Глава 17

Глава 17

Тримай у серці любов, надію і таємниці

Денієл

   Якщо мене попросять назвати хоча б одну недооцінену людством зброю, я без довгих роздумів відповім – це соці­альні мережі. Вони є чудовим інструментом дружби, нових знайомств, реклами власного бізнесу, пошуку людей, а також їхнього цькування, шантажу, переслідування і доведення до самогубства. Такий собі мультитул. Весь широкий спектр використання соціальних мереж я відчув на власній шкурі. 
   У школі я був дуже популярним. Усі, хто вчилися у Тар­вертоні, могли не бути знайомими зі мною особисто, але точно не могли не знати мене. По-перше, я був тим, хто приїздив до школи на Aston Martin. Сотню разів мені доводилося відганяти від своєї крихітки охочих сфотографуватися із нею. І якщо хлопці здебільшого з повагою відносилися до “британця”, то дівчата вважали нормальним всадити свій зад прямісінько на капот. Шкода, що усі чотириста двадцять шість конячок під капотом не могли дружно дати цим дівкам копняка.
   По-друге, коли я зайняв позицію квотербека стартового складу «Тарвертон Рейвенс», моє обличчя почали використовувати для рекламних листівок, банерів і буклетів, що дру­кувалися до початку сезону. Компанію мені складали також: Пітер як капітан команди та мідл-лайнбекер одночасно, наш найрезультативніший ранінбек Ліам та наші ресивери і корнербеки. І купу разів я знаходив у своїй шафці ці листівки з моїм розфарбованим обличчям, виколотими очима або ж непристойними малюнками. Один раз хтось додумався ви­тертися в туалеті такою листівкою. Так, популярність – це не тільки зітхання фанатів і червона помада на лобовому склі авто, а й цілий натовп хейтерів. Повірте на слово, я давав повно причин для хейту.
   Коли я повернувся додому після того нещасного випадку влітку 2008 року, з моєї кімнати кудись подівся комп’ютер. Спочатку я подумав, що це було зроблено як покарання. Але одразу здивувався, адже мій тато ніколи не вживав таких стандартних заходів, як заборона користуватися компом. Я очікував, що він продасть мій Aston Martin, що змусить мене працювати в офісі під його наглядом 24/7, забере кредитну карту і залишить мене повністю без грошей. Але покарання не призначили. Тоді чому забрали комп’ютер?
   Згодом відповідь мені дав Мітч. Він зізнався, що це була його ідея. Він сам попросив мого батька обмежити мене у користуванні інтернетом хоча б на деякий час, лише б я не мав доступу до моїх акаунтів у соцмережах. Я знаю Мітчелла. Якщо він вдався до співпраці з моїм батьком, то це говорило про усю серйозність ситуації. Але це не зупинило мене від того, щоб таки дістатися до соцмереж. Я скористався ноут­буком матері, поки її не було вдома.
   Моя сторінка у Facebook рясніла від коментарів під кожним фото: одні виказували побажання скорішого одужання, інші зізнавалися у коханні, хтось пропонував будь-яку допомогу, а хтось просто цікавився подробицями нещасного випадку. Але левову частку коментарів залишили хейтери. Вони бажали мені здохнути, глузували і дражнили ідіотом, казали, що нарешті мене наздогнала карма, і я заслуговую на смерть. Між двома навіть сталася суперечка. Вони ніяк не могли визначитися, що для мене гірше: померти чи залишитися “овочем” на все життя і лежати у памперсах, пускаючи слину.
   Це було жахливо. Ще у школі я навчився не реагувати на хейт, але таку ненависть до себе я навіть не міг уявити. Я і так відчував себе винуватим у смерті Раяна, але бачити, що так вважає більшість, було просто як розряд струму. Невже я дійсно настільки погана людина, що заслуговую на смерть?
   Я не вбивав Раяна. Я не шантажував його, не примушував одягати спорядження, не штовхав і, звісно, не встромив йому в шию гілку. Я стрибнув першим. Раян міг залишитися на майданчику. Це був нещасний випадок, який стався через мене, але не за моїм задумом. То чому усі хочуть саме моєї смерті?
   Але найбільше мене вразив коментар одного хлопця під ніком Каратель91. Він написав: “Сподіваюся, ти здохнеш повільно та болісно. А потім здохнуть від горя і твої батьки та сестра. В дупу усіх Картрайтів!”.
   Якого біса?! Я можу зрозуміти ненависть до мене, але до чого тут моя родина? Я перейшов на сторінку того самого Карателя. Звісно, ніякого фото та особистої інформації. Абсолютно знеособлений акаунт. На перший погляд.
   Серед сторінок, що сподобалися цьому аноніму, була сторінка музичного оркестру Тарвертону. Так, є в нас такий гурток музикантів, що самовдоволено кличуть себе оркестром. Вони навіть поривалися грати гімн перед початком домашніх ігор. На щастя тренеру Берчу вдалося спрямувати їхню зацікавленість на ігри по баскетболу.
   Річ у тому, що сподобатися цей оркестр міг лише тим, хто в ньому грав. Я серйозно, ніхто у Тарвертоні не фанатів від них. А це означало, що Каратель91 був з їхньої когорти.
   Я знайшов свій випускний альбом і уважно переглянув його, виписуючи імена учасників гуртка. Далі, все у тому ж Facebook, зайшов на сторінку нашої школи і відшукав усіх музикантів, переглядаючи уважно профіль кожного. Часу у мене було вдосталь, а злості ще більше. І зрештою, на сторін­ці одного хлопця я помітив фото з його спальні, де стіни по­заду нього прикрашені постерами з коміксів про Карателя[62].
   Це був якийсь Ремі Парсон. Я його не пам’ятав і не знав, чим так насолив йому. Я уважно переглянув усю інформацію на його сторінці: що він любить, де буває, з ким товаришує. На деяких фото навіть було видно дім та назва вулиці, напи­сані на поштовій скриньці, попереду якої позував Ремі.
   Але найцікавіше було те, що він теж мав молодшу сестру. Про це я дізнався, коли взяв автомобіль матері і поїхав до встановленої адреси, щоб перевірити. Так, Ремі Парсон жив саме там, з мамою і сестрою. І судячи з того, як він із психом жбурляв пакет зі сміттям до вуличного бака, у нього було не все гаразд з витримкою та емоціями.
