Ялина

Щур подивився на мене і ображено запищав. Відійшов на безпечну відстань і, ворушачи вусами, визирав із-за гнилої балки. В чорних очах-намистинках жевріла надія втамувати голод нею. Я підвелась на ліктях і пожбурила в нього кавалком штукатурки, який намацала під рукою. 

Довкола повно мотлоху, та нічого їстівного.  Вкриті різнокольоровим грибком стіни слизькі та зимні, але холоду я не відчуваю. Він дошкуляв у перші дні  нашого з нею тут перебування.  Потім стали звичними і холод, і голод, і біль. Вона все ще без свідомості. Не стогне і не кричить. З під-неї витікає якась, смердюча липка рідина, уже ціла калюжа натекла. Ще трохи і я лежатиму у тій калюжі. Обличчя розпухло, із широко розчахнутих очей по жовтих щоках теж стікає рідина. Такі собі криваві сльози.  Я намагаюсь поворухнутись, та нічого не виходить. Тіло від пояса наче не моє. Спина уже не болить, не болить взагалі нічого, лише хочеться їсти. Дуже.  Так, сильно, що я думаю про щура.  Коли наступного разу підійде до неї, я спробую оглушити його арматурою. Так, я хочу цього щура.

В сирій напівтемряві підвалу скрегоче дверний засов, впускаючи трохи тьмяного світла і кілька мух. Ні. Тільки не мух! Тут була одна, з минулого разу. З мухою я відразу  розібралася.  Але у ній тепер вирує життя, аж шкіра ходить ходором. Кишить.

Тюремний лікар поволі іде до нас. Тицяє мені під ніс миску з супом. Поживеш, щуре. Навіть шматок хліба приніс. Чи сьогодні якесь свято? Підходить до неї, розстібає ремінь, спускає штани з широкими червоними лампасами. Задирає зашкарублу, колись блакитну сукню, разом зі шкірою. Із блаженним стогоном опускається на коліна.  Я їм смачнючу гречану зупу, наче з роду такого смаколика не куштувала. Мої розпухлі губи плямкають. Вона теж чвакає і плямкає під натиском збоченця.  Довкола шириться солодкуватий запах, до якого звикла, просочилася ним, забула, що існують в світі інші запахи.

Він підводиться. Весь в ній, в бридкій липкій рідині та хробаках.  Стріпує їх з себе, підходить до умивальника в кутку, довго і з насолодою миється, фиркає, мов їжак. Підходить до мене. Забирає миску.

- Наступного разу  твоя черга, - посміхається. Між білими зубами застрягли шматочки гнилої плоті.

Я плюю йому в обличчя кров’ю. Коли настане моя черга, мені буде байдуже. Та доки я жива, ще не моя черга.

***

- А ви чули, що місто хочуть перейменувати?

- Знову хочуть? Так хотіли ж уже. І як цього разу?

- Богослав… Чи Богуслав… ні… Богуслав уже є. Богодар. Таки точно - Богодар.

- Нема куди гроші списати?! - запорошеним салоном маршрутки котиться хвиля обурення.

- І кому він треба, той Богодар?! Шо від того, ями на дорогах заростуть? Чи яйці на ринку подешевшають? – бубонить вусатий шофер, роздратований з самого ранку приватниками, які нахабно вихоплюють у нього з під носа пасажирів.

- Янголами всі постаємо, а ти, Петре, без роботи залишишся! - регочуться люди.

- Чого це? – насторожено ворушить вусами Петро.

- Бо літати всі будуть! Кому тоді треба твоя душогубка?

Ледве дихаючи, іржаво-жовтенький  «Богдан» котиться польською ще, латаною-перелатаною безрукими майстрами бруківкою. Скрегочучи гальмами, минає Костел, ратушу з іржавим півником на шпичаку, що підозріло озирається довкола. Здається, ось зараз прокричить: «Кукуріку! Ні, не можна!». Бо не пасує. Бо ці вузькі вулички, і старенькі будинки з гостроверхими банями, і не в той час, не в тому місці збудований замок, через що його руйнували вщент, всі, кому не лінь… І ці, на ладан дихаючі маршрутки, і торгові ряди і ще багато чого-дечого – все це Чортків. Назви ти його хоч Богодаром, а хоч Єрусалимом, він залишиться Чортковом, із своєю душею, із своєю пам’яттю, що оживає, коли на місто спускається туман.

Саме в час тьмяного надвечір’я, в блідо-молочному  світлі підсліпуватих ліхтарів із найтемніших закутків вилазить на світ білий писана-переписана кожною владою по-своєму минувшина, являючи світу справжнє, нічим не прикрашене обличчя, лиш бери і дивись, читай в порожніх очах порослі бур’янами таємниці . Так і ходить, серед поодиноких перехожих, зазирає у вікна, заводить тужливу пісню, підспівуючи вітру. Шумить у кронах старих дерев, які впродовж століть мовчать про те, що бачили і чули. Та нема нікому до неї діла. Мертва вона, мертвою і зостанеться. Що цим стомленим людям до неї, коли за біометричними паспортами черги на півроку, субсидію не дали, євро виросло, і ось, автобуси, знову їдуть не по графіку?

У пообідній час маршрутка схожа на вулик . Я намагаюся зібратися з думками, та вони явно проти. Досі не можу повірити -  розчавлена, оглушена, убита. Мене звільнили. За ляпаса. Так, я дала ляпаса редактору. Не за те, що він запоров мені статтю, відредагувавши до невпізнання. Називаючи "визволителями" звичайних вбивць. Безславних катів з НКВС, які не жаліли ні жінок, ні дітей, ні старих. Не за хамство. За бабусю. Бо погодитись з ним, це плюнути їй у вічі.

Я писала ту кляту статтю ночами, їздила в обласний архів, цілими днями пропадала в бібліотеках, читаючи пожовклі  газети. Я писала її навіть в лікарні під крапельницею, і мене за це звільнили з роботи?

- Олесю!

Ірка продирається через зарості із пасажирів, що висять, мов ліани, тримаючись за поручні спітнілими руками. Подруга дивиться на мене з ледь прихованим жалем.

- Олесику, сонце… - починає тужливо.

- Припини! Не смій мене жаліти! – уриваю її голосіння.

Співчутливий вираз її гарненького личка на очах змінюється, ангелятко перетворюється на злючку.

- А я і не збираюсь нікого жаліти! Ще й зараз відлупцюю декого.

- За що?! – роблю «страшні очі».