Глава 16

Глава 16

В державі данській завелась гнилизна

Денієл

   Кеннет Андерсон, батько Мітча, завжди був для мене прикладом для наслідування. Не тому, що він має блискучу кар’є­ру адвоката, дорогий автомобіль і великий заміський котедж. Не через те, що наближаючись до свого п’ятдесятиріччя, він за­лишався у чудовій спортивній формі і міг прикрасити со­­бою обкладинку чоловічого журналу «GQ». Головна при­чина, чому я хотів бути схожим на нього, полягала у тому, що саме такого батька, як містер Андерсон, я мріяв мати.
   Кеннет був у міру суворим і люблячим. Він міг посварити Мітча за якусь безглузду витівку, придумати йому покарання, а потім додати: “І все одно я тебе люблю, сину. Сьогодні можеш позлитися на мене, але завтра я чекатиму на конструк­тивний діалог. Продумай лінію захисту чи визнай мою правоту”. В його вустах вирок Мітча звучав м’яко, по-батьківськи.
   Я ніколи не бачив Кеннета у гніві. Він не кричав на сина. Його голос ставав гучнішим, наче на засіданні суду, але не переходив на розлючений крик. Думаю, для адвоката контролювати власні емоції є першочерговою навичкою.
   Містер Андерсон приходив на усі змагання Мітча, чим би той не захоплювався. А якщо не міг бути присутнім, то це робила місис Андерсон.
Одного разу я зізнався Мітчу, що заздрю йому і хотів би мати таку родину, як у нього. Мітч сумно посміхнувся тоді і сказав мені: “А я хотів би твою”. Я його не зрозумів. І не перепитав. Вирішив, що це через мою сестру. Мітчелл – єдина дитина у батьків, які люблять сина, але головною цінністю для обох залишається кар’єра, а не родина. Тому другу дитину народжувати не стали. Можливо, саме тому я так легко проник до їхньої сім’ї, ставши Мітчеллу практично братом. Мабуть, цю спорідненість відчували і самі Андерсони, адже нерідко Кеннет дозволяв собі виховувати і мене теж. Але він це робив у вигляді порад або озвучування власних думок, що ідеально було застосувати до ситуації.
   Якось він сказав мені:
– Запам’ятай, Денієле: якщо тобі потрібен план – вигадай два, а потім ще два. Вигадуй скільки зможеш. А потім вибери серед них один найлогічніший, один найлегший, один безпрограшний, один найшвидший. І тільки тоді дивись, чого вимагає ситуація: прийняти найлогічніше рішення, чи найхитріше, швидке чи обмірковане. Завжди май більше, ніж один план.
   Я не знав, чому батько Мітча дав мені цю пораду, але я нею користуюся кожного разу, як мені потрібно визначити свої подальші дії. Я користувався нею, коли застряг у комі, шукаючи вихід із замкненого кола. Потім, коли вирішив перевірити кожну деталь історії Раяна Гріна. І коли замислився над по­шуком Будинку із синіми дверима. І тепер також, коли нитка, що вела до Лялькового будинку, обірвалася на Гарреті.
   План №1. Поговорити із Гарретом ще раз. Спробувати знайти підхід до нього. Забалакати, вмовити, зіграти на почуттях. Що завгодно, аби витягти із Гаррета максимальну кількість інформації. Це був би безпрограшний варіант, адже Гаррет точно знає не тільки місце знаходження будинку, а й історію, пов’язану з ним. Саме заради історії я і шукаю той будинок. Мало його знайти, потрібно пригадати, чому я зафіксував його в моїй пам’яті. Маркером чого він є?
   Але цей план можна одразу викинути на смітник. Я нізащо не попрошу допомоги у Гаррета. Мені вистачило однієї розмови з ним, щоб переповнитися ненавистю до власної крові.
   Мій тато рідко згадував про свого батька, але це ніколи не було хорошим спогадом. Кожна фраза сочилася злобою, від якої усе завмирало всередині. Я вважав, що тато перебільшує. Що він створив зі своїх спогадів образ ідеального лиходія і сам повірив у нього. Але зустрівши свого діда, я побачив: зло може ховатися не лише у сусідньому дворі чи за поворотом, воно може тихо спати у твоїй ДНК.
   Клер пропонувала самій поговорити з Гарретом, але чорта з два я залишу її з ним. Все одно, що привести ягня до вовка і прив’язати до дерева. Ні, Гаррет не став би говорити з Клер. Він вже побачив, що вона – моє слабке місце. Образити її достатньо, щоб я розлютився і тим самим довів його правоту: від поганого насіння не чекай доброго племені.
   План №2. Стежка Аппалачі. Це маршрут для пішого туризму довжиною у дві тисячі двісті миль, що починається горою Катадін у Мені і завершується горою Спрінгер у Джорджії, охоплюючи чотирнадцять штатів.
   Стежка підтримується завдяки роботі туристичних клубів, некомерційних природоохоронних служб, Службою національних парків та волонтерами у кожному штаті. Організацій досить багато, вони не централізовані. Але чим вони важливі – це людьми. Парковими рейнджерами здебільшого становляться місцеві жителі. Ті, хто ріс в містах поблизу стежки, хто гуляв нею і знає кожен її фут. До волонтерів також записуються небайдужі до стежки люди. Часто це натуралісти та любителі історії, чи туристи, які вже пройшли цим маршрутом.
   Суть плану полягає у тому, щоб зробити офіційний запит до цих організацій. Достатньо розіслати електронні листи з прикріпленим фото Лялькового будинку та попросити впізнати його. Цей будинок не є укриттям і, скоріше за все, не є час­тиною території стежки Аппалачі. Але люди, які працюють у цих організаціях, чудово знають не тільки ділянки стежки. Вони можуть впізнати цей будинок, навіть якщо він стоїть на чийсь приватній території.
   Це не найшвидший план, але досить логічний. Він займе певний час, але точно спрацює. Альтернативою йому є публікація фото Будинку на туристичних форумах, присвячених саме стежці Аппалачі. Можливо, хтось із туристів відхилявся від маршруту, адже шлях перетинає безліч доріг, що дає можливість заїхати до міста для поповнення запасів, ночівлі або звернення по медичну допомогу. Мінусом є те, що люди віку Гаррета, які точно могли натрапити на той Будинок, не сидять на форумах. А я не впевнений, чи досі існує Ляльковий будинок, щоб його могли бачити молоді туристи.
   Інший план полягає у тому, щоб шукати не споруду, а спогад. Чому той будинок називається Ляльковим? Де я міг бачити його, адже я ніколи не був на стежці Аппалачі? Найбільш імовірно, що я побачив фото. Але чиє? Десь в альбомах мого покійного діда? Чи може тітка Джоселін там мандрувала? І як той дім пов’язаний із Клер? Я міг би поїхати до Норфолку та покопатися у сімейних спогадах.
   Враховуючи усе вищесказане, план №2 здається мені найбільш правильним рішенням.
– Якщо у тебе є час зачекати на відповіді від служб, то це дійсно найкращий варіант, – погодилася зі мною Клер, коли ми завели розмову про подальші дії на ранок.
   Було так дивно прокинутися поруч із нею... Ніби ми в іншій реальності, де усі мої фантазії втілилися у життя. Її шовкові локони розсипалися по подушці і лоскотали мою шию, а я тільки те й робив, що всміхався, наче дурень, і горнув Клер до себе. Минуть роки, а я завжди пам’ятатиму цю поїздку, як одну з найщасливіших в моєму житті, і ніякі сімейні чвари не зіпсують цей спогад. У штаті Мен Клер стала моєю дівчиною.
   Я не збирався прискорювати події. Але між нами з нею завжди усе йшло не за сценарієм. І я не маю на це жодних нарікань, адже зрештою ми належимо один одному.
   Ми виїхали з «Червоного Капелюшка» по обіді, але не стали вертатися у Дартмут. У нас ще було три дні для відпочинку разом, і я не гаяв час на усілякі плани. План був один – по­ка­зати Клер найкрасивіші куточки Нової Англії, викликати яскраву посмішку на її обличчі і якомога частіше цілувати.
Усі три дні ми провели на узбережжі Мену. Вдень їли лобстерів, що у цьому штаті є ледве не основною стравою, пили смачне вино, гуляли вулицями та набережними міста, фотографувалися, а вночі плуталися у простирадлах нашого ліжка.
   Побували на фермі, що займається вирощуванням дикої лохини. Зустріли захід сонця на березі затоки. Розпочали особисту колекцію знімків мальовничих краєвидів національно­го парку Акадія. Гранітні скелі, високі сосни, блакитне небо, маяки і двоє закоханих у поцілунку...
   Після обіду у неділю нам вже треба було повертатися до Дартмуту, але разом із тим, як наближався цей момент, все більш сум­ною ставала Клер. Ми якраз виїхали за місто, коли я прийняв рішення і подзвонив Олівії, щоб запитати її, чи не погодиться вона взяти на себе робочі обов’язки Клер до кінця липня.
   Спочатку моє Сонечко протестувала. Хвилювалася, що без неї на роботі станеться кінець світу. Але я вмію переконувати. Клер заслуговувала на хороший відпочинок. І я міг забезпе­чити його їй.
   Ось чому ми відклали пошуки дивного будинку, зосередившись на літній подорожі тихою Новою Англією: на піших прогулянках гірськими парками, вивченні історичних пам’яток та архітектури, на місцевій кухні, оригінальних закладах, маленьких крамницях і великих серцях людей, що проживають у затишному Нью-Гемпширі та мальовничому Вермонті.
   У штаті зелених гір ми затрималися вже понад тиждень. Планували проїхати його за три дні, але в останній день заїхали переночувати до маленького містечка Мейплвуд, що при­чаївся біля підніжжя гір. Єдиний у місті мотель був зачинений на ремонт, але власник мотелю порадив нам запитати у су­сідньому придорожньому кафе про будинок Рут.
   Котедж «Гніздо канарок» стояв на схилі пагорба, поодаль від міста. Раніше там жила стара Рут разом з п’ятьма канар­ками, але її донька продала цей котедж місцевій жінці і забрала матір із собою. Тепер взимку котедж слугує гостьовим будинком для туристів, а влітку стоїть покинутим. Нова власниця котеджу погодилася дати нам його на один день.
   Але варто було нам з Клер прокинутися вранці у спальні, з вікна якої відкривався неймовірний краєвид на Зелені Гори, як я відразу зрозумів по очах Клер – ми залишаємося.
   Будинок і справді був ніби затишним гніздечком для двох. Дві спальні з видом на гори та містечко, простора вітальня з французькими вікнами, сучасна кухня та ванна кімната і величезний задній двір з широкою дубовою терасою, дерев’яними садовими меблями і пишними кущами жовтих квітів.
   У Клер прокинулося натхнення. Ми ще у Гановері придбали ледве не половину крамниці для художників, тому тепер я точно знав, що ми не поїдемо з Вермонту, доки Клер не насититься цими пейзажами.
   День спливав за днем, а нам зовсім не хотілося не те що їхати далі, а навіть вибиратися з котеджу. Клер називала його нашим гніздечком. І хоча то і була його офіційна назва, але з її вуст це звучало як щось, що належить лише нам двом.
   Кожен ранок починався з обіймів і ніжності, потім я йшов на ранкову пробіжку, а Клер виходила пити чай на терасу і спостерігати за тим, як літнє сонце поступово заливає світлом пагорби, лісові прогалини і дахи будинків у Мейплвуді. На сніданок ми їхали до міста, а потім вибирали на мапі містечко в окрузі і подорожували туди. Поверталися до нашого гніздечка тільки під вечір: втомлені, задоволені і щасливі. Та це не зупиняло нас від того, щоб перейти до “десерту”.
   Ми багато гуляли. Багато фотографувалися. Багато сміялися і трималися за руки. Чому мені ніхто раніше не сказав, як це приємно – подорожувати разом з коханою людиною, діли­ти один з одним фантастичні моменти нових вражень та щастя?
   Мій телефон задзвенів у кишені шортів, змінивши улюб­лену пісню в навушниках на рингтон. Я перейшов з бігу на ходу і здивовано глянув на екран смартфона. Ліберті. Як цій невгамовній жінці вдається додзвонитися до мене? У даній місцевості погано ловить мобільний зв’язок. Але тітка дзвонила мені вчора після обіду, коли я їздив до міста за новим обіднім столом (попередній не витримав використання не за призначенням), потім ввечері я отримав сповіщення про пропущений дзвінок. І ось тепер вранці.
   Я поглянув на позначку сигналу. Слабкий, але, чорт забирай, дзвінок від тітки потягнув. І дарма. Я все одно не збирався з нею говорити. Ще в той катастрофічний день сімейного “возз’єднання” я попросив вибачення у Ліберті, подякував за проявлену гостинність, але сказав, що не горю бажанням підтримувати будь-який зв’язок. Видно, Ліберті Феннелл бу­ла іншої думки.
   Я пройшов ще з десяток кроків, поки сигнал пропав, обірвавши виклик, і тоді знову перейшов на біг. За сотню ярдів на мене чекав поворот до нашого гніздечка.
   На порозі мене зустрів запах смаженого бекону та свіжих огірків. На кухні моя дівчина готувала сніданок. Вона глянула на мене через плече і усміхнулася. Коли я збирався на про­біжку, вона ще ліниво потягувалась у ліжку.
– Хіба ми не планували поснідати у тому кафе, де подають пишні млинці? – поцікавився я, знімаючи навушники.
   Я зайшов до кухні і потягнувся за скибочкою огірка. Клер вимкнула плиту і повернулася до двох тарілок, щоб перекласти на них стрічки бекону.
– Може, повечеряємо там. Сьогодні таке світло, що буде гріх його впустити. Зараз поснідаємо, і я сяду писати вид на Мейплвуд, – пояснила вона і понесла наші тарілки на терасу. Я взяв столове приладдя і пішов слідом за нею.
   Клер поставила тарілки на дерев’яний столик і облизнула вказівний палець, яким випадково влізла до бекону. Я уважно прослідкував за цим жестом. На ній була проста літня сукня  на лямках зі світло-лимонного батисту, тому її ключиці та плечі вже трохи підрум’янило сонце. Я не втримався від того, щоб ніжно вкусити її за те саме плече. Вона засміялася.
– Хм... Тоді я зберу новий стіл. Нам негайно потрібно його перевірити на міцність.
   Світлі веснянки Клер сором’язливо сховалися під рум’янцем. Обожнюю її рум’янець. І те, що не дивлячись на нашу з нею близькість, вона все одно інколи ніяковіє від моїх натяків чи компліментів. Вона соромиться того, як червоніє. Каже, це прокляття усіх рудих – видавати свої почуття без бажання. А мені подобається.
– Тебе не вчили батьки, що за стіл треба сідати у чистому одязі? – запитала вона, зухвало задерши носика. 
– Я планував прийняти душ. Але тобі доведеться мені допомогти з цим. Я не можу лишити голодну жінку наодинці з беконом.
   Я залишив легкий поцілунок в тому місці, де щойно була лямка.
– Тоді тобі краще поквапитися, Дене. Через п’ять хвилин голодна жінка перетвориться на розлючену, і ми перевіримо стіл на міцність іншим способом.
   Це були мої перші серйозні стосунки. Зазвичай пара починає жити разом через тривалий час у відносинах. Ми з Клер почали жити разом на третій день. Технічно, то був один готельний номер на двох. Але тут, у «Гнізді канарок», це здавалося правильним і комфортним. Мені подобалося засинати і прокидатися разом з Клер, приходити додому і бачити її, зай­няту то читанням, то малюванням, то приготуванням. У мені прокидалися дивні почуття, які ніколи раніше не змушували мене так радіти та посміхатися.
   Після душа я натягнув останню чисту футболку і вийшов на терасу до сніданку, зробивши подумки помітку влаштува­ти прання після того, як розберуся зі столом.
   Ми закінчили зі сніданком, коли мій телефон несподівано задзвенів. Я глянув на екран. Знову Ліберті.
Чотири дзвінки за два дні. Певно, щось сталося. Єдина при­чина, з якої вона могла мені так наполегливо дзвонити – це смерть Гаррета. Або раптова хвороба. Усе одно це мене не стосується.
– Сигнал пропаде, відповідай вже, – зауважила Клер, по­косившись на екран телефону.
– Не думаю, що хочу цієї розмови, – зізнався я.
– Що як їй потрібна твоя допомога?
   Я невдоволено скривився. Чим я міг їй допомогти? Але все ж таки відповів на дзвінок.
– Невже мені вдалося додзвонитися? – пролунав саркастичний голос тітки у слухавці, щойно почалася розмова. Я був змушений визнати, що відчув певне полегшення всередині: вона не плакала і не панікувала, а отже, нічого страшного не сталося. – Я була впевнена, що ти або ігноруєш мене, або десь у горах поза зоною досяжності.
– Обидва варіанти правильні. Сигнал слабкий і будь-якої миті може зникнути, тому Вам краще одразу перейти до діла, місис Феннелл.
– Ліббі, – поправила вона мене. – Де ти, Денієле? Ми можемо зустрітися?
– У Вермонті, і не бачу причин повертатися до Мену.
– Гаразд. Я можу це зробити і телефоном.
– Що зробити?
   Ліберті зітхнула, ніби збиралася із силами.
– Денієле, я пам’ятаю, що ти шукав Гаррета, щоб розпитати про будинок у лісі. Так ось, племіннику. Я знаю, де знаходиться Ляльковий дім, і історію, що пов’язана з ним.
   Клер, яка чула розмову, дзвінко поставила келих на стіл і сангрія розплескалася довкола. Я завмер. Чи це могли бути хитрощі? Навряд. Які на те підстави? А якщо ж це правда, то чому Ліберті вирішила розказати лише тепер?
   Вгадавши мої думки, тітка додала:
– Я поговорила з Гарретом. Він не дуже хотів про це зга­дувати, але я переконала його: картрайтівська впертість ніко­ли не дасть тобі просто так забути про свої пошуки. Якщо є причина, з якої тобі не варто шукати той будинок, то ти маєш про них знати.
– А вони дійсно є?
– Є. Я розповім тобі, але попрошу послугу за послугу.
   Так і знав, що будуть умови!
– Схоже на ділову угоду, а не сімейну розмову, люба тітонько, – я не став приховувати свого розчарування.
– Поки що наш з тобою сімейний зв’язок слабкий, але у цьому і є суть послуги у відповідь. Я розповім тобі усе, що мені вдалося дізнатися, а ти натомість даси слово не ігнорувати моїх дзвінків і приїжджати до нас хоча б двічі на рік. Я хочу, щоб ми були родиною, Денієле. Ті образи між Гарретом і Максом. Вони не стосуються моїх дітей і тебе. Хочу бути тіткою по-справжньому.
   Я зітхнув. Якщо залишити емоції, то немає жодної причини не спілкуватися із родиною Феннелл. Але чомусь ця угода здавалася ножем у спину моєму батькові. Раніше я б цим скористався без вагань.
– Чому б тобі не встановити ці родинні зв’язки з моїм батьком, а не зі мною?
– Думаєш, я не намагалася? Боже, Денієле, я стільки років витратила на переконання Макса, що час забути старі образи! Але вони надто глибокі. У мого чоловіка немає племінників. Ми самі. Але є ти і Прімроуз. Я втратила можливість спостерігати за твоїм дорослішанням, але не хочу повторити те саме і з племінницею.
– Вибач, Ліберті, але моя сестра не йде в комплекті зі мною. 
– Час покаже.
   Знайшла вівцю, що відбилася від отари! Що ж, на її місці я зробив би те саме.
   Я глянув на Клер, яка уважно спостерігала за мною. Ми йшли з нею довгим шляхом до загадкового Будинку із синіми дверима. Ліберті пропонувала короткий шлях. Ціна не така вже й ве­лика, особливо якщо це відкриє мені забутий спогад. Або ключ до кошмарів Клер.
– Гаразд. Я приймаю твої умови. Викладай, що тобі роз­повів Гаррет.
– По-перше, Денієле, я хочу сказати, що Гаррет не став розповідати тобі про той Будинок не тому, що ти син Макса, а тому, що ти його онук.
– Як це розуміти?
– Ти можеш думати, що Гаррет тебе ненавидить. І впев­нена, він це підтвердить. Ти сказав йому за сніданком, що треба добре знати людину, аби судити про неї. Я з цим згодна. Я знаю Гаррета краще за тебе. Повір мені, він ніколи не зізнається, що був радий побачити свого онука. Попри вашу свар­ку він не хоче, щоб ти встряв у неприємності. А від тієї історії з будинком прямо таки тягне чимось нехорошим.
   Я промовчав на рахунок Гаррета. Звісно, що Ліберті буде намагатися примирити дві розсварені сторони. Я не куплюся на казочку про люблячого дідуся. Цей дідусь був готовий зустріти мене з дробовиком.
– По-друге, знаючи тепер історію, пов’язану з тим будинком, я вважаю, що Гаррет має рацію: не варто шукати його, Денієле. Можеш знайти зовсім не те, що очікуєш.
– Ліберті, я поки що не почув жодної причини цього не робити. Може, вже перейдемо до тієї страшної історії?
   Ліберті коротко зітхнула. Я поклав телефон на стіл і увімкнув гучномовець, щоб Клер також могла почути цю історію.
– То був 1988 рік. Гаррет і його старий друг Джордж Фітц вже кілька років поспіль разом час від часу мандрували стежкою Аппалачі. Обом вже було по п’ятдесят, і вони не володіли здоров’ям спортсменів. Проходили невеликий відрізок шляху, сходили з маршруту біля найближчого міста, а через деякий час поверталися туди, щоб продовжити свій шлях стежкою. Вони йшли з півночі на південь, і на той раз їхній відрізок шляху пролягав через Вірджинію.
   Ми з Клер переглянулися. То Ляльковий будинок знаходиться у Вірджинії?! З одного боку, це досить логічно. Ми з Клер обоє з Вірджинії і потенційно могли бувати в одних і тих самих місцях. Ну який вірджинець не приїздив до Джеймс­тауну, наприклад? Або не відвідував національний парк Шенандоа? З іншого боку ні я, ні Клер не були і близько до стежки Аппалачі раніше.
– Десь під кінець маршруту Джорджу стало зле, – продовжила Ліберті. – Він страждав від високого тиску, і тому було прийнято рішення спуститися до найближчого міста, заночувати там, а на ранок, якщо самопочуття Джорджа покращиться, продовжити подорож. Найближчим населеним пунктом виявився Пірісберг. Вони ледве знайшли собі номер у мотелі, оскільки туристичний сезон був у самому розпалі. Згодом Джорджу дійсно стало краще, і вони вирішили прогулятися містом, десь повечеряти. Вони знайшли якусь піцерію, зро­били замовлення, і неочікувано впізнали в одному з відвідувачів, що там були, їхнього спільного знайомого з Мену. Він вже багато років живе у Пірісберзі і давно не був у рідному штаті.
– Як звати знайомого? – одразу запитав я. Цей чоловік міг стати ще однією ниточкою, що приведе до Будинку.
– Родні. Але Гаррет знає, що він помер років п’ять тому, – відповіла Ліберті, одразу задушивши мою надію на додаткову інформацію з іншого джерела. – Зустрів молодшого брата Родні, який живе в Огасті. Денієле, просто дослухай до кінця.
   Я мовчки відкинувся на спинку стільця. Клер пересіла до мене ближче і сперлася підборіддям на руки, продовжуючи мовчати, аби не виказати своєї присутності. Не знаю, чи хотіла Ліберті конфіденційної розмови.
– Так ось. Родні підсів до друзів і між ними зав’язалася тепла розмова про минуле, про те, як склалося життя і таке інше. Спливали години, та атмосфера перемінилася, коли до піцерії зайшов високий молодий чоловік весь у чорному. Як згадує Гаррет, незнайомець мав близько шести футів і п’ять дюймів росту, в’юнке чорне волосся і дуже бліде обличчя, на якому, мов два обсидіани, похмуро блищали чорні очі. У гол­лівудських фільмах у таких чоловіків закохуються усі жінки по обидва боки екрана, але у житті від незнайомців з темним поглядом повзають мурахи по шкірі.
   Мені хотілося сказати Ліберті, що темний погляд абсо­лютно не залежить від кольору очей. У самого Гаррета були зелені очі. Звісно, із віком вони потьмяніли, але пітьма усе ще проглядала крізь зіниці, шукаючи слабкі душі, що можна зжерти.
– Гаррет сказав, що поява незнайомця змінила атмосферу не лише за їхнім столиком. Багато хто з присутніх замовк і від­вів погляд від молодого чоловіка. Джордж підняв свій фотоапарат, щоб сфотографувати незнайомця, але Родні його зупинив зі словами: “Не буди лихо, поки спить тихо”. Джордж припустив, що чоловік має якесь відношення до кримінального світу, але Родні якось неоднозначно похитав головою. “Не знаю, чи мав місце кримінал, – прошепотів він, – але смерть для нього, наче рідна сестра”.
   Ми з Клер знову переглянулись. Вона хотіла щось запитати, але потім потягнулася до свого телефону і відкрила замітки. Я подумав, що варто зізнатися Ліберті, що зі мною поруч Клер. Але тітка не робила пауз.
– Коли незнайомець у чорному забрав піцу і вийшов із закладу, Гаррет і Джордж, звісно ж, поцікавилися у друга, що тільки-но було. І Родні не дуже охоче розповів місцеві пліт­ки. Я підкреслюю, Денієле, – плітки. У кожному маленькому містечку є родини, чиє прізвище оповите чутками і пересудами. У Грінвіллі така честь, до речі, належить Картрайтам. А після твоєї появи там, тепер гикається кожному члену нашої родини.
– Я не вчиняв скандалу, не перебільшуй, – заперечив я тітці. – Я розмовляв лише із Гарретом і досить спокійно.
– То ти знайшов будинок діда за покликом серця чи запи­тав у когось дорогу?
   Питання не вимагало відповіді. Я дійсно пригальмував бі­ля кафе і поцікавився у місцевих, де проживає Гаррет. Що ж, якщо йому тепер заважають плітки, то я не відчуватиму за це своєї провини.
– Що розповів Родні? – я знову повернув нашу розмову до потрібного напрямку.
– Родина Волтерсів живе під траурною вуаллю вже дуже довго, щоб жителі Пірісбергу могли пригадати їхні справжні обличчя. Для них ця родина назавжди залишиться оповитою таємницями, нещастями, дивацтвами і смертю.
   Розпочати треба з того, що родина Волтерсів переїхала до Пірісбергу ще в 50-ті роки. Тоді їх було лише двоє – Айріс та Реймонд Волтерс. Молода сімейна пара без дітей та домашніх улюбленців, але з великим капіталом та ще більшими амбіціями. Айріс належала до вершків суспільства від народження, тоді як Реймонд тільки протоптав туди дорогу, ставши ус­пішним архітектором. Вони надто виділялися у маленькому містечку серед людей, звиклих до фізичної праці, іржавих пікапів та гаражних розпродажів. Що їх туди привело, вже ма­ло хто пригадає. Але Волтерси купили невеликий охайний будинок і почали влаштовувати своє життя. Реймонд мав офіс у Блексберзі, найближчому великому місті, але часто працював вдома. Айріс вела життя добропорядної домогосподарки та набожної католички. Але за своїм високо задертим носом мало що бачила.
   Пройшли роки, перш ніж у Волтерсів народився первіс­ток. Сина назвали Кілліаном. Новоспечені батьки не могли нарадуватися щастям. Обом вже було за тридцять, і ходили чутки, що хтось із подружжя безплідний. Волтерси обірвали ці чутки аж тричі. Через три роки після Кілліана з’явився Артур. А ще через сім років – Коул. Останнього хлопчика Айріс народила під сорок років.
   Це зараз медицина дозволяє жінкам у цьому віці вдало зачати та виносити. У шістдесяті було усе інакше. Тоді лікарі попереджали Айріс про можливі ризики, але вона була непохитною. Айріс мріяла про дівчинку. Вона молилася про доньку, а завагітнівши втретє була впевнена, що народить саме дів­чинку. Вже підбирала рожевий одяг і пелюшки для малої.
   Але в день Ікс народився хлопчик. Реймонд був щасливий та гордий. Айріс була знесилена та розбита. Пологи пройшли важко, з ускладненнями. Лікарі ледве витягли її з того світу. І для чого? Щоб сповістити: “У вас третій син! До речі, ви навряд зможете завагітніти та народити ще раз. Ми кате­го­рично забороняємо вам думати про ще одну дитину”.
   А вона й не хотіла. Не тільки про ще одну думати, а й про усіх своїх трьох. Щось надломилося у серці Айріс Волтерс. Вона стала холодною до дітей. А особливо до малого Коула. Усі помічали, як байдуже вона на нього дивиться. Ніби зви­нувачує його у тому, що він зайняв місце її доньки.
   Люди багато чого говорять. Не завжди те є правдою. Але і диму без вогню не буває. Скільки б Волтерси не намагали­ся тримати високо голову, усі здогадувалися, що в цій родині подушки просоченні сльозами.
   Ще як місис Волтерс носила під серцем другого сина, родина купила ділянку у сусідньому містечку, що пролягає поміж гір за двадцять хвилин їзди від Пірісбергу, та розпочала будівництво свого маєтку. Волтерси хотіли ростити дітей в екологічно чистому середовищі, ближче до природи. Землі купили багато. Реймонд почав реалізувати свою мрію про власний Фрогмор-хаус[61].
   Однак ніхто ані у Пірісберзі, ані по сусідству з Волтерс-хаус не міг подумати, що Айріс завагітніє вчетверте попри усі попередження та заборони лікарів. Вона була ладна померти в пологовій кімнаті, аби тільки народити дівчинку. Вона марила донькою, і здавалося, що лише з її появою змо­же відчути себе матір’ю.
   У віці сорока трьох років Айріс Волтерс народила донеч­ку. Маленьке диво назвали Ліліан. Вагітність була важкою, пологи передчасними, але мама і дитина вижили, потім зміцніли і стали жити щасливою родиною, про яку не перестава­ли плести плітки.
   Старший Кілліан був дивним підлітком. Вищий за одно­літків на голову, мовчазний, похмурий. Вчився добре, мав гарну поведінку, але разом із тим після школи його можна було побачити на місцевому кладовищі. Бродив з-поміж могил, або читав у затінку дерев, що там росли. Наче й цікавився релігією, але якось неправильно, незвично. Питав про смерть, про пекло. Вчителі не знали як реагувати: з одного боку можна було подумати, що хлопця тягне до окультизму, але з іншого не було жодних підтверджень тому. Кілліан не був забо­бон­ним і цікавився потойбіччям без вираженого захоплення.
   Артуру Волтерсу теж дісталася своя доля пересудів. Хлопець ріс жвавим, веселим, але надто самозакоханим та пихатим. Він проявляв байдужість до проблем інших людей, повністю концентруючись лише на власних інтересах і бажаннях, беззаперечно рахуючи їх за надважливі.
   Коул був ще малим, аби дорослі могли оцінити його особистість, але абсолютно усі відчували до нього співчуття. Ма­люк щиро любив свою матір і тягнувся до неї попри її холодність до нього. Він намагався догодити їй в усьому: гарно вчився, займався музикою, допомагав у садівництві, яким так захоплювалася Айріс. Але вона бачила лише свою Лілі. Аж поки не трапилася трагедія.
   Лілі Волтерс було п’ять років. Одного разу вона грала­ся в саду зі своїми ляльками. Зазвичай Айріс проводила більшу частину дня поряд з донькою, але в той день її увага була зосереджена на невідкладних справах місцевого комітету опікунів, де вона головувала. Благодійні обіди, збори коштів, розвиток місцевих клубів та організацій – життя Айріс кипі­ло довкола доньки і благодійності.
   Але ввечері, коли родина зібралася під одним дахом, Лілі не знайшли у кімнаті. Почали гукати. Потім шукати. Викликали поліцію, підняли на ноги сусідів. Шукати довго не довелося. Дівчинку знайшли мертвою у лісі. Вона вже була холодною. Її голубі оченята перелякано дивилися на зорі, а в руці вона стискала чорні ягідки беладони.
   Неможливо уявити, що відчула Айріс Волтерс, коли її сповістили про результати пошуку. Або коли її холодне дитя принесли в дім? Говорять, що її крик, сповне­ний болю та розпачу, луною розійшовся у горах. Її серце не роз­билося. Його вирвали з грудей і нашпигували сотнею стріл.
   Волтерси одягли траур. Місцеві жителі виказували співчуття, а потім побоювання, що Айріс може заподіяти собі шкоди. А між собою шепотіли про те, як мала дитина опинилася у лісі? Навіщо пішла туди? І чому матір не кинулася шукати її раніше. Хтось казав про дорослого чоловіка. А хтось косо дивився на Кілліана. Йому вже було сімнадцять, і аура тем­ряви слідувала за ним і без сімейної трагедії.
Волтерси жили у скорботі два роки. Ніхто їх не засуджу­вав. Усі розуміли глибину батьківського болю. Айріс майже закинула свою благодійну діяльність. Реймонд почав прикла­датися до пляшки. Останнє, що він спроєктував, – це маленький будиночок у лісі, неподалік від місця, де знайшли тіло Лілі. Будинок був точною копією лялькового будинку, з яким так обожнювала гратися мала. Він мав три кімнати, од­ну спільну терасу, і його яскраво-сині двері ніколи не зачинялися. Реймонд казав, що не дивлячись на віддаленість будинку від пішохідних туристичних стежок, кожен, хто заблукає, може знайти там прихисток. В пам’ять про Лілі вони так йо­го і назвали – Ляльковий будинок.
   Одного дня Пірісбергом по Мейн-стріт промчався автомобіль Реймонда Волтерса, у якому сиділа у жовтому костюмі Айріс поруч з маленькою дівчинкою, що ледве виглядала у вікно.
   Люди знову зашепотіли. Волтерси взяли дівчинку. Та у першу недільну службу, коли уся родина Волтерсів прийшла до церкви, шепіт потонув у гучній тиші шоку. Айріс тримала на руках дівчинку, неймовірно схожу і на саму Айріс, і на покійну Лілі. Лякала не схожість трирічної дитини зі зведеною сестрою, і не те, що її одягнули у ту саму сукню, яку носила сестра. Лякало те, як Волтерси її назвали, – Ліліан. Іще одна Лілі.
   Відтоді усе місто відчуло присмак чогось нездорового у цій родині. Щось там коїлося, щось пустило корені під фун­дамент, загрожуючи зруйнувати цю родину вщент. Люди шепотіли, хрестилися і оминали їх дорогою. Усіх лякала сяй­ниста посмішка Айріс і голубі оченята малої Лілі.
   Але сяяла та посмішка теж недовго. Через два роки маленьку Лілі знайшли мертвою у лісі на тому ж самому місці, де лежала перша Лілі. Їй так само було п’ять років. І вона так само наїлася беладони.
   Айріс не кричала на цей раз. Вона взагалі більше жодного разу не вимовила ні звуку. Зі смертю другої доньки щось зламалося всередині жінки. Вона змарніла за рік. Спочатку зник­ла її краса. Потім вона схудла, а потім її розбив параліч. Бідний Реймонд не встиг зняти траур по другій Лілі, як прийшов час овдовіти.
   Реймонд дожив до випускного молодшого сина, але того ж літа помер. Хтось каже, що його звело в могилу пияцтво. Хтось говорить, що то його затягнули Айріс і дві Лілі.
   Хай там що насправді, але відтоді усе почало розвалюва­тися. Бізнес збанкрутів. Кілліану довелося його продати. Через роки з молотка пішла і деяка нерухомість.
   Реймонд був вимогливим до старшого сина. Він хотів зробити з нього не просто спадкоємця, але й талановитого ар­хітектора. Але талант не купити. Як і не змусити дитину полюбити те, що йому не до душі. А Кілліану завжди були до душі лише могили і подих смерті. Може, тому він і обрав судмедекспертизу як свою головну пристрасть.
   Артур Волтерс став професором в університеті в Блекс­берзі. Викладає історію сучасної Англії, максимально дистанціювавши себе від родинної історії.
   А Коул Волтерс став фармацевтом і єдиним, хто залишився у родинному маєтку. Принаймні його часто бачать сусіди і жителі Пірісбергу, де він живе та працює.
   Що стосується Лялькового будинку... Після передчасної смер­ті Реймонда на двері повісили замки, а дорогу до будинку занедбали. Йшов час, і покинутий Ляльковий будинок поглинув ліс. Хоча він усе ще належить родині Волтерс, а не лісу.