Глава 18

Глава 18

Збирайте бутони троянд, поки можете

Клер

   Ліс. Сутінки. 
   Я граюся з рожевим пострибунчиком, але він погано відскакує від землі і часто застрягає у траві поміж сухого листя. Нудно. Мама з татом сидять біля багаття з чоловіком у смішній панамі та його дружиною, яка так і не навчилася вимов­ляти літеру “р”. А я вмію! 
   А ще я вмію читати. Через місяць я піду до школи. Треба було взяти із собою скакалку. Я стрибаю через неї аж п’ятдесят разів без зупину. Можу навіть вісімку зробити. Або тільки зі схрещеними руками. 
Як же нудно...
   Наступного тижня у моєї подруги Тіни день народження. Вона влаштовує вечірку. Я вже зробила для неї привітальну листівку. Тема вечірки – підводний світ Дісней. Будемо пити молочні коктейлі біля басейну і їсти шоколадний торт. Мама Тіни обіцяла поклика­ти аніматорів. Тіна одягнеться Аріель. Але вона більше схожа на Алану, у неї також чорне волосся. Я сказала їй це, а во­на образилася. Моя мама потім сказала мені: “Це свято Тіни, нехай вона одягає такий костюм, як їй хочеться”. 
   Ох, як же тут нудно...
   Та що це? Зелені вогники? Щось ледве мерехтить у тем­ній синяві лісу. Я поглядаю на маму. Вона не дивиться в той бік. Вона нанизує качани кукурудзи на металевий прутик. Я підходжу до краю галявини та знову вдивляюся в темряву. Де ж вони? Може, то мені здалося...
   Ось! Вони то зникають, то знову з’являються. Мама говорила, щоб я нікуди не ходила без її дозволу. Але ж яка різниця скільки кущів між нами буде? Якщо вона голосно мене по­кличе, я одразу прибіжу.
   Заходжу в ліс. Іду тихо, щоб не сполошити вогники. Але... Там хтось стоїть. Я зупиняюсь і роздивляюся фігуру в чорному. Це його вогники! Він підкидає їх і ловить. Цікаво, що воно таке? Може теж пострибунчик? У Тіни був один, що світився в темряві. Я теж такий хотіла, але тато приніс мені рожевий. І він зовсім не світиться.
   Роблю ще кілька кроків, але не підходжу близько. Мама говорила, щоб я трималася на відстані від незнайомців.
– Привіт! – тихо говорить незнайомець, і на його обличчі з’являється скромна усмішка...

***

– Привіт! – говорить темна фігура, що стоїть при вході до саду. – Не пам’ятаю, щоб запрошував вас подивитися на мої рослини.
   Він зробив кілька кроків до нас і потрапив у фіолетове світло ліхтаря. Десь приблизно п’ять футів і сім дюймів зрос­ту. Худорлявий, але має підтягнуту фігуру, розправлені плечі та красиві передпліччя, що відкрилися, коли він закотив до ліктя рукава білої сорочки. Чоловік склав руки на грудях в закриту позу, чим нагадав мені мого батька. Той завжди так складає руки, коли сердиться.
   Темне волосся, але не обов’язково чорне, трохи в’юнке зверху. Привабливі риси обличчя, тонкі губи, але акуратний ніс і підборіддя. Він зупинився у кроці від мене і нахмурено поглянув на Денієла.
– Ви Коул Волтерс? – промовив Ден з дивною інтонацією. Я повернулася до нього і спочатку не зрозуміла, що не так. Він притиснув до шиї збоку комірець сорочки, а з-під його руки розповзалося щось чорне. Наче пляма якась. Його щось вкусило? Чому він так дивно тримає голову?
   Пляма на сорочці збільшувалася, немов чорнило. Я хотіла спитати в Дена, що трапилося, але побачила, як між його пальців проступає те саме. Це... кров? І раптом до мене дійшло, що сталося. Чортова скульптура мала наточені наконечники стріл!
– Боже мій, Дене! – не стрималася я від вигуку і кинулася до нього. Він хотів зробити крок назад від мене, але в спину його вколола інша стріла.
   Я притиснула свою долоню поверх Денової і відразу відчула його липкі пальці. До горла підкотила нудота. Не може бути!
– Як? Що... Боже мій, треба швидку! – мій голос тремтів, наче я стояла босоніж на кризі.
– Заспокойся, Клер, нічого страшного. Подряпина просто. Сам винен, – відповів Ден, але я побачила, як розширилися його зіниці.
– Так буває, коли лізеш кудись без дозволу, – холодно промовив незнайомець.
– Допоможіть, будь ласка! – слізно попросила я, кинувши лише швидкий погляд на чоловіка позаду.
– Усе гаразд. У мене в машині є пластир. Треба просто сходити по нього. Прошу, не нервуй, Сонечко, – повторив Денієл і спробував посміхнутися мені.
– Dicentra eximia, – чітко, наче закляття, промовив чоловік, – один із восьми видів діцентри, що поширені у Штатах. Деякі види в народі називають «розбитим серцем» або ж «серце, що кровить» через їхню незвичну форму та колір. Але усі вони, включно з тими, що ростуть на цій грядці, є отруйними рослинами. Найбільшу небезпеку вони станов­лять при вживанні всередину. Тож, міс, ваш приятель не помре від то­го, що вліз до мого квітника. Якщо тільки він їх не жував. Пощастило, що цього року тут росте діцентра, а не Dictamnus albus, як торік. Ясинець, іншими словами. Дарує бо­лючі опіки та пухирі, що проходять дуже повільно, а по со­бі залишають шрами і пігментні плями. Діцентра таких приємних подарунків на згадку не робить. Але все одно рекомендую обробити рану, аби не померти від зараження крові че­рез поріз брудним лезом.
– Вибачте за вторгнення, – голос Денієла усе ще звучав інакше.
– Дай гляну, чи глибокий поріз! – я потягнула Дена за ру­ку, щоб він відпустив комірець, але той не піддався. Здава­лося, пляма на сорочці стає тільки ширшою.
– Вам пощастило, що на сьогоднішньому вечорі присутні гості з медичною освітою. Я проведу вас в будинок, щоб можна було промити та продезінфікувати рану.
   З цими словами Коул розвернувся та вийшов із саду.
– Ходімо, Клер, – прошепотів Денієл і рушив слідом.
   Коул стояв біля калитки, чекаючи, поки ми вийдемо, щоб зачинити за нами сад від ще одного подібного вторгнення. Я майже пройшла повз нього, як він раптом схопив мене за передпліччя і зупинив. Я зойкнула, бо не очікувала такого порушення особистого простору.
   Повернула голову, і мої очі зустрілися з його. Він дивився на мене так само схвильовано, як це зробив Артур Волтерс, коли я підійшла до нього підписати примірник книги. Артур ставив мені дивні питання: де я виросла, чи бувала раніше у Пембруку, чому зацікавилась його роботою?
   Погляд Коула спішно пробіг моїм обличчям, волоссям, фігурою. Мені стало ніяково. Хоча у цьому розгляданні не було якогось сексуального підтексту.
– Гей! – Денієл наблизився до мене, щоб захистити у разі неприйнятних дій.
– А з Вами все в порядку? – запитав Коул, ігноруючи присутність Дена.
– Буде, коли з шиї мого хлопця перестане бігти кров.
   Я забрала свою руку і відійшла далі від саду. Денієл тримався поруч.
   Ми пройшли по вузькій доріжці з бетонних плит, що оминала Волтерс-хаус з іншого боку, і потрапили до будинку че­рез запасний вихід.
   Можливо, якби ситуація не була критичною, то я б звер­нула увагу на інтер’єр будинку, навіть попри те, що не так багато ми пройшли. Коул провів нас по довгому коридору й відчинив нам високі дубові двері, відступивши в бік та пропускаючи нас всередину.
   Кімната, куди ми зайшли, виявилася чи то бібліотекою, чи кабінетом. Оздоблена дерев’яними панелями та устелена темно-зеленим килимом, вона мала якусь важку атмосферу. До двох протилежних одна одній стін притулилися високі книжкові шафи з горіхової деревини. Посередині стояв письмовий стіл з настільною лампою та кипою чистих аркушів паперу. Крісла в кімнаті мали високі спинки, як у фільмах, в яких герої ховаються, щоб підслухати розмову. Біля стіни поруч з входом стояла різьблена софа і дві тумби з фотографіями у рамках.
– Як тебе звати? – запитав Коул у Дена. Ми зняли бейджі, щойно пішли з прийому в сад. Тому тепер було невідомим не тільки наші імена, а і те, як хто ми сьогодні присутні.
– Денієл. А Ви, очевидно, Коул Волтерс? – ще раз повто­рив своє питання Ден. Коул стверджувально кивнув і увімк­нув додаткове світло у кімнаті. Стало яскравіше.
   Волтерс-молодший дістав з кишені квадратик білої хустинки і простягнув мені.
– Тримай, витри руку, вона у тебе в крові.
   Тепер при хорошому освітленні я могла краще роздиви­тися хазяїна саду.
   Коулу Волтерсу сорок шість, але виглядав він набагато молодшим за свій вік. У нього було густе каштанове волосся, коротко підстрижене ззаду, але трохи спадало на лоб. Очі теплого коричневого відтінку і акуратна щетина. Ймовірно, він подобався жінкам, але судячи зі слів бармена, не надовго.
– А твоє ім’я? – запитав він м’яко. Від тієї різкості, з якою він схопив мене за руку, не залишилося і сліду.
– Клер, – тихо відповіла я, прийнявши хустку лише з ввічливості. Навіть якщо я зараз буду уся в крові, мені бай­дуже. Лише б надали допомогу Денієлу.
   Ніби прочитавши мої думки, Коул повернувся до нього і потягнув його прямо під світло від люстри.
– Дай глянути на поріз. На жаль, на кухні зараз крутиться кейтерингова служба, інакше ми б зайнялися раною там, ближче до раковини та яскравого світла.
   Денієл прибрав руку, і я аж встала навшпиньки, щоб за­зирнути через Коулове плече. Той нахилився до Дена і уваж­но оглянув місце порізу. Я очікувала, що кров литиметься з шиї мого хлопця водоспадом, але ситуація не виглядала спірною між життям та смертю. Денієл трохи скривився, коли чоловік відвів його щелепу в сторону.
– Треба промити і, можливо, накласти шви. Я зараз прине­су чистий рушник, знеболювальне і покличу Кілліана, щоб він зашив рану.
– Судмедексперта?! – у моєму голосі прозвучало обурення, неочікувано навіть для мене. Обидва чоловіки перевели на мене погляд.
– Повір, Клер, мій брат однаково майстерно накладає шви як мерцям, так і живим людям.
   Коул вийшов із кімнати, а я потягнулася і приклала його хустинку до рани Денієла.
– Як же так? – прошепотіла я, стримуючи сльози. Він гірко всміхнувся і прибрав локони з мого обличчя чистою від крові рукою.
– Втратив пильність і зачепився за стрілу, різко вставши, коли з’явився Коул.
– Тобі боляче? – я теж відвела його волосся з лоба, про­вела рукою по щелепі, торкнулася плеча, ключиці, поборола нестримне бажання пригорнути його до себе і стиснути з силою, що межує між коханням та ненавистю. Треба було втримати його від нишпорення чужими садами.
– Не дуже. Але якщо будеш сварити мене, то болітиме сильніше.
   Хитринка в його очах змусила мене ледве помітно усміхнутися. Але так, щоб він не розслаблявся. Бо я дуже злилася на нього.
– Тріумф Волтерсів ніяк не обходиться без жертв, – про­звучало позаду нас.
   Я різко обернулася і зустрілася поглядом із високою жінкою у довгій червоній сукні. Чорне блискуче волосся, ідеально вкладене у великі хвилі, робило її схожою на голлівудську діву. Вона зайшла до кімнати тихою ходою і зачинила за со­бою двері з таким гордовитим виглядом, ніби усе довкола бу­ло її власністю.
– Перепрошую?
– О, не варто! Це я маю перепросити. Схоже, що я пере­рвала інтимний момент.
   Жінка підійшла до письмового столу, відкрила дверцята збоку і дістала звідти пляшку з алкоголем і стакан.
– Що трапилося з твоєю шиєю, красунчик?
   Налила собі випити і зробила три великі ковтки.
– Перевірив наконечники стріл в саду на якість заточки.
   Жінка лише повела бровою. Потім дістала другий стакан, налила туди ще трохи спиртного і посунула до Дена.
– Найкращий солодовий віскі у всій Вірджинії. 
   Мені не здалося. Ця дамочка була вже трохи захмеліла. Денієл узяв стакан і зробив ковток, а потім кивнув у підтвердження заявленої якості. 
– Коул пішов по Вашого чоловіка, – коротко повідомив Ден. Стривайте, ця жінка – дружина Кілліана Волтерса?
– Тоді можеш не хвилюватися. Від твого порізу і сліду не лишиться. Кілліан вміє обробити рану так, щоб ніхто нічого не помітив.
   Ми з Денієлом переглянулися. Це прозвучало ніби з подвійним сенсом. Чи може ми вже у всьому вбачаємо таємниці та натяки?
– Я сам винен у цій ситуації. Наслухався від місцевих про дивовижний сад убивчої краси. Вирішив глянути хоч одним оком. І ось, ледве не поплатився життям.
   Місис Волтерс мовчала, смакуючи віскі. Я знала Денієла досить добре, щоб прочитати його думки по виразу очей. Він старанно підбирав слова, якими б розговорити жінку.
– Я міг очікувати, що ненароком дістану опіки від якогось отруйного плюща, наприклад. Але щоб порізатися об скульп­туру? Навіщо взагалі там загострене лезо?
   Місис Волтерс проігнорувала спробу Дена завести діа­лог про дивний сад. Чому так довго не вертається Коул з Кілліаном?
– Красивий колір волосся, – несподівано заговорила до ме­не жінка, чим застала зненацька. – Натуральне чи фарбоване?
– Це природний колір. Дякую, – відповіла я, трохи зніяковівши. Мені стало незручно від того, як уважно розглядала мою зовнішність місис Волтерс. Боже, ну чому усі Волтерси сьогодні так витріщаються на мене?
– Як твоє ім’я? – запитала вона у мене, повністю ігнору­ючи Дена.
– Клер.
– А прізвище?
– Олкотт.
   Я глянула на Денієла, який з цікавістю спостерігав за на­ми. Він усе ще притискав до рани хустинку, але, на щастя, не виглядав наляканим чи готовим знепритомніти.
– Ти дуже схожа на Айріс.
– Айріс Волтерс? – перепитав Ден. – Ви її знали?
– Ні, не знала. За два місяці не можна пізнати людину повністю. Чорт забирай, деяких людей навіть за двадцять років важко пізнати.
   Місис Волтерс нарешті залишила пляшку віскі у спокої і повільно пройшлася вздовж вікон, що дивилися на сад.
– Я зустріла Кілліана, коли вчилася на останньому курсі бакалаврату. Він якраз здобував ступінь доктора медицини. Високий, широкоплечий, виразні очі, – вона кинула відвер­тий погляд на мого Дена, ніби порівнювала його зі своїм чоловіком в молодому віці. – Завжди серйозний та задумливий. Здавалося, ніхто його не цікавив, окрім своєї медицини. Я просто тала від його аури похмурості та небезпеки. Ти точ­но мене зрозумієш, Клер. Нас, жінок, завжди тягне до поган­ців. Як то кажуть: хороші хлопчики потраплять до раю, а по­­гані – подарують рай тобі.
   Місис Волтерс підійшла до шафи з книжками і пройшла­ся по корінцях вказівним пальцем.
– Моя тобі порада, люба: не закохуйся у чоловіка, поки не побачиш його родину.
– Більшість чоловіків не приходять на побачення разом з мамою, що я вважаю балом на їхню користь, тому з Вашою порадою є певні складнощі, – відповіла я. 
   Денієл закашляв, і я злякалася, що то через рану, але по­бачивши, як він сховав свою посмішку в стакані віскі, тільки покачала йому головою.
– Кілліан не хотів мене пускати у свою родину. Але я зав­жди була напористою. Я сподобалася Айріс. Але Айріс не сподобалася мені. Не тому, що я побачила тінь, а не жінку. Було б дивно зустріти життєрадісну мати, після того, як вона втратила свою доньку.
– Обох доньок, – виправив Ден. 
   Місис Волтерс різко повернула до нього голову.
– Ні, я усе сказала, як хотіла.
   Вони обоє завмерли, не зводячи один з одного погляду.
– О, бачу, Оуен не всі плітки переповів, – весело вимовила жінка.
   Денієл відкрив рота, щоб виправдатися, але місис Волтерс лише махнула рукою і продовжила обходити кімнату.
– Звісно, Ліліан була найулюбленішою і найбажанішою дитиною у сім’ї Волтерс. Її плекали, наче найрідкіснішу квітку. Одягали у найкраще, годували найсмачнішим, дарували найкрасивіше. Будь-яка дитина позаздрить такій любові, – місис Волтерс зупинилася біля столика з фоторамками і взяла одну з них до рук. – Любов... Ось найсильніша отрута. Вона вабить, немов аконіт. Але, будь ласка, в жодному разі не прий­майте її всередину. Серцебиття прискорюється, дихання стає важчим, жар спалює ваше тіло і ваш розум. А душу? Душу вона чорнить.
   Місис Волтерс підійшла до Дена і простягнула йому фо­то. Я теж наблизилася, щоб роздивитись світлину.
   Це був він – Ляльковий будинок. Попереду на галявині стояла родина: високий темноволосий чоловік в окулярах і сірому твідовому костюмі, три сини підлітка різного віку, і струнка рудоволоса жінка з такою ж руденькою дівчинкою на руках.
– Це ж друга Лілі, та, яку взяли за дочку, чи не так? – спитав Денієл, вже не приховуючи своєї обізнаності щодо іс­то­рії родини Волтерс.
– Так. Але мій чоловік називав її «друга іграшка Айріс». Тому що Айріс Волтерс не хотіла бути мамою. Вона хотіла мати ляльку. 
   На світлині Айріс виглядала щасливою. Її руде волосся, що доходило до плечей і було акуратно завите, та жовтий елегантний костюм контрастували з білими сорочками синів, з сірістю чоловікового костюма і фасаду Лялькового будинку. Вона тримала на руках маленьке дівча, рочків чотири, з такими самими рудими косами, і з таким захопленням дивилася на дитину, ніби навколо них більше нікого не було.
– Для багатьох мам їхні донечки, наче лялечки, – обережно промовив Денієл.
– А сини для них хто? Для Айріс вони були чернетками. Такими, що після правильного написання можна зім’яти та викинути.
   Найстарший хлопець на фото, Кілліан, виглядав вже досить дорослим. Або ще учень старшої школи, або вже студент. Дійсно привабливий та похмурий. Він був схожий на батька і зростом, і рисами обличчя. Стояв поруч із Реймондом, і то­му ця схожість читалася ще більше. Обидва чорняві з очима, повними пітьми. Реймонд тримав обидві руки за рівною спиною. Ніби не мав жодного відношення до людей на фото.
   Здавалося, між трьома братами було більше тепла, ніж між батьками і дітьми. На фотографії Кілліан правою рукою обій­мав Артура, на голову нижчого за нього, а лівою рукою тримав за плече Коула, якому було на той момент приблизно дванадцять. Артур теж здавався незадоволеним та сердитим, як і старший брат. А в Коула очі були звернені до матері. В них палали образа і любов до Айріс одночасно.
Мені стало шкода Коула. Мати хотіла дівчинку, а народився ще один хлопчик. Найменш бажаний. Найменш люблений. І скільки б він не намагався заслужити ту любов, схоже, усе вирішувала стать.
– То чому Вам не сподобалась Айріс? – нагадав про початок розмови Денієл.
   Місис Волтерс забрала фоторамку з його рук і повернула назад на столик.
– Кілліан привіз мене познайомитися з батьками за два місяці до смерті Айріс. Вона була худа, слабка і змарніла. Усе в ній втратило життєву силу. Але погляд... Вона так злісно дивилася на своїх синів, що мені стало гидко. Кілліан красивий, розумний, успішний. Був найкращим на своєму потоці. Будь-яка мати пишалася б ним. Але не Айріс. Тому що в будинку Волтерсів панував культ Лілі.
– Тому Реймонд і побудував Ляльковий будинок? – вика­зав свою здогадку Ден. – Щоб ніхто не забував про її втрату? Ані родина, ані жителі Пембруку.
   Місис Волтерс байдуже знизала плечима.
– Ляльковий будинок – це меморіал не Ліліан. Це меморіал любові. Ось, що буває, коли починаєш любити одну ляль­ку більше за іншу. Занадто сильна любов ламає її. І будинок залишається порожнім без своєї ляльки. Лише біль і тиша. 
   Мені стало дурно. “Не можна плакати!”. Бо має бути бо­ляче, але тихо. Щось заворушилося у глибині моєї пам’яті. Щось ховалося у сліпій зоні.
– Але це закономірність любові. Протиотрути не існує. Адже перше, що робить любов із вами, – знищує бажання її позбутися. Спочатку вона приносить ейфорію. Ви щасливі, бо серце квітне від почуттів усіма барвами веселки. Аромат любові дурманить вам голову, заважаючи бачити правду. Але час минає і забирає з собою цвіт. Почуття починають в’янути, отрута дозріває... Аромат любові більше не є перешкодою. Отрута вас зробила сліпими. Насіння осипалося, і проросли чорні ревнощі. Гнила потворна ненависть пустила нове ко­ріння. Стебла образи потягнулися назовні, чіпляючись за ду­шу. У прохолоді відносин зав’язалися бутони власництва. Во­ни розквітнуть під рясними дощами болю, сліз і проклять. Допоки нарешті одного дня ви не занесете ножа, щоб вирі­за­ти те, що вас душить. Але усе марно. Ви вже отруєні.
– Як поетично, Октавіє! Дякую, що розважаєш наших гостей, – пролунав голос Коула позаду, змусивши нас з місис Волтерс перелякано здригнутися.
   До кімнати зайшов Коул разом з високим чоловіком у чорному костюмі зі срібними черепами у вигляді запонок. Чорне пряме волосся з сивиною на скронях, гострі кути щелепи, рівна спина. Безумовно, той самий Кілліан, якого усі характеризують як похмурого та таємничого. Що б не було у цьому шлюбі, але вони з Октавією ідеально підходять один одному.
   Як і два інші брати, Кілліан теж встромив у мене свій погляд. Можливо, те, що моя зовнішність нагадувала їм матір, пояснювала таку увагу до мене.
   Кілліан нічого не сказав мені. Він мовчки підійшов до Дена, і той без прохань прибрав руку від рани. Кілліан так само, як і Коул, оглянув поріз і, не відриваючи погляду від закривавленого місця, зняв піджак, кинув його на софу, а потім акуратно розстібнув запонки, щоб засукати рукава.
   Коул розклав на столі аптечку, миску з водою та рушником і антисептик. Октавія розслаблено впала на софу. І лише я стояла непорушно, слідкуючи за кожним подихом Денієла.
   Кілліан натягнув нітрилові рукавички, просочив вату антисептиком та обережно зробив декілька прикладань до рани. Ден лише раз втягнув повітря крізь зуби.
– Я маю оглянути рану ближче, перевірити її краї, і чи нічого не застрягло в ній. Але спочатку треба продезінфікувати, аби руками не занести бруд та інфекцію далі.
   Голос чоловіка був глибоким і в’язким, ніби мед. Рухи чіткі, обережні. Його аура заповнювала всю кімнату, пригнічуючи усіх, кого торкалася. Щось було у Кілліанові надлюдське.
– Ти знову напилася, Октавіє? – поцікавився Кілліан в дружини, не відриваючись від процесу. Він помітив стакан віскі, що стояв на столі.
– Місис Волтерс проявила співчуття і пригостила мене, – спробував заступитися за Октавією Денієл. Але сама жінка не збиралася приховувати своїх дій.
– Випивка – єдине, що хоч трохи викликає інтерес на цьому неймовірно нудному заході. Артур спланував ідеальне вбивство нудьгою.
   Лише Коул усміхнувся словам Октавії. Певно, він так са­мо не був зацікавлений у дослідженнях брата.
– Шви не потрібні, – зробив висновок Кілліан, уважно оглянувши вже чистий поріз, – обійдемося смужками для безшовного закриття ран. Коуле, подай, будь ласка.
   У мене полегшало на серці. Якщо шви зайві, то, значить, усе не так серйозно?
– Ви полізли в сад без дозволу, тому що теж знудилися слухати про наукові дослідження, заради яких ви сюди і були запрошені? – спитав Кілліан усе тим самим холодним та без­емоційним голосом. – Чи, може, ви приїхали з зовсім інши­ми намірами?
   Ми з Денієлом переглянулися.
– Ми проходимо стажування у «The Richmond Times». Отримали завдання написати про незвичайні родини, що залишають культурний слід вже сьогодні.
– Вперше чую про таке видання, – засумнівався у нашій заготовленій легенді Кілліан.
– Це пояснюється ідіотським вибором тем для статей.
– Яким чином це стосується нас? – Кілліан закінчив промивати рану Денієла і тепер накладав смужки. Хоч він і звертався до нас обох, але Ден не давав мені вступити в діалог.
