Епілог

Клер

29 травня 2022 року

– Я зобов’язана тебе попередити: у сангрії, яку принесла Прімроуз, зовсім не вино, – змовницьки прошепотіла до мене Кендіс, поки ми стояли на кухні, викладаючи фрукти до ваз. Вона знову потягнулася до винограду, відірвала три ягідки і закинула до рота.
– А що тоді? – так само прошепотіла я. Не знаю чого, адже на кухні ми були самі.
– Ром, – коротко відповіла подруга і, підморгнувши мені, взяла дві вази з фруктами й понесла їх до саду, де зібралася компанія наших друзів. Хоча за стільки років ми стали практично рідними.
   Я сперлася на стільницю і поглянула в сад через скляні двері. У нас неймовірно красивий сад! Чоловік висадив там за­пашні яблуні і сині волошки, залишивши ту ділян­ку у природному стані. Ми хотіли, щоб ця частина саду нага­ду­вала нам про «Скляні пагорби», де було наше перше побачення. На жаль, через ковідні обмеження ми давно там не були. А це стало нашою традицією, коли ми подорожуємо до Мену, щоб навістити родичів чоловіка.
   Як і в «Скляних пагорбах», ми проклали доріжку серед яблунь до невеликої дерев’яної тераси в центрі. Зазвичай там стоїть стіл з двома стільцями, де ми з чоловіком снідаємо на вихідних. І там же я розкладаю свої фарби, мольберт і пишу картини. Вони часто повторюють один і той же пейзаж. Мені він не набридає. Клод Моне теж був закоханий у ставок із лі­ліями, як і я у свій яблуневий сад з волошками.
   Кухня в нас має великі вікна від підлоги до стелі, і тому візуально здається, що простора веранда, на яку ведуть скляні двері, є продовженням кухні. Ми поставили там довгий обідній стіл, за яким вечеряємо з гостями влітку.
   У дальньому кінці веранда закрита кущами плетистої троянди. Тієї самої, що має моє ім’я. Вона теж є частою моделлю моїх картин. Розквітає наприкінці травня, якраз до мого дня народження, тому щороку саме вона прикрашає наш дім у кожній кімнаті.
   З місця, де я стою, добре видно весь сад, і як Мітч, Лінк, Ден і Блейк переносять на терасу під яблуні садові дивани та широкий круглий стіл. Цього року я захотіла влаштувати не вечірку з приводу дня народження, а сніданок у колі друзів. Через пандемію ми стали так рідко збиратися разом!
   Келсо заскавчав біля моїх ніг і облизнувся. Почув, що я відкрила прошуто. Денієл не у захваті від того, як я зіпсувала нашого собаку. Але я впевнена, що коли у нас з’являться ді­ти, він балуватиме їх попри мої заборони. Тому 1:1, зірковий квотербеку!
   Я відірвала шматочок м’яса і простягнула Келсо. Якщо я не можу пригостити його святковим тортом, то нехай це буде святкове прошуто.
   До кухні зайшла Елі, дівчина Мітчелла, і, діставши з холодильника вершки, почала прикрашати лаймовий пиріг, який я спекла ще з вечора.
– Дякую за допомогу, – звернулася я до неї, продовжуючи викладати м’ясо до менажниць.
– Мені не складно, – Елі усміхнулася, тряхнувши своїми золотавими локонами. Я трохи довше, ніж треба, затримала на ній свій погляд.
   Кожного разу, як ми зустрічаємося, я задаюсь одним і тим самим питанням: “Вона і Мітч? Серйозно?”. За ті роки, що ми дружимо з Мітчеллом, я бачила його з найрозкішнішими жінками: моделі, акторки, блогерки. Але Елі – звичайна сільська дівчина. Гарна, приємна у спілкуванні, розумна. Вона вміє доїти корів, скакати верхи, стріляти з рушниці і водити трактор. Це вам не з крилами за спиною по подіуму ходити! І все ж Мітч не міг відірвати очей від своєї Елі, навіть коли навколо було повно народу.
   Я обережно перевела погляд на вершки. Дякувати Богу, сьогодні вони не викликали у мене бажання обійняти унітаз і повернути усе з’їдене. Денієл два тижні намагався відмовити мене від святкування зранку. Це і справді нелогічне рішення, коли тебе щоранку нудить. Але річ у тім, що ген Картрайтів почав діяти і на мене. Хочу святковий сніданок і все!
   Це нормально, що за три роки шлюбу я вже не відчуваю себе Олкотт? Інколи здається, що я буквально народилася Клер Картрайт, і коли знаходжу якісь нагадування про моє дівоче прізвище, то трохи гублюся. Можливо, справа у батьках Дена. У мене з ними неймовірно теплі відносини. Особливо з Максом.
   Я розхвилювалася, вперше зустрівшись із ним. Якби не він, то я була б вже мертва. Макс сказав, що довго дорікав собі за те, що не забрав мене із собою одразу, як помітив у вікні горища. Якби він знав, що в окрузі зникла дитина, то не став би зволікати. Але тоді він думав лише про безпеку власної сім’ї. І все ж, якби він не злякав Джека, якби не попросив копів перевірити, що коїться у покинутому будинку серед лісу, то я б давно була четвертою “безвісти зниклою”.
   Я досі називаю вбивцю Джеком. Ми усі так називаємо його, тому що домовилися, що зачекаємо незаперечних доказів його особистості. Хоча я нарешті пригадала. Знадобилося два роки терапії з найкращим психотерапевтом у Массачусетсі, щоб пригадати обличчя, побачивши яке, нікому не спаде на думку, що цей привабливий чоловік з милою посмішкою – серійний вбивця. У мене досі зберігається його хустинка, випрана від крові Денієла.
   Після того як я побачила Ляльковий будинок власними очима, мої кошмари повернулися. Вони повторювалися або обростали новими деталями. Денієл допоміг мені перевезти деякі речі до батьків, щоб я не залишалася вдома сама хоча б перший час після повернення спогадів.
   Він дзвонив мені щодня, а на вихідні намагався приїхати. Через те що декілька років тому він вже мав досвід роботи з психотерапевтом, Денієл вирішив самостійно знайти мені хорошого спеціаліста. Ми спілкувалися з Деном як давні друзі, але я бачила, що у нього залишилися почуття до мене і він чекає, коли я буду більш емоційно стабільна. Я бачила, що він хоче поновити наші стосунки. Але він не помі­чав головного: я нічого так сильно не бажала, як знову бути разом. Очікуван­ня було зайвим.
   Тому наприкінці вересня я зібрала свої речі і повідомила батькам, що збираюсь переїхати до Бостону. Думала, вони здивуються. Чекала, що відмовлятимуть. А батько стверджувально кивнув головою.
– Давно пора. Не діло, що він катається туди-сюди.
– То ти не проти? – здивувалася я. – Я переїжджаю не до Денієла, а просто в Бостон.
– Для початку і так непогано. Скільки ще ходити довкола? Зрозуміло, що з дня на день ви знову зійдетесь, то краще вже бути в одному місті, ніж на відстані.
– Ви з мамою не збираєтесь мене відмовляти?
– Навіщо? Ви станете прекрасною сім’єю. Навіть Всевишній такої думки.
   Я недовірливо глянула на тата. Він не казав такого про Мейсона. Може, він завжди хотів бачити зятем Денієла?
– Коли ти пропала, наші з мамою серця завмерли. Я молився без зупину і не втрачав віри, що ти жива. Через чотири дні нам повідомили про твій порятунок, і ми плакали від щастя весь день. Я просив розкрити мені особистість свідка, щоб я міг подякувати йому за те, що він проявив милосердя до чужої дитини. Але мені відмовили. І тоді я вирішив, що буду вдячний йому іншим способом. Кожного дня я прокидався, робив рутинні справи і молився Богові, щоб він беріг сина того свідка від нещасть і страждань. Кожен день, упродовж двадцяти трьох років я просив його бути милосердним до дитини того, хто врятував мою. Тепер я знаю ім’я цієї дитини, за яку я молився. У нього гарне ім’я. Біблійське. Тепер саме воно звучатиме у моїх щоденних молитвах.
   Я переїхала до Бостону, орендувала квартиру-студію та знайшла роботу реставратором у галереї. Свій переїзд пояс­нила Дену тим, що мені потрібна зміна середовища. Але те­пер наші зустрічі стали частішими, чого ми обоє бажали.
   Я познайомилася з Келсо і попросила цього чотирилапого друга полюбити мене сильніше за попередніх Денових дівчат. Можливо, навіть мала місце спроба підкупу. Але я усе заперечуватиму, якщо мені висунуть обвинувачення.
   Наприкінці жовтня Денієл запросив мене повечеряти у нього вдома. Я привезла із собою лаймовий пиріг та ще дещо. Хотіла зачекати до кінця вечері, але не витримала і поклала перед ним його ж подарунок. «Квіти для Елджернона» з підписом автора.
– Із тієї записки, що ти додав до подарунка, я зробила один висновок: ти погано читав цю книгу. Міс Кінніан говорила про коми, а не крапки. Коми – це дуже важливо. Можна втратити багато, поставивши кому не там, де треба. Тому ні, Дене, це не наша крапка. Це наша кома, за якою речення продовжується.
   Ден мовчки подивився спочатку на книгу, потім на мене. А тоді підвівся, взяв мене за руку і повів на другий поверх до кімнати, де була його спальня. Він штовхнув двері і запросив зайти мене.
   На стіні збоку від ліжка висіла репродукція «Водяних лілій» Моне. Вона була трохи зменшена, адже розмір оригіналу не вмістився б тут. І все-таки це була величезна картина. Я пригадала слова, що він сказав мені у музеї сучасного мис­тец­тва у Нью-Йорку: він завжди бачитиме мене, коли буде дивитися на цю картину.
– Як давно вона тут висить? – поцікавилась я, розуміючи, що це найкрасивіше його зізнання мені у коханні.
– Майже три роки. Як в’їхав сюди, орендодавець дозволив зробити ремонт на мій смак. Я одразу замовив репродукцію.
– Ти залишив її навіть після того, як дізнався, що я зібралася заміж?
– Ти змінювала свій статус, а не мої почуття до тебе. Я кохав тебе до нашої сварки, після неї і дотепер.
   Цього було достатньо, щоб залишити у минулому усі сумніви, негаразди, непорозуміння. Не почати усе спочатку, а продовжити звідти, де ми зупинилися.
   Після Дня Подяки я переїхала до Денієла жити. А у квіт­ні, після його дня народження, Ден зробив мені пропозицію.
   Ми поїхали до Дартмуту провідати дядька Фреда та погуляти старими стежками. Було хмарно і трохи вітряно, але теп­ло. Ми йшли берегом затоки у Демарест Ллойд парку. Я кидала м’я­чик Келсо, а Ден йшов поруч мовчки. Здавалося, він трохи хви­люється, але я це списувала на його думки про роботу.
– Клер, у мене до тебе дуже важлива розмова.
   Він зупинився, і я зробила те саме, підійшовши ближче. Він поліз до внутрішньої кишені куртки і дістав «Квіти для Елджернона». Той самий примірник.
– Я перечитав. Міс Кінніан вчила Чарлі Гордона ставити не тільки коми. Вона казала, що важливі усі знаки пунктуації, і їх треба використовувати усі.
   Денієл простягнув мені книжку, і я помітила, що між сторінок щось закладено. Я одразу розгорнула книгу. Каблучка. Там лежала каблучка з білого золота з аквамарином і діамантами. Я підвела очі на Дена.
– Так ось, Сонечко. Я хочу, щоб у нашому реченні були не тільки коми. Я хочу, щоб там були усі знаки пунктуації, а крапки стояли лише три підряд у кінці.
– Це має бути дуже довге речення, – я усміхнулася коха­ному, не в змозі стримати радості.
– Я на це сподіваюся. На дуже-дуже довге речення. На цілий роман про нас двох. Ти вийдеш за мене, Клер?
   Келсо загавкав, невдоволений тим, що я перестала кидати м’яча. Ми з Денієлом засміялися.
– Звісно, так! Це завжди “Так”, Дене.
   У нас було вересневе весілля. Ми зіграли його у колі друзів та рідних. До цього весілля я готувалася зовсім з іншим настроєм. Я хотіла продумати кожну дрібницю, кожний етап, зробити це свято душевним та затишним. Тому доводилось постійно стримувати Прімроуз, яка мені допомагала у підготовці і час від часу забувала за прийняті рішення, перетворюючи наше свято з камерного весілля на коронацію монарших осіб. Але, зрештою, усе пройшло ідеально.
   Мені так і не вдалося вмовити Дена запросити Гаррета на свято, хоча їхні стосунки стали набагато тепліше. Ну, гаразд. Не набагато. Усе ще гиркаються, коли ми приїжджаємо до Ліберті, але я зрозуміла, що це такий у них формат відно­син діда та онука. Адже Гаррет завжди приходить на сімейні вечері, знаючи, що там буде Денієл, а Ден при кожній теле­фон­ній розмові з Ліберті цікавиться про “ненависного” діда. Звучить це так, ніби він чекає на смерть старого. Але я добре знаю свого чоловіка. Він впертий до неможливого. Ніколи не зізнається, що починає прив’язуватися до того буркотливого діда. До речі, родину Феннелл він на весілля таки покликав.
   Від думок мене відірвав дзвін посуду. Я обернулася і побачила дружину Лінкольна, яка намагалася не впустити стопку тарілок і столового приладдя зверху, несучи це все в сад.
– Без паніки! Усе під контролем! Я вмію поводитися обережно з крихкими артефактами! – вигукнула вона, вирівнюючи другою рукою стопку.
   Я засміялася.
– Мої тарілки не такі вже й старі.
– Авжеж. Але дай мені хоч трішки уявити себе знову на роботі! Я більше не можу сидіти вдома. Чортів локдаун скоро доведе мене до того, що я почну копати пісок на пляжі разом з дітьми.
– Але обов’язково на відстані до двох ярдів один від од­но­­го! – додала Елі, і ми усі засміялися.
   Дружина Лінкольна археолог. Неможливість подорожувати через ковідні обмеження зробила її ще більше непосидючою. Насправді усі ми стали такими. Навіть ті, хто звик до вихідних на дивані, відчули непереборне бажання кудись поїхати, щойно нас позбавили такої можливості. Добре, що ми з Деном встигли з’їздити у весільну подорож.
   Ми не захотіли ніжитися на білому піску Домінікани, віддавши перевагу Європі. А точніше, картинам. Тим чотирьом, які я перерахувала одного разу Дену десь на шосе між Дарт­мутом і Нортоном. Він показав мені їх усі.
   Також до початку локдауна ми встигли закінчити ремонт у нашому будинку, який Ден придбав після весілля. І тому на­ше перше Різдво як молодят, ми зустріли у власному гніздечку. Тож коли епідемія змусила зачинитися кожні двері, ми зро­били це з насолодою. Тоді і виникла ідея саду, яку ми разом реалізували власноруч, чим я пишаюся неймовірно. Наші яблуні ще не дали перших плодів, але наступного року вже прийде їхній час.
   Саме через пандемію розслідування Блейка теж стало на паузу. Поки я проходила психотерапію, Блейк з моїм чоловіком повільно будували “ешафот” для одного з Волтерсів. Я знала для кого саме. Ден знав. Але ми все ще потребували доказів, які б притиснули монстра до стінки.
   Ляльковий будинок міг зберегти такі докази. Але його треба було дослідити, не викликаючи у Волтерсів підозри. Тому до справи приєднався Лінкольн. Його компанія з девелопменту почала активно діяти у тому окрузі, створюючи видимість того, що є якесь широкомасштабне планування із забудови в округах, що становлять туристичний інтерес. Тому, коли ме­неджери Лінка звернулися до Волтерсів з пропозицією викупити ту саму частину їхньої землі, де стоїть Ляльковий будинок, вони представили Волтерсам цілий проєкт і були вже на слуху у місцевих. Це не викликало підозри у братів, хоч вони не дуже були зацікавлені у продажу своєї землі.
   Розрахунок був простий: за проєктом, який представив їм  Лінк, на викуплений у Волтерсів землі, передбачалося створення рекреаційної зони, будівництво з максимальним збереженням природного середовища та реставрацією Лялькового будинку як об’єкту тимчасового відвідування. Він мав більше слугувати як центр цієї зони для координації туристів, натуралістів та волонтерів. Таким чином, це не порушило б первинного задуму – збереження пам’яті про двох дівчат із відомої та шанованої в окрузі родини.
   Чого не було у тому проєкті, так це правди. Блейку і його команді потрібен був доступ для проведення збору доказів. Він хотів знайти підтвердження перебування у тому будинку трьох інших дівчат. Це дало б можливість обґрунтовано пов’язати усі їхні справи в одну і розпочати розслідування з новим підходом. Адже ніхто ніколи не розглядав зникнення дівчат як одну серію злочинів.
   Два роки довелося витратити Лінкольну на переконання Волтерсів продати землю. Для вбивці, який вважає, що ніхто не здогадується про те, що відбувалося у Ляльковому будин­ку, це була б гарна можливість знищити ймовірні докази чу­жими руками. У березні цього року Лінкольну нарешті вдалося стати власником Лялькового будинку. А отже, тепер Блейк міг без перешкод перевернути той будинок догори низом.
   Але приватна власність – не єдина перешкода у справі. Через те що будинок був у вільному доступі для всіх пе­ре­хожих, навіть у разі виявлення потрібних доказів немож­ли­­во було пов’язати їх з одним із братів. Інший се­рійний вбивця міг користуватися будинком без відома Волтерсів. Тому нам потрібно було, окрім зв’язку зі зниклими дівчатками, шукати ще й зв’язок із Волтерсами. Це їхня земля, це їхній будинок, звісно, що там знайдеться їхня ДНК. А от якби ДНК зниклих дівчат знайшлася у Волтерс-хаусі...
   Принаймні мій чоловік був впевнений, що там має щось бути. Йому не давав спокою той клятий отруйний сад.
– Сам посуди: отруйні рослини – найкращі сторожі твоїх таємниць. Ніхто при здоровому глузді не полізе до них, щоб копати під Волтерсів, – переконував Блейка Денієл в одну з наших із ним зустрічей.
– Цікаво, що це сказав саме ти, – зауважила я собі під ніс. Ден кинув на мене швидкий погляд та удав, що не почув. Так, ми з ним ще не раз сперечалися про той сад. Але ті суперечки більше не могли стати на заваді нашим стосункам.
– Не можу второпати: навіщо гострити металеві частини скульптури? Тільки у разі, якщо хочеш зробити їх не декором, а зброєю. Тобі варто побачити ту конструкцію. Там точно є ніша внизу, прихована рослинами. Якщо не знати, як підлізти, то можна поранитися. Впевнений, що в тій схованці може бу­ти щось дуже цікаве і навіть скандальне.
   Я думала, що Блейк проігнорує припущення Денієла, але натомість він задумався над тим.
– У серійних вбивць є одна спільна риса. Багато хто з них любить залишати собі трофеї на згадку про своїх жертв, – пояснив Блейк. – Частіше за все, це волосся жертви, прикраси або частини одягу. Вони ховають їх ближче до себе, щоб в моменти особливої потреби мати змогу дістати їх та знову пережити усі ті відчуття, заради яких і скоїли злочин. Сховати свої трофеї у саду отруйних рослин – чудова ідея. Стороння людина туди не полізе. І відбитків там не знайдеться, адже специфічність саду вимагає роботи у захисному одязі та рукавицях. А якщо якісь відбитки і залишаться, то їх буде змито водою при поливі чи пошкоджено хімією при обробці від шкідників. Навіть службово-розшукова собака не зможе нічого уню­хати, адже багато отруйних рослин мають специфіч­ний запах, що може збити зі сліду. Не говорячи вже про те, що деякі рослини небезпечні для тварин. Ніхто не зможе знайти ті трофеї випадково. Усе продумано до дрібниць.
   Було прийнято рішення паралельно працювати над планом, як перевірити цю теорію про сад. Я попередила Денієла, що якщо він полізе туди особисто, то я його приб’ю швидше за отруту.
– Привіт, імениннице! Я не запізнився? – пролунав голос брата із-за величезного букета яскраво-рожевого бузку. Це бу­ла наша стара традиція – Тео завжди дарував мені бузок, тому що його було легко нарізати на задньому дворі батьківського будинку.
   Я обійняла цього засмаглого красеня і попросила приєднатися до чоловіків у саду, які тепер зосередилися на барбекю. Поставила букет до вази, прибрала зайве на кухні, та допо­могла дівчатам накрити на стіл.
   Ми весело гомоніли, сміялися і раділи тому, що нарешті маємо змогу зібратися компанією.
   Пролунав дзвінок вхідних дверей, і я попросила Мітча відчи­нити, поки ми усі не почали сніданок. Я думала, може, то Олівія вирішила зробити мені сюрприз. Ми зберегли з нею дружбу попри різні місця проживання і сімейні клопоти. Але вона щойно народила двійню, тому я не очікувала на неї.
   До саду вийшли двоє у костюмах: жінка середнього росту з чорнявим коротким волоссям і високий темношкірий чоло­вік атлетичної статури.
– Чорт забирай, я ж просив їх зачекати до понеділка, – незадоволено буркнув Блейк.
   До горла підкотив той сендвіч з індичкою і огірком, який я з’їла вранці до приходу гостей.
   Незнайомці у костюмах представилися детективами і показали свої значки. Мені стало зле. У роті з’явилося забагато слини.
– Місис Картрайт, ми б хотіли поставити Вам декілька запитань стосовно Вашого викрадення у 1995 році.
– Це може зачекати до завтра, – відповів за мене Блейк. Поліція округу Джайлз підняла старі холодні справи, але з подачі Блейка розглядала їх тепер як одну серію.
– Насправді ні, Даррелле, – відповів йому чоловік, детектив Морріс. – Вчора було викопано тіло дитини біля будинку в лісі. Наразі проводиться експертиза останків.
   Біля будинку? Там, де колись росли лілії? Ті, під якими Джек грозився мене закопати живцем. Господи, як же я не­навиджу білі лілії!
   Наче навмисно, я відчула їхній затхлий запах, що просочився всередину мене ще тоді, в момент найбільшого болю і страждань, назавжди отруївши мою пам’ять. Мене зараз знудить. Я кинулася до будинку, сподіваючись встигнути до вже звичного місця. Ну ось, це початок того хаосу, що чекає на нас. Ми так довго готувалися до нього, та я все одно не впевнена, що готова.
   Я витерла рот паперовим рушником і одразу скористала­ся ополіскувачем.
– Сонечко?
   Я глянула в дзеркало на Денієла, який стояв у дверному отворі нашої спальні.
– Тепер усі здогадаються, що я при надії, – констатувала я трохи розчаровано.
– Ні, вони подумають, що ти надто розхвилювалася. Адже так і є, правда?
– Кендіс попередила мене, щоб я не пила сангрію, а Елі дивиться на мене так, ніби вже знає стать нашої дитини.
– Я нікому нічого не говорив. Елі дивиться на тебе з ус­мішкою, тому що ти іменинниця, а Кендіс попередила тебе про сангрію, бо моя сестра робить її напрочуд погано.
   Я пройшла до спальні і сіла на край ліжка. Денієл одразу підійшов і сів поруч.
– Не хочу тебе засмучувати, але через кілька місяців живіт почне рости швидше, і тоді вже навіть місцевий поштар буде в курсі наших справ, – промовив він, узявши мою руку у свою та пе­реплівши наші пальці.
– Я знаю. Але це якось... Я ще не звикла до думки, що скоро усе зміниться. Я не хочу, щоб усі тягнули до мого живота руки та називали «наша матуся». Мене це вже зараз бісить.
– Якщо хочеш, то я теж можу круглішати разом з тобою. Навіть стану більше за тебе, щоб усі казали: “Бачили місис Картрайт? Вона вагітна, нічого особливого. Але тільки погляньте на Денієла! Як же він потовстішав! А був такий красунчик! Який мав прес! А які апетитні сідниці!”... Ауч!
   Я куснула його за плече, сміючись.
– Не треба гладшати, бо почнеш хропіти ще сильніше.
– Кохана, чоловіки не хроплять. Ми активуємо охоронну функцію, призначену для відлякування нічних монстрів від своєї жінки.
– Було б непогано, якби ви активували її набагато тихіше.
– Якщо тебе турбує храп, то, можливо, варто задуматися, хто тут монстр насправді.
   Я знову засміялася і прикинулася ображеною. Денієл обійняв мене за плечі.
– Як гадаєш, кого вони знайшли? – спитала я тихо, ніби детективи стояли під дверима і підслуховували нас.
– Сподіваюся, когось із тих трьох дівчат, про яких ми знаємо. Бо якщо це невідома нам дитина, то це означає, що жертв більше, ніж три.
   Джек казав лише про трьох дівчат. Він навіть ніколи не згадував Ліліан та Роуз. Але це не означає, що його словам можна довіряти. Він так само міг промовчати і про ще одну, і про десяток жертв.
– Клер, сьогодні твій день. Я розумію, що настрій вже зіпсований, але ти не повинна псувати і весь день. Я можу виставити детективів за двері. Ми зустрінемося з ними тоді, коли ти будеш готова.
   Я заперечливо покачала головою.
– Та дитина, яку вчора відкопали, вже ніколи не відсвят­кує свої тридцять два. Можливо, якби я не змовчала у п’ять років, то Джека спіймали б раніше. Можливо, він вже сидів би у в’язниці, а тіла дівчат були знайдені та повернуті їхнім сім’ям. Я не хочу більше мовчати. Я не хочу більше боятися чудовиська, що зруйнував стільки життів.
– Сонечко, сьогодні тут зібралися ті, хто любить тебе без жодних умов. Якщо ти передумаєш спілкуватися зі слідчи­­ми та повертатися у болісні спогади, то повір мені, ніхто з наших друзів і рідних не засудить тебе. Ніхто ніколи не до­корятиме тобі за твоє рішення. Так, було докладено багато зусиль купою людей, аби справи трьох зниклих дівчат зрушили з місця. Але це не означає, що з твоєю відмовою усе знову зупиниться. Справи про зниклих дівчат завжди були холодни­ми, а не закритими. Ми просто підштовхнули поліцію до дій.
   Це було так заманливо – вдати, що мене це ніяк не стосується, і сховати голову в пісок. Але справа була в тому, що я вилікувалася від отрути Джека. Я більше не боялася його. Я більше не хотіла мовчати. Я хотіла нарешті розказати усім, які виродки живуть серед нас, мило всміхаються нам, бажа­ють приємного дня, а потім роблять огидні та страшні речі з тією самою усмішкою на обличчі.
   Я скоро сама стану матір’ю. Немає значення, хто саме у нас буде: дівчинка чи хлопчик. Ми з Денієлом безмежно любитимемо наше дорогоцінне дитя більше за життя. Я хочу, щоб мій син чи донька росли у суспільстві, де живе якомога менше таких нелюдів, як Джек. Я хочу, щоб мої діти росли у суспільстві, де працює закон. Де кожен злочинець буде покараний, а кожна жертва матиме справедливість.
– Кохана, може бути, що нам не вдасться знайти докази того, що саме Коул викрав те­бе. Довести твоє перебування у Ляльковому будинку можна. Проте висувати обвинувачення йому лише на основі твоїх спогадів не можна. Вкрай високий ризик програти справу. Тебе міг викрасти і тримати там будь-хто, схожий на Коула зовні. На цьому і триматиметься його захист. А ось притягнути Коула до відповідальності за викрадення та вбивства трьох маленьких дівчаток досить реально, особливо якщо ми зможемо знайти прямі докази його причетності. Якщо ми зможемо знайти його трофеї. Тому вирішувати тобі – наскільки ти хочеш бути відвертою із детективами. Наголошую: твоя родина і твої друзі підтримують будь-яке твоє рішення.
   Я повернула голову до Денієла і зазирнула йому в очі. Я знаю, мій коханий чоловік вибрав би боротьбу. Він впертий і стійкий. Це те, що інколи дратує мене у ньому, і те, що захоплює водночас.
   Якби двадцять сім років тому Макс Картрайт знайшов правильний поворот за своїм маршрутом і не натрапив на похмурий Ляльковий будинок, я б вже була мертва. І як мертва, я б хотіла, щоб мій вбивця був покараний. Щоб знай­шлася людина, яка б помстилася йому за мене. За Беатріс Прюїтт. За Ріту Фостер. За Джинджер Бекетт.
   За Роуз Геймонд.
   За Ліліан Волтерс.
   Якби тоді усе склалося інакше, Денієл ніколи б не побачив привида у вікні будинку із синіми дверима. Він ніколи не пов’язав би цей спогад із сумною історією Раяна Гріна. У його комі ніколи б не було будинку. Він ніколи б не вигадав те останнє бажання Раяна переказати мені про зірки. Не знайшов би мене. Не закохався. Не став би моїм темним кедровим лісом. Не став би моїм Всесвітом, де я – його Сонечко.
– Мені і страшно, і водночас дуже хочеться це зробити. Це ніби стрибок до безодні. Її поклик сильніше за страх, – зі­зналася я майже пошепки.
– Що б ти не вибрала, Клер, я це прийму і пройду через це ра­зом із тобою. Пам’ятаєш? Я твій знайомий, твій одно­курсник, твій друг, твій захисник.
– Мій коханий. Мій чоловік. Моє життя.
– Я кохаю тебе, Сонечко.
– А я тебе.
– То ми стрибаємо?
– Так.