ЧАСТИНА ІІІ. Глава 19

Глава 19

Без своєї ляльки будинок залишається порожнім

Денієл

Квітень 2018 року

19:32. Я кинув невдоволений погляд на Мітча.
– Вже пройшло сорок дві хвилини, Мітчелле.
– І що пропонуєш мені зробити? Вибити двері і винести їх обох звідти? – розвів руками Мітч. Він знову поклав ру­ки до кишень свого пошитого на замовлення костюма і удав, що розглядає черговий експонат. Картина розміром п’ять на шість футів. Олія. Чорні плями на білому. Ми вдаємо, що розглядаємо її вже десять хвилин.
– Нагадує тест Роршаха[67], – констатував я, стоячи поряд із другом.
– І що ти тут бачиш?
– Що мені варто було послати тебе до біса, коли ти знову попросив про послугу. Відчуваю себе ескортом.
   Побачення у форматі “два на два” однозначно не для мене. Але Мітчелл пообіцяв мені квитки на наступний Супербоул. До того ж на Лінкольна йому більше не можна розраховувати. Ось-ось задзвенять весільні дзвони.
   Думаю, що і Мітчу це побачення не до смаку. Нікому не хочеться тягати за собою подругу своєї дівчини. Але це була єдина умова, за якої Пейтон погодилася на побачення з ним. Вона вже два місяці відмовляла Мітчу. І на цей раз дала згоду лише за умови, що він приведе кого-небудь для її подруги, яка вже пів року ніяк не може оговтатися від болісного розриву відносин.
   За словами Мітча, Мейсі розуміє, що я не збираюся зали­цятися до неї, і що з вірогідністю у 99% це буде єдиний раз, коли ми разом з нею повечеряємо. “Їй просто потрібно розвіятися. Гарно одягтися, зробити зачіску, пофліртувати з кимось. Відчути себе привабливою жінкою”, – пряма цитата Мітча. І ще його цитата: “Тобі, до речі, теж не заважало б розслабитися. А то навіть у твого собаки сексуальне життя цікавіше за твоє”.
   На рахунок останнього скажу: по-перше, я не знаю, чому Мітч вирішив, що моє сексуальне життя стоїть на паузі, а по-друге, Келсо вихований хлопчик, він не кидається на першу зустрічну.
– Дене, я вже написав Пейтон аж шість повідомлень. Во­на знає, що ми чекаємо. Але аукціон затягується.
– Або ж вона просто вирішила продинамити тебе і на цей раз. Її немає в галереї. Якщо ті двері відчиняться і вона з них не вийде, то я не розмовлятиму з тобою весь травень.
– Але плани на твій день народження залишаються незмінними? – уточнив Мітч, не переймаючись моїми погрозами.
– Авжеж!
   Мій двадцять восьмий день народження наступного тижня. Цього разу ми з хлопцями займемося скайдайвінгом. Я вже усе спланував.
   Двері аукціонного залу в галереї «Fine Art Facade» відчинилися, і поціновувачі мистецтва посипали звідти, наче школярі після останнього уроку. Пейтон працювала артдилером у нью-йоркського колекціонера і цього разу мала завдання дістати щось цікавеньке з живопису.
– От чорт! – вигукнув Мітч. – Я не знав, що вона пофарбувалася! Вибач, Дене.
   Я прослідкував за поглядом Мітча. Назустріч нам йшла Пейтон з каштановим подовженим каре. Її звичайна зачіска. А ось поруч із нею крокувала дівчина у надто тісній рожевій сукні. Рудоволоса. Що ж, я і так не збирався розвивати це знайомство.
– Нічого страшного, Мітче. Все гаразд, – запевнив я друга.
   Брехня. Нічого не гаразд. Вже сім років як “не гаразд”. Та я справляюсь із цим.
   Коли тобі двадцять один, будь-які проблеми здаються критичними, непорозуміння – нездоланними, розбіжності – непримиренними, а розставання – остаточними. У двадцять вісім на всю ту дурню, якою я страждав раніше, не залишається часу. При зіткненні із проблемою перша дія – залишити усі емоції за лаштунками, потім оцінити ситуацію та знайти оп­тимальне рішення. На істерики та драми часу немає. Але, на жаль, це неоціненне розуміння прийшло до мене занадто пізно, коли вчинити правильно вже було неможливо.
   Я так злився на Клер, що пропустив той момент, коли вона втратила надію на примирення. І який був сенс тримати злість? Я і припинив пошуки будинку, і розійшовся з дів­чиною, яку кохав понад усе.
   Десь у глибині душі я завжди буду оплакувати те майбутнє, яке ми могли б збудувати разом з Клер. Але у долі є не тільки погане почуття гумору. Вона має ще й трохи співчуття для тих, із ким обійшлася жорстоко. Втративши кохання, я знайшов свою стежку в житті, якою іду один, але достатньо впевнено.
   Я повернувся до Дартмуту одразу після того, як залишив Клер у Норфолку. Хотів забрати свої речі і кинути навчання. Вдома був лише Калеб, який так само пакував речі. Він ви­пустився з університету ще на початку літа, але не поспішав переїздити до Бостона, де дістав гарну роботу у компанії-розробника комп’ютерних ігор. Тепер він знайшов там хороше житло і, звісно, вирішив переїхати ближче до роботи.
Ми влаштували справжній гармидер з нашими пожитка­ми. Але саме тоді сталося те, що змінило мою долю. Ми з ним переплутали дві коробки: я забрав його книжки, він – мої блокноти з записами та ескізами машин.
   Я переїхав до Бостона на батьківську квартиру. Почав шукати роботу. А через тиждень мені подзвонив Калеб і запро­сив на співбесіду до своєї компанії.
   Він ще не всі коробки розпакував, як його нові колеги заглянули до нього привітати з переїздом. Директор креатив­ного відділу побачив у коридорі коробку з моїми малюнками і прийшов у захват. Там було багато робіт з футуристичним дизайном автомобілів, з окремо промальованими деталями і тому подібне. Компанія, де тепер працював Калеб, вже давно розробляла гру у жанрі космічного шутера. Їм потрібен був дизайнер, спроможний придумати незвичайні моделі космічних кораблів, транспортних засобів вигаданих планет і тому подібне. Вони хотіли створити унікальну гру, новий Всесвіт, що вражає уяву.
   Коли Калеб пояснив, що це не його ескізи, директор по­просив зв’язатися зі мною і покликати на співбесіду. Так у мене з’явилася робота, яку я досі вважаю своїм стартовим майданчиком у кар’єрному рості.
