Глава 15

Глава 15

Сонце в Четвертому Домі

Клер

   Бувають такі сни, в яких події розгортаються настільки абсурдно чи неймовірно, що в певний момент ви розумієте: це не реально. Як тільки ви усвідомили, що бачите сон, він одразу закінчується.
   Я бачила сон. Неймовірний сон. Найсолодший сон.
   Ми приїхали з Денієлом до котеджу «Червоний Капелюшок», який вже сам по собі знаходився у мальовничому місці. Наші номери виглядали наче з Pinterest, а за вікном розтяг­нувся під сонцем прохолодний зелений Мен.
   Я говорила собі, що мета нашого приїзду сюди зовсім не відпочинок, але варто було заселитися в номер, щоб відчути себе сповненою очікувань яскравих вражень, позитивних емоцій та нових відкриттів. Чи справдились мої очікування? На всі сто.
   Яскраві враження я отримала у «Скляних пагорбах». Там було так гарно, так по-домашньому затишно і чарівно, що ме­ні здалося, ніби я відпочиваю в саду у бабусі, поки готується яблучний пиріг.
   Я чекала на наше побачення з Деном. Я вже підібрала сукню для цього виходу, придумала зачіску і макіяж. У моїй голові вже склався певний образ того, яким воно має бути, хоч я поняття не мала, куди ми з Деном підемо. І тому, коли він сказав, що наше побачення відбудеться саме сьогодні, я роз­губилася і розхвилювалася. Усе йшло не за тим сценарієм. Я була в джинсах і блузі, і навіть з волоссям нічого не встигла зробити. Але Денієл мав рацію: це побачення лише фор­маль­ність, адже ми і так чудово знаємо, що підходимо один одно­му. Навіть попри положення наших Венер.
   Сьогодні вранці Денієл чекав на мене у машині, я наспіх збирала маленьку валізу, а Олівія не припиняла торохтіти про якісь там дома, планети і аспекти.
– Його Сонце у Четвертому Домі, а Марс і Венера у Другому. До того ж і у Марса, і у Венери немає жодного негативного аспекту. Обидві планети сильні і проявляють лише позитивні якості.
– Дуже рада за Дена, але вибач, Лів, я не маю на це часу.
– Але ти тільки послухай! Другий Дім говорить про осо­бистий фінансовий успіх. А планета Венера відповідає не лише за відносини і партнерство, а й за гроші. Її вдале розташування свідчить про те, що гроші легко пливуть до рук Дена. І тому він не чіпляється за них. Він легко зможе досяг­ти успіху, монетизувати будь-яке своє захоплення чи талант.
– Ліві, він з багатої родини, має власний трастовий фонд. Думаю, що і без зірок зрозуміло, чому йому не варто турбуватися на рахунок грошей, – я запхала до валізи вже четверту пару спідньої білизни. На скільки днів ми взагалі їдемо до Мену? Може варто взяти більшу валізу?
   Олівія не здавалася. Вона схвильована сиділа на моєму ліжку і намагалася напхати до моєї голови якомога більше своєї астрологічної маячні так само, як і я одягу до валізи.
– Положення Венери впливає на те, які жінки приваблюють Денієла. Творчі і талановиті. Він шукає цікаву, яскраву, з гарним смаком. Ту, з якою перш за все матиме глибокий ду­ховний зв’язок. Але і це не все. В момент народження Дена Венера знаходилася у сузір’ї Рака.
– А я думала у Другому Домі.
– Усе так. Це різне. Його Венера у водному знаку, вона у воді.
– Боже мій, Лів, для мене це все ніби чужоземна мова. Можна не зараз?
– Але це важливо саме зараз! Бо вам зірки дають шанс!
– Яким чином? – я дістала дві сукні. Чи мені взагалі зна­добляться сукні? Що як ми вже завтра повернемося? Може, на­писати Дену і запитати, який гардероб мені брати?
– Знаходячись у водній стихії, Венера наділяє Денієла ней­мовірною інтуїцією і дуже сильною жагою кохання. Кохана жінка для нього стане сенсом його життя. Він кохатиме її будь-яку: з розмазаною від сліз підводкою, з немитою головою, товсту чи хвору. Вірний і відданий. Буде поруч у найскрутні­ші часи і у хвилини слави. Але натомість він чекає те саме щодо себе. Запам’ятай: ти маєш бути його підтримкою. Чирлідеркою, яка вигукує його ім’я незалежно від успіху чи поразки.
– Я і так його підтримую. І робитиму це незалежно від якоїсь там Венери.
– Клер, зірки говорять, що його обраниця має бути його подругою.
– Ти вже вигадуєш!
   Олівія аж підскочила і схопила мене за руку.
– Клянуся, що ні! Цю фразу слід трактувати як: Денієл кохатиме ту жінку, з якою вони пройдуть крізь пекло разом. Ту, з якою захочеться дружбу трансформувати у “жили довго та щасливо”. Саме тому я це говорю тобі. Ти єдина серед усіх його знайомих жінок, хто настільки йому близька. І тепер зірки дають вам шанс зробити наступний крок. Але ти маєш йо­го підштовхнути. Бо зараз йому заважає його Ліліт.
   Про Ліліт я вже чула від Ліві, коли вона складала комусь натальні карти. Це така собі астрологічна “чорна пляма”, що псує усе, до чого чіпляється.
– Вона змушує його серце і розум ворогувати. Серце хоче тебе, а розум усіма силами відмовляє. Саме тому Ден досі не проявив ініціативи у ваших стосунках. Чим сильніше бажання бути з тобою, тим сильніше заборона. Але, на щастя, це дуже тонка грань. Ти маєш його підштовхнути. Покажи йому, що ти на боці його серця. Але будь обережна. Твоя Венера у полум’ї.
   Я зупинилася і озирнулася. Вже половина шафи була розкидана по ліжку.
– Стривай, ти що, робила карту для мене? Ліві, я ж забо­ронила тобі це робити.
