ПРОЛОГ. Я ПРИЙШЛА НЕ ЗАКОХУВАТИСЯ

Емілія Рейн
— Ти хоч розумієш, що робиш? — його голос прозвучав небезпечно тихо.
Я повільно повернула голову.
Адріан Вест стояв біля дверей, заклавши руки в кишені дорогих штанів. Біла сорочка була недбало розстебнута біля коміра, а світле волосся виглядало так, ніби він уже кілька разів нервово проводив по ньому пальцями.
Наш ідеальний Янгол.
Тільки зараз від його бездоганного спокою не залишилося нічого.
— А що саме тебе турбує? — запитала я, поправляючи тонкий ремінець чорної сукні. — Те, що я тут? Чи те, з ким я була до твого приходу?
Його щелепи напружилися.
— Не грайся зі мною, Еміліє.
Я усміхнулася.
— А хіба ми не цим займалися весь вечір?
Він зробив крок уперед.
— Даміан не знає, у що вплутується.
— А ти знаєш?
Мовчання.
Ось за що я любила ставити запитання Адріану Весту.
Він завжди знав правильну відповідь.
Окрім тих випадків, коли правда була йому невигідна.
— Тримайся від нього подалі, — нарешті промовив він.
Я повільно підвелася з краю широкого дивана.
— Ти зараз забороняєш мені бачитися з твоїм найкращим другом?
— Я попереджаю тебе.
— Яка різниця?
Він подивився на мене так, ніби вперше побачив.
А потім тихо сказав:
— Ти не знаєш Даміана.
Я підійшла ближче.
Між нами залишалося зовсім мало простору.
— Можливо, — прошепотіла я. — Але я вже знаю, як сильно він ненавидить, коли йому щось забороняють.
Адріан перехопив мій погляд.
— Ти робиш це навмисно.
Я не відповіла.
Тому що він мав рацію.
Звісно, навмисно.
Кожна усмішка.
Кожен випадковий дотик до його руки.
Кожен погляд, який затримувався на секунду довше, ніж потрібно.
Навіть ця сукня.
Особливо ця сукня.
Я знала, що сьогодні він буде тут.
Знала, що Даміан прийде раніше.
І прекрасно розуміла, що рано чи пізно вони зіткнуться.
Саме цього я й хотіла.
— Еміліє…
Адріан вимовив моє ім'я інакше.
Без звичної холодності.
Майже втомлено.
— Чого ти насправді хочеш?
Ось воно.
Запитання, якого я чекала.
Я підняла очі на чоловіка, чиє прізвище п'ять років не давало мені спокою.
І вперше за вечір мені стало складно усміхатися.
Бо я чудово знала, чого хочу.
Я хотіла повернути час назад.
Хотіла знову почути сміх сестри в сусідній кімнаті.
Хотіла прокинутися одного ранку й зрозуміти, що останні п'ять років були лише страшним сном.
Але час не повертається.
І мертва тиша не відповідає на запитання.
Тому я навчилася шукати відповіді сама.
— Можливо, тебе, — тихо промовила я.
Адріан завмер.
Я бачила, як змінився його погляд.
Як на мить зникла настороженість.
Як легко людина, яка звикла контролювати інших, дозволила собі повірити в те, що хотіла почути.
Він обережно торкнувся моєї долоні.
— Тоді навіщо тобі Даміан?
Я не встигла відповісти.
— Справді, Емі? — пролунав за нашими спинами знайомий голос. — Мені теж цікаво.
Ми одночасно обернулися.
Даміан Блеквуд стояв у відчинених дверях.
Чорна сорочка, недбало засукані рукави, темне волосся і та сама зухвала усмішка, яка зазвичай змушувала дівчат забувати власні імена.
Тільки зараз він не усміхався.
Його погляд опустився на наші руки.
А потім повільно повернувся до обличчя Адріана.
— Я щось пропустив?
Адріан відпустив мою долоню.
Надто швидко.
Надто винувато.
Я ледь стримала усмішку.
Один.
Нуль.
— Ми розмовляли, — відповів Адріан.
— Бачу.
Даміан зайшов до кімнати й зачинив двері.
Тихий клац замка чомусь пролунав голосніше за музику, яка долинала знизу.
— Про що? — запитав він.
— Не твоя справа.
Даміан коротко засміявся.
— Серйозно? Ти щойно сказав мені, що Емілія — не моя справа?
Я мовчала.
І спостерігала.
Ось вони.
Двоє хлопців, які дружили стільки років, що навчилися розуміти один одного без слів.
Двоє спадкоємців абсолютно різних родин.
Янгол, який завжди знав, що правильно.
І Демон, якому було байдуже, що правильно, якщо він чогось хотів.
Університет Вестбридж обожнював їх обох.
Дівчата мріяли хоча б про один вечір із кимось із них.
Викладачі пробачали їм те, за що інших студентів давно б відрахували.
А я…
Я дивилася на них і згадувала зовсім інші обличчя.
Поліцейського, який сказав мамі, що пошуки не дали результату.
Батька, який посивів за одну зиму.
І сестру.
