Глава 20

Глава 20

Лише один другий шанс

Клер

Серпень 2018 року

   Яким є ваш ідеальний суботній вечір? Ви зустрічаєтеся з друзями у барі за кухлем пива? Чи може збираєтеся роди­ною пограти у «Монополію»? Дехто точно скаже, що з нетер­пінням чекає суботи, щоб узяти пухнастий плед, заварити велику чашку чаю і, озброївшись улюбленим романом, згорнутися калачиком на дивані.
   Моя колега кожного суботнього вечора йде на побачення з хлопцями, яких знаходить на сайтах знайомств. Каже, що насичується позитивною енергією від спілкування з різними людьми. Кожного понеділка на роботі вона частує колектив подробицями побачення. І кожної п’ятниці ми попереджаємо її про те, що це може бути небезпечно. Не усі активні ко­ристувачі застосунків для знайомств є адекватними.
   Щодо мене, то у суботу я не йду до бару, не проводжу час у родинному колі, не читаю і не ходжу на побачення. У мене є інша розвага.
   Я дістаю келих для вина, наповнюю його улюбленим червоним, влаштовуюся зручно на ліжку і заходжу в Instagram. Я не гортаю стрічку і не дивлюся історії. Для цього є інші шість днів у тижні. Суботній вечір тільки мій та Денієла.
   Тільки не треба мене засуджувати! Кожна дівчина хоча б раз знаходила сторінку свого колишнього у соцмережах, щоб упевнитися: він страждає без мене, ні з ким не зустрічається, і я нічого не втратила, порвавши з ним.
   Але зізнаюся: я моніторю соцмережі Денієла не через ви­ще названі причини. Усе набагато гірше. Я досі кохаю його. Я сумую за ним. І я буквально не можу втриматися, аби не перевірити, як пройшов його день.
   Наше розставання було болісним. Якась дурна сварка. Звичайне непорозуміння. Я піддалась емоціям, Ден піддався впертості. Тепер ви задоволені, бридкі Венери?
   Я вирішила, що потрібно дати Денові час охолонути. Я думала, що охолоне його гарячкуватість, а охололи почуття до ме­не. Через тиждень мовчанки я йому подзвонила, спитала, чи все між нами гаразд. Він сказав: “Ні”. Я спитала, чи ми можемо ще раз поговорити про те, через що виникло непорозуміння. Він сказав: “Ні”. Я спитала, чи ми все ще разом. Він сказав “ні”.
   Серпень 2011 року видався досить виснажливим для мене: я втомилася плакати по три рази на день. Я цілими днями знесилено лежала на ліжку і розмірковувала над пересадкою серця: моє вже вкрай пошматоване. Потім взяла себе до рук і пообіцяла пережити і цю втрату. Принаймні Денієл був живим.
   Але я усе ще сподівалася, що наша з ним зустріч у вересні поверне те тепло, що було раніше між нами. Марно. Денієл точно вибрав рухатися далі. Знайшов роботу в Бостоні, вдома у Дартмуті майже не ночував. Коли я приходила туди ввечері, а Ден так і не з’являвся, Лінк усіма силами запевняв мене, що немає іншої жінки. І що Ден теж страждає та хоче помиритися. Але хіба так виглядає бажання налагодити стосунки? Тому я зробила те саме, що і Денієл: почала жити далі.
   Але якщо розумом я вже перегорнула цю сторінку свого життя, то серце відмовлялося приймати дійсність такою, як вона є. Як я не намагалася заглушити в собі почуття до Дена, нічого не діяло. Октавія казала правду: кохання – це отрута, від якої неможливо врятуватися.
   Десь в цей момент повної розгубленості я знову зблизила­ся із Мейсоном. Він хороший хлопець. Дуже турботливий, уважний, порядний. Здавалося б: ті самі якості, що і в Дена. Але ні. Усе було не таким. Проте я дала йому шанс, сподіва­ючись, що він зможе витіснити Дена з моїх думок, мого сер­ця, моїх бажань.
   Йому це майже вдалося. Ми зустрічалися з ним два роки. Спокійні, затишні стосунки. Але без іскри. Без нестримного тяжіння один до одного. Я розуміла, що Мейсон чудовий хлопець, який заслуговує бути коханим. Але моя Венера в знаку Овна, хай їй грець! Вона вперта, запальна і хоче лише одного єдиного чоловіка, якого ми більше не можемо мати.