   Навчання я все-таки не кинув. Але тепер я жив практич­но на два міста. Купив свій перший спортивний мотоцикл, щоб мати змогу швидко пересуватися між Бостоном та Дартмутом, не запізнюючись ані на пари, ані на роботу через затори. Життя почало проноситись так само швидко, як і вогні вулиць у ві­зорі мого шолома.
   Ця робота приносила не тільки чималий дохід, а й задо­волення від процесу. Амбіційна команда з молодих розроб­ників стала мені практично другою сім’єю.
   А ще, стала моїми ліками проти розбитого серця. Я не мав часу та змоги перетнутися із Клер. Але коли це сталося, я відчув, що навіть отруєне лезо не завдало б мені більшої шкоди, ніж те, що я побачив у вікні автомобіля, біля якого зупинився на червоному світлі.
   Це було у жовтні. Я повертався пізно ввечері з Бостону до Дартмуту, а Клер цілувалася з якимось хлопцем, доки го­рів червоний. Ось так просто я дізнався, що вона почала рухатися далі. Ось так легко я перемістився зі списку друзів до списку колишніх.
   Що я зробив далі? Став працювати ще більше. Коли ти просто валишся з ніг, тобі ніколи думати про те, як ти облажався у стосунках. Звісно, наша компанія розкололася. Але друзі все одно намагалися вигадати способи нас звести зно­ву разом. Та, мабуть, це зробити складно, коли одна почала новий роман, а інший поринув у роботу з головою. Врешті решт, Лінкольн, Олівія та Рене здалися. Лінк усе рідше став спіл­куватися з Клер, поки їхні взаємини остаточно не зупи­нились на позначці «знайомі».
У кожній жінці я відчайдушно шукав її. І не знаходив. Двох сонець не існує. Тому більше я не закохувався, не робив спроби завести серйозні стосунки і повністю сконцентрував­ся на власному розвитку у професійному плані. 
   Після закінчення UMass я вступив до Массачусетського технологічного інституту, як і планував колись, щоб нарешті здобути інже­нерну освіту. Це стало особливо актуально завдяки одному Comic Con, для участі у якому наша команда втілила у життя один з моїх дизайнів автомобіля. Насправді цей дизайн був плодом командної роботи дизайнера, конструктора, моделлера і програміста. Але мені пощастило, що на той Comic Con завітав один з директорів відомого виробника автомобілів. Його зацікавила модель, яка привертала увагу не лише своїм зовнішнім виглядом, а й функціональним креативом. Так я отримав проєктну роботу у компанії, яка створює справжні автомобілі, а не ігрові.
   Здобутий досвід чітко виявив той напрям, в якому я хочу розвиватися та будувати свою кар’єру. Я відкрив власний бізнес у сфері промислового дизайну, що наразі є досить ус­пішним стартапом.
   Нарешті вперше за десять років з моменту мого виходу з коми я міг впевнено сказати, що не змарнував свого другого шансу. Принаймні шансу на життя та правильні вчинки.
   Шлюб і міцні довготривалі стосунки мене не цікавили. Точніше, я зрозумів, що вони не мають жодної привабливості, якщо будуються не з тією жінкою. Я зустрічався з двома моделями, з трьома спортсменками, однією лікаркою, однією журналісткою, кондитеркою та флористкою. Жодна з них не викликала бажання купити каблучку з діамантом та стати на одне коліно. Жодна з них не змогла витягнути з мене хоча б звичайного “я тебе кохаю”. І розставання з ними не залишали на моєму серці рубців. Можливо, там просто вже не лишило­ся місця після Клер. Адже ця жінка вміла поранити мене навіть через роки мовчання.
   Мені було двадцять шість. У той день я уклав дуже вдалу угоду, яка обіцяла принести відчутний прибуток із п’ятьма нулями. Та й обставини сприяли тому, щоб нарешті реалізувати давню мрію та отримати ліцензію приватного пілота, пройшовши навчання у льотній школі. Випадково я зустрів Калеба, з яким наші шляхи розминулися через два роки спів­праці. Ми завернули до бару випити та прига­дати студентські роки. Було весело, аж поки Калеб не сказав, що недавно бачив Олівію. Вони приємно поговорили, перш ніж та побігла до­помагати Клер з приміркою весіль­ної сукні.
   В один момент у барі стало тихо, наче на кладовищі. Ну, лише по моїм відчуттям. Мені стало зле. Щось запекло між ребрами. Дикий неконтрольований гнів підняв свою голову і лизнув мої нутрощі. Я втопив його у бурбоні. Не пам’ятаю, як дістався додому. Не пам’ятаю, як розтрощив свою спаль­ню у злагодженому нападі люті та відчаю.
   А потім я падав. І тікав. По тому самому лісі, що тримав мене у в’язнях вісім років тому. Я задихався, ніби тонув, а щойно виринав на поверхню – мене тягли на дно чорні руки тіней.
   Я прокинувся ледве живий. Похмілля ніколи не було для мене проблемою, тому що я просто не напивався до такого стану. Але усе буває вперше.
   Я сів на своєму ліжку і здивовано оглянув руїни довкола. Розтрощені стільці, перевернутий комод, зірвані полиці... Єдиний порядок у цьому хаосі – «Водяні лілії» Клода Моне на всю стіну зліва від ліжка. Це було єдине побажання до дизайну моєї спальні, яке я виказав дизайнерці при розробці інтер’єру мого будинку, як тільки я сюди переїхав.
   Репродукція «Водяних лілій» прикрашала всю стіну, ставши головним акцентом у спальні. Це було перше, що я ба­чив, відкриваючи вранці очі: ставок із ліліями, на протилеж­но­­му березі якого стоїть босоніж вона – моя Клер. Байдуже, що тільки уявна. Вона була тією, на кого я дивився перед тим, як заснути. Вона була єдиною, кого я хотів бачити у своїй спальні. Втілення усіх моїх бажань і символ втрачених можливостей. І ось тепер вона виходила заміж. Тепер можна було зірвати і цю картину теж.
   Слідом за болем від новини про весілля Клер прийшло розчарування. Потім відчай. Потім злість на самого себе. А потім – кошмари.
   Мені снилося, що я знову застряг у тому лісі, загнаний тінями, мов власними гріхами. Вони не давали мені дихати, не давали вирватися з полону сну. А голос Тіні щоразу нагаду­вав про мої помилки, смакуючи деталі. Інколи я прокидався, але все одно продовжував його чути.
   Так, від кохання ліків немає, а від нав’язливих думок є.