   Авжеж, я клявся змінитися, стати хорошою людиною. І я дійсно збирався так зробити. Але я нікому не дам поливати брудом мою родину. І особливо мою малу сестру.
   Я зробив фото будинку Парсонів на телефон і, повернув­шись додому, зберіг скріни того самого коментаря. Я збирався видалити усі свої акаунти із соцмереж, але перед цим відпо­вісти лише одній людині. Я відправив Карателю91 особисте повідомлення із прикріпленими фото. “Обережно з побажан­нями болісної смерті, Ремі”, – написав я йому. І, судячи з то­го, що Каратель91 прочитав і не відповів, я не помилився зі своїми здогадками про особистість мого хейтера.
   Ви можете ділитися радісними моментами зі своїми друзями у соціальних мережах, ставити лайки під публікаціями улюбленого актора чи блогера, публікувати фотографії своєї обідньої кави з відмітками кав’ярні або фото своєї собаки на ранковій прогулянці. Ви можете думати, що це не дає жодної особистої інформації про вас. Але повірте, одного фото достатньо, щоб дізнатися вашу адресу, розпорядок дня і ваші інтереси. Залишається лише сподіватися, що цим займеться не ваш хейтер.
Чому я це все розповів? Тому що мені довелося знову створити собі акаунт, щоб відшукати людину, яку я ніколи не ба­чив, і з якою не знайомий.
   Ми з Клер дійшли згоди у тому, що є сенс поїхати до Пірісбергу, де розгорталися події в житті родини Волтерс. Але поговорити з одним із Волтерсів була суто моя ідея, яку Клер не підтримала. Я не міг ображатися на неї через це, адже план виглядав занадто хитким.
   Ось, що я надумав: будинок побудували наприкінці 70-х, а вже у 1988 його двері заперли від тих, хто заблукав, якщо не раніше. Зрозуміло, що нас із Клер ще тоді на світі не було, і ми не могли побувати всередині будинку. Але ми обоє у сво­їх “спогадах” нібито бували.
   У моїй комі будинок мав абсолютно ідентичні номери. Різницю становили лише дрібні деталі, як-то полички чи шафи для книг. І горища. Вони мали різне наповнення, але я пере­конаний, що то вже точно моя вигадка. Там були не речі, а маркери спогадів.
   А от у Клер спогади про інтер’єр однієї з кімнат дуже розмиті. По-перше, вона не пам’ятала, де саме тримали дівчинку з її снів. Вона пригадувала диван, обідній стіл, туалетну кімнату. Але горище, де замикали на ніч дитину, було просто заповнене коробками та пилом. Це могло бути будь-яке горище. Навіть не обов’язково у Ляльковому будинку. Сни Клер так само могли бути зліплені із різних спогадів.
   Тому мені важливо було не просто знайти будинок. Я хотів потрапити всередину. Від того, яким виявиться інтер’єр, за­лежить чий зі спогадів більш реальний.
   До того ж мене цікавили причини закриття будинку. Адже за словами Ліберті, будинок мав виконувати роль прихистку для тих, хто потрапив у негоду чи заблукав. А отже, він не містив якихось дорогих чи індивідуальних речей. Навряд там була якась дорога техніка, інакше її б вже викрали. Але там повинен був передбачатися спосіб зв’язку із містом: подзво­нити у 911 або господарям Лялькового будинку, щоб повідомити про своє місце перебування та попросити допомоги.
   Так чи інакше, таке укриття не потребувало великого вкладу в його утримання. Можливо, прибирання час від часу чи деякий ремонт. То чому ж будинок зачинили?
   Перше: це сталося після випуску Коула. А отже, він став останнім, хто поїхав з батьківського дому. Не відомо, чи залишився хтось у Волтерс-хаусі після від’їзду Коула. Можливо, це був Кілліан. Адже на той момент йому вже було десь двадцять п’ять. Або Артур, який також міг завершити бака­лавріат і взяти перерву між здобуттям наукових ступенів. Як­що залишитися і дбати про родинний маєток було нікому, то стає зрозумілим, чому Ляльковий будинок покинули.
   Друге: будинок міг використовуватися не за призначенням. Наприклад, туди могли заглядати закохані парочки, або ком­панії підлітків, щоб пиячити, розважатися і псувати майно, нехай навіть недороге. Ніхто не захоче ніякої доброчинності, якщо доводиться постійно вигрібати чуже лайно. А треба зауважити, що перш за все Ляльковий дім побудували на честь рідної Лілі. Такий собі меморіал. І якщо там відбувалося не­подобство, ніхто з рідних не захотів би це продовжувати.
   І третє: будинком могли скористатися не лише для розваг. Там могло трапитися щось таке, що стало б справжнім ніч­ним кошмаром.
   Я міг з’ясувати це у місцевих, хто пам’ятає історію роди­ни Волтерс. Але найкращим було не збирати плітки, а пого­ворити з одним із братів. Адже лише вони знають правду. І лише вони можуть пустити мене до Лялькового будинку. Не треба забувати, що він стоїть на приватній землі і, як влучно сказала Ліберті, усе ще належить Волтерсам, а не лісові.
   Якби я міг вибирати, з ким із братів поспілкуватися, це був би Артур. За словами Ліберті, він мав нарцисичну натуру, що можна було б використати у власних інтересах. Таки­ми людьми досить легко маніпулювати: трохи лестощів – і тобі йдуть назустріч набагато охоче.
   Нарциси мають надмірне почуття власної значущості. Вони потребують, щоб ними постійно захоплювалися, любили їх та ледве не боготворили. Соціальні мережі для них як місце їхньої сили. Не дивно, що Артур Волтерс обрав собі професію, що потребує роботи на велику аудиторію. Нарциси люблять бути в центрі уваги. І чим більше до них зверне­но очей, тим краще.
   За словами Ліберті, Артур Волтерс викладає історію в університеті у Блексберзі. Зайняло хвилин п’ять, щоб відшукати потрібний коледж, кафедру і фотографію Артура Волтерса.
   На перший погляд, Артур був ровесником мого батька. Каштанове волосся з яскраво вираженою рудуватістю та скроневими залисинами, широка білосніжна посмішка і жваві карі очі. Клер назвала його привабливим чоловіком для свого віку, що, певно, також сприяє процвітанню його нарцисизму.
   На сайті кафедри була вказана електронна скринька для зв’язку з містером Волтерсом. Але перш ніж писати йому, я вирішив перевірити соцмережі. Інформація у Facebook була надто формальною: він викладач, його інтереси пов’язані з історією, фотографії з робочих поїздок та його викладаць­ких буднів, дипломи та нагороди. Жодних підказок про родину чи особисте життя. Ар­тур активно вів науково-дослідну діяльність, робив публікації про свою участь у конференціях, видання книжок та на­укових праць по історії.
   А от у Twitter в його дописах проглядало набагато більше особистого. Спогади про свого шкільного викладача історії, привітання дружини зі здобуттям наукового ступеня (мабуть, вона теж належала до когорти науковців). Але нічого про братів.
   Найсвіжіші твіти рекламували нову книгу Артура та за­прошували охочих відвідати презентацію його шедевру, що від­будеться вже в цю суботу. Деталі за телефоном.
   Як я і думав, на мій дзвінок відповів не Артур. Це була дів­чина, дуже знервована та схвильована. Я представився і пояснив, що дзвоню з приводу презентації. Помічниця Артура Волтерса не стала питати, хто я такий: журналіст, студент чи ненормальний, що полює на її боса? Вона просто попросила продиктувати мою електронну пошту, і вже через п’ять хвилин на неї надійшов лист із запрошенням. Залиша­лося лише визначитися із власною легендою.
   Можливо, з невідомим Денієлом, який цікавиться їхньою нерухомістю, містер Волтерс не стане говорити. А ось із журналістом «The Richmond Times», який пише статтю про родини, що залишають по собі культурну спадщину, може, і поспілкується. Буде доречно насипати Артурові ком­­пліментів та пригадати його талановитого батька ар­хі­текто­ра. У цій розмові досить легко буде вийти на питання про Ля­льковий буди­­нок і попросити дозволу погля­нути на нього.
   У електронному листі, що супроводжував запрошення, бу­ла вказана адреса: Пембрук, Грін Бранч роуд, 501. Гостей, які приїздять здалеку, просили завчасно забронювати номери у готелях прилеглих міст або в самому Пембруку. Перелік таких готелів був також доданий для зручності разом з контактами.
   Отже, Пембрук. Географічне коло, де міг знаходитися той  Ляльковий будинок, ставав усе вужчим, а я усе ближ­чим до своєї мети. Мапа пошуку тепер мала лише одну лінію: Блексберг – Пембрук – Пірісберг.
   У долі є почуття гумору: коли я був у комі, то бажав за­братися якомога далі від будинку, а тепер ладен на будь-що, аби дістатися до нього. Чим більш реальним ставав Будинок із синіми дверима, тим більше мене тягнуло до нього.
 Я забронював номер на двох у готелі в Пембруку і придбав два квитки на літак до Норфолку. Необхідно було лише залишити свою машину у Бостоні, перш ніж летіти додому.
   Щойно ми перетнули межу Вермонту з Массачусетсом, Клер зовсім притихла. Сяйво, яке вона випромінювала ці наповнені коханням та яскравими враженнями три тижні, почало тьмяніти.
– Ти втомилася від подорожей, чи не так? – запитав я, ніжно торкнувшись її щічки самими фалангами пальців. Клер спробувала всміхнутися, але запалу не вистачило. – Що тебе турбує, Сонечко?
– Що як Гаррет має рацію, і нам не варто шукати далі? Чужа, абсолютно незнайома нам родина зі своїми бідами та проблемами. Це не наша справа.
   Я відірвав погляд від дороги і зазирнув у вічі Клер. Вона дійсно думає, що це нас ніяк не стосується?
– А що як Гаррет усе вигадав? Він не хотів, щоб ми діста­лися до Лялькового будинку. І найкращий варіант перешко­дити нам – це розказати страшилку. Залякати, щоб ми самі перехотіли продовжувати пошуки.
– Навіщо йому це робити? – на її гарненькому личку відобразився сумнів.
– Що як Ляльковий будинок приховує саме його таємницю? Якби я зробив щось дуже страшне і хотів це приховати, я б доклав зусиль, аби ніхто не зміг дістатися до правди. Заплутав би слід, розставив пастки. Або Гаррет просто ненавидить власних нащадків і залюбки нашкодить їм, задоволь­нивши власну жагу до зла.
– Припини демонізувати діда, – докір у голосі Клер прозвучав так ніжно, що я не міг ображатися на неї за спробу вибілити Гаррета.
– Можу поїхати один. Нічого страшного, я зрозумію.
– Дене, я не проти поїздки. Я проти того, щоб пхати свій ніс у чужі справи.
– Мене цікавлять не справи, а конкретно той будинок. І я впевнений, що ми маємо повне право лізти в минуле, бо цей чортів будинок дістав нас звідти першим. Тобі він не дає спати в прямому сенсі.
– Не будинок, а монстр, що живе у ньому, – заперечила Клер і відвернулася до вікна, чим дала зрозуміти, що я ходжу по тонкому льоду, тему закрито.
   Ох, Сонечко, а чи живе той монстр там? Чи може він просто час від часу мандрував стежкою?
   І все ж я не змінив ані маршруту, ані планів. Ми залишили моє авто у Бостоні і вилетіли до Норфолку. Часу побути з родинами було небагато: усього день і ніч, а назавтра на нас чекала майже п’ятигодинна поїздка до Пембруку. Для цього я позичив машину матері. Мама не дуже часто нею користувалася, тому що завжди нервувала, коли сідала за кермо. Дове­лося сказати, що мені необхідне авто для побачення з дівчиною, яке я вирішив влаштувати з видом на гори.
   Можливо, вечір у родинному колі сприятливо подіяв на настрій Клер, тому що п’ять годин перетину штату моя дів­чина дзвінко щебетала про братове захоплення футболом, про новини родини і про те, як їй весь вечір хотілося, щоб я теж був там, серед її рідних. Найдивніше, що я теж цього бажав.
   Готель «Дванадцятий кролик» не мав екстравагантних дизайнерських рішень і міг запам’ятатися лише мальовничими видами на гори та річку Нью з вікон своїх номерів. Ну може ще і оригінальними брелоками у вигляді кролячої лапки, що кріпилися до ключів від номерів. На щастя, це були муляжі, а не справжні частини пухнастиків, що підтверджувала бирка з написом «Зроблено в Китаї», пришита між пальцями лап­ки. Нічим іншим номер, який я забронював, не вражав. Було прибрано, пахло пральним порошком і трохи деревиною. Загалом достатньо, аби відпочити з дороги та підготуватися до уро­чистого заходу.