   На мій випускний приїхали батьки і Тео. Вони так раділи моїм досягненням, що я не припиняла посміхатися весь день. Мейсон цим скористався: зробив мені пропозицію прямо на очах моєї родини. Я погодилася, бо не хотіла псувати день і настрій усім.
   Але вдома, коли я повернулася ввечері, моя нова сусідка передала мені подарунок. Я одразу зрозуміла, що це книга. Во­на була загорнута у звичайний пакувальний папір і перев’я­зана джутовим мотузком, що притримував згорнутий лист білого офісного паперу.
   Його почерк я впізнала, навіть не почавши читати записку. Два роки ми уникали один одного, а він тепер хоче зробити мені подарунок?
   “Міс Кінніан вчила Чарлі Гордона[68], що крапки – це важливо. Це наша крапка, Клер.
    Вітаю з отриманням диплома!
    Будь щаслива!”
   Під сірим папером ховався знайомий примірник «Квітів для Елджернона» із підписом автора і написом, зробленим тією ж рукою: «Містере Елмер, не позбавляйте його шансу».
   Я не повинна була приймати такий подарунок. Але я знала справжню ціну цієї книги. Вона значила так багато для Денієла, і він подарував її мені. Я хотіла зберегти у себе щось дуже важливе для нього. Щось таке, що він завжди пам’ята­тиме, а значить, і мене теж.
   Два роки я жила із Мейсоном у Нью-Йорку, працювала ілюстратором у книжковому видавництві, зустрічалася із подругами щосуботи, і запевняла себе, що я дуже щаслива.
   Я казала собі, що усе саме так, як я хочу, коли ми вибирали з Мейсоном дату нашого весілля. Я нагадувала собі не забувати усміхатися на першій зустрічі із весільним організатором. Я завжди кивала головою, коли мої подруги із заздрістю називали мене найщасливішою жінкою у світі.
   А потім спіймала себе на думці, що мені байдуже, яка на мені буде сукня. Мені все одно, з якою начинкою буде весільний торт. Мені абсолютно не важливо, під яку музику ми з Мейсоном танцюватимемо наш перший танець. Мені аб­солютно не цікаве власне весілля.
   Але знаєте, що привело мене до тями? Сонечко.
   Це був вечір серед друзів. Ми сиділи у патіо, але у квітні погода усе ще мінлива, тому, загорнувшись у строкатий плед, я знову зосередила погляд на келиху вина у руках. Вчора був день народження Денієла. На його дні народження я дістаю старий смартфон з коробки для взуття, яка стоїть у глибині моєї шафи, і переглядаю наші з ним фото. Ті самі, де ми друзі, де ми пара, де ми закохані і щасливі. Де в мене справжня усмішка, а не фальшива, відпрацьована до автоматизму.
   Боже, як же мені не вистачає Денієла! Як хочеться знову вдихнути його запах кедра і м’яти! Хочеться притулитися до нього. Відчути жар його тіла. А потім холодок від мурах, що біжать моєю спиною, коли він неспішно цілує мою шию.
   О! Я знаю, за чим іще скучила! Хочу почути, як вібрує йо­го голос у грудях, коли він не може стримати стогону задово­лення. І хочу заплутатися у його волоссі пальцями. І знову опинитися у душі разом. Як же красиво стікають краплі води вниз по його тілу...
– Агов, Клер! Ти чула? Ми йдемо всередину, – перервала мої думки хазяйка вечірки. Я дійсно настільки поринула у свої спогади, що не помітила, як усі підвелися та зайшли до будинку. Почало дощити.
– Облиш, Мег, нареченій можна трохи замріятись, – по­жартував друг Мейсона.
   Дякую! А нічого, що я замріялася про іншого чоловіка?
   Я встала, щоб зайти всередину слідом за усіма, як Мейсон сказав, засміявшись:
– Вона просто дуже зосереджена на нашому весіллі. Не забудь забрати плед, сонечко.
   Я зупинилася на півдорозі. Він вперше так назвав мене. Ні. Нікому не можна називати мене Сонечком. Лише Денієлу. Сонечко означає “я кохаю тебе”. 
   І тут я усвідомила, що Мейсон ніколи не замінить Дена. Я ніколи не покохаю його так само. Я не хочу бути його нареченою. Я не хочу бути матір’ю його дітей. Я не хочу його поцілунків, не хочу його обіймів. Я не хочу його. Але усе ще хочу мого Дена.