   Я знайшов одного з найкращих психотерапевтів на східному узбережжі Штатів. Він приймав у Нью-Йорку, але це не зупинило мене від бажання позбутися Тіні і тих кошмарів, які почали переслідувати мене щоночі. Я не міг спати, не міг працювати, не міг жити звичайним життям. Я усією душею хотів позбутися минулого, що вдерлося до мого спокою без попередження. Хотів викреслити усе, що нагадувало про найбільші мої помилки. У кабінеті Річарда Таллера я дістав свої огидні таємниці і виклав їх на стіл. Це допомог­­­ло заглушити гомін кошмарів. Психотерапія спрацювала. На­­­віть більше, ніж я очікував. Адже вперше за багато років ме­ні вдалося  порозумітися із батьком. 
   Я попросив його піти зі мною на один сеанс психотерапії до доктора Таллера, не дуже розраховуючи на згоду. Але тато не тільки не висміяв мене, а й відклав свої справи і прилетів до Нью-Йорка. Він сказав, що я завжди був і залишуся його найбільшою гордістю. І що він завжди буде поряд, щоб підтримати мене. Гаррет помилився: мій батько вміє любити.
   Єдине, що я так і не відкрив Річарду Таллеру, – наше ми­нуле з Клер. Хроніки моєї найболіснішої поразки і легенда мого розбитого серця. 
   І все ж «Водяні лілії» я не зняв. Треба навчитися жити із розумінням того, що не кожна історія завершується щасливо. Наша з Клер завершилася в день її весілля. Тож “не знайдете сумнішого сюжету, ніж повість про Ромео і Джульєтту”.
– Дене, можеш хоча б прикинутися зацікавленим? – пробурмотів Мітчелл, коли дівчата пішли до вбиральні.
   Ми перемістилися з галереї до ресторану, де цілих двадцять хвилин Пейтон рекламувала Мейсі, як найкращий товар на ринку наречених. “Мейсі вміє те, Мейсі вміє се, а ще Мейсі любить собак, котів, хом’яків, ігуан, синіх китів і республіканців”. Я втомився від нав’язування мені цієї жінки. Розумію, передбачалося, що я за власною ініціативою проявлю цікавість до Мейсі. Але, правду кажучи, вона не мала ні­чого з того, що мені подобається у жінках. І її новий колір волосся був тут ні до чого.
– Мітче, ти впевнений, що вони обидві знають про те, що це не справжнє побачення? У мене склалося враження, ніби Пейтон думає, що я в активному пошуку.
– Я обіцяв лише приємну компанію на вечір. Я не казав, що тобі потрібні стосунки.
– Бо вони мені не потрібні. Вгамуй цю сваху, інакше я внесу ясність дуже чітко і не підбираючи слів. Зрозумів?
   Мітчелл передражнив мене, як це робив, коли ми з ним були малими. Проте після повернення дівчат спробував перевести тему на щось більш нейтральне. До цього вечора мені не доводилося спілкуватися із Пейтон довше двох хвилин. Ми з Мітчем познайомилися з нею у фітнес-центрі, куди ходимо разом час від часу.
– То яку картину ти дістала для свого боса на цей раз? – запитав Мітч у Пейтон. Я спробував зосередитися на дорадо, що лежала переді мною, і не помічати, як Мейсі намотує на виделку половину порції свого спагеті.
– Маловідомого прерафаеліта. Чергова «Офелія», коротко кажучи. Лише за цей рік це вже друга картина з такою назвою. Не здивуюся, якщо бос облаштує окрему кімнату для своїх «Офелій». Або махне рукою на ту недосяжну «Зривайте бу­тони троянд, поки можете» і її місце віддасть комусь з «Офелій». Принаймні я зможу зосередитися на чомусь більш ре­альному. Наприклад...
   Я глянув на годинник. Певно, очікується, що після вечері ми розійдемося парами, і я проводжу Мейсі сам. Не знаю, наскільки це буде зручно, адже вона і слова не промовила до мене за весь... Стривайте! Що Пейтон сказала?!
– Перепрошую, – я обірвав її монолог. – Вибач, Пейтон, як ти щойно сказала? Щось про бутони троянд.
– «Зривайте бутони троянд, поки можете», – відповіла вона, не припиняючи агресивно шматувати свій стейк. – Ро­бота Вільяма Вотергауса. Улюбленець мого боса. Хоче зібрати у себе цілу колекцію його робіт, але більшість картин вже давно знаходиться у приватних колекціях. Важко перекупити. Нещодавно у Канаді виявили другу картину з такою назвою. Оригінал. Була виконана на замовлення для покровителя Вотергауса. Але як вона опинилася у Канаді не відомо. Не продається.
   Далі Пейтон перейшла до опису спроб перемкнути увагу боса на інші роботи, та я вже не слухав. Я дістав смартфон і швидко загуглив ім’я художника, а потім перейшов на офі­ційну сторінку, присвячену його творчості. Вибрав розділ «Галерея», проскролив нижче і затамував подих.
   На темному фоні рум’яна дівчина з блідо-кремовими плечима, що контрастують із її зеленою сукнею, тримає у срібній вазі ніжно-рожеві троянди. «Полотно, масло, 1908 рік. Назва картини повторює перший рядок поеми XVII століття авторства Роберта Герріка “До дів, щоб не гаяли часу”. Приватна колекція». І більше ніякої інформації.
   Я ввів назву поеми в поле пошуку і відкрив перше посилання серед результатів пошуку. Чорт! Це були вони! Ті самі рядки, які процитувала Октавія.
   У пам’яті спливли деталі того вечора: змовницький шепіт Оуена, сад отруйних рослин, пронизане стрілами серце, кров, холодні пальці Кілліана, п’яна маячня Октавії, сімейне фото на тлі Лялькового будинку і Клер. Моя тендітна і перелякана Клер. Жінка, ввечері в очах якої горіло кохання, а на ранок тліла ненависть до мене.
   Я потягнувся до свого бокала вина і випив усе до дна. Не думав, що в словах Октавії взагалі малася хоч якась логіка. Пусті балачки! Та чи дійсно пусті?
   Що вона тоді сказала? “У Вотергауса квіти не приживаються”. І одразу процитувала рядки, що послужили назвою для його картини. Вона могла процитувати будь-кого з відомих поетів, але вибрала саме ці. Виходить, вона не могла не знати про цю картину. А якщо знала, то чому сказала, що квіти не приживаються? Судячи з того, що я щойно побачив, картини Вотергауса рясніють квітами. Жінки на його полотнах практично втілюють у собі красу квітів. А точніше... Трясця! Вони усі руді!
   Я гортав зображення картин Вотергауса і бачив одну й ту саму жінку. Рудоволосу модель, що з’являється практично на кожній картині митця. Ні, Октавія не могла нічого сплутати. Вона точно знала його картини. А значить, ті слова були ска­зані навмисно. Але для чого?
   Я поринув у спогади, яких сім років уникав усіма силами. Октавія поводилася дивно. Спочатку запропонувала мені випити, а потім повністю ігнорувала, ніби у кімнаті була лише Клер. Вона запитала її ім’я та прізвище, а мої не стала. Не ду­же чемно. Але це говорить про те, що її цікавила лише Клер. Тому що та схожа на її свекруху? Чи були інші причини?
   Навіщо вона взагалі почала розповідати незнайомим людям про те, якою була Айріс? Добре Оуен, він просто пліткував. Але навіщо Октавії злословити на свою родину?
   Здавалося, що вона говорила лише до Клер. Але останню фразу перед тим, як піти, вона сказала, дивлячись прямо мені в очі: “Якби чоловіки чули усе, що говорить жінка, а не лише слово через одне, можливо, вони б краще нас розуміли”.
   Октавія не несла маячню, вона робила нам натяки!
“Тріумф Волтерсів ніяк не обходиться без жертв”.
“У будинку Волтерсів панував культ Лілі”.
“Збирайте бутони троянд, поки можете.
Час на вас чекати не стане.
Квітка та, що сьогодні всміхається,
ще не знає, що завтра зів’яне”.
“У Вотергауса квіти не приживаються”.
Чи може у Волтерс-хаусі квіти не приживаються? Айріс, Ліліан і...
– Мітчелле, – я звернувся до друга прямо посеред його розповіді про щось кумедне, що я не слухав, – ти маєш точно це знати: чи можна за законом Вірджинії розкрити таємницю усиновлення, якщо і дитина, і усиновлювачі вже померли?
   Мітч замовк і здивовано витріщився на мене. Дівчата теж дивилися збентежено. Але на відміну від них, мій друг чудово знав, що за цим питанням має стояти щось логічне. Він миттєво отямився.
– Розкриття таємниці усиновлення повинно бути або з дозволу комісара департаменту, який зберігає файли усиновлення, або згідно з судовим рішенням. У першому випадку зробити запит на розкриття таємниці можуть біологічні батьки, повнолітні біологічний брат чи сестра, або їхній юри­дичний представник, або агентство з усиновлення, якщо таке було проведено через цю організацію. Запит подається у письмовому вигляді з обґрунтуванням причин розкриття та визначенням ступеня наслідків таких дій для того, хто подає запит. Якщо ці причини є достатньо серйозними, комісар призначає особу, уповноважену знайти усиновлювачів та усиновлену ди­тину, щоб повідомити їм про запит на розкриття. Якщо ці лю­ди вже мертві, то скоріше за все, запит буде задоволено. Але підкреслюю: закон чітко встановив, кому і за яких умов може бути розкрита таємниця.
– Тобто, не дивлячись на смерть усиновлювачів та дитини, мені чи тобі все одно не розкриють таємницю?
– Тільки якщо ти є біологічним батьком або братом. Дене, ти є біологічним батьком?
– Ні. Я не маю жодного відношення до тієї родини. 
  Мітчелл відхилився на спинку стільця, не відриваючи від мене погляду.
– Є щось, про що я маю знати. І це не питання.
– Якщо ти знаєш спосіб обійти закон і дізнатися таємни­цю усиновлення, я тобі розповім одну цікаву історію.
– Який округ?
– Монтгомері або Джайлз. Я не знаю точно, у якому з них відбулося усиновлення. І точний рік не знаю. Десь у 1977. Я знаю лише ім’я названих батьків і ім’я дитини, яке дали їй при усиновленні. Я хочу знати лише одне – справжнє ім’я дів­чинки. Ти зміг би дістати це?
   Мітчелл уважно дивився на мене, вирішуючи, чи варто вплутуватися у чергову незаконну справу, яку я підкинув йо­му. Нічого не змінилося зі школи.
– Бачу, цього вечора я проводжатиму тебе, а не Пейтон.
   Мітчелл не дав мені обіцянки, не вказав жодних термінів. Він вислухав усе, що я вибірково розповів йому, поставив декілька запитань і більше не підіймав цієї теми.
   На мій день народження він подарував мені запонки у вигляді карет (моє прізвище пішло від стародавньої професії – виробника карет) і вітальну листівку із лаконічним підписом, що робив її ціннішим за запонки. Там було всього два слова, написані кульковою ручкою, – Роуз Геймонд.
   Я здогадувався, що це буде Роуз. Адже “збирайте бутони троянд”. Мені потрібен був доказ того, що я усе вірно розга­дав. Якби я помилився з ім’ям другої дівчинки, то тоді не бу­ло б сенсу пригадувати кожне слово Октавії і шукати в них підтекст. Але у Волтерс-хаусі не приживаються квіти. Ані іриси, ані лілії, ані троянди. Тільки отруйні рослини.
   На фотографії, яку показала мені Октавія, усміхалися лише Айріс і Роуз. “Квітка та, що сьогодні всміхається, ще не знає, що завтра зів’яне”. Скоро вони обидві померли. Тому що тріумф Волтерсів не обходиться без жертв.
   Тиждень до мого дня народження я провів у роздумах над словами, що стосувалися родини Волтерс і Ляльково­го будинку. Не тільки Октавії. Я пригадував усе сказане Оуеном, історію Ліберті і слова Джорджа Фітца, які змогла згадати його дружина. “Будинок, що пов’язує їх усіх”. Не їх обох. Усіх. Ко­го саме? Гаррет розповів Ліберті не все. Але, певно, його зна­йомий з Пірісбергу, якого вони зустріли тоді, розповів їм на­багато більше.
   Мені і раніше спадало це на думку, але тепер я чіткіше бачив цей зв’язок. Що як будинок пов’язаний не тільки зі смертями Лілі та Роуз? Що як він став сценою для трагічних подій іще для когось? Хочете цьому підтвердження? Маленька дівчинка, на ім’я Реджина.
   Коли Клер розповіла мені про свої кошмари, я думав, що це “колаж” із різних спогадів. Можливо, в дитинстві вона щось чула або бачила. Наш мозок здатен “привласнювати” собі чу­жі спогади, створюючи хибні картини минулого. Клер могла знати або чути про Реджину – дівчинку, яка зазнала жорсто­кого поводження.
