Глава 14

Глава 14

У темному-темному лісі

Денієл

– Я все правильно зрозумів: ти забронював два номери у готелі посеред лісу в штаті Мен, куди їдеш разом з Клер на невизначену кількість днів? – поставив мені запитання Мітч, розвалившись у кріслі за робочим столом у моїй кімнаті в Дартмуті. Його практика починалася лише завтра, і він завис у нас ще з вихідних до Дня Незалежності.
   Я пакував речі у свою спортивну чорну сумку, з якою зазвичай подорожую без багажу. Навряд ми застрягнемо у штаті сосен довше, ніж на дві доби. Мені знадобиться лише змінна білизна та ще одна футболка. Може навіть дві. Ще жодна з тих, що я давав Клер, не повернулася назад до мене.
– Не посеред лісу, а за десять хвилин від Міллінокету.
– І все одно це заміський будинок.
– Котедж.
   Мітч підсунувся на кріслі ближче до ліжка, щоб закинути на нього ноги. 
– Та хоч замок! Що це за ідіотська назва – «Червоний Капелюшок»?
   Тут я міг погодитися з Мітчем. Назва і справді була невдалою. Але досить логічною, судячи з фото, що я знайшов на їхньому сайті.
   Щойно ми з Клер повернулися до Дартмуту, я не став зволікати з перевіркою нових даних. Міллінокет знаходиться на самому сході штату, поблизу гори Катадін, звідки починається стежка Аппалачі. Це туристичне містечко з невисокою забудовою, затишними вулицями і неймовірними краєвидами, що поєднують у собі гори, блискуче дзеркало озер і густу зелень лісів.
   У штаті Мен я був лише один раз, у віці десяти років. Тоді тато привіз мене до Грінвіллу, чиє населення не набагато перевищує за півтори тисячі осіб. Я думав, ми будемо рибалити. А натомість ми пішли на кладовище. Тато хотів показати мені могилу моєї бабусі. Ми принесли з собою два букети синіх люпинів, її улюблені квіти. Я вперше бачив, щоб у тата стояли сльози в очах. Думаю, на зворотному шляху я обов’язково заїду до Грінвіллу. Якраз закінчується сезон люпинів...
– «Червоний Капелюшок» має таку назву тому, що буди­­нок складений з сірого каменю і майже губиться у темній гущині лісу. А от його дах з яскраво-червоної черепиці помітно звідусіль, – пояснив я Мітчеллу і поліз до комода за чистим комплектом рушників.
– Чому ти обрав саме цей готель? І головне, навіщо тобі два номери?
– А як ще нам ночувати? – відповів я питанням на питання.
– Хм, мені на пальцях пояснити чи книжку з малюнками принести? Там не складно, Дене.
   Я поцілив звернутими в рулон чистим шкарпетками в лоб Мітча. Цей ідіот гигикнув і жбурнув мої шкарпетки назад до комода.
– Лінк тебе прийняв до свого Ковна[60]? Відколи це ти не проти мого роману з Клер?
– Якщо катастрофа неминуча, то треба зустріти її з гідністю. А ти проігнорував усі мої попередження.
– Мітче, ми їдемо туди лише на дві доби. Я не думаю, що від друзів ми відразу перейдемо до коханців.
– Звісно ні! Не дай Боже! Яка розпуста! Ви ще два роки тримаючись за руки походіть, – вигукнув друг у вдаваному обуренні.
   Я не казав нікому, що покликав Клер на побачення, і вона погодилася. Це стосується лише нас двох. І тепер мене почало хвилювати, що це побачення постійно відкладається.
   “Ми не брешемо собі, Дене, пам’ятаєш? Це ти тягнеш. Злякався, що доведеться цілуватися з дівчиною? Нехай Блонді все ж таки принесе тобі ту книжку з малюнками”, – їдко вклинився у мої роздуми Тінь.
   Одного дня я позбудуся цього нав’язливого голосу в моїй голові.
– Денієле, я не знаю, чого тебе потягнуло до Мену, але закликаю: будь обережним, – Мітчелл підвівся з крісла і, підійшовши, поклав руку мені на плече. – Ти не дурний, але інколи не помічаєш слона у кімнаті. Не втрачай пильності. Не наражайся на небезпеку. І візьми з собою презервативи.
   На останніх словах серйозний вираз обличчя Мітча луснув під тиском нестримного сміху. Ну що за бовдур! Я штовхнув його, але тільки викликав ще більший вибух веселощів. Він точно зараз напроситься на бійку. 
   Внизу грюкнули вхідними дверима, що означало повернення Лінка з ранкової пробіжки. Мітч одразу перемкнув увагу на нього і вийшов з кімнати, щоб зустріти. Я застібнув сумку і огледів спальню, перевіряючи, чи не забув нічого.
   Зараз була лише чверть восьмої години. О восьмій я мав заїхати за Клер. Вчора вона випросила собі у дядька Фреда відпустку до кінця тижня.
   Глибоко всередині я відчув легке хвилювання від майбутньої подорожі, що розпочнеться вже за кілька хвилин. Має щось відбутися. Відчуття, ніби перед грозою, а грози ще ні­чого доброго мені не принесли.
   Я узяв сумку і вийшов слідом за Мітчем. Але через секунду повернувся дещо забрати з верхнього ящика комода.
   “Ні слова мені про це! Інакше запишусь до психотерапев­та”, – попередив я Тінь. Він тактовно промовчав. Точно щось станеться.
   У будинку дівчат був переполох. Клер знову проспала, і я підозрював, що причиною тому були її нічні жахи.
   Я не претендував на звання психолога і не міг до кінця розібратися з власною пам’яттю (я змовчу про існування Тіні), не кажучи вже про те, щоб аналізувати чужий мозок. Але у кошмарах Клер тривожно блимала сигнальна лампочка. Щось було не так з тими снами. Мені це здалося ще два роки тому, коли Клер ночувала в нас вперше. Тоді, вночі на кухні, вона сказала, що їй сниться інша дівчинка. Але тепер, коли я про­читав стільки наукових робіт з психології, мені вбачається у цьому дещо значно серйозніше, ніж просто дурний сон.
   У нашої пам’яті погане почуття гумору: вона схильна створювати “хибні спогади”. Одне діло, якщо це неправильні спогади про місце, куди поклали ключі від машини, або про колір улюбленої іграшки дитинства. Інше діло, коли це спогади про події у минулому, що травмують, як, наприклад, пограбування, дорожньо-транспортна пригода або насилля. Мозок здатний заблокувати правдивий спогад і “переписати” на йо­­го місце “хибний”, замінивши деталі події чи його учасників. Так може з’явитися нікому невідома дівчинка Реджина, яка потрапила у халепу і їй страшно.
   Клер сказала, що Реджина знаходиться у тому будинку, що ми шукаємо. У Ляльковому будинку. І мене хвилювало питання: цей будинок є частиною “хибного” спогаду чи він має відношення до правдивого? Бо якщо він є частиною болісної дійсності, то це означає, що правда, яку я шукаю, може вия­витися страшнішою за сон. І головне, яке це відношення має до мене? Коли і де я бачив Ляльковий будинок?
   Клер зайняла почесне місце справа від мене, і ми вирушили у шестигодинну подорож на північ Нової Англії. На її вустах грала усмішка, породжена коктейлем емоцій: хвилювання, збудження, радість і трохи зніяковіння.
– Вибач, що затримала виїзд. Не почула будильник, – перепросила Клер, розгортаючи на колінах мапу штату Мен.
   Так, сучасні девайси дозволяли обходитися у подорожах без купи макулатури, але мій негативний досвід виживання без мапи (хоч це і було лише в моїй голові) назавжди привчив мене не обмежуватися у подорожі лише одним GPS-навігатором. З цієї причини я віддавав перевагу не класичним наручним годинникам, а тактичним, водо- та ударостійким, що мають у своєму функціоналі і навігатор, і компас, й інші характеристики.
– І як спалося? – запитав я, не приховуючи натяку, що пролунав у моїй інтонації надто голосно, наче хибна нота в акорді. – Знову кошмари?
– Чого ти так вирішив? Просто перехвилювалася звечора.
– Але вчора було 5 липня.
   Три роки. Саме стільки минуло від того дня, що розділив наше з Клер життя на “до” та “після”. По-різному розділив, звіс­но. Але для обох ця дата завжди матиме значення.
   Клер казала, що смерть Раяна спровокувала появу кошмарів. Тому було логічним припустити, що сьогодні вони знову її потурбують.
– Так, я знаю. І ні, кошмари ні до чого. Я просто проспала. І якщо ти не припиниш пов’язувати це з кошмарами, я увім­кну Тейлор Свіфт.
   Серйозна погроза. Червоний рівень.
   Наш в’їзд до готелю був запланований на шістнадцяту годину, тому ми могли не поспішати у дорозі, а насолоджуватися краєвидами Нової Англії, робити зупинки на перепочинок та перекуси, фотографуватися у цікавих місцях, які про­їж­джали повз.
   На кілька годин ми з Клер помінялися місцями. Навчити її водити автомобіль було моїм найкращим рішенням. Я впевнювався у цьому щоразу, як вона сідала за кермо, бо в цей момент вона була неймовірно привабливою. Клер зав’язувала волосся у хвіст, якщо воно було розпущене, на її обличчі з’являвся рішучий вираз. Вона вмощувалась на сидінні з пів хвилини, ковзаючи своїм кругленьким задком, перевіряла положення дзеркал і виглядала настільки серйозною, що мені дико хотілося її поцілувати.
   Наша кінцева зупинка знаходилася за п’ять миль від Міллінокету, і ми б пропустили поворот, якби Клер вчасно не помітила знак «До “Червоного Капелюшка” ліворуч 1 милю». Дорога, яка вела до котеджу