– Я знаю, вибач! Але я зробила карту для Дена, побачила там, що він має закохатися у творчу подругу і не втрималася. А ти б змогла, коли зірки буквально сказали, кого обрати? Ден не просив робити розрахунок. Я знаю, ви не вірите у мої тлумачення, але я кажу правду. Ти ідеальна для нього, Клер. Од­нак усе може зіпсувати твоя Венера.
– Що не так з моєю Венерою?
– Вона в Овні. У стихії вогню. Це робить тебе пристрас­ною, рішучою і вимогливою. Ти палко кохатимеш, навіть як­що вам буде важко порозумітися. Але це також означає, що тобі варто вміти вчасно приборкати свої емоції, якщо ти не хочеш втратити кохання. Ваші Венери погано поєднуються, тому обом доведеться поступитися чимось. Лише так ви зможете з цього полум’я зробити домашнє вогнище.
   Олівія виглядала такою збудженою, що мені довелося усе кинути і сісти навпроти неї. Схоже, її дійсно хвилювало те, чи ми з Деном зможемо зійтися.
– Тобто, я ідеальна для нього, але ми не сумісні?
– Скажімо так: зірки вважають, що разом ви будете ней­мовірно щасливі. Але за своє щастя вам обом доведеться заплатити. Зірки ніколи нічого не дають задарма. У Всесвіті має бути рівновага.
   Я витримала паузу, обдумуючи почуте.
– Денієл покликав мене на побачення. Я погодилася.
   Олівія заверещала, в мене аж заклало вуха.
– Так! Я знала, що вони хочуть вас звести! Денієл намагається дослухатися до свого серця! Просто підштовхни його, але не дай вам упасти обом.
   “Просто підштовхни його”... Усього три слова, які дзвеніли в моїй голові весь вечір. Ми повернулися до котеджу, я ще трохи випила, і тепер у моїй крові грав алкоголь і нестримне бажання довести зіркам, що ніякі Венери не стануть на моєму шляху до Дена.
   Він не зводив з мене очей, ніби на тому пляжі була тільки я. Я почувала себе особливою. І рішучою. Я потягнула його за собою до нашого з ним світу на двох і зачинила двері, щоб ніяка Ліліт не підглядала.
   Я знала, що наш поцілунок буде пристрасним, шаленим, руйнівним. Він і мав бути таким, адже дорога до нього була тернистою і довгою. В кінці такого шляху завжди чекає нагорода – щось справжнє і сильне, і не підвладне.
   Я закрила двері від Ліліт, але забула поставити захист від тітки. Ось тобі і нове відкриття.
– Це якийсь сюр, – видихнув Денієл. Його голос звучав приглушено через долоні, якими він втомлено закрив обличчя, лежачи на ліжку в моєму номері.
   Ми повернулися сюди після того, як цілу годину розмов­ляли з Ліберті у лаунж-зоні котеджу. Денієл виглядав шокованим і розбитим. Я дістала свої уявні помпони чирлідерки.
– Нічого сюрреалістичного. Ти сам постійно говориш, що кожна родина щось приховує у тіні. Ось ми і відкрили таєм­ницю твоєї родини.
   Ліберті Феннелл виявилася двоюрідною тіткою Денієла і до заміжжя носила прізвище Картрайт. Вона молодша за Макса, виросла в Огасті, столиці штату Мен, тоді як батько Денієла родом з маленького містечка Грінвілл.
   Ден розповів мені, що Макс Картрайт посварився зі своїм батьком, і, як тільки стихла музика випускного балу, він зібрав свої речі і назавжди покинув Мен. Ця тріщина у родинних стосунках виявилася розміром з Гранд-Каньйон, тому за майже тридцять років Макс Картрайт жодного разу не бачив­ся з батьком.
   Гаррета Картрайта не було на весіллі Макса і Морін. Він не приходив до лікарні подивитися на свого онука, не приїз­див на святкування першого дня народження, не надсилав різдвяних подарунків, не отримував листів та сімейних фо­тографій, не тримав на руках онуку.
   Гаррета Картрайта не було у житті Макса. А той провів чітку межу між своїм минулим і теперішнім. Щоправда, він не очікував, що минуле само перетне цю межу.
   За словами Ліберті, вона зустріла Макса, коли Денієлу бу­ло всього три роки. Макс щорічно приїздив до могили матері. І того разу сталася непередбачувана ситуація. У нього зламалася машина посеред дороги. Довелося викликати евакуатор, щоб відбуксувати автомобіль до найближчої майстерні. В той день на евакуаторі працював хлопець, з яким зустрічалася Ліберті. Вона прийшла до нього у майстерню, коли ремонт був у розпалі. Слово за слово, і до Ліббі дійшло, що перед нею стоїть її двоюрідний брат, який вже давно пішов з сім’ї Картрайтів.
   Вона була молодою і дуже хотіла налагодити стосунки з братом. Тоді як Макс не хотів мати нічого спільного зі своєю ріднею. Для нього не існувало нікого, хто б мав одне коріння з Гарретом. Тому він неохоче підтримував зв’язок з Ліббі.
   Коли вона дізналася від Найджела, що Гаррета розшукує Денієл Картрайт, то не могла повірити. Вона знала про пле­мінника та племінницю. І сприйняла наш візит як бажан­ня Дена познайомитися з родиною по батькові.
– Як ти себе почуваєш? – запитала я у свого хлопця (бо­жечки, невже це справді сталося?!).
– Наче мене зрадили. Я завжди думав, що це Гаррет викреслив нас зі свого життя. А виявилося, що це мій батько відрікся від родини. Відчуваю себе обманутим ідіотом.
   Денієл підвівся, але залишився сидіти на ліжку. Я сіла поряд. Наші плечі та стегна торкалися один одного, і в тих місцях тепло лилося через край.
   Денієл виглядав таким вразливим, що мені хотілося його пригорнути до себе та чимось розрадити, аби повернути блиск цих неймовірно зелених очей.