   А захід і справді планувався урочистим. Дрес-код буквально вимагав коктейльні сукні для жінок та діловий костюм для чоловіків. Я бував лише на одній презентації книги, ще за часів роботи баристою. Вона проходила в «Emi’s Books», і на неї завітало не більше десятка людей, одягнених у повсякденний одяг. Один з відвідувачів взагалі прийшов у піжамі з плямою від джему. Те, що планувалося у маєтку Волтерсів, виглядало більше як офіційний прийом, аніж як презентація. Хоча, можливо, такого і треба було чекати від людини, яка вважає свою книгу шедевром сучасності.
   Клер одягла зелену сукню з тонкого шовку кольору темної хвої. Легка тканина м’яко спадала вздовж її стрункої фігури, підкреслюючи кожен вигин, що я досконало вивчив за минулі тижні. Немає жодного сумніву – цього вечора мене супроводжуватиме найкрасивіша жінка у світі.
– Припини так дивитися, – нерозбірливо промовила Клер, фарбуючи вії. Я сидів на краю ліжка і зачаровано спостерігав за тим, як вона збирається. Її густе волосся струменіло мід­ними хвилями по спині та оголених плечах.
– Тобі дуже личить ця сукня, – усе, на що вистачило мого красномовства. Мозок був зайнятий безладом, що вчинили непристойні думки.
– Дякую, це моя сукня з випускного вечора.
   Я ще раз спробував сконцентруватися на сукні, а не на привабливій жінці під нею. Прямий силует відкривав тендітні плечі, підкреслював тонку талію та хвилями спускався до середини голені. Така проста, що навіть роздивлятися нічого. Але, як одного разу сказав мій викладач з дизайну, справжня краса прихована у простому. Тепер я бачу, що він мав на увазі.
– То он якою тебе бачив Раян на випускному балі, – все­редині мене прокинулися сліпі ревнощі. Я не згадував про нього аж з моменту, коли ми тільки збиралися їхати до «Червоного Капелюшка». А тепер... Тепер його дівчина стала мо­єю. Як би я зустрічався з Клер у старшій школі, я б ні за що не проміняв її поцілунки на розваги в Аспені.
   Як Раян міг відпустити її? Як міг дихати без неї? Як міг веселитися, коли їх розділяли милі і гори? Я кохав Клер ще до того, як вперше її поцілував. Думав, що якщо ми будемо разом, то сила бажання стане слабше. Але щось трапилося із коханням. Воно стало ще більше пекучим, більш нестерпним, ще темнішим. Схожим на агонію. Я став залежним від її ус­мішки, її дотиків, її голосу. Ми знаходимося в одній кімна­ті, але мені цього мало. Я хочу її усю. Назавжди.
– Взагалі-то, на випускний я пішла з однокласником. Це був мій друг. Ми домовилися разом піти ще до того, як я зустріла Раяна. Тож Раян цієї сукні не бачив. Я вибрала її для сьогоднішнього вечора тому, що вона ідеально пасує до твоїх очей.
   Ми зустрілися поглядами у дзеркалі.
   Колись давно за Темних часів один чоловік покохав жінку з волоссям кольору міді. Її образ затуманив йому голову, просочився в його сни, витіснив усі бажання, створивши ли­ше одне – володіти нею. Він не міг відвести від неї очей. Як і я. Не міг насититися нею. Як і я. Задихався без неї. Як і я. Не­поборна залежність від краси, що причарувала, штовхала зробити вибір: спалити світ заради неї, або спалити її заради звільнення свого серця. Чоловік зробив вибір. І спалахнули священні багаття. Думаю, саме так і народився міф про те, що руді жінки – відьми. А може, і не міф.
   Господи, чому Ти не змусив мене повернути голову в бік, коли я йшов паркувальним майданчиком після гри з Блер­мором? Чому дав піти таким довгим шляхом до неї? Чому потрібно було заплатити три роки і одне життя, щоб нарешті проcтягнути руку до жін­ки, яку Ти створив для мене?
– Давай запізнимося, – майже прошепотів я їй.
– Це моветон, Денієле.
– Байдуже. Я скучив за тобою.
   Клер засміялася і знову глянула на мене у дзеркалі.
– Сьогодні за планом ти маєш лестити Артурові Волтерсу.
– А я хочу тобі.
   Ми запізнилися. Мені не соромно. Правду кажучи, якби Клер попросила взагалі нікуди не йти, я б тільки повісив табличку на двері «Не турбувати». Але це я наполягав на зустрі­чі з Артуром Волтерсом. Тому не мені тепер відступати.
   Волтерс-хаус лежав на схилі пагорба, похмуро височіючи над Пембруком. Мовчазний свідок гірких сліз, траурних вуалей і людських пересудів. Це був двоповерховий маєток, облицьований сірою цеглою, що почала зеленіти від часу, і від того надавала будинку покинутого вигляду. Гостей зустрічали високі чорні ковані ворота, відчинені цього вечора навстіж. Перед воротами була облаштована стоянка для автомобілів гостей, де вже не залишилось нам місця, і тому я припаркувався нижче по вулиці. По обидва боки довгої алеї, що вела від воріт до будинку, вишукувалися стрункі тиси.
    «Тримай у серці любов, надію і таємниці», – я ледве ро­зібрав у сутінках напис над воротами, коли ми з Клер піді­­йшли до них. Девіз Волтерсів? Виникло тривожне відчуття, ніби ми сто­­­їмо перед брамою до пекла, як у «Божественній комедії» Данте.
   Я б не сказав, що маєток здавався занадто темним та гні­тючим. Скоріше за все, таке враження було навіяне розповіддю Ліберті. Але шосте чуття мені підказувало не втрачати пильності. А може то була не інтуїція, а те, як стиснула мою долоню Клер, коли ми потрапили до Волтерс-хаус.
Презентація відбувалася на широкому задньому дворі, де у сяйві прожекторів на змонтованому невисокому подіумі сто­яв Артур Волтерс та голосно декламував уривки з книги про його дослідження культури Англії, “ще невідомі науці”.
   Ми сіли з Клер на останньому ряді. Я оглянув натовп гостей. Очікував, що тут буде переважно старша за нас аудиторія. Але на диво було багато моїх однолітків. Видно, професор Волтерс знає, як зацікавити своїх студентів. Або укласти двосторонню угоду з ними.