   Я розірвала заручини. Зізналася у тому, що не кохаю його так, як повинна, просила вибачити мені і відпустити. І най­головніше: я не відчула болю від розриву п’ятирічних сто­сунків. Я відчула полегшення.
   Переїзд до Норфолку дався легко. Але я не стала знову жити у батьків, а зняла маленький будинок з двома спальня­ми у тихому районі. Влаштувалася у Центр творчості вчителем малювання. І саме тоді почала пошук у соцмережах сторінки Денієла.
   Це не було просто, але ми, дівчата, справжні Шерлоки, коли потрібно відстежити колишнього. Спочатку я шукала за ім’ям. Не знайшла. Довелося шукати через спільних знайомих. На сторінці Мітчелла світлин було більше за загальну кількість картин у всіх галереях Нью-Йорку. Я передивилась усі, шукаючи докази того, що Мітч іще підтримує зв’язок із Деном. Витратила купу часу на акаунт цього самозакоханого телепня, але таки знайшла те, що хотіла.
   Сторінка Денієла була заповнена світлинами з його подорожей, відвідувань цікавих місць та заходів. Було так мало особистих фото, що кожна його поява в кадрі викликала у мене радість.
   Так я дізналася про те, що він здобуває другу освіту, що відкрив власну справу, що завів собаку. З появою бордер-колі Ден став частіше з’являтися на фото у власному акаунті. Я заздрила Келсо, який міг лизнути щоку Денієла і викликати його щасливий сміх. Міг застрибнути на ліжко хазяїна і ігнорувати слабкі спроби Дена прогнати свого улюбленця. Цей пес був найщасливішим у світі, бо міг сидіти поряд із Деном на пляжі та дивитися на відблиски сонця у воді.
   Я б теж так хотіла. Але не могла, тому що одного дня я зайшла до нього на сторінку і помітила, що він додав історію. Це було коротке відео із глядацької зони на перегонах Формули-1, де в кадр попала дівчина, рука якої лежала на його стегні. Я знайшла її серед його підписників. І на її сторінці було усе досить очевидно: вони з Денієлом пара. Ось вони відпочивають разом на яхті Лінкольна, ось разом на прем’єрі фільму, ось тримаються за руки, ось вона обіймає його собаку... Цьо­го слід було очікувати. Ден привабливий, дбайливий, розум­ний, дотепний, гарячий. Яка ідіотка відмовиться від нього? А, стривайте, точно!
   Тому я вирішила більше не слідкувати за життям Денієла, щоб не робити собі боляче. Думаєте, втрималася? Ні. Мене вистачило на два місяці. А потім я, як справжня схиблена, повернулася до відстеження свого колишнього.
   Щоб не відчувати себе зовсім жалюгідною, я встановила для себе чіткі рамки – лише один вечір. Так це і стало моїм улюбленим заняттям по вечорах суботи.
   Тому сьогодні я насолоджувалася вином і переглядом відео, яке Денієл опублікував у середу. Це була візуалізація трансформування дизайну велосипеда, який його компанія розробила за індивідуальним замовленням. Хотілося б поба­чити Денієла на прогулянці із Келсо чи з друзями. Просто хотілося б побачити Дена, а не велосипед. Але тут заявки на контент не приймаються.
   Я зробила ковток вина і перевела погляд на таймер духовки. Ось-ось буде готове печиво.
   За вікном прямо навпроти мого дому щось дзенькнуло, і одразу почувся дитячій голосний плач. Я підійшла до вікна і виглянула на вулицю. Навпроти доріжки до мого будинку маленька дівчинка ридала над розбитим коліном, усе ще сидячі біля рожевого велосипеду. До неї підбігла мама, щоб заспо­коїти та допомогти.
   Мені двадцять вісім. Мої батьки вже почали обережно натякати, що хочуть онуків. Можливо, їхній запит задовольнить Тео. Йому ще зарано, адже він тільки завершив перший рік навчання у коледжі, але шанси подарувати онуків батькам у нього вищі за мої.
   Я хотіла вже запнути фіранку, як помітила через дорогу темно-синій Jeep. Він стояв припаркований біля будинку, сусіднього до того, що навпроти мого. Дивно. Адже я знаю, що там живе старенький містер Кауфман. У нього дуже поганий зір, він не сідає за кермо. Та це не єдине, що здалося дивним. Я впевнена, що бачила цей позашляховик вчора біля Цент­ру творчості. І на паркувальному майданчику Walmart, куди заїхала після роботи за продуктами.