– Нумо шукати позитивні моменти. Наприклад, у мене сьогодні було дивовижне побачення. Хлопець виявився вихо­ваним і уважним. Слухав, що я йому розповідала, не перери­ваючи. І почуття гумору у нього непогане. Думаю, що він заслуговує на друге побачення. Тим більше, що цілується він дуже гаряче.
   Денієл засміявся, і нарешті його обличчя знову засяяло.
– Ти завжди цілуєшся на першому побаченні?
– Лише з тими, хто має дуже переконливі аргументи. Але цього хлопця я поцілувала, бо він просто благав мене про це.
– Он як? Ти впевнена, що усе було саме так?
– У мене є тому свідки. Дві Венери і одна тітка.
   При згадуванні Ліберті його посмішка трохи згасла, але все ще грала на його губах.
– Тітку можна виключити зі свідків. Вона прийшла, коли напад на мою честь вже було скоєно, – зазначив Ден, і я легенько штовхнула його плече своїм.
   Денієл узяв мене за руку та переплів наші пальці. 
   Господи, я зустрічаюся із Денієлом Картрайтом!!! З Десятим. Із зірковим квотербеком! З тим самим, який бісив мене і діставав, і якого я терпіти не могла. Я зараз зомлію.
– Вибач, мабуть, ти не на такий вечір очікувала, коли по­годжувалася піти на побачення.
– Так, не такий, – зізналася я. – Я думала, що буде якийсь дорогий ресторан у Бостоні. Що мені буде ніяково, і що ти вдаватимеш, наче ми тільки пізнаємо один одного. Але сьо­годнішній день був ідеальним. Клянуся, Дене, Ліберті нічого не зіпсувала. Вона просто перервала нас. Я усе ще у захваті, і усе ще чекаю на другий поцілунок.
   Просити не довелося. Денієл без зволікань пригорнув ме­не до себе і знову поцілував. І я знову відчула, як моє серце розганяється до першої космічної швидкості. Ну, якраз наздожене Денову самовпевненість.
   Поцілунок був довгим і не таким палким, але мені все од­но забракло кисню. Щось людство не до кінця еволюціонувало, нам потрібно відкрити друге дихання, поки першому пе­решкоджають пристрасні поцілунки.
– Я краще піду. Завтра потрібно бути зібраним і готовим до серйозної розмови, – прошепотів мені на вухо Денієл, осипаючи легкими поцілунками мою шию. Це точно було рішення його розуму, а не серця.
   Я кивнула в знак згоди. Ліберті запросила нас на сніданок до неї додому, де буде уся родина, в тому числі і Гаррет Картрайт.
   Денієл побажав доброї ночі, перш ніж піти до себе. Я зачинила за ним двері і кинулася назад до ліжка на подушки. Хотілося сміятися, наче божевільна. Невже ми дійсно разом? Це все по-справжньому? Чи, може, я таки звалилася з балкона і тепер лежу в лікарні у комі, а це все моя ілюзія? Якщо так, не будіть мене. Я чекаю на продовження.
   Я крутилася і ніяк не могла заснути. Не хотіла спати. Бо за стіною лежав він. І тепер навіть ця відстань здавалася нестерпно великою. Страшенно хотілося написати Олівії. Вона точно радітиме зміні нашого з Деном статусу. Але мені вдалося приборкати власні емоції за порадою тієї самої подру­ги, тож до ранку я міцно спала з усмішкою на обличчі.
   Навіть вранці, коли Денієл постукав в мій номер, я не могла змусити себе перестати посміхатися. Лише на мить стри­вожилася: “А раптом Ден передумав? Пройшла ніч, і на ранок він не захоче зі мною бути парою?”. Та варто було лише зустрітися з ним поглядом. Блиск у його очах свідчив: ні, він не передумав.
– Як спалося? – поцікавилася я у нього, коли ми йшли до машини. На годиннику було лише о пів на восьму, день обіцяв бути хмарним, але білі хмаринки в небі не передвіщали зливи.
– Чесно? Не міг заснути. Стільки думок... Вчорашній день був багатим на події. Крутився з боку на бік і уявляв сьогоднішню зустріч. Що сказати? Як себе вести?
– Зі мною?
– З Гарретом, – Ден засміявся. – Що казати тобі, я знаю. Я радий, що ми покінчили з дружбою. Вона була приємною, але не настільки, як тебе цілувати.
   Можливо, я трохи почервоніла від задоволення це почути.
– Сподіваюся, ти не вирішила, що той поцілунок був помилкою? – спитав він, коли ми вже були у машині. Я при­стебнула пасок безпеки і покачала головою.
– Ні. Я все ще впевнена у тому, що ти маєш шанс стати непоганим хлопцем.
– Непоганим? За три роки нашого спілкування, Сонечко, ти вже повинна була зрозуміти, що я ніколи не зупиняюся на “непогано”. Я або найкращий, або перевірте ще раз.
   Ми виїхали з території котеджу. Ліберті Феннелл жила на протилежному березі озера Саус Твін, тому до її дому було близько двадцяти хвилин їзди. Але чим ближче ми були до кінцевої зупинки, тим більше Ден збавляв швидкість. Треба було запропонувати самій сісти за кермо.
   Приїхавши до потрібного двору, ми так і залишилися си­діти у машині.
– Ти готовий? – тихо спитала я.
– Це наче стрибок у безодню. Потрібен всього один крок, який змінить для тебе усе. Ні, я ще не готовий.
– Але ж це добре – знайти рідних. У тебе є дідусь, є троюрідні брати і сестра. Багато хто мріє про велику родину.
– Можна мати велику родину, Клер, і бути самотнім. Або нещасним. Або задихатися від бажання втекти з такої родини. Бігти не озираючись. Деякі родини – це лише кров. Крові недостатньо, щоб бути один одному близькими.
   Денієл говорив це спокійно, але не мені в очі. Він задумливо дивився на будинок, перед яким ми стояли. Великий одноповерховий, молочного кольору з кованими вуличними ліхтарями, з широкою верандою перед будинком і доріжкою з мілкого гравію, уздовж якої були висаджені білі гарденії.