   Задній двір у Волтерс-хаусі не був огородженим. Широку терасу візуально розмежовували стіни фіолетових гліциній, але попереду відкривався великий зелений простір, що закінчувався лісом. Ось так просто, ніби ліс не становив жодної загрози. Але ж саме він забрав життя двох маленьких дівчат.
   Я намагався уважно слухати, про що говорив Артур, але згодом втомився від наукових формулювань та його занадто урочистого голосу.
   Цікаво, чи серед гостей присутні брати Волтерси? Певно, Кілліану вже має бути десь за п’ятдесят. Самому Артуру приблизно п’ятдесят і є, а Колу, виходить, десь сорок п’ять чи трохи більше. Кілліан, за описом Гаррета, є брюнетом з чорними очима, тоді як Артур має теплу зовнішність. Навіть зараз, у сяйві штучного освітлення, Артурове волосся безумовно відливає рудим. На кого з братів схожий Коул?
І якщо презентацію влаштували у Волтерс-хаусі, то виходить, що родинне гніздо зовсім не покинуте. Хтось тут живе і доглядає за маєтком. І, судячи з квітучого двору, цим садом займаються з любов’ю не один рік. Найманий працівник? Чи Коул? Він же допомагав у дитинстві матері в саду.
   Чи одружені чоловіки Волтерс? Артур – так. У нього є ді­ти. Але як щодо двох інших братів? Можливо, тут живе не са­мотній неодружений чоловік, а сім’я з гарною господинею.
   Я нічого не знаю про теперішню родину Волтерсів. Історія, яку розповіла нам Ліберті, стосувалася лише минулого. Але пройшло стільки років з тих подій! Люди змінюються, їхнє життя може влаштовувати такі повороти, що не достатньо буде і однієї книги описати усі наслідки.
   Треба все ж поговорити з кимось із місцевих. Розпитати про те, як склалася доля Волтерсів. Мабуть, сьогодні не найкращий момент для бесіди з Артуром. Він навряд захоче пригадувати болісне у мить свого сяйва і овацій.
   Коли з офіційною частиною було нарешті покінчено, усі перейшли до більш неформального спілкування. Стільці були при­брані, на подіум вийшли музиканти зі своїми інструментами. Зліва під китицями гліциній на розставлені фуршетні столи винесли закуски.
   Артур усе ще приймав поздоровлення. Його письмовий стіл стояв недалеко від імпровізованої сцени, заповнений кипою книжок, які автор підписував для всіх охочих.
– Я візьму нам один екземпляр, – запропонувала Клер.
– А я візьму нам текіли.
   Клер легенько штовхнула мене.
– Я буду шампанське, а ти воду, ти за кермом. Не хочу йти до готелю пішки.
   Не дивлячись на стандартну для подібних офіційних заходів алкогольну карту, сьогодні нас обслуговував бармен. Молодий хлопець, схожий на студента, розливав вино, робив коктейлі. Чи не занадто багато пафосу Артур надав цьому ве­чору? Ми ніби святкуємо чиїсь заручини.
   Я попросив у бармена спрайт, але хоча б з краплею алкоголю, бо в мене ось-ось почнуться флешбеки з маминих благодійних вечорів, де мені не можна було пити алкоголь, але потрібно було слухати лицемірні промови та плітки поміж столиків.
– Крутий годинник! – відмітив, ніби ненароком, бармен. – Це де так добре платять журналістам, щоб вони могли дозволити собі подібні аксесуари?
   На моїй шиї висів бейдж з ім’ям та назвою моєї вигаданої редакції. Вперше в житті мені стали в пригоді навички гра­фічного дизайнера.
– Гадки не маю. Якби знав, то не стажувався б у друго­сортній газеті. Це подарунок від батька на випускний.
   Правда лише на половину. Годинник, що усіх так вабить, батько подарував мені на честь мого вступу до коледжу. Він хотів, аби я вчився у Гарварді керувати бізнесом, але змушений був прийнятий мій вибір. Цей годинник був таким собі зна­ком примирення.
– А чи у кейтерингу добре платять? Можливо, мені варто звільнитися з моєї безоплатної роботи, – я підтримав розмо­ву з барменом. Схоже, що той не проти побалакати з гостями. А якщо смикнути за потрібні ниточки, може бути, він ска­же більше, ніж дозволено.
   Хлопець весело фиркнув.
– Це одноразовий підробіток. Лише на цей вечір. Так-то я працюю баристою у кав’ярні «Кавова гуща». Це майже в центрі Пембруку. 
   А ось і потрібна ниточка! Я охоче вчепився у цю тему. Однаковий досвід дозволяє зблизитися з будь-якою незнайомою людиною. Десять хвилин жартів, зрозумілих лише баристам, і ось вже між нами майже свійська атмосфера.
– То чому взявся за цю роботу? Волтерси щедро платять за обслуговування? – спитав я з ноткою байдужості у голосі. Не хочу, щоб Оуен, як ми тепер вже представилися один од­ному, відчув мої маніпуляції.
– Не сказав би так. Коул, може, і не поскупиться, а от з Артура спробуй ще здерти своє. Погодився сьогодні попра­цювати лише тому, що дуже хочу купити байк. Тут будь-яка робота згодиться.
   Я озирнувся через плече в бік Артура Волтерса, який кожному, хто підходив до нього за книгою, вважав за потрібне приділяти по десять хвилин. На щастя, моє Сонечко має ку­пу терпіння. Перевірено майже трьома роками дружби.
– А, на перший погляд, містер Волтерс здається досить великодушною людиною, – зауважив я.
   Оуен знову фиркнув. На цей раз зневажливо.
– Перший погляд буває помилковим. Те, що Артур широко всміхається, ще не значить, що він не відкусить тобі руку, якщо ти потягнешся за чимось, що належить йому.
   Я кинув зацікавлений погляд на самого бармена. У його словах відчувалася особиста неприязнь.
– Я думав, таке властиве більше старшому з трьох братів.
– Бачу, ти вже довідувався про Волтерсів, – хитро всміхнувся Оуен. – Чесно кажучи, їх усіх трьох відкритими душами не назвеш. Та й, мабуть, у всьому Пембруку не знайдеться жодної людини, хто б хотів у ті душі зазирнути. Чисто моя думка.
   Я простягнув Оуену свій стакан, а разом з тим і хруску купюру.
– Повтори, будь ласка. І подробиць теж додай. 
   Очі Оуена загорілися. Побачив, що на мені можна заро­бити. Добре, що я теж вмію грати у цю гру.
– Яких подробиць?
– Наприклад, що не так з братами Волтерсами?
   Оуен огледів майданчик. Я терпляче зачекав, поки він зробить коктейль для леді у червоній сукні.
– Октавія Волтерс, – промовив він, нахилившись до мене, коли жінка, виляючи стегнами, попрямувала до групи чоловіків, яких раніше Артур представив як колег-професорів, дя­куючи їм у своїй промові.
– Хто?
– Та леді у червоному. Дружина Кілліана Волтерса.
   Я прослідкував поглядом за Октавією. Ефектна, і, видно, вже трохи сп’яніла.
– Єдина з цієї родини, кого місцеві поважають, і з ким не проти мати справу. Тому що інколи усім нам здається, що во­на і сама ненавидить Волтерсів.
– Є за що?
– Завжди знайдеться причина. Будь-яка жінка зненавиділа б свою родину, якби дізналася, що її хоче вбити власний чоловік.
   Так. А ось це вже цікаво. Схоже, що Гаррет не зводив наклепу на Волтерсів. Щось з ними дійсно не так.
– Просто підозри чи є підтвердження?
Оуен зітхнув.
– Моя тітка працює медсестрою у лікарні в Пірісберзі. Розповідала, що десь років тринадцять чи п’ятнадцять тому місис Волтерс привезла швидка. Симптоми отруєння. Ледве вирвали з рук смерті. Але визначити, що то була за отрута, так і не змогли. Октавія оклигала, але ще перебуваючи в лікарні, як тільки прийшла до тями, то заборонила пускати до себе в палату будь-кого з братів Волтерс. Навіть власного чоловіка. Пояснила тим, що тримає образу на них після сімейної сварки. Але моя тітка стверджує, що Октавія точно знає, хто її отруїв, і чим саме.
– Які причини на те? Навіщо Кілліану вбивати власну дружину? Існує розлучення.
   Оуен знизав плечима.
– А ще існує страхування життя. Та хто ж знає, що було насправді! Але ніхто б не здивувався, якби Кілліан дійсно це зробив. Він завжди був тим, хто зі смертю водить дружбу.
– Поясни.
– Мій батько вчився разом з Кілліаном Волтерсом в одно­му класі. Казав, що той не завжди був диваком. Але після того, що трапилося із родиною Мерроу, його наче перемкнуло. Став похмурим, почав вештатися кладовищем, зацікавився окультизмом, носив тільки чорне та сіре. Не дивно, що зрештою став судмедекспертом. Працює у морзі, серед мерців, наче сам Аїд.
– Так, стривай, – перервав я Оуена. – Хто такі Мерроу, та що з ними трапилося?
   Бармен відвернувся на обслуговування чергового гостя, але після того, як той пішов, розмову не продовжив. Я дістав ще одну двадцятку і простягнув Оуену. Оплата пройшла успішно.
– Це сталося на початку 70-х років. Тоді моєму батькові було десь дванадцять приблизно. У Пембруку оселилася родина Мерроу: Джейсон, Маргарет, та їхні діти Патрік і Люсі. Джейсон Мерроу працював агентом з нерухомості, мав свій офіс у Пірісберзі. Маргарет Мерроу втілювала у собі зразкову домогосподарку сімдесятих: завжди охайна, з пишною укладкою, привітною посмішкою та невичерпною енергією. Патрік був одного віку з моїм батьком та Кілліаном. З останнім вони одразу знайшли спільну мову. Почали приятелю­вати, гуляти разом на вихідних. За пів року добряче так здружилися. А потім трапилося нещастя: молодша сестра Патріка Люсі отруїлася беладоною. Їй було всього чотири. Безглузда смерть за недоглядом матері. Хоч ніхто і не звину­вачував Маргарет у смерті доньки, але дивилися косо. Іде­альний фасад дав тріщину.
   Оуен знову перервався на коктейль для похилого чоловіка. Я знайшов очима Клер. Вона якраз розмовляла з Артуром. Він широко усміхався їй, але його очі виказували щось зов­сім інше. Він дивився то на Клер, то шукав когось поглядом у натовпі. Хвилювання? Чи занепокоєння? Що це?
– Так ось, – продовжив Оуен, – для всіх у Пембруку стало шоком родинне нещастя Мерроу. Ледве не все місто при­йшло на поховання виказати своє співчуття. Мій батько був на тих похоронах. Тоді мала Лілі тільки народилася, тому від Волтерсів були лише Кілліан із братом. Про Лілі ти знаєш?
Я кивнув. Про Лілі я знав. Але чи все?
– Ну от. Після смерті Люсі Кілліан з Патріком стали ще дружніші. І якось почали сторонитися дружби з іншими. Ніби мали якісь свої таємниці. Тоді Кілліан ще не був таким ди­ваком. А через трохи більше пів року сталося ще страшніше: Маргарет Мерроу переплутала пастернак з болиголовом. І чоловік, і син померли за одну ніч.
   Чорт! У Пембруку сімдесятих років смерть влаштувала справжні жнива. Адже перша Лілі теж померла невдовзі. І, до речі, також від беладони.
   Я знову глянув на Клер. Вона робила спроби завершити розмову з Артуром і нарешті вже піти від нього. Але Артур ніби не хотів її відпускати, доки не знайде когось у натовпі. Хотів її із кимось познайомити? Я був готовий піти по Клер будь-якої миті.
– От після похорон Патріка з Кілліаном щось трапилося. Він ставав усе більш похмурим, більш дивним. Батько каже, що коли через три дні місис Мерроу повісилася, Кілліан кинув фразу у школі, яка дала привід чуткам, що він щось знав. Нібито він сказав, що вона явно неправильно усе розрахувала.
   Клер нарешті вирвалася з лещат Артурової уваги і поспішила до мене.
– Усе гаразд? – запитав я, щойно її рука ковзнула у мою долоню. 
– Мені потрібна текіла, а не шампанське, – прошепотіла моя дівчина і змучено всміхнулася. 
   Я попросив бармена зробити коктейль для неї і поклав перед ним ще одну купюру. Клер лише підняла одну брову в німому запитанні.
– Не усі, хто ставиться до смерті філософські, є диваками. Якщо Кілліан не різав котів та щенят, його дарма затаврува­ли адептом чорної магії, – відповів я Оуену.
– Ого, у вас тут розмови куди цікавіше! – промовила Клер та зробила ковток з мого стакана.
– Через чотири роки у лісі знайшли мертву Лілі Волтерс зі жменею ягід беладони у руці. Їй ледве виповнилося п’ять. Що вона робила в лісі сама? Чому взагалі туди пішла? – змовницьки прошепотів Оуен. – От тобі і чорна магія.
– Гаразд, причини, чому Кілліана вважають дивним, зро­зумілі. Але через що така сама репутація у його братів?
   Оуен трохи помовчав. Очевидно, фільтрував інформацію.
– Артур завжди ходив, задерши носа догори. Ніби ми всі негідні його. Він дуже схожий на матір, стару місис Волтерс. Та теж дивилася на всіх зверхньо.
– Зарозумілість стала приводом для загального недолюб­лювання? Це не така вже й рідкісна риса характеру, – зауважив я.
– Через зарозумілість з ним уникають спілкування, а ось не люблять його через те, що у старшій школі він побив дівчину. Відлупцював так, що на ній місця живого не залишилося. Реймонд Волтерс тоді зам’яв цей конфлікт. Заплатив родині дівчини за лікування та щось типу моральної компенсації. Але з того часу приязна посмішка Артура Волтерса нікого не обдурить: під маскою високоморальної людини ховається звір, що рве волосся і душить заради втіхи.
   Я помітив, як Клер смикнула плечима, ніби її шкірою пробіг холодок.
– Змерзла? – тихо спитав я, поклавши руку їй на оголене плече. Холодне. Я зняв піджак і загорнув у нього Клер попри її запевняння у тому, що їй не холодно.
– Але ж ніхто не вважає Артура причетним до дивних збігів у смертях сестер? Лише Кілліана чорнять.
– Взагалі-то, коли померла друга Лілі, то Артурові було вісімнадцять, і він усе ще був тут. Кілліан ще вчився в університеті, але він приїхав на вихідні як раз в ту суботу, коли знайшли мертвою другу дівчинку. Тому...
– А скільки було Коулу?
– Не знаю точно. Він ще у середній школі вчився. Як­що чесно, мені здається, що Коул найбільш нормальний з бра­тів. Він фармацевт, працює в аптеці у Пірісберзі. У нього була дружина, але вона пішла від нього у перші роки шлюбу. Не склалося. Дітей не має. Завжди ввічливий та привітний. Його навіть трохи шкода. Жінки розбивали йому серце по черзі. Хоча він вважається найпривабливішим неодруженим чоло­віком у всьо­му Пембруку.
– Тоді, що з ним не так? – приєдналася до розмови Клер.
– Не знаю, може усіх відлякує його сад, – припустив Оуен.
– Немає нічого поганого у тому, що чоловік вміє догляда­ти за садом. Та й професія садівника здебільшого асоціюється з чоловіками, – заступилася за молодшого з Волтерсів Клер.
– Ага, так-то воно є, але сад, який плекає Коул, сповнений смерті. Це сад отруйних рослин.
   Ми з Клер переглянулися. Добре, усі троє братів незбагненно дивні.
– Сад отруйних рослин? Як сад Алнік[63] в Англії?
– Не знаю, що там в Англії, а тут у Коула справжнє коро­лівство убивчої краси. Тому Октавія і заборонила наближати­ся до своєї палати усім трьом Волтерсам. Будь-хто з братів міг скористатися тими квітами, що ростуть за цим будинком.
   Я і Клер перевели погляд на маєток. Дві родини майже в один і той самий короткий відрізок часу втратили своїх дітей. Обидві історії просоченні отрутою.
– Оуене, а як давно існує цей сад? – обережно поцікавився я.
– Ну, мені двадцять три. І сад вже існував, коли я народився. Я одного разу допомагав Коулу в тому саду. Йому потрібно було зварити металеві арки, щоб ними плівся плющ, а мій батько будівельник. Взяв з собою на підробіток. Правду ка­жучи, сад і справді красивий. Стільки неймовірно гарних квітів, дарма, що отруйних! Коул сказав, що ростить їх не лише для краси. Багато отруйних рослин використовуються у фармацевтиці. Так би мовити, він має науковий інтерес до них.
– Таке захоплення може стати зброєю для когось, хто має нечисті наміри. Я не лише про братів. Тут територія, як я ба­чу, відкрита. Будь-хто може залізти до саду і зірвати отруйних квітів з метою отруїти іншу людину. Там є відеонагляд?
– Має бути, – невпевнено відповів Оуен. – Я б поставив. У тому саду є дещо набагато цінніше за рослини.
   Я рефлекторно піддався вперед. Бармен теж.
– У Волтерсів купа землі, – прошепотів Оуен, – а вони не фермери. Реймонд Волтерс придбав землю, бувши звичайним архітектором. Але за які такі статки? Подейкують, що Реймонд мав чим шантажувати місцевих шерифів, мера та інших представників влади. І ті “важелі впливу” зберігають­ся десь на їхній землі і по нині.
   Ми примовкли, поки Оуен відкорковував шампанське для двох жінок у ділових сукнях-футлярах.
– Родина оповита чутками, – нарешті промовив я. – Віри­ти можна лише третині з усього того.
– Ну, особисто я вірю в те, що Волтерси мають чим під­крутити гайки. Запитайте себе: чому у родині помирає від от­руєння донька, через чотири роки на тому самому місці зна­ходять мертвою другу доньку з тими ж причинами смерті, а поліція визнає це просто нещасним випадком? Хіба не дивно? Дві однакові смерті і ні одного розслідування.
   Оце вже слушна думка. Гаррет не хотів, щоб я цікавився Ляльковим будинком через те, що це може бути небезпечно. Але у світлі того, що я сьогодні почув, історія тепер здається мені зовсім іншою. Ще більше заплутаною та ще більше далекою від розуміння того, як же це все пов’язано зі мною та Клер?
   Я випрямився на стільці, і мій бейдж на шиї дзвякнув об стакан зі спрайтом. Цей звук привернув увагу Оуена, і лише тоді він згадав, що взагалі-то розмовляв із журналістом.
– Ти тепер усе це використаєш для статті? – запитав він понуро, ніби відчув провину через свою відвертість із гос­тем. Негарно мити кісточки хазяїну вечора, стоячи у шести ярдах від нього.
– Даю тобі слово, що ні. Ця розмова була лише для моїх вух і ні для чиїх інших.
   Оуен кивнув, але відійшов від нас трохи далі, ніби боявся, що я продовжу допит. Та я не сильно хотів розмов. Тепер усю мою увагу зайняло дещо цікавіше.
– Ходімо, поглянемо на перлину Волтерс-хауса.
   Я тримав Клер за руку, коли ми зійшли з тераси у темряву вечора і попрямували по мощеній доріжці, що вела в бік від будинку та вечірки. Можна було не шукати сад. Він мерехтів рожевими вогниками у далині, ніби маяк. Чи все ж ніби ліхтар, що приманює легковірних метеликів?
   Сад було обнесено кованою огорожею з тих самих елементів, що й головні ворота при в’їзді. Простягни руку через прути – і ось вже у твоєму кулаці синьоокий аконіт. Не дуже надійні міри безпеки. Це підтвердила і калитка, яка легко піддалася, коли я турнув її від себе. Я очікував почути звук сигналізації, але натомість почув короткий скрип петель. 
   Перед нами відкрився тихий сад, повний смертоносної краси, небезпечної і чарівливої. Тьмяне світло нічної підсвітки, що тяглася понад доріжками вздовж, окреслювало обриси квітників, грядок, та високих ящиків з висадженими рослинами. Доріжки, що петляли від однієї клумби до іншої, були викладені широкими плитами, даючи простір для безпечного пересування повз мовчазних убивць.
   Тут росли кущі, квіти, дерева... Вони б могли бути окра­сою будь-якого двору, будь-якої вази, але замість захоплення, викликали тільки жах. Вони навіть не можуть кинутися на мене, але все одно я відчував себе вразливим.
– Гадаю, нам варто повернутися, – промовила позаду мене Клер. – Погана ідея: йти дивитися на отруйні рослини вночі. Вони і вдень загрожують вбити тебе, а тут, у темряві...
– Я не збираюся нарвати тобі букет, Сонечко, заспокойся. Вдень нас сюди точно ніхто не пустив би.
– І все ж, Дене, тут якось моторошно. Навіщо ми тут? Це ніяк не стосується Лялькового будинку. Ходімо звідси.
   По центру саду був розбитий круглий квітник, у центрі якого стояла скульптура футів сім заввишки. Людське серце із білосніжного каменю пронизували під різними кутами стріли зі срібними наконечниками. Вони так чітко відбивали штучне світло, що вдень від сонячного могли б засліпити. Невже це справжній метал?
   Я зробив крок до клумби. Вона була зовсім невеликою в діаметрі, засаджена невисокими квітами, схожими на сердечко, з якого падає краплина. Вдало ставши, можна схопитися рукою за одну зі стріл. Я обережно потягнувся і торкнувся на­­конечника стріли. Холодний метал. І гострий! Хто буде за­точувати елементи скульптури?
– Чарівні боби! – раптом скрикнула Клер.
   Я обернувся до неї, не зрозумівши про що вона. У напівтемряві важко визначити колір щічок, але я впевнений: Клер зблідла, наче побачила привида. Її прекрасні очі стали вели­кими, мов у нічної сови. Я прослідкував за тим, куди вона спрямувала свій погляд. Біля моїх ніг, попід квітами, серед мульчі лежали зелені камінчики. Точніше, вони ніби випро­мінювали тьмяне зелене світло. Я обережно присів і узяв до рук один із них.
– Чорт забирай, а ти маєш рацію! Це дійсно боби. Схоже на великі квасолини, вкриті чимось люмінесцентним.
– Якщо їх посадити, то з них виростуть великі бобові стебла аж до неба. А видершись на небо і прямуючи стежкою, вздовж якої цвіте вереск, можна дійти до будинків із фруктового льоду, що належать велетням.
   Я вражено дивився на Клер. Вона, наче застигла. Її руки зім’яли спідницю сукні у кулаки.
– Це щось із казки про бобові стебла? Там ніби не так трохи було.
– Ні, – вона повільно захитала головою, не відводячи очей від зеленого бобу, що лежав на моїй долоні. – Так сказав... Джек.
   Я перевів погляд на грядку. Десятки бобів, що світяться. Просто декор.
   Я все ще був навпочіпки, коли помітив, що п’єдестал, на який спирається скульптура, має знизу нішу, в яку вставле­ний ящик з такого самого матеріалу. Неозброєним оком точ­но не помітити. Але з мого ракурсу видно, як цей ящик прищемив листя, коли його засовували на місце.
   «Тримай у серці надію, любов і таємниці». Це не просто девіз, а прямий наказ до дії. Не якесь абстрактне серце, а конкретно це, у саді отруйних рослин.
   Я підійшов до Клер та дістав з внутрішньої кишені свого піджака хустинку, щоб обмотати руку. Я не знав, яким чином проявляються захисні механізми рослини, що росте на тій грядці, але не треба забувати: тут кожна рослина отруйна.
   Обережно ступив на грядку, пильнуючи, щоб квіти не торкалися відкритих частин тіла. Доведеться потім викинути цю сорочку.
   Провівши рукою по гладкій поверхні ящика, я не намацав жодного виступу чи виїмки. Але ж якось він має вийматися звідти. Повинно бути щось, щоб схопитися та витягти той ящик. Ще й ці стріли заважають підлізти ближче.
– Не знаю, як це назвати: зухвальство, сміливість, чи дурість – влізти до отруйних рослин посеред ночі.
   Голос, що пролунав у тиші, мов грім, не належав Клер. Це був чоловік. І хоча він не звучав люто, я точно знав, що один з Волтерсів нас впіймав.
   Я різко випрямився, забувши про конструкцію скульптури наді мною. Короткий спалах болю промайнув у місці між шиєю та плечем. Я інстинктивно схопився голою рукою за шию. Щось тепле просочилося крізь мої пальці. Краплина поту пірнула під комір і побігла до ключиці вниз і далі. По­ту? Ні. Кров.
   Я повернувся до Клер, яка дивилася в бік калитки, звідки пролунав голос.
– Думаю, що за цю невеличку екскурсію без гіда, я не візьму з вас плати. Бачу, за мене це зробили мої хижі квіти.