   Я уважно шукав в інтернеті згадки про випадки насилля над дітьми в Норфолку, в округах Джайлз та Монтгомері у 90-х роках. Але інформація являла собою хаос, серед якого знайти зачіпку було складніше, ніж знайти Ляльковий дім. І тоді я вирішив змінити підхід та діяти більш професійно.
   З Блейком Даррелом, приватним детективом, мене звів десять років тому батько Мітча, коли я хотів перевірити історію Раяна Гріна. Я не міг піти до його матері спитати: “Чи дійсно ви з синами зазнали домашнього насилля? Чи дійсно містер Грін нацькував на власну доньку свого пса? Чи дійсно ви тікали та переховувалися від чоловіка роками?”. Я б залишив цю історію у спокої, якби точно пам’ятав, що Раян розповів її ме­ні до нашого польоту. Але у моїй голові ця інформація ви­ник­ла під час перебування у комі, тому я не міг її ігнорувати.
   Як тепер не можу ігнорувати історію Лялькового будинку. Зв’язок між Клер і тим будинком усе більше набував упізнаваних рис, а от яким чином в цю історію вписуюсь я, досі залишалося загадкою для мене. І я вимушений був просити допомоги у людини, яка має досвід у розв’язанні подібних загадок.
   Мій дзвінок Блейку тривав понад годину. Я розповів йому багато: про родину Мерроу, про родину Волтерс, про нічні жахи Клер. Я також сказав, що на мою думку, в тих округах повинні були статися якісь злочини. І що вони скоріше за все не розслідувалися належним чином, як і смерті Лілі та Роуз. Можливо, це трагічні події з дітьми. Дівчатками. Або жінка­ми. Можливо, зв’язок між такими злочинами буде важко виявити. Але має бути щось спільне. Наприклад, рудий колір волосся. Або отруєння. Або те, що ці справи були визнані нещасними випадками. Я хотів, щоб Блейк знайшов відсутню де­таль до пазла. У тому, що така існувала, я не мав сумнівів.
   Поспішати було нікуди, але коли на початку червня детектив подзвонив мені і сказав, що це не телефонна розмова, я вилетів до Норфолку першим рейсом, відчуваючи, що ця зустріч стане знаковою для мене.
   Вікна офісу Блейка дивилися у сквер, де був майданчик для дресування собак. Коли я тільки узяв з притулку Келсо, я одразу почав привчати його до команд. Ми ходили з ним на подібні майданчики. Можливо, тому вид з вікна відвертав увагу. Але лише до моменту, як Блейк поклав на стіл теку із зі­браною інформацією.
– Якщо ти прогориш зі своїм бізнесом, я візьму тебе до себе в помічники, – почав Блейк із посмішкою, – у тебе є нюх на каламутні історії.
– Дякую, але я б хотів менше стикатися з такими, де по­мирають маленькі дівчатка.
– Що ж, на жаль, не цього разу, – усмішка Блейка випа­рувалася, наче спирт.
   Блейкові було тридцять шість. Він мав темне трохи в’юн­ке, але коротке волосся, засмаглу шкіру і квадратну щелепу, вкриту чорною щетиною. Густі брови та глибоко посаджені очі кольору еспресо робили погляд важким і серйозним, але його усмішка прибирала років десять, роблячи Блейка схо­жим на вчорашнього студента поліційної академії, а не до­свідченого детектива.
– Ти вірно вгадав, – почав серйозно Блейк, – в період між 1985 та 1995 роками в окрузі Джайлз знайшлося кілька справ, що об’єднані однією малопомітною деталлю. Насправді ти навіть вга­дав із тим, чим саме. Але почну я з родини Мерроу.
   Блейк дістав з теки перший файл. Доповіді офіцерів по справі Люсі Мерроу.
– Згідно з протоколами та звітами смерть Люсі була не­щасним випадком. Справу не відкривали. Це сталося у 1970 році. Ця смерть не була унікальною. Поодинокі випадки траплялися і раніше. Але ніхто не вбачав у них злих намірів. Просто інколи діти тягнуть до рота те, що може бути при­вабливим для них, а насправді отруйним.
   На пожовклій сторінці старої газети поряд з коротким некрологом було надруковане чорно-біле фото маленької дів­чинки. Справжнє янголятко: біляві кучері, кругленькі щічки з ямочками.
– Люсі не вписується до ланцюжка, хоч і почала його своєю смертю. Далі була Ліліан Волтерс. Померла у 1975 році від такого самого отруєння. Знайдена в лісі недалеко від стежки, де родина Волтерсів мала звичку гуляти. Дівчинка знала цю дорогу і могла самостійно піти нею. Поряд з тілом слідів іншої людини не виявлено. На тілі самої Ліліан не виявлено жодних подряпин, синців та інших ознак боротьби чи насилля. Усе виглядало так, ніби дівчинка втомилася гратися одна надворі і вирішила піти на прогулянку без старших братів чи батьків. Поблизу місця, де знайдено тіло, кущів беладони не виявлено. Але вздовж стежки, якою зазвичай гуляла родина, такі кущі знайшлися. Не прямо на маршруті, а якщо зійти зі стежки і трохи спуститися нижче. Розтин показав, що дівчинка з’їла дуже багато ягід, що і пришвидшило її смерть.
   Переді мною ліг ще один файл. Фото теж було чорно-білим, але я і без того знав, що дівчинка мала руде волосся. Я одразу спробував порівняти її з Клер. У дорослої Клер було не так багато спільних із Ліліан рис. Можливо, якби я бачив фото маленької Клер, я б знайшов схожість.
– Пізніше, при обстеженні території, коли виявили ті ку­щі, офіцер поліції зазначив, що один з кущів стояв повністю обірваний. Припустили, що Ліліан, гуляючи лісом, зійшла зі стежки, натрапила на беладону та переплутала її з їстівними ягодами. Поки ласувала ними, їй стало зле. Тому вона вирішила повернутись додому, але дорогою їй ставало все гірше. Дія беладони дезорієнтувала її. Результат нам відомий. Оскільки коронер не виявив жодних ознак насильницьких дій, було видано висновок про природну смерть від отруєння.
– Тобто жодних підозр про причетність іншої особи?
   Блейк кивнув.
– Я консультувався з токсикологом. Ягоди беладони мають солодкуватий смак. Перші ознаки отруєння з’являються через 10-20 хвилин: печіння та сухість у роті, ускладнене ковтання і мовлення, тахікардія. Зіниці розширюються та не реагують на світло. Починають миготіти мушки перед очима. Можуть навіть виникати галюцинації. Почавши обносити кущ, Лілі вже скоро могла це все відчути, злякатися та поспішити до­дому. Але вона з’їла багато. При важких отруєннях відбувається повна втрата орієнтації, падає артеріальний тиск, вини­ка­ють судоми. Дитина просто не встигла добігти додому.
   Ми з Блейком глянули на усміхнене обличчя дівчинки. Вона померла у стражданнях. Одна, без надії на порятунок. Чи може не одна?
– Через чотири роки те саме повторила і друга Ліліан. А точніше, Роуз. Хоча є відмінності.
   Блейк виклав третій файл. Роуз, яку я вже бачив на фото у Волтерс-хаусі, була дійсно схожа на свою попередницю. Але тепер, тримаючи обидві фотографії перед очима, я бачив різ­ницю між ними. Справжня Ліліан вже у п’ять років вміла дивитися зверхньо, ніби була королівського роду. А ось погляд Роуз залишався відкритим та щирим. Роуз більше походила на мою Клер.
– Роуз знайшли біля тих самих кущів беладони. Теж без ознак насильницьких дій відносно неї. Але є деталь, яка вка­зана у звіті коронера, однак відсутня у звітах офіцерів. Суд­мед­експерт написав, що на волоссі дитини були залиш­ки її блювоти. А ось офіцери не знайшли на місці смерті нічого подібного. Або дівчинку знудило десь в іншому місці раніше, або вона померла не там, де її знайшли.
   Я затамував подих. Звісно, смерть Роуз і без цієї подробиці викликає питання та підозри, але як це могли проігнорувати детективи?
– Цікаво те, що у блювоті були присутні фрагменти шкірки плода беладони. Це означає, що Роуз спочатку скуштувала беладону, потім виблювала, та це не допомогло.
– Або хтось пригостив її ще однією порцією, – додав я, ро­зуміючи, що бідній дитині не дали шансу вижити. – Знаєш, Блейку, коли тобі зле і нудить, зовсім нічого не хочеться їсти. Якби її насильно змусили проковтнути ще ягоди, то дівчинка пручалася б. Повинні були залишитися сліди боротьби. Якщо їх дійсно не було, то це говорить про те, що той, хто її наго­дував ягодами, був їй знайомий. Вона довіряла йому. Або слухалася його, як старшого.
– Цілком ймовірно, але офіційний висновок – природна смерть через нещасний випадок.
– Цим документам можна вірити?
– На перший погляд – так. Якщо хтось смикав за ниточки, то потрібні докази та згадки про них могли бути вилучені ще до офіційних висновків. Але зачекай, це не найцікавіше, що я знайшов.
   Блейк дістав лист-оголошення, де під написом великими літерами «Розшукується» було надруковано фотографію дів­чинки приблизно того ж віку, що і дівчатка Волтерс.
– Беатріс Прюїтт. П’ять років. Зникла безвісти 2 вересня 1985 року. Разом з батьками відпочивала у кемпінгу на Екей­ша-Рідж. Це був понеділок, День Праці. Батьки Беатріс пе­ребрали з випивкою. Спати лягли у наметі усі втрьох. А на ра­­нок прокинулися удвох. Мати Беатріс стверджувала, що у донь­ки була звичка вставати вночі в туалет. Припустили, що вона зробила те саме і на цей раз, та чомусь не повернулася до намету. Навколо кемпінгу жодних слідів боротьби. Дитина просто щезла. Пошуки тривали три дні. Жодних слідів. Жодних свідків. Тіла теж не знайшли. Донині Беатріс Прюїтт вважається зниклою безвісти. Справа не закрита.
– Чи перевірили батьків? – спитав я, не відриваючи погляду від дитини на фото. Вона не була схожою на Лілі та Роуз. Вона мала купу веснянок на носику та дуже розумний по­гляд. Кого ти зустріла, Беатріс?
– Авжеж, в першу чергу. Батько став головним підозрю­ва­ним. Але прямих доказів не було знайдено. Матір теж пе­ревіряли. Родина жила в Егглстоні, округ Джайлз. Їхні су­сіди стверджу­вали, що ніколи не помічали жорстокого поводження з дитиною. А те, що батьки часто прикладалися до пляшки і забували приглядати за донькою, був усім відомий факт. Прюїтти хоч і пиячили, але не були агресивними у стані ал­когольного сп’яніння. Вони напивалися і лягали спати, забу­ва­ючи про дитину. Це було лише питанням часу: як скоро з малою Беатріс щось станеться. Сталося. Але що, і хто у цьо­му винен, досі не відомо.
   Наступне, що поклав переді мною Блейк, – кольорова фотокартка, зроблена на Polaroid. На ній маленька дівчинка у рожевій піжамі тримає біля вуха слухавку від стаціонарного телефону. Коротке волосся світло-руде, майже золотаве, щербата посмішка.
– Ріта Фостер. Чотири роки. Зникла безвісти у Пірісберзі в липні 1988 року. Її мати працювала медсестрою у лікарні і того дня була на нічному чергуванні. Доньку залишила з бабусею. Чоловіка в родині немає. Батьки Ріти розлучи­лися через пів року після народження дитини. У Фостерів був мопс. І того вечора Ріта згадала, що його треба вигуляти. Оскільки мати з донькою жили у районі, де не передбачено місця для вигулу собак, то мопса завжди вигулювали неподалік у пар­ку. Бабуся з онукою та собакою пішли туди на вечірню прогулянку. Зі слів бабці, Ріта постійно гралася з мопсом наввипередки. Старенька мала запалення суглобів, тому ру­халася неспішно, допоки мопс повернувся, а Ріта ні. Спочатку жінка просто гукала дівчинку, думаючи, що та грається у хованки. Але вже були сутінки, бабуся і без того мала поганий зір. То­му почала хвилюватися. На крик бабці прибігли жителі з су­сідніх вулиць. Почалися пошуки. Безрезультатно.
– Пошукових собак залучали? – я вже підозрював, якою була доля і цієї дівчинки.
   Блейк стверджувально кивнув.
– Слід губився за парком. Очевидно, дитину викрали і вивезли машиною. Але, на жаль, там не було камер спостереження. Поліція чіплялася за можливі ниточки. Пе­ревірили кожного на сусідніх з парком вулицях, перевірили батька дитини. Нічого.
– Дай вгадаю: досі не знайдена? Ані мертвою, ані живою.
– Саме так. Мали кілька підозрюваних. Серед них один колишній злочинець, що відбув своє покарання та повернувся додому, оселившись недалеко від Фостерів. Але жодних до­казів, що підтверджували б його зв’язок із дівчинкою. Ще підозрювали тата подруги Ріти. Казали, що він якось на ди­тячому святі тримав малу за сідниці. Але чужі наклепи не є обґрунтуванням для висунення обвинувачення прокурором. Холодна справа і по нині.
   Ще один знімок дівчинки такого самого віку. Третя зникла. Веснянки, рудоволоса. 
– Вони усі були рудими, чи не так? – здогадався я. – Ось, що їх поєднує.
   Блейк усміхнувся.
– Ага. І те, що усі зникли поблизу паркових зон або у лісі. Жодну не знайшли. Цю, до речі, звати Джинджер Бекетт. Їй шість. Росла у повноцінній родині з доходом вище середньо­го. Мала старших на два роки братів-близнюків. Зникла у 1990 році на стежці Аппалачі в окрузі Крейг. Гуляла там з нянькою і братами. Гралися в хованки. Хоч це і був день, але стояв такий щільний туман, що можна було загубитися, не сходячи з місця. Нянька, звісно, дурницю вигадала. За це їй потім страшенно дісталося. Стала головною підозрюваною. Але, як і в попередніх випадках, довести, що няня щось зробила з дівчинкою, було складно. Лише брат Джинджер сказав, що бачив якісь зелені цятки між дерев. Чи то вогники, чи просто листя... Він це сказав лише раз, а потім і сам забув та більше не повторювався.
– І що, теж ніяких слідів? А собаки?
– Няня зробила помилку. Як тільки зрозуміла, що дівчинка кудись поділась, то відвела братів додому, а потім покликала свого хлопця разом шукати замість того, щоб заявити до по­ліції. До речі, на хлопця теж підозра впала. Але у нього не було мотиву. Та й під час зникнення був у людному місці.
   Я зітхнув. Чи всі ці діти потрапили до Лялькового будинку? Октавія сказала, що без своєї ляльки будинок залишаєть­ся порожнім. Але ж ляльковий будинок призначений для ля­льок та ігор з ними. Коли ламається одна, її замінюють іншою.
– Четверта зникла.
   Блейк поклав переді мною кольорове фото, і я схопив його, не довіряючи власним очам. Руді локони, що виблискують на сонці у високому хвості, ледь помітні веснянки на маленькому акуратному носику, жваві очі, кольору похмурого океану, і рум’янець. Той самий, що я люблю.
– Клер Олкотт. Зникла 20 липня 1995 року на Екейша-Рідж.
   До горла підкотила нудота. Боже мій, тільки не вона!
– Разом з батьками приїхала відпочити у гори, вони зустріли старих друзів. Поки сиділи біля вогнища, донька гралася неподалік. А коли мати стала кликати до вечері, дівчинка не відгук­нулася. Спочатку намагалися шукати самостійно, а потім викликали по­лі­цію та паркових рейнджерів. Ніхто нічого не бачив. Собаки взяли слід, але втратили ще в лісі.
   Я дивився на дитяче фото Клер і знову чув її слова про Реджину. Як хтось її душив, бив, тягав за волосся, шма­гав кропивою та дряпав її стеблами від троянд. Моє серце розірвалося від болю за маленьку дівчинку. Господи, невже це не вигадане? Невже моя Клер це пережила насправді?!
– Її шукали три дні, Дене. І надії ставало все менше і менше. Зазвичай, якщо зниклу особу не знаходять впродовж першої доби, то, скоріше за все, далі треба шукати тіло. Але на четверту добу до поліційного відділку прийшов свідок. Чо­ловік заявив, що їхав з дружиною та дитиною на відпочинок до готелю «Mountain Lake Lodge», але його навігатор зламався, тому вони заплуталися і звернули не туди. Дорога вигля­дала покинутою і занедбаною, та розвернутися було ніяк. Чоловік розраховував, що попереду буде зона для розвороту, тому продовжував рух. Але дорога привела до будинку з сірого сай­дингу та із синіми дверима. З одних дверей вийшов чоловік у чорному одязі та бейсболці. Сказав, що це приватна тери­то­рія, в’їзд сюди заборонено. Але він також пояснив, як виїхати до готелю. Свідок перепросив, розвернувся та поїхав на­зад. Але не до готелю, а до поліційного відділку. Він сказав, що нібито бачив у вікні горища будинку маленьку дів­чинку. Заплакану та брудну. Подумав, що це дитина того чоловіка, але там коїться домашнє насильство. Попросив виїхати туди офіцерів, щоб перевірити, чи все в порядку з дівчинкою. Копи виїхали, але зустріли Клер на дорозі, якою їхав свідок. Вона йшла брудна, з розбитими колінами і босими ногами. Уся в подряпинах та саднах. 
   Я не витримав. Закрив обличчя руками, відчуваючи, як навертаються на очі сльози. Не можна плакати, так, Клер? Яка ж тварюка це зробила з тобою?!
   Ще ніколи не було так боляче. Навіть коли я дізнався про її весілля. Я уявив цю маленьку дівчинку, моє Сонечко, яка йшла дорогою боса і замучена, і мене охопив такий розпач, що хотілося закричати.
   Блейк дав мені хвилину опанувати себе. Я бачив у його очах співчуття. Я не казав, ким мені доводиться Клер, але тепер, думаю, він точно усе зрозумів.
– Вона щось розказала? – спитав я тихо.
– Сказала, що заблукала у лісі. Що всі ці дні просто веш­талася лісом, їла ягоди або нічого. Просила пити. Коли її почали розпитувати про чоловіка в чорному, вона заперечувала усе. Казала, що просто заблукала. Ніякого дому не бачила. Нікого не зустріла. Від Екейша-Рідж до Лялькового будинку справді далеко. Якщо припустити, що дівчинка не брехала і дійсно загубилася у лісі, то цілком імовірно, що за три дні во­на могла туди дійти пішки. Психологиня намагалася розгово­ри­ти дитину, але не вистачило професіоналізму. Чим більше та тиснула на малу, тим більше Клер мовчала, а потім вза­галі перестала розмовляти. Просто замкнулася в собі. Батьки злякалися, що психологиня лише поглибила стрес у дитини та заборонили будь-яке подальше допитування малої.
– Він... її..
   Я не знав, як це запитати. Я боявся відповіді.
– Ні, Дене. Дівчинку оглянули лікарі. Було багато подряпин, синців, саден. Але усе могло бути отримано через падіння в лісі. Жодних слідів на тілі, які б належали іншій людині. У медичному висновку вказано, що зґвалтування не було. Принаймні звичайним способом.
– Що це значить? – як же важко даються слова!
– Ми ж обидва розуміємо, що зґвалтування – це не лише проникнення. Педофіли можуть задовольнятися спершу до­тиками чи оральними...
– Замовкни, будь ласка! Не треба продовжувати, – я по­шукав очима кошик для сміття. Зараз мене знудить.
   Боже, вона ж просила мене припинити пошуки будинку! А я, ідіот, все одно копав, не помічаючи страху в її очах.
   У кімнаті повисла тиша. Блейк більше нічого не діставав з теки, а я дуже довго дивився у вікно не в змозі бачити докази переді мною. Клер підходила йому. Тому, хто викрадав руденьких дівчат. І вбивав. Інакше б усі вони вже десь знайшлись.
   Отже, це було там, у Ляльковому будинку. Ось чому згодом Волтерси зачинили його. Звідси випливає, що вони знали про те, що відбувається там. Просто знали? Ні. Це робив один із них. Інші його прикривали.
– Це почалося з Ліліан, – почав я обережно, будуючи власний ланцюжок. – Він вбив її, тому що ненавидів і не розумів, чому батьки люблять її більше за синів. За кілька років до того померла Люсі Мерроу. Він знав, як саме. Усі знали. Так виникла ідея. Він теж гуляв лісом і знав, де росте беладона. Він пригостив сестру, і та померла. Але батьки десь знайшли іншу “іграшку”. Привезли, назвали Лілі. Терпіти її він не став. Зробив усе так само. Гадаю, батьки зрозуміли. Таке не може бути збігом. Смерть Роуз звучала, наче послання: так буде з кожною, кого ви візьмете на заміну. Тому батьки звели нанівець розслідування ще до його початку. Та чому Беатріс?
– Тому що схожа. Тому що руда. Тому що йому сподоба­лось вбивати, – припустив Блейк, вловивши, до чого я вів. – Серійні вбивці переживають певні відчуття, скоюючи своє чорне діло. Це може бути їхнім наркотиком. Цим можна пояснити довгі перерви між зникненнями дівчат: йому потрібен був певний типаж. Не так легко знайти рудоволосу дівчинку дошкільного віку, яку б ще й легко було вкрасти.
– Джинджер була з нормальної родини. Клер теж. Таких викрасти нелегко. Але вони пішли за ним.
   Раптом я згадав.
– Чарівні боби! Зелені вогники, що бачив брат Джинджер. Це боби, вкриті епоксидною смолою з люмінофором. Їх впізнала Клер у саду Волтерсів. Вони просто лежать на клумбі як декор.
– Чарівні боби? Як у казці? – уточнив Блейк і, трохи подумавши, кивнув. – Цим можна зацікавити дитину. То кого з Волтерсів ми маємо на увазі?
– Усі троє є психопатами. Кілліан зі школи захоплюється смертю і окультизмом. Він дружив із сином Мерроу. Він є судмедекспертом. Міг бути в курсі розслідування зникнення дітей. Міг впливати на хід справи. Артур – агресивний і нарцисичний. Міг виміщати на дівчатах свою злість. А Коул ревнував матір до сестер, розуміється на отруйних рослинах.
   Боже, я привів Клер прямо до лап її кривдника! Як вони ди­вилися усі на неї! Вони знали, хто вона. Навіть Октавія. У тій місцевості зникло багато рудоволосих дівчат майже одного віку. Вона не могла не помічати дивного поводження когось із братів Волтерс. Вона не могла не знати про масштабні пошуки і оголошення. Вона мала чути раніше про зниклу дитину, на ім’я Клер Олкотт. А побачивши її у себе вдома, помітивши погляди братів, склала два і два.
– Я хочу його дістати. Тварюку, що зробила це з нею. З усіма ними. Я хочу знайти серійного вбивцю. Тим більше, що ми знаємо, де шукати.
   Блейк зітхнув.
– Без вагомих доказів це буде полювання на відьом.
– То нумо збирати докази! Є жертва, яка почала пригаду­вати, є свідок. Навіть три. Дружина і дитина теж є свідками. Їх допитали?
– Ні. Є свідчення лише голови сім’ї. Дружина нічого не помітила, а дитина була ще малою.
– Наскільки?
– П’ять років.
– Знаєш, у п’ять років теж можна багато чого побачити і зрозуміти. Чому поліція не допитала усіх трьох свідків? Вони повинні були поговорити з усіма членами родини. Якщо ті не вигадані. Може, цей свідок і є тим викрадачем.
– Родина не вигадана. А сам свідок спершу теж був під пі­дозрою, та у нього залізне алібі, яке підтвердили десятки лю­дей. У день викрадення свідок був на офіційному заході в ін­шій частині штату. Дене, навіщо тобі шукати вбивцю?
– Бо він заподіяв їй зло. Він знущався з неї, він травмував її. Мою Клер. Я б розірвав його на шматки. Але хочу, щоб він горів у пеклі цілу вічність. Ти знаєш, як люблять у в’язницях педофілів. Йому там саме місце. Померлі дівчатка заслуговують на спокій і могили, куди прийдуть їхні рідні. Це були чиїсь доньки, онуки, сестри... Якщо я знаю, хто вбивця, як я можу спати спокійно?
   Блейк мовчки барабанив пальцями по столу.
– Подумай про Клер. Їй доведеться давати свідчення. Пе­реживати усе те спочатку. Її переслідуватимуть журналісти, хейтери, її називатимуть жертвою педофіла, бре­ху­хою, цькуватимуть і дивитимуться косо. Чи ти готовий під­­дати її цьо­му кошмару?
   Я змовчав. Ні, з неї досить кошмарів. Спокій Клер важливіше за спокій мертвих.
– Дене, поговори з нею. Якщо вона готова до важких часів, то я згоден взятися за це розслідування.
   Я сумнівався, що вона готова. Але все одно сказав:
– Добре. Поговорю. А ти поговори зі свідками. Пройшло двадцять три роки, але може щось пригадають.
   Блейк посміхнувся лише кутиком рота.
– Думаю, краще це зробити разом. Поговори зі свідком та його дружиною сам.
– Чому не ти? – здивувався я.
– А ось тепер перейдемо до найцікавішого. Я краще поговорю з дитиною свідків. Хлопчиком п’яти років, що також був у машині того дня. Отже, Денієле Картрайт, що ти пам’ятаєш про поїздку до «Mountain Lake Lodge» 24 липня 1995 року?
   Я шоковано витріщився на Блейка. Волосся на моїх передпліччях стало дибки. Блейк потягнувся до теки і дістав звідти ще декілька аркушів паперу, скріплених степлером. Протокол допиту свідка. Блейк перегорнув до останньої сторінки і підсунув ближче до мене, вказавши на підпис внизу сторінки: