Глава 12

Усі наступні дні, поки Габріель насторожено озирався на всі боки, ось-ось очікуючи нападу з боку темряви, Марія намагалася не думати про дивацтва Сандра і всієї його родини. Ці дні вона напружено працювала, виконуючи свою роботу та замінюючи хвору Світлану. Агасі на свій страх та ризик довірив їй роботу відсутньої колеги, тому що розумів, що тільки Марія з її наполегливим троудоголізмом впорається з таким навантаженням.

Дзвінок, який порушив тишу, пролунав рівно через три тижні, після того, як Марія побувала у Сандра. Цього вечора вона чекала на дзвінок від Ритки, яка обіцяла ще п'ять днів тому зателефонувати і до сих пір не дзвонила. Рвучко схопивши слухавку, Марія почула в ній лише важке дихання.

- Алло! Хто це? Говоріть, будь ласка, інакше я покладу слухавку! - повторила дівчина.

- Марі, - голос Сандра був страшенно напружений, і доносився наче здалеку, - Приїжджай зараз.

- Куди і навіщо я повинна приїжджати?

- До мене додому, хочу в останній раз подивитися на тебе, - глухо відповів він, перервавши дзвінок.

Марія відкинула телефон на ліжко і увімкнула телевізор:

- Чому я повинна їхати? Навіть не подумаю, у нього чергова навіжена витівка, а я зобов'язана бігти за першим викликом, наче лікар швидкої допомоги! - промовила вона сама собі.

Але його голос все ще звучав у неї в вухах. Вона не могла зосередитися на передачі, яку збиралася подивитися, вона навіть не бачила подій, що показували по телевізору. Думки постійно поверталися до цього дзвінка і заважали їй визначитися, чого ж вона хоче і як потрібно правильно вчинити. Здавалося б, так легко можна було відмовитися, не звернути уваги і залишитися вдома без докорів сумління, але якесь шосте почуття твердило їй, що у Сандра дійсно сталося щось серйозне.

«Довірся серцю, його поклику. Твоя душа поведе тебе по твоєму шляху. Не ховайся від чужої біди. Є сумніви - розвій їх! А я буду слідувати за тобою», - знову в її свідомість проникли думки вже знайомого їй заспокійливого голосу. Вона так давно не чула його, не відчувала його присутності. Марія замислилася, потім схаменулася, схопила з тумбочки сумочку, ключі та вибігла, грюкнувши дверима.

Хвилин через сорок таксі пригальмувало біля маєтку Фаррелів, висвітлюючи фарами масивні ворота. Двері, до її здивування, виявилися не замкненими. Але більший подив її чекав за дверима. По-перше, те, що ніде не було видно Томаса, по-друге, в будинку панував повний безлад. Таке враження, що всередині будинку вирував ураган «Катріна», який розламав все, що можна. Розбиті вази, вирвані квіти, речі валялися скрізь. Мармурові статуї лежали на підлозі, скинуті зі своїх постаментів чиєюсь дурною силою і нещасно дивилися на неї з відбитими руками і ногами. Оббивка на диванах і кріслах була розрізана безладними рваними ранами. Самого господаря теж ніде не було видно.

- Сандре! - голосно крикнула вона в тишу. Відповіді не було. Марія швидко кинулася бігти нагору. Сандр, з жахливим та відстороненим виглядом сидів на підлозі з пляшкою віскі в руках. У його кімнаті хаос теж залишив свої сліди.

- Сандре, - Марія зупинилася в дверях, - Що тут відбувається?

- Ти прийшла, Марі? Я знав, що ти прийдеш. Хочу подивитися, як ти втечеш в жаху від мене. Відвернешся, як будуть відвертатися інші, а втім, вже нікого не залишилося.

- Ти знаєш, зрозуміти це безглуздя мені не під силу. Поясни зараз же або я розвернуся та піду.

- Підеш, не сумніваюся. Марі, крім того, що ти знаєш про мене, про те, що я аморальний засранець, виявилося що до всього цього я ще й хворий на... СНІД. Ну, біжи, розвертайся та тікай! - промовив він озлобленим тоном.

Марія стояла і не рухалася, дивлячись на Сандра розширеними очима.

- Не смій дивитися на мене з жалем! - крикнув захриплий Сандр, - З жахом та відразою, будь ласка, але тільки не з жалістю! Зрозуміла?

- Коли ти дізнався про це?

- Це важливо? Три дні тому. Я звільнив Томаса і всіх інших, послав усіх нібито друзів до біса і більше не хочу нікого бачити! Ти теж йди!

Але Марія не збиралася йти. Вона, обережно ступаючи по осколках битого скла, підійшла й сіла на ліжко.

- Не така я людина, Сандре, ти це зрозумів, тому й покликав. Я не кидаю бездушно людей у біді, - тихо промовила вона.

- А що тобі до мене добра слов'янська душа? Мене не врятувати, і життя ти мені не подовжиш. Я б хотів померти зараз, я не хочу мучитися і кожен день чекати кінця, - промовив він надривно та пошепки, з нотами жаху й істерики.

Марія мимоволі поклала руку йому на плече, надто вже жорстоко вразила його ця біда. Такого сум'яття і болю в людських очах, вона не бачила ніколи. Сандр повільно повернув голову, подивився спочатку на її долоню на своєму плечі, потім на саму дівчину:

- Сьогодні, коли мені захотілося розгромити цей будинок, коли я трощив і розбивав все навколо, уявляєш, я навіть жодного разу не поранився, а мені так хотілося. Хотілося випадково розпороти собі вену, щоб ця гидота вийшла з мене і все для мене закінчилося.

- Сказати тобі зараз щось, але мені навіть важко підібрати слова. Хоча знаєш, навіть якщо тобі залишилося прожити не так довго, як хотілося, як могло б бути, все одно не варто квапити смерть. Потрібно спробувати прожити залишок з радістю для себе, поглянути на це життя інакше, встигнути зробити щось важливе, дізнатися для себе, в чому ж радість нашого існування.

- Саме так, як могло б бути, - луною повторив її слова Сандр. Цю радість я вже не пізнаю, Марі. Я її програв в картковій грі з демоном смерті. Ніколи я не зможу бути з коханою жінкою, ніколи у мене не буде дітей і повного будинку онуків, ніколи родина не буде збиратися за одним столом на Різдво. Ніколи ... мені випала честь померти молодим. Для мене вже нічого не важливо, я хочу піти.

- Сандре, ти цього не хочеш - ти хочеш жити! - Марія опустилася біля нього на підлогу. - Давай ти спробуєш, у тебе є шанс змінитися, налагодити стосунки з кимось в кращу сторону. Заспокойся. Чуєш?