Мою Амелію.
Їй було чотирнадцять, коли вона зникла.
Стільки ж, скільки й мені.
Ми мали однакові очі.
Однакові усмішки.
І навіть маленьку родимку біля ключиці.
Тільки я залишилася.
А вона — ні.
— Еміліє.
Голос Даміана повернув мене до кімнати.
Він дивився просто на мене.
— Ходімо.
Адріан різко повернув голову.
— Ні.
Даміан повільно перевів на нього погляд.
— Перепрошую?
— Вона нікуди з тобою не піде.
На кілька секунд запала тиша.
А потім Даміан усміхнувся.
Не весело.
Небезпечно.
— Ти забув, із ким розмовляєш, друже?
— Я чудово пам'ятаю.
— Тоді не вирішуй за неї.
Обидва подивилися на мене.
Я відчула дивне задоволення.
Не тому, що двоє найпопулярніших хлопців університету чекали мого рішення.
Ні.
Причина була значно простішою.
Вперше за довгий час я бачила тріщину в тому, що здавалося непорушним.
У їхній дружбі.
У їхній упевненості.
У світі, де такі, як вони, звикли встановлювати правила.
— Емі? — тихіше покликав Даміан.
Я подивилася на нього.
Потім на Адріана.
І зробила те, чого не очікував жоден.
Підійшла до Даміана.
Поправила комір його сорочки.
Його погляд потемнів від здивування.
— Ти обіцяв мені танець, — сказала я.
— Я пам'ятаю.
— Тоді не змушуй дівчину чекати.
Він простягнув руку.
Я прийняла її.
І вже біля дверей почула голос Адріана:
— Даміане.
Ми зупинилися.
— Що?
Адріан дивився на друга.
Довго.
Так, ніби вирішував, чи варто говорити те, що вже неможливо буде забрати назад.
— Не роби цього.
Даміан повільно обернувся.
— Чого саме?
— Не наближайся до неї.
Я відчула, як пальці Даміана трохи міцніше стиснули мою долоню.
— Ти зараз серйозно?
— Більш ніж.
— І з яких це пір ти вирішуєш, із ким мені бути?
Адріан не відповів.
І тоді Даміан усміхнувся.
Тією самою усмішкою, через яку його прозвали Демоном.
— Знаєш, друже, — промовив він, — ти щойно зробив найбільшу помилку.
— Яку?
— Заборонив мені те, чого я ще навіть не збирався робити.
Він відчинив двері.
І повів мене за собою.
Я не озирнулася.
Хоча дуже хотіла побачити обличчя Адріана.
Але в мене вистачило терпіння.
Бо це був лише початок.
Пізніше, коли музика стихла, а Даміан поїхав, я повернулася до своєї кімнати.
Зняла туфлі.
Розпустила волосся.
Стерла з губ помаду.
І дістала з-під матраца стару теку.
На її обкладинці не було жодних написів.
Лише дата.
17 жовтня. П'ять років тому.
Я відкрила її.
Перша сторінка.
Фотографія Амелії.
Моя сестра усміхалася в камеру, притискаючи до грудей маленького білого ведмедика.
Це була остання фотографія, яку ми зробили разом.
Я провела пальцями по її обличчю.
— Я близько, Емі, — прошепотіла я. — Цього разу я справді близько.
Перегорнула сторінку.
Вирізка зі старої газети.
Кілька прізвищ.
Дата благодійного заходу.
І фотографія чоловіка в дорогому костюмі.
Під нею — ім'я.
Едвард Вест.
Я довго дивилася на його обличчя.
Потім дістала телефон.
На екрані світилися два непрочитані повідомлення.
Адріан Вест:
«Нам потрібно поговорити. Без Даміана».
Даміан Блеквуд:
«Сподіваюся, ти не збираєшся слухатися нашого Янгола. Завтра о восьмій. Я заїду».
Я прочитала обидва.
І повільно усміхнулася.
Адріану відповіла першому.
«Звісно. Тільки нехай це залишиться між нами».
Потім відкрила повідомлення Даміана.
«А хіба Демони запитують дозволу?»
Поклала телефон поруч із текою.
І знову подивилася на фотографію сестри.
П'ять років я чекала.
П'ять років збирала уривки чужих розмов, старі газетні статті, імена й адреси.
П'ять років намагалася зрозуміти, чому того вечора Амелія не повернулася додому.
Тепер я була в Бостоні.
У тому самому університеті, де навчалися люди, чиї родини могли знати більше, ніж говорили.
І двоє з них уже почали сваритися через мене.
Я не знала, чи винен Едвард Вест.
Не знала, що саме приховувала його родина.
І навіть не була впевнена, що обрала правильний шлях.
Але знала одне.
Адріан Вест стане моїм секретом.
Даміан Блеквуд — моєю спокусою.
А я стану помилкою, яку вони ніколи не забудуть.
Бо я приїхала сюди не закохуватися.
Я приїхала дізнатися, хто забрав мою сестру.
І якщо для цього доведеться зруйнувати їхню дружбу…
Що ж.
Янголам теж час навчитися падати.