   Я повернулася до барного острова, щоб забрати свій ке­лих вина, а коли знов підійшла до вікна, то побачила, як місис Карпентер розмовляє з водієм того автомобіля. Менше, ніж за хвилину, моя сусідка відійшла від машини і повільно ру­шила до свого будинку, а Jeep завівся та поїхав з вулиці. Але мі­сис Карпентер не зайшла до себе. Вона кинулася до мого по­рогу. Я одразу вийшла їй назустріч.
– Що трапилося, місис Карпентер?
   Ця жінка була моєю сусідкою зліва. Вона жила із чоловіком та трьома котами, в’язала макраме, дзвонила до поліції через гучну музику чи сварки сусідів, нагадувала їм про необхідність підстригти газон, давала нікому не потрібні по­ради та завжди усе бачила і чула. Але зі мною у неї склалися гарні стосунки. І я почала хвилюватися, що це щось говорить про мене саму.
– Клер, у тебе все гаразд? – запитала сусідка, ступивши на поріг.
– Так. А чому питаєте?
– Я думаю, що за тобою стежать.
   Я стрималася від посмішки. Авжеж, я ж маю страшне кримінальне минуле!
– Чому Ви так вирішили?
– Це авто вже другий вечір чергує на вулиці біля твого будинку. Вчора він також тут був, але стояв біля Стівенсона.
   Я нахмурилася. Вчора я не помітила нічого такого. Ну, як­що чесно, я і не виглядала у вікно. То, виходить, Jeep поїхав за мною?
– Може, це інша машина. Модель досить популярна.
– Я записала номери ще вчора. Водій – білий чоловік. Пі­дозрілий дуже. Просто сидить і дивиться у дзеркало заднього виду або бокове. Вчора стояв тут дві години. І поїхав одразу, як у тебе погасло світло. Сьогодні я підійшла до нього через пів години від моменту, як він під’їхав. Сказав, що зупинив­ся, тому що потрібно було відповісти на дзвінок. Але я ж ба­чи­ла: він не користувався телефоном взагалі.
   Я зітхнула. Звісно, це дивна поведінка, але немає жодних підстав вважати, що за мною ведеться нагляд. З якого дива? Я звичайний викладач живопису. Справно плачу податки, не порушую правил дорожнього руху, не купую і не вживаю наркотики, не сиджу на сайтах знайомств і не ходжу на побачення. Кого я можу зацікавити?
– Як виглядає цей підозрілий чоловік?
   Місис Карпентер кокетливо усміхнулася.
– Ну, взагалі-то, він досить симпатичний. Широкі плечі, приємна посмішка. Каштанове волосся, сірі або зелені очі. Погано роздивилася, бо від мене падала тінь на нього.
   Хтозна, чому мені раптом спало на думку, що це міг бути Денієл. Він живе у Бостоні, водить новий Aston Martin і вза­галі забув мене ще п’ять років тому.
– Може треба подзвонити до поліції? Що як це маніяк? Ти гарненька, ось він і видивляється, коли можна буде увір­ватися до тебе вночі та зґвалтувати.
   Я не витримала і засміялася. Місис Карпентер кинула на мене недовірливий погляд.
– Може, ти відмовила комусь у залицяннях, і тепер він ні­як не відчепиться від тебе? Треба дзвонити в поліцію.
   Я заперечливо похитала головою. А потім зайшла до будинку за телефоном, який залишила на кухні, знайшла селфі Денієла у його акаунті і повернулася до сусідки.
– Часом це не мій потенційний маніяк?
   Місис Карпентер пригледілася.
– Точно! Він.
– Не може бути! – вигукнула я з такою радістю, що місис Карпентер здивовано закліпала очима.
– То це твій залицяльник?
– Колишній, – відповіла я, без успіху намагаючись приховати свій захват. – Не хвилюйтеся. Він не заподіє мені зла. Чесно. Він... Слухайте, подзвоніть мені, коли знов побачите його на вулиці. Гаразд?
   Я налила собі ще один бокал вина. Тому що тепер хотіла відсвяткувати. Не знаю що. Можливо, те, що Денієл шукав мене, що думав про мене. Боже, дуже тебе прошу, дай мені лише один другий шанс бути з Денієлом разом! Я не змарную його. І не проситиму більше нічого.
   Але, можливо, то було вино у мені, коли я написала Дену у приватні повідомлення: