Глава 3 - Моє знайомство з Тодом

День перший

Я сидів на піщаному березі, та подумки перебирав вдалі дні рибної ловлі. Лагодив котушку, і відчищав її від набитого до середини піску. Сонце жарило безпощадно, але до цього швидко звикаєш, а потім вже не можеш без обпалюючих обіймів цього жовто-помаранчевого небесного друзяки.

Саме в цей момент я і побачив стариганя, що брів вздовж берегової лінії. Він ніс щось несусвітньо незрозуміле в руках, і дивився кудись вдалечінь. Я відклав механізм, та почав очікувати одинокого мандрівника.

Підійшовши ближче, ми познайомились. Здавалося мандрівник зовсім не здивувався моїй присутності, і не було навіть натяку на те, що я тут власне роблю. Сивобородий старигань виявися ямайцем, і носив довге волосся, котре зовсім не заважало його грі на гавайському народному інструменті, який він вічно тримав у руках.

Тод мені повідав, що дивиться вдалечінь, вивуджує силуети тихоокеанських лайнерів, що пробігають, а потім заносить до скарбнички своїх спогадів. Потім повертається додому, і заносить всі свої враження до острівного зошита, який веде практично із самого початку свого перебування тут, на острові.

- І багато в тебе там записів, Тоде?

- Порядку сотень. Я точно не рахував, та і ні до чого цифри вільній людині. Океан, пісок, лайнери і мільярди вільних думок в необтяженій голові. Цивілізація далеко, підрахунки та арифметика тут не потрібні.

Вся філософія Тода зводилася до споглядання лайнерів, наспівуванню незрозумілих аборигенських мелодій та поглинанню молюсків. Ми відразу ж стали близькими друзями. Я поважав цього старика, а Тоду був необхідний живий співрозмовник. Двадцять або тридцять років одиноцтва все ж таки сприяли взаємності. Два відлюдька, які не обтяжують одне одного – ідеальна компанія.

День другий

На другий день ми з Тодом їли місцеву уху, і він пригощав мене фірмовим напоєм, котрий приготував особисто. Готував він його на вогні, і секрет приготування тримав у тайні. Так ми з ним остаточно потоваришували.

Сидячи вечором та слухаючи мірне урчання та потріскування вогнища, попиваючи Тодів напій і споглядаючи зірки, він мені повідав про місцеві вірування та релігію вуду. Мимохідь пом’янувши в розмові про місцеву ворожку-вуду, яка проживала неподалік, і яку тутешні аборигени прозвали Ліліт.

Тільки но Тод пішов у напрямку до своєї хатини, як мені неодмінно знадобилося відправитися на пошуки хати місцевого шамана, у жадобі непримінного викриття усієї цієї релігійно-фанатичної нісенітниці. Що я й не преминув зробити.

Дійшовши в одурманеному стані від випитого напою, - про що обережно попереджав мене Тод, - до місця проживання ведунки Ліліт, котра зналася на духах вуду, я постукав у двері. Мого нахабства вистачило рівно настільки, що напевно вона мене прокляла. Але тим не менш встигла вразити своєю зовнішністю, та якоюсь дивною могутньою силою, що виходила від всього її маленького і крихкого тіла. Те, що творилося потім, краще не передавати словами, головне, я дивним чином добрів до свого місця пристанища, і прокинувся вже в хатині, згорнутим в калач і лежачи на підлозі.

Вранішня розмова з Тодом не заладилася, втім як і сама рибалка. Він мені все дорікав, що я особисто відправився в таку небезпечну мандрівку, і що мені ця пригода могла коштувати більше, ніж проста відсутність кльову.

Місяць після знайомства

До мого доленосного упіймання риби-меч та відплиття на берег залишалися лічені дні. За цей час я встиг як слід розібратися у світогляді Тода, і порядком до нього прикіпити. Старий ямаєць володів чимось на кшталт таємничої людської душі, мав приємні риси обличчя, ніколи не був хмурим і радісно наспівував гавайські та тихоокеанські мотиви.

Про свою появу на острові Тод волів замовчувати, одного разу лише обмовився, що прибув з Ямайки, старої батьківщини, про яку ніколи не згадував та не любив розповідати. Внутрішній уклад та розуміння життєвих істин дозволяли йому розмірковувати про важкі речі, простими словами, на свій манер. Не маючи технічної освіти, а тим більше не вникаючи в деталі фізики, Тод міг вміло описати можливість польоту птахів чи переміщення тихоокеанських лайнерів. Його завжди було приємно та цікаво слухати.

Наприклад, він вважав, що величезний лайнер тримається на воді, тому що в ньому міститься величезна сила – дух, десь у внутрішніх відсіках, котра противиться могутньому океану і виштовхує його на поверхню. Даний опис не був полишений глузду, і цілком відповідав істині. Також Тод казав, що птахи літають теж завдяки цій силі, гавайському духу, який піднімає їх уверх і несе на повітряних потоках, втім важливу ролі при всьому цьому відіграє форма крила.

Так не маючи абсолютно ніяких пізнань в аеродинаміці і судоплавному  будівництві, Тод практично вірно описував кінетичну енергію, закон Архімеда, і підйомну силу птахів. Він був невимовним і своєрідним. І в своїх розповідях походив за істинно давньо-гавайського філософа, думаю, будучи у всьому більш цікавим, чим сотні прочитаних сторінок в шкільних підручниках.

Одного разу ми сиділи вечором, дружня бесіда підходила до завершення, а Тодів напій був практично випитий. Тоді я його вперше попрохав:

- Старина, а зіграй-но саму найкращу гавайську мелодію на своєму чарівному інструменті.

Тод радісно відгукнувся, і затягнув якусь дивну, але до болі знайому мелодію, ні з чим не схожу раніше, але падаючу на саме дно душі, залишаючи на ній незабутній відбиток. Тод вміло, і якимось незрозумілим чином перескакував від самих високих тонів до самих низьких, при цьому абсолютно не руйнуючи загальну гармонію, та створюючи незрозумілий, але зворушливий витвір.