– Усі завжди підмічають, як я схожий на батька. Можливо, якби мова йшла не про Макса, то це був би справжній ком­плімент мені. Ти не знаєш його, Клер. Він суворий, безком­промісний, жорсткий, принциповий. Проте Макс Картрайт ніколи не бреше. Я знаю це, бо це єдине, у чому я не міг би походити на нього. Я вірю: він не просто так розірвав зв’я­зок із Гарретом. Я багато досаджав своєму батькові, та він не вдарив мене жодного разу, за одним ви­ключенням. Але за те я і сам би собі врізав, бо через власну дурість зганьбив свою родину. Тато не лупцював ме­не, тому що поклявся собі не бу­ти Гарретом.
   Я промовчала. Є люди, яким достатньо усього одного слова, сказаного у невдалу мить, аби вирвати цілу сторінку зі свого життя, зім’яти її та кинути до каміна – хай горить. Денієл саме такий. Як і Макс, очевидно.
– Знаєш що? Ходімо, розпитаємо Гаррета про Ляльковий будинок і, якщо ти захочеш забратися звідси, так і зробимо. Ти не повинен виправдувати чиїсь сподівання.
   Денієл подивився на мене і тепло усміхнувся.
– Дякую, що ти поруч, Сонечко.
   На веранду вискочила Ліберті і помахала нам рукою. Ми вийшли з машини і попрямували по гравійній доріжці.
   Ліберті радо обійняла нас обох, декілька разів подякувавши нам за те, що погодилися приїхати.
   У будинку родини Феннелл пахло запеченою рибою, ли­моном та деревиною. Воно й не дивно: в інтер’єрі цього будинку переважало дерево і бежева палітра кольорів, розбавлена яскраво-жовтими елементами декору. Було затишно, але якось замало світла.
   Ліберті провела нас через кухню на веранду на задньому дворі.
– Влітку ми полюбляємо снідати і вечеряти на свіжому повітрі. Як вдало, що сьогодні не дуже прохолодно. Сонце піз­ніше вигляне і стане навіть жаркувато, – стрекотіла Ліберті, намагаючись приховати власне хвилювання. При денному світлі вона здавалася молодшою, ніж я подумала вчора. Чорне каре, світло-карі очі, пухкі губи, прямий ніс. Вона була високою і стрункою, що наводило на думку про її атлетичні успі­хи у минулому.
   На веранді, куди ми вийшли, стояв довгий стіл під білою скатертиною, заставлений стравами з риби, салатами, овочами і соусами. За столом сиділи троє дітей Ліберті, її чоловік і, схоже, сам Гаррет. Але усі вони перервали свою жваву суперечку, щойно ми з Деном переступили поріг веранди.
– Родина, знайомтесь – це Денієл і Клер, – урочисто промовила Ліберті. – Денієле, це мій чоловік Майкл, а це мої діти: старший син Дерек, донька Пруденс і молодший син Аарон.
– Привіт! – голосно вигукнув семирічний хлопчик, що доводився Денієлу троюрідним братом.
   Усі діти Ліберті походили на свого батька: таке саме хвилясте русяве волосся, карі очі і круглі обличчя. Пруденс на вигляд було десь дванадцять. Вона активно експериментувала із зовнішністю: її яскраво-синє волосся рваними пасмами па­дало на обличчя, справляючи враження, що його пошматува­ла сама дівчинка.
   Найстарший Дерек виглядав на шістнадцять. Він був так само високим і широкоплечим, але юнацькі прищі усе ще видавали у ньому підлітка. Дерек почервонів до відтінку стиглого томата, коли побачив мене, що мені здалося дуже милим.
– А це Гаррет. Твій дід, – завершила знайомство Ліберті.
   Гаррет Картрайт сидів у голові столу, наче це був його дім і його родина. Як ми тепер вже розібралися, Гаррет мав брата, кому і приходилася донькою Ліберті. Аарон Картрайт помер десять років тому від хвороби, але і до його смерті Гаррет був дуже близький родині Ліберті. Фактично Гаррет відмовився від сина, замінивши його племінницею. І її дітей він ростив як своїх онуків.
   Видно, що у цьому саду усі яблука недалеко котилися від яблуні. Гаррет Картрайт мав ті самі зелені очі, що і його рідний онук. Вольове підборіддя, каштанове волосся вже майже усе сиве, рівну спину і холодний сталевий погляд. Якщо цим поглядом він завжди дивився на сина, то я розумію, чому Макс втік світ за очі.
   І зараз цей погляд безжалісно увіп’явся в мого Денієла. Той лише розправив плечі і відповів таким самим поглядом діду. Зустріч не вийшла теплою, як і передчував Ден. Я ковзнула долонею по його спині у бажанні нагадати, що я поруч і підтримую його.
– А ти нам хто? – голосно крикнув малий Аарон, звертаючись до мене. Як і більшість маленьких дітей, він не вмів вчасно відрегулювати свою гучність. Хоча, можливо, саме ця дитина розрядила атмосферу.
– О, я вам ніхто. Я дівчина Денієла. Ми разом приїхали сюди у справі.
– У якій справі? – не заспокоювався Аарон. До речі, він єдиний, хто не сидів, а стояв за столом. Його стільця я взага­лі не бачила.
– Так, ну все, про справи потім. Нумо снідати. Майкл вчо­ра привіз неймовірно смачного лосося.
Нас з Деном посадили поруч з Ліберті, яка сама сіла в інший торець столу, навпроти Гаррета. Цікаво, яка роль у цій родині відводилася Майклу? Окрім постачання риби.
   На сніданок був лосось, картопля, запечені овочі, тости з різними джемами на вибір і велика порція зніяковіння. Звісно, Ліберті нама­галася трохи пом’якшити атмосферу за столом, але напру­ження між Деном і Гарретом можна було різати ножем. Ден ігнорував діда, а той свердлив діру в онукові.
   Майк цікавився Деновим життям як можливим прикла­дом для старшого сина. У що грав Денієл у школі? Як вчився? З яким середнім балом закінчив старшу школу? Куди поступив? А чому пропустив рік? Чому вибрав роботу баристи замість роботи на батька? Чому графічний дизайн?
   Дерек майже мовчав. Не схоже було, що йому хотілося ближче познайомитися з Деном. Йому і так меншого брата вистачало. Зате на мене він кидав косі погляди і час від часу червонів. Лише двадцять відсотків з тих поглядів потрапили мені в очі. Решта застрягла на рівні моїх грудей.
   Пруденс теж мене розглядала. Але без особливого ен­ту­зі­азму. Та й Ден її не дуже цікавив. Вона спитала його про те, чи гарно він малює, коли дізналася про його спеціалізацію в університеті. Що саме він малює? Чи може намалювати череп і кістки? А темного ангела з крилами? А чи є в нього татуювання?
   Аарон снідав стоячи, тому що це був його протест проти стільців. Він дуже вертлява дитина. Але єдиний, хто заціка­вився Деном по-справжньому. Хлопчик розпитував Денієла про його улюблений колір, про улюблену гру, про те, чим він займається у вільний від навчання час. Який у Дена зріст? Який супергерой подобається? Яку суперсилу він хотів би мати? Скільки у Дена друзів? Як їх звуть? Чи є у нього брат або сестра? Як звуть сестру? Скільки їй років? Чому вона не приїхала? Чи вміє Ден рибалити? А кататися на ковзанах? А на скейті? А чи є у Дена автомобіль на радіоуправлінні? А карт є?
– Ні. Я вже дорослий, з дитячого карту давно пересів за кермо справжнього автомобіля. Якщо хочеш, можемо глянути на мій Jeep у дворі.
– Круто! Ходімо! – з цими словами Аарон жбурнув виделку до своєї тарілки, і та ляпнула картопляним пюре прямо на руку матері.
– Аарон! Де твої манери?! Ану стій! Ніхто нікуди не піде, доки не доїсть! – гаркнула Ліберті, спіймавши сина за лікоть. Малий знову повернувся до Денієла:
– А мені тато подарував Ferrari F2007 на радіоуправлінні!
– Супер! Подобаються перегони? – поцікавився Ден. Вже десять хвилин за столом розмовляли лише ці двоє. Спочатку Майкл намагався запитати ще щось Дена про коледж, але Аарона неможливо було перебалакати. Та й Ден, схоже, розслабився з цим малим.
– Ага. А тобі?
– Колись ми з татом їздили дивитися Гран-прі Формули-1 в Індіанаполіс. Знаєш де це?
– Вау! Ти бачив справжні перегони? – очі Аарона засяяли, мов два прожектори.
– Ага, – повторив Ден, усміхнувшись. Перша посмішка за сніданок. – А три роки тому я їздив з другом подивитись на автодром Воткінс-Глен. Там теж раніше Гран-прі прохо­дили.
– А я... я... А у мене є бейсболка одного з пілотів Ferrari!
– Аароне, то не бейсболка пілота. То просто на бейсболці написане його ім’я, – поправив брата Дерек і потупив очі, як тільки я глянула на нього.
– Ммм... – Денієл зробив задумливий вираз обличчя, – у мене, на жаль, немає такої бейсболки. Але на шістнадцятиріччя мені тато подарував Aston Martin. Не гоночний, звісно. Vantage V8. Розганявся від 0 до 60 миль/год за 4.7 секунди. Я цю характеристику перевірив першочергово.
– Вау! – прошепотів вражено Аарон. Не відомо, чи дійсно він усвідомлював крутість Дена, чи просто був у захваті, що з ним дорослий брат спілкується на рівних.
– Хм, як схоже на Макса – потурати забаганкам розбещених сопляків! Ще молоко на губах не обсохло, а їх вже пустили за кермо, – пролунав холодний голос зліва від нас, і усі за столом завмерли. Та більш-менш тепла атмосфера, яку вдалося встановити Аарону, зникла без сліду.
   Перші слова люблячого дідуся дорогому онуку. Рука Дена, якою він тримав виделку, напружилася так, що на його передпліччі проступили вени.
– Гаррете, я... – спробувала згладити гострий кут Ліберті.
– Аби судити, що схоже на Макса, а що ні, потрібно його знати. Так склалося, що я його знаю довше за тебе, – різко промовив Денієл. Такий самий холод у голосі Дена свідчив про те, що ДНК-тест не потрібен.
– Ти ще замалий, щоб про кого-небудь судити.
– Навпаки. Достатньо дорослий, щоб визначати чиїм судженням я можу довіряти, а чиїм ні.
   На обличчі Гаррета промайнула тінь посмішки. Він поклав виделку на тарілку і відхилився назад. Зазвичай така поза говорить про розслабленість людини. Гаррет же став виглядати ще більш зарозумілим.
– Ти надзвичайно схожий на Макса. Риси зовнішності, характер... У нього так само була відсутня повага до старших, скільки б я не намагався її прищепити йому.
– Можливо, ти використовував не ті методи. Важко поважати дорослу людину, коли вона щовечора напивається до півсмерті, а потім лупцює тебе до чорноти.
   Тиша ще ніколи не була такою дзвінкою. Ліберті потягнулася за своїм стаканом лимонаду, і я помітила, як тремтить її рука. Я стиснула стегно Денієла. Треба припинити цю сварку негайно. Але куди там!
– Я думаю, ти теж став би лікувати свою душу віскі, якби одного разу почув вереск гальм, глухий стук і хруст, а вибіг­ши на вулицю, із жахом побачив, як з-під колеса новенького Chevrolet Camaro тягнуться локони твоєї коханої жінки. А фарш із кіс­ток і її мізків розмазаний по дорозі.
– Боже, Гаррете, ну не при дітях же! – вигукнув Майкл. Дерек скривився, а Пруденс двічі зобразила позив виблювати сніданок.
– Можливо, і за ремінь би взявся, якби твій син почав захоплюватися спортивними автомобілями, прикрашаючи плакатами із зображенням того самого маслкара свою кімнату, кухню, вітальню... Якби він щоразу із захопленням говорив про ті тачки, вибігав подивитися, мріяв поганяти на них. А потім влаштувався в автомайстерню, щоб прислужувати шмарка­чам, які під наркотою та алкоголем сідають за кермо і збивають на смерть жінок.
– Давайте всі заспокоїмося. Кому чаю, а кому кави? Я зараз принесу чайник, а Прю поріже пиріг, який я зранку спек­ла, – спробувала виправити ситуацію Ліберті. Але тепер вже було пізно. Ми стрімко падали у безодню.
– Він був дитиною, – промовив Денієл, стримуючись від гніву. – Він втратив матір. Усе, що йому було потрібно, це люб­лячий батько. А не жорстокий садист. Ти... 
– Любов?! – гаркнув Гаррет, не давши Дену доказати. – Це від любові до матері Макс вирішив зробити справою свого життя продаж дорогих іграшок розбещеним синкам багатіїв, щоб ті ганяли на максимальній швидкості у своє задоволен­ня? Скільки було збито людей тими самими авто? Максу не потрібна любов! Він цінує тільки автомобілі.
   Денієл різко скочив на ноги. Я теж встала. Здається, нам краще піти.
– Дякую, Гаррете, що не став прикидатися кимось іншим. Ти був прикладом для мого тата, а віднині і для мене. Прик­ладом найгіршого батька на світі.
   Не сказавши жодного слова іншим присутнім, Ден зайшов у будинок і попрямував до виходу.
– Вибачте за те, що сталося, – промовила я до Ліберті. – Ми не заради цього сюди приїхали. Дякую, місис Феннелл, за сніданок і ще раз перепрошую. Бувайте!
   Я вже хотіла піти слідом за Деном, як зустрілася поглядом із Гарретом. Я зупинилася і звернулася до нього.
– Мені шкода Вас, містере Картрайт. Ви нещасна людина, яка втратила свою жінку, а потім і сина. Але сьогодні Ви мали шанс повернути собі свою кров і плоть. Ви могли б пишатися Денієлом. У Вас неймовірний онук! Він найрозум­ніший з усіх знайомих мені хлопців. Кмітливий, уважний і хитрий. Він талановитий футболіст. Принаймні був ним до нещасного випадку. А ще Ден сміливий, рішучий, турботливий і надійний. Я неймовірно рада, що він є у моєму житті. І втратити його для мене рівносильно трагедії. Це єдине, у чому я можу Вас зрозуміти. Ваш біль. У всьому іншому Ви для мене – людина, яка не заслуговує поваги.
   Денієл чекав на мене у машині. Його щелепа була так міцно стиснута, що я боялася, якби її не защемило. Я мовчки сіла у позашляховик та пристебнула пасок безпеки. Ми поверта­лися до «Червоного Капелюшка» у повній тиші. Лише хруст каміння з-під коліс задавав звуковий супровід нашому похмурому мовчанню.
   Коли я вилізла з машини на стоянці котеджу, Ден так і залишився сидіти за кермом.
– Денієле? – покликала я його, розгубившись.
– Клер, мені треба трохи побути самому. Заспокоїтися, усе обдумати. Я покатаюсь і приїду, гаразд?
   Коли Дену треба було випустити пару, він завжди сідав за кермо і кудись їхав. Інколи він приїздив в бостонський салон батька, інколи просто накатував милі на своєму авто. Дорога і гуркіт двигуна його заспокоювали. Але в даній ситуації це абсолютно не заспокоювало мене. Що як з ним щось станеться? Ніби почувши мої думки, хлопець додав:
– Зі мною усе буде добре, Сонечко. Мені просто треба да­ти вихід емоціям. Обіцяю, що усі олені і жителі штату можуть сьогодні спокійно переходити дорогу.
   Денієл ледве усміхнувся мені. Звісно, це лише для того, щоб заспокоїти мене. 
– Не зникай надовго. Я тебе чекаю, – я знову залізла в салон і поцілувала його, перш ніж він здав назад і, розвернувшись, залишив мене на стоянці у компанії тривожності і хвилювання.
   Я спробувала зайняти себе спочатку прогулянкою вздовж озера. Потім вернулася до номера, взяла книгу, яку привезла із собою, і влаштувалася на балконі. Минали години і глави, а Денієла усе не було.
В обід я подзвонила йому. Він відповів одразу. У слухавці я чула крики чайок і шум хвиль, що розбиваються об каміння. Його голос звучав тихо і спокійно, коли він повідомив мені, що доїхав аж до затоки Пенобскот. Не скажу, що це сильно мене здивувало. Ми виросли у Норфолку, оточеному річкою, затокою і океаном одночасно. Вода завжди буде для нас місцем трансформації. Вона підхоплює наші емоції і несе кудись за горизонт, залишаючи нам душевну рівновагу та спокій.
   Розмова була короткою, Денієл обіцяв скоро повернутися, і я знову сконцентрувалася на читанні. Коли зголодніла, то спустилася вниз до обідньої зали. Потім заважала Найджелу працювати, розпитуючи про місцеві традиції, цікаві куточки, про стежку Аппалачі. Знову прогулялася вздовж озера. Дена все не було.
   На вечерю я не пішла, хоч і була голодною. Бо коли страшенно злишся і хвилюєшся одночасно, кусень в горло не лізе. На дзвінки Ден не відповідав. Я написала йому три повідомлення. Одне тривожне. Інше гнівне. Третє з погрозами. Де його чорти носять?!
   На годиннику було вже біля одинадцятої, коли мені почулося, що скрипнули двері на балкон сусіднього номеру. Я скочила з ліжка і вибігла на свій балкон. Точно. Денієл стояв, опершись на коване поруччя, і спостерігав, як світло від вуличних ліхтарів пірнає в чорну воду озера.
– Тебе не було весь день, – промовила я тихо, здивувавши саму себе. Я приготувала цілу промову до його повернення, повну звинувачень та докорів. Але нарешті побачивши його, мені хотілося просто розчинитися в обіймах. Як можна ску­чити за кимось лише за дванадцять годин?
– Так, – коротко відповів Денієл. Це прозвучало якось сум­но, навіть знесилено. – Спочатку я поїхав до узбережжя, а на зворотному шляху повернувся до Ліберті. Треба було попросити вибачення у неї за ту сцену. Я не збираюся під­тримувати з нею родинних зв’язків, але чисто по-людськи це було негарно. Мене не так виховували.
– То ти був у Ліберті? – запитала я. Денієл повернувся до мене, склав руки у кишені джинсів і присів на металеве огородження.
– Ага. Вона непогана жінка. І діти в неї... ну, скажімо, цікаві. Думаю, Пруденс і Прімроуз не знайшли б нічого спільного, але Аарон їй сподобався б. Чорт, цей малий сподобав­ся навіть мені.
   Денієл невесело засміявся. Ох, тепер я зрозуміла його настрій. Йому гірко.
– Тобі за віком більше Дерек підходить.
– Е ні, з ним я точно був би на ножах. Нічого витріщатися на чужу дівчину. Ти навіть не здогадуєшся, що в нього кру­тилося на думці.
– Ти теж не знаєш, Дене, – я закотила очі. Мені чомусь бу­ло приємно від того, що Денієл помітив ті погляди.
– Повір, Сонечко, я точно знаю, про що думають хлопці, коли дивляться на тебе.
   Нарешті хоч якась подоба справжньої усмішки. Я відпо­віла йому тим самим. Погляд Дена спустився до вирізу мого піжамного топу. Мені стало враз і холодно, і жарко. Щось затріпотіло всередині. Образа, яку я тримала на нього за день очікування, випарувалася за мить, змінившись передчуттям.
– А потім я поїхав в Грінвілл до Гаррета.
– О, ні. Будь ласка, тільки не кажи, що залишок дня ти витратив на те, щоб позбутися трупа.
Ден повільно покачав головою.
– Навіщо ти поїхав до нього?
– Щоб запитати про Ляльковий будинок. Пам’ятаєш про такий?
   Смішно, але я і справді забула за нього.
– Невже він тобі хоч щось розказав?
   Денієл зітхнув.
– Я весь день витратив на те, щоб придушити свою гордість. Бачить Бог, Сонечко, на це потрібні титанічні зусилля. Ще ніколи так не принижувався. Але в мене не було вибору. Це те, задля чого ми приїхали сюди.
– Він не пустив тебе на поріг?
– На поріг тільки і пустив. Він не чекав, що я приїду. Думав, я заслабкий для цього. Знову наговорили купу образ один одному. І все ж він вислухав про причини мого приїз­ду. Він пам’ятає Джорджа Фітца. Дружили ще зі школи, ра­­зом захоплювалися туризмом. Клянуся, Клер, Гаррет впізнав будинок на тому фото. Ми вже показували знімок багатьом людям, і у всіх був один і той самий вираз обличчя: спочатку цікавість, потім збентеження, потім розчарування. Окрім Долорес і Гаррета. Вони одразу впізнали будинок. Ось тільки Гаррет швидко приховав це. Мені здалося, що він злякався.
– Злякався? – перепитала я. Важко було уявити того непохитного і жорсткого чоловіка переляканим.
– Саме так. У його очах промайнув якийсь страх. Він впізнав той будинок однозначно. Щось схвилювало його, він розгубився усього на мить, а потім знову опанував себе. Може, Гаррет і думає, що провів мене, але у нас з ним, на жаль, одна ДНК. Я знаю цю маску байдужості. Бачив сотню разів на обличчі власного батька. І є ще дещо, де він схибив. Гаррет повернув мені фотокартку зі словами: “Може, десь і бачили. Я не пам’ятаю цей будинок. Не шукай його”.
   Денієл дивився прямо на мене, сподіваючись, що я сама зрозумію, де тут прокол.
– Чому він сказав тобі не шукати той будинок?
– Тому, що Гаррет точно знає, де це. Він навмисно мені збрехав. І навмисно сказав зупинити пошуки. Якби він дійсно не пам’ятав, то у нього не було б причини відмовляти ме­не від розслідування. Отже, щось з тим будинком не так, що досі живе у пам’яті Гаррета.
   Між нами повисла тиша. Я обдумувала почуте. Ден правильно розсудив. Навіщо застерігати від пошуку, якщо ти не пам’ятаєш про можливу небезпеку? Небезпеку? Чи може просто неприємності? Чому не варто шукати Ляльковий дім?
   Я знов поглянула на Денієла. Він придушив власну гор­диню, аби дістати потрібну інформацію, а натомість...
– Ти тому засмутився, що Гаррет нам не допоміг?
   Денієл покачав головою.
– З цим можна щось ще придумати. Я засмучений не через це.
   Він зробив довгу паузу.
– Я завжди не розумів свого батька. Думав, що він байдужий і черст­вий. Вважав, що він не любить мене, бо я якийсь не такий. Я старався йому догодити, а отримував лише сухе “Молодець!”. Я бісив його, а мені у відповідь летіла лайка і покарання. Так було не завжди, але ж було. І лише тепер я ба­­чу, від кого це. Не можна навчитися любити свою дитину, як­що ти ніколи не відчував цього на собі. І... Усі кажуть, як ми схожі. Я тепер і сам це бачу. Боюся, що стану таким самим. Що перетворюся на власних батька і діда. Адже це в мене в крові.
   Денієл понуро опустив голову. Моє серце стиснулося від болю за нього.
– Ні, Дене. Ти зовсім інший. Я не знаю Макса, але я знаю тебе. Ти хороша людина. Ти маєш добре серце, вмієш співчувати, хвилюватися, піклуватися. Ти чудово ладнаєш з дітьми. І головне, ти знаєш, що таке любов.
– Ти не об’єктивна.
– Колись ти станеш чудовим батьком, тому що захочеш дати своїм дітям усе те, чого хотів би мати сам. І любов тут на першому місці.
   Денієл невпевнено усміхнувся.
– До того ж у тебе Сонце у Четвертому Домі. В астрологічній карті воно показує ідентичність людини, її єство. Те, що ти собою представляєш. А Четвертий Дім – це дім сімейних цінностей, родинних зв’язків. Для тебе сім’я і рідні люди завжди стоятимуть на першому місці. Така людина не може бути поганим батьком.
   Денієл розвеселився.
– Тебе що, Олівія вкусила?
– Ні, ця зараза розповсюджується повітряно-крапельним шляхом.
   Мені набридло розмовляти з Деном, стоячи на відстані. Я скучила за теплом його рук. Мені необхідно було негайно потрапити до його обіймів.
   Балкони мали одну спільну огорожу, але вздовж неї з обох боків стояли різні горщики з квітами. Я стала на фігурний кований елемент огорожі і спробувала перелізти на сусідній балкон, не розгледіла, куди там ставити ногу, і влізла прямісінько до горщика. Відчувши землю між пальцями, я скрикнула і відскочила назад, але наштовхнулася сідницями на щось колюче і голосно зойкнула. Не знаю, куди б я ще влізла, якби Денієл не перетягнув мене до себе на балкон. Він навіть не намагався приховати свій сміх.
– Звання Міс Грація 2011 дістається Клер Олкотт. Сильно забилася? – він поклав руку мені на сідниці і, судячи з блиску його очей, це не була звичайна турбота.
– Усе гаразд, викликати швидку не потрібно, – я обвила руками його шию. Так розмову вести набагато краще.
– Я маю незакінчену медичну освіту. Можу тебе оглянути і надати необхідну допомогу, – весело промовив він.
– Те, що ти читав книжки по психології, не робить тебе доктором, Дене.
– Що ж, думаю, тепер моє Сонце не в Четвертому Домі, а у моїх руках.
   Я зітхнула. І одразу зробила глибокий вдих, тому що пальці Дена знайшли тонку смужку відкритої спини і почали її пестити.
– Якщо знову десь пропадеш на весь день, перебуваючи не в дусі, то я посивію передчасно. І тоді у твоїх руках буде не Сонечко, а якась Сніжинка. Так і постаріємо разом.
   Брови Дена здивовано вигнулися. О, ні! Навіщо я ляпнула про старість разом?! Ми тільки вчора вирішили перейти від дружби до стосунків. Він подумає, що я вже вигадала імена чотирьом нашим дітям, вибрала колір портьєр до вітальні і записала нас до одного сімейного дантиста.
Але, схоже, Денієла здивувала фраза не про старість.
– Ти думаєш, що я називаю тебе Сонечком через твою зовнішність?
– А хіба ні? Руденька, веснянки і все таке.
   Денієл усміхнувся, розглядаючи моє обличчя. Звісно, темрява ночі надійно приховувала мої недоліки, але мені здало­ся, що він все одно бачить мене справжню.
– Я так називаю тебе, Клер, бо мене зігріває твоє сяйво. Я закрив очі, падаючи посеред бурі, а відкрив їх у світі, де ти є центром. Усе в моєму житті обертається навколо тебе. Ти – моє сонце, моє світло. А я твоя тінь, що невідривно слідує за тобою. Без світла тіні не існує.
   Ми дивилися один одному в очі, затамувавши подих. Щось було у цьому моменті священне, прадавнє, ніби ми це робили і сотню років тому, і тисячу. Нас поєднувало щось набага­то сильніше за вічність.
– Звучить, наче зізнання в коханні, – прошепотіла я.
– Думаю, так і є. Що б я не робив – усі зусилля марні. Я не можу від тебе триматися на відстані, не можу не думати про тебе, не можу не бажати. Я кохаю тебе, Клер. І я страшенно втомився боротися із цими почуттями.
   Денієл ніжно торкнувся моєї щоки. Здавалося, зв’язок між нами зародився набагато раніше, ніж ми зустрілися. Не ми обираємо з ким бути, це нас вибрали один одному. Бог? Диявол? Зірки? Усе одно. Це той самий вибір.
   Я стала навшпиньки і наблизилася до його губ.
– То програй, адже я це зробила вже давно.
   Не розумію, як я жила два роки без його поцілунків? Як я могла бути поруч з ним і без цих гарячих дотиків? Як мені вдавалося обіймати його без бажання уткнутися носом в його шию і дихати лише ним?
Ми торкалися один одного, але ще ніколи так пристрасно. Так жадібно. Я ковзнула долонею по Деновому плечу, йо­­го шиї, пропустила між пальцями густе коротке волосся, ми­мохідь торкнулася шорсткої щелепи і попрямувала нижче. Наче сліпа, я вивчала його, мов скульптуру, вирізьблену з каррарського мармуру.
   Його руки так само блукали моїм тілом, а ненаситні губи намагалися спіймати кожну іскорку, що спалаху­вала на моїй шкірі під його пальцями.
   Стало занадто тісно. На цьому балконі. У цій піжамі. У рамках пристойності. 
   Тому ми позбулися спочатку одягу, потім контролю, а потім відчуття реальності.
   Тієї ночі я перетворилася на справжнє Сонце, що палає від Денових жагучих поцілунків. Його відвертий шепіт спричиняв магнітні бурі, а нестримні ласки викликали один соняч­ний спалах за іншим.
   Сила, з якою нас тягнуло один до одного, була більша за гравітацію. Вона могла б притягнути сусідню галактику. Але не хвилюйтеся, ми були обережні, слідкуючи за тим, щоб цього разу ніхто не увірвався до нашого з Деном світу: ані дале­ка рідня, ані злобна Ліліт, ані слабкі галактики. Тут лише я, він і ціла вічність на двох.