Глава 5

Так і пройшов мій старт. Не скажу, що був великий аншлаг, але слухач був задоволений, а головне, приміщення було заповнене більше ніж наполовину вже в перший мій творчий вечір. Я витягнув свою стару затерту електрогітару, і зміг заінтригувати слухача та глядача нескінченними гітарними рифами та наспівами під почутий мною гавайський блюз, у стилі схожим з Тодовим виконанням.

Добитися ідеальної схожості, звісно же, було справою нереальною, да і непотрібним заняттям, тим самим залишивши місце для особистої імпровізації та власних гітарних прийомів. Головне, мені вдалося передати дух і символіку Гаваїв, простоти, широти душі і Тодової філософії.

По четвергам я розповідав містичні байки про гавайську релігію вуду, про свої походи і пригоди з місцевою ведункою Ліліт, про її незрозумілі білі зіниці в безбарвних кришталиках ока, про мої сновидіння, вивудженій рибі-меч, та ще багато про що інше, час від часу наповнюючи свої розповіді новими деталями і неіснуючими моментами.

По п’ятницям ми крутили діафільми про Гаваї та Ямайку, слухали приємну легку музику місцевих народів, і були повністю поглинуті атмосферою.

Відмінною рисою закладу став Тодів фірмовий напій, який я перейменував, і тепер він був занесений у меню як «старий ямаєць». Історія його отримання доволі цікава.

Сидячи в перші дні у ново перетвореному приміщенні, я ламав собі голову над складом меню, і того, що можна буде запропонувати відвідувачу. Кокосові напої і коктейлі, манго, папая і бананові фреші, а також жарені молюски – це само собою. Але потрібно було щось оригінальне, щось неповторне, фірмову страву.

Я порився в кишенях, і знайшов там останки Тодових насінин. Висипавши всі їх гуртом на барну стійку, мене тут же осінило: «Ось воно. Тодів фірмовий напій. Мачу-Пікчу на вогні. Головна фішка «Ямайця».

Мені вартувало багатьох трудів оббігти всі квіткові і господарські магазини, що були поряд, а також місцеві базари, щоб вияснити назву та походження всіх цих загадкових насінин. Деяких все ж таки не вдалося дістати. Саме вражаюче, що ні одного зерняти кофе в його складі не виявилося. Довелося також погратися з можливим дозуванням та пропорціями, і дещо дуже схоже все ж вдалося створити. А приготувавши його прямо на відкритому вогнищі, вдалося отримати практично ідентичний вогняний напій Тода.

Відсутність деяких інгредієнтів сказалося на його розкріпачуючих можливостях, втім може це і на краще, щоб не мати проблеми із законом. Можливо, по цій же причині мені і не вдалося їх дістати, так як радити подібні насінини у відкриту ніхто не буде.

Готувався «старий ямаєць» мною особисто, на відкритому вогнищі прямо перед відвідувачами, і прямо за барною стійкою. Що викликало неймовірну цікавість і ажіотаж у публіки.

Рецепт фірмового напою зберігався в суворій таємниці, втім як і сама згадка про Тода. Розповіді про старика були для мене річчю інтимною, і ніколи не виносилися на загальний огляд аудиторії.

З часом публіка звикла, і їй стало подобатися постійне відвідування мого самобутнього закладу. Моєю постійною аудиторією були студенти, вільні та вільнодумні особистості, незаангажовані інтелігенти, і приємні милі сімейні пари, нерідко забігаючи в роках за прийнятні межі, але в досить вільних одягах, і в таких же вільних розмірковуваннях та висловах.

- Старина, два «старих ямайця» за наш столик, зробиш? Не розкажеш рецепт, га? Убійна річ.

- Ні, Джек, ти ж знаєш, я його зберігаю так же вірно, як пам'ять про свого друга.

Так ми і існували. Я, «Ямаєць» і мій відвідувач.

Я приймався готувати за барною стійкою прямо на відкритому вугіллі гарячий, припікаючий і трохи горчистий фірмовий напій «старий ямаєць». А по суботніх вечорах у закладі стояла мелодія та атмосфера старинного гавайського блюзу.