– Мій дід багато років тому подорожував стежкою Аппа­лачі і зупинявся у Пірісберзі. І я згоден з його оцінкою: ви не­­звичайна родина. Не у кожного на задньому дворі розбитий цілий сад отруйних рослин. Прямо, як «Отруйний сад» в анг­лійському Алніку. Що, між іншим, підходить до тематики сьогоднішнього вечора.
– Та це точно не заслуга Артура, – промовив Коул, і я звернула на нього увагу. Наші погляди зустрілися. Він роз­дивлявся мене з цікавістю й обережністю, ніби не хотів налякати нав’язливістю.
– Боже, і тут теж марудні розмови! – вигукнула Октавія та підвелася. – Чому чоловіки не спроможні вигадати цікаві те­ми для світських бесід? Клер, чи тобі подобається живопис?
– Я... Так, подобається, – відповіла я збентежено. Ледь не зізналася, що навчаюся на художньому курсі.
– Авжеж! Як інакше, коли ми, жінки, і самі є частиною мистецтва? Ми надихаємо своєю красою, силою, ніжністю та витонченістю. Ви знаєте Вільяма Вотергауса[64]? Йому завжди вдавалося майстерно передати на свої полотна тонкощі жіночої натури. Завжди юні, тендітні, загадкові... А ось краса природи ніколи не виходила у нього натуралістично. Тому у Вотергауса квіти не приживаються.
   Видно, Октавія дійсно перебрала з випивкою. Вона переплутала Вільяма Вотергауса з якимось іншим художником. Адже у цього представника прерафаелітів[65] ледь не в кож­ному сюжеті з’являються прекрасні квіти. Та я лише мило всміхнулася їй, не показуючи, що помітила її помилку.
– Думаю, тобі краще відпочити у спальні, Октавіє, – поблажливо промовив до неї Коул. Він присів на краєчок столу, поклавши руки в кишені штанів. Його вуста знову ворух­нулись у ледь помітний усмішці.
– Що, Коуле, не подобається живопис? То поговорімо про поезію! Адже ми надихаємо поетів не менше, ніж художни­ків. Візьміть будь-який вірш чи поему. Можливо, це буде не про жінку, але будьте певні: між рядками ви точно знайдете натяк на неї. “Збирайте бутони троянд, поки можете. Час на вас чекати не стане, – почала декламувати віршовані рядки місис Вотерс. – Квітка та, що сьогодні всміхається, ще не знає, що завтра зів’яне”.
– Ну, все, досить! Йди наверх, Октавія! – голос Кілліана пролунав грізно, з відчутною нотою попередження.
   Але Октавія лише усміхнулася чоловікові, ніби дражнила його своєю непокорою. Проте вона направилася до виходу з кімнати і лише у дверях зупинилася.
– Як прикро! Якби чоловіки чули усе, що говорить жінка, а не лише слово через одне, можливо, вони б краще нас розуміли, – промовила Октавія, перш ніж вийти. І на цей раз її погляд був спрямований на Денієла, ніби останнє вона говорила саме йому.
   Я поглянула на Дена і помітила, як він задумливо звів брови до перенісся.
– Для вас вечір також завершено. Ви вичерпали усю гос­тинність Волтерсів. Вам краще піти, – додав Кілліан в нашу адресу, збираючи аптечку. – І не забудьте, містере, повернувшись додому, звернутися до лікарні за щепленням. Нехай Ваш лікар ще раз огляне рану на предмет запалення та візьме усі необхідні аналізи. Пилок теж буває отруйним.
   Ми подякували Кілліану за першу допомогу і знову пе­репросили за свою поведінку. Коул наполіг на тому, щоб провести нас до машини, ніби боявся, що ми знову поліземо в сад за додатковою порцією отрути.
– Дякую за хустку, – звернулася я до Коула, коли ми підійшли до нашої машини.
– Залиш собі, Клер, – промовив він тихо. Моє ім’я прозвучало якось дуже інтимно. Стало ніяково. Я знову глянула на чоловіка, що стояв за два кроки від мене. Мені здалося, що при інших обставинах, він був би не проти відповісти на усі наші з Деном питання. Принаймні він виглядав так, ніби хотів щось сказати ще, але потім розвернувся і пішов назад до маєтку.