2

Швидше за все без свідомості я пробув недовго, бо коли отямився, все ще було темно. Обличчя палало від болю, обидві губи набрякли, а на підборідді засохла кров. Спочатку я подумав, що мій викрадач зав'язав мені очі, тому що я тільки злегка міг розрізнити світло від фар автомобіля. Але, як виявилося, на правому оці був невеликий набряк від удару лопатою, ліве ж повністю опухло і не відкривалося. Брова над лівим оком була розсічена, і кров навіть встигла засохнути.

Підвестися на лікті і торкатись опухлого ока, щоб стерти кров, було поганою ідеєю! Від дотику пальцями мою голову пронизала «розпечена спиця». Моє тіло сіпнулося від болю — я знову впав. Скрутившись калачиком, всіляко намагався придушити бажання знову доторкнутися прохолодною рукою до обличчя, яке палало.

Минув деякий час, поки я остаточно прийшов до тями. Коло моїх ніг лежала все та ж сама лопата. Мій викрадач розвернув машину, і тепер її фари світили в глиб лісу, прямо на мене.

— Вставай! — голос звучав різкіше, ніж першого разу. З його тону можна було зрозуміти, що він більше не буде повторювати. Сам же голос здавався мені дуже знайомим.

Викрадач сидів на капоті і крутив щось блискуче у руках. Через світло фар, які сліпили мені очі, я не міг розпізнати, що він тримає.

— Чого тобі треба? — хотів я сказати, але мій язик відмовлявся мене слухатися, і вийшло щось на зразок: «Сого собі себа?» — Що ти хочеш від мене? — і знову слова перекручувалися: «Со ти хоцис від мени?»

— Копай! — він кивнув на лопату і продовжував крутити незрозумілий предмет в руках.

— Що копати? Навіщо? — з кожним словом виходило говорити все чіткіше, впевненість поверталася до мене. Руки все ще були перев'язані, але ось ноги вже були без мотузок. В один момент сформувався план, я навіть не встиг його обміркувати, просто різко підскочив і кинувся в сторону лісу.

Ну, як кинувся? Це так мені здалося, але всього за пару кроків в голові почало гудіти, в очах ще більше потемніло, і мене повело в сторону. Я знову опинився на землі.

Викрадач навіть не поворухнувся. Тільки після мого падіння він залишив предмет, який тримав в руках, на капоті. Чоловік підійшов з мотузкою і прив'язав її до моїх рук. Другий кінець він закріпив до бампера автомобіля. Тепер я не міг втекти!

— Не роби так більше! — незнайомець взяв мене за комір і потягнув назад до лопати. — Копай! Інакше залишишся без пальців!

Я хотів щось відповісти, але не зміг підібрати слів. Водночас мій викрадач розвернувся, пішов до капота автомобіля і знову взяв незрозумілий блискучий предмет в руки.

Я все ще не міг бачити лівим оком, зате праве, при морганні, майже повністю відкривалося. В одну мить мені здалося, що незнайомець тримає шаблю. Але ця думка була надто фантастичною, тому я почав перебирати інші варіанти, при цьому я хотів бути від цієї людини і цього предмета якнайдалі.

В моїх руках опинилася лопата. Хотілося знову спробувати кинутися на нього, але в голові досі шуміло, та й невідомо, що у нього було ще в машині. Може, пістолет?! Або каністра з бензином?!

— Де копати? — мій рот знову мене слухався, хоча щелепа дивно хрумтіла, коли я говорив.

— Де стоїш, там і копай!

— Велику?

— Копай! Як спокутуєш всі свої гріхи, я тобі скажу!

— Які гріхи? — моя нога вже стала на лопату, щоб почати копати, але ця його остання фраза зупинила мене. — Які ще гріхи? — страх упереміш зі злістю поступово наповнювали мене.

— Копай! — він встав з багажника і пішов в мою сторону, і ось тоді-то я чітко побачив, що саме він тримає в руках — садові ножиці. Тепер усередині оселився справжній жах. Ще більше підкидало хмизу у вогонь те, що я не бачив його обличчя. А чи було воно взагалі? У той момент я зрозумів, що його погроза про пальці могла бути цілком реальною... Звичайно, він міг мене просто лякати, але перевіряти все одно не хотілося...

— Добре, добре! Я почав уже, бачите?! — лопата легко занурилася в землю, як ніби ту нещодавно перекопували. Поступово я став заглиблюватися.

Я сподівався, що по дорозі проїде який-небудь автомобіль, і водій помітить весь цей жах, але, як на зло, нікого не було.

Коли я опинився по кісточки в ямі, я зробив нову спробу заговорити з незнайомцем.

— Знаєте, ви, напевно, помилилися! Я нічого такого не робив, за що ви могли б змусити мене копати яму. Може, я просто схожий на того хлопця, якого ви хотіли зловити?! — я мав надію, що він зараз перепросить і відпустить мене.

— Ні! Я не можу помилятися! Це ти! І ти заслуговуєш на це! — в його голосі чулася не просто злість, а справжнісінька лють. Це мало було схоже на слова, він практично прогарчав їх.

І знову цей голос, може, я десь його чув раніше? Я не хотів зараз загострювати на цьому увагу.

— Справді? І що ж я, по-вашому, зробив? З чого ви взяли, що я заслужив на все це, ви ж... Та, що це я на «ви», ти ж нічого не кажеш мені! Це ти — псих, жодна нормальна людина не змусить іншу копати собі могилу! — страх відходив на задній план, мій гнів з кожним словом посилювався, і шляху назад не було, потрібно було все це виплеснути на цього психа!

— Про могилу ти точно підмітив! Копай далі! А я подивлюся.