлопці. І ти мені теж подобаєшся.
Я мовчала.
Софі продовжила:
— Я просто не хочу, щоб усе закінчилося погано.
Я відвела погляд.
Вона навіть не уявляла, наскільки близько підійшла до правди.
— Я теж цього не хочу, — тихо відповіла я.
І це була правда.
Найстрашніша з усіх.
Увечері Софі пішла до пральні.
Я залишилася сама.
Відкрила ноутбук.
Переглянула архівні фотографії благодійного вечора п'ятирічної давнини.
Адріан.
Даміан.
Едвард Вест.
Моя мати.
Чотири людини, які були там того дня.
І жодної відповіді.
Я відкрила нотатки.
Перечитала записи про хлопців.
Потім додала кілька рядків.
Адріан Вест
Уважний до дрібниць. Пам'ятає сказане мимохідь. Уникає розмов про родинні очікування. Близький із Даміаном.
Даміан Блеквуд
Жартує навіть тоді, коли серйозний. Помічає чужий настрій. Не любить незручних запитань, але сам уміє їх ставити. Відданий Адріану.
Я зупинилася.
Це знову були не докази.
Лише спостереження.
Але тепер вони здавалися мені важливими не тільки для розслідування.
Я закрила документ.
Потім відкрила стару фотографію Амелії.
Ми стояли поруч біля нашого будинку.
Однакові обличчя.
Різні усмішки.
Я провела пальцем по екрану.
— Що ти знала, Амеліє?
Мовчання.
Я згадала альтанку біля озера.
Знайоме відчуття.
Старе дерево.
Темний дах.
Можливо, я справді колись бачила це місце.
Але де?
Я відкрила сімейний фотоархів.
Почала переглядати старі папки.
Одна за одною.
Літо.
Осінь.
Поїздки.
Дні народження.
Шкільні свята.
І нарешті натрапила на папку без назви.
Лише дата.
П'ять років тому.
За кілька тижнів до зникнення Амелії.
Я відкрила її.
Усередині було дванадцять фотографій.
На першій — ми з Амелією біля озера.
На другій — батько з фотоапаратом.
На третій — мама на дерев'яній терасі.
Я завмерла.
Це було те саме озеро.
Ті самі сосни.
Той самий берег.
Я збільшила фотографію.
На задньому плані виднілася стара альтанка.
Та сама, біля якої я зупинилася вчора.
Серце забилося швидше.
Отже, я не помилилася.
Ми справді були там.
П'ять років тому.
Я відкрила наступний знімок.
Амелія стояла біля води.
У світлому светрі.
Усміхнена.
Вона тримала в руках маленький камінець.
А позаду…
Я нахилилася ближче до екрана.
На іншому березі виднілася група людей.
Надто далеко, щоб розгледіти обличчя.
Я збільшила фотографію.
Пікселі розпливлися.
Нічого певного.
Я відкинулася на спинку стільця.
Те, що ми бували біля цього озера, ще не означало, що наша поїздка була пов'язана з родиною Вестів.
Будинок належав Лукасу.
Озеро було великим.
Там могли відпочивати десятки сімей.
Збіг.
Звичайний збіг.
Але чому я раптом перестала вірити в такі прості пояснення?
Телефон завібрував.
Я здригнулася.
На екрані висвітилося ім'я Даміана.
«Рейн, ти вже вдома?»
Я усміхнулася.
«Так. А ти?»
«Теж. Адріан змусив мене допомагати розвантажувати машину. Я вимагаю компенсацію».
«За що саме?»
«За моральні страждання».
Я засміялася.
«Передай Адріану, що він молодець».
«Ти знову на його боці?»
«На боці справедливості».
«Жахлива жінка».
Я усміхнулася.
Потім прийшло ще одне повідомлення.
«До речі, ти справді добре провела час?»
Я перечитала його.
І чомусь відповіла не одразу.
«Так, Даміане. Справді».
Кілька секунд тиші.
Потім:
«Добре. Бо мені теж сподобалося».
Я дивилася на екран.
Це було звичайне повідомлення.
Без натяків.
Без обіцянок.
Але я відчула, як усмішка сама з'явилася на губах.
І саме тоді надійшло повідомлення від Адріана.
«Сподіваюся, ти не надто втомилася після дороги».
Я відкрила його.
«Усе добре. Дякую за печиво».
«Радий, що сподобалося».
Пауза.
«І дякую, що поїхала з нами».
Я усміхнулася.
«Мені було приємно».
Відповідь прийшла за хвилину.
«Мені теж».
Я поклала телефон на стіл.
І подивилася у вікно.
Два повідомлення.
Два хлопці.
Два абсолютно різні способи сказати, що їм сподобалося проводити зі мною час.
Я не знала, що саме вони відчувають.
Можливо, лише цікавість.
Можливо, звичайну симпатію.
І я не збиралася вигадувати більше.
Але вже не могла заперечувати власного бажання побачити їх знову.
Близько одинадцятої я зателефонувала матері.
Вона відповіла не одразу.
— Еміліє?
— Привіт, мамо.
— Усе добре?
— Так. Просто хотіла поговорити.
Пауза.
— Про що?
Я дивилася на фотографію старого озера.
— Пам'ятаєш, ми колись їздили відпочивати за місто? До озера неподалік від Бостона.
На іншому кінці стало тихо.
— Ми багато куди їздили, — нарешті сказала мама.
— Так. Але я знайшла фотографії. Там була стара дерев'яна альтанка.
Мама мовчала.
Я чекала.
— Навіщо ти переглядаєш старі фотографії? — запитала вона.
Я стиснула телефон.
— Просто згадувала дитинство.
— Еміліє…
Її голос змінився.
Став напруженішим.
— Ти знову думаєш про Амелію?
Я заплющила очі.
— Я ніколи не переставала про неї думати.
Мама важко видихнула.
— Я знаю.
— Тоді чому ти щоразу поводишся так, ніби я повинна забути?
Довга тиша.
Потім вона сказала:
— Я просто хочу, щоб ти жила далі.
Я подивилася на фотографію сестри.
— Я й живу.
— Тоді не повертайся постійно до того, що ми не можемо змінити.
Я відчула, як у грудях піднімається знайома образа.
Але стрималася.
Не зараз.
— Добре, мамо.
Вона помовчала.
— Ти добре навчаєшся?
Я ледь усміхнулася.
Зміна теми.
Знайомий прийом.
— Так.
— Рада чути.
Ми поговорили ще кілька хвилин.
Про заняття.
Про погоду.
Про батька.
А потім попрощалися.
Я поклала телефон.
І довго сиділа нерухомо.
Мама не сказала, що не пам'ятає озера.
Вона лише не захотіла говорити про нього.
Це могло нічого не означати.
А могло означати надто багато.
Опівночі я знову відкрила фотографії.
Тепер дивилася не на альтанку.
Не на воду.
На дату.
П'ять років тому.
За кілька тижнів до зникнення Амелії.
Я відкрила останній знімок.
На ньому ми стояли разом.
Амелія обіймала мене за плечі.
Я сміялася.
Вона дивилася не в камеру, а кудись убік.
Я збільшила фотографію.
І помітила деталь, на яку раніше не звертала уваги.
На її зап'ясті був тонкий срібний браслет.
Я нахмурилася.
Я добре пам'ятала цей браслет.
Амелія отримала його незадовго до зникнення.
Але ніколи не сказала від кого.
Я тоді пожартувала, що в неї з'явився таємний шанувальник.
Вона лише усміхнулася.
І відповіла:
«Ти навіть не уявляєш, Емі».
Я повільно відсунулася від столу.
Спогад був таким чітким, що мені на мить здалося, ніби я знову чую її голос.
Телефон завібрував.
Невідомий номер.
У мене похололи пальці.
Я відкрила повідомлення.
«Тобі сподобалося біля озера?»
Я завмерла.
Наступне повідомлення прийшло майже одразу.
«Твоя сестра теж любила це місце».
Я різко підвелася.
Серце шалено калатало.
Я набрала: «Хто ти? Звідки ти знаєш про Амелію?»
Відповідь не надходила.
Я дивилася на екран.
Секунда.
Друга.
Третя.
Потім телефон знову завібрував.
«Запитай у матері, хто подарував Амелії срібний браслет».
Я перестала дихати на мить.
Повільно опустилася на стілець.
Подивилася на фотографію.
На срібний браслет.
На усмішку сестри.
А потім на повідомлення.
Невідомий відправник знав надто багато.
Про мене.
Про Амелію.
Про маму.
Про місце, де я щойно провела вихідні.
І тепер я вперше зрозуміла, що моя поїздка до озера могла бути важливою не лише для мене.
Хтось стежив за тим, куди я їду.
З ким проводжу час.
Що знаходжу.
Я повільно закрила ноутбук.
За вікном шумів нічний Бостон.
Десь далеко проїхала машина.
Я взяла телефон.
Відкрила листування з Даміаном.
Потім з Адріаном.
Два хлопці, які сьогодні сміялися зі мною.
Два хлопці, які нічого не знали про мої справжні наміри.
І один невідомий, який, здається, знав усе.
Я поклала телефон екраном донизу.
Не поспішай, Еміліє.
Не дозволяй страху керувати тобою.
І не плутай цікавість із довірою.
Я підвелася.
Підійшла до вікна.
І раптом згадала погляд Даміана на кухні.
Його тихе:
«А ти чому помітила?»
Потім усмішку Адріана в дзеркалі заднього виду.
Його уважність.
Його просте:
«Я запам'ятав».
Я заплющила очі.
Мені хотілося побачити їх знову.
Не заради інформації.
Не заради фотографій.
Просто побачити.
І саме це було моєю новою проблемою.
Бо я ще могла контролювати свої слова.
Свої вчинки.
Навіть брехню.
Але дедалі гірше контролювала те, як швидко билося серце, коли один із них дивився на мене трохи довше, ніж потрібно.
Вони починали мені подобатися.
По-різному.
Обережно.
Ще без обіцянок і великих почуттів.
А я не мала права забувати, що прийшла в їхнє життя з таємницею.
Та найстрашніше було навіть не це.
Я вже не була впевнена, що, коли дізнаюся правду, зможу просто піти.
Наступного ранку я прокинулася від нового повідомлення.
Цього разу від Софі.
«Емі! Ти бачила, що Даміан виклав у нашу групу?»
Я сонно відкрила спільний чат.
Там була фотографія.
Ми всі біля озера.
Софі сміється.
Клара показує язика.
Лукас обіймає Нейта за плечі.
Адріан стоїть поруч зі мною.
Даміан — з іншого боку.
І я…
Я сміюся.
По-справжньому.
Під фотографією Даміан написав:
«Найкраща компанія. Навіть якщо дехто шахраює в більярд».
Софі відповіла десятком смайликів.
Адріан написав:
«Ти просто не вмієш програвати».
Я усміхнулася.
І вже збиралася щось відповісти, коли помітила ще одну деталь.
На фотографії Даміан стояв трохи повернувшись до мене.
І дивився не в камеру.
На мене.
Я збільшила знімок.
Потім перевела погляд на Адріана.
Він теж не дивився прямо в об'єктив.
Його очі були спрямовані трохи вбік.
У мій бік.
Я довго розглядала фотографію.
А потім тихо засміялася.
— Еміліє, ти стаєш параноїком.
Можливо, вони просто не встигли повернути голови.
Можливо, Софі натиснула кнопку невчасно.
Можливо, я бачила те, що хотіла бачити.
Але одну річ я знала точно.
Мені подобалося, коли вони дивилися.
І вперше за довгий час я дозволила собі не шукати пояснення кожному почуттю.
Хоча б на одну хвилину.
Хоча б до наступного повідомлення.
Бо десь у моєму минулому залишилася дівчина, яка зникла п'ять років тому.
А в теперішньому з'явилися двоє хлопців, поруч із якими я починала забувати, як правильно тримати дистанцію.
І я ще не знала, що небезпечніше.
Правда, яку я шукала.
Чи бажання, яке повільно вчилося говорити голосніше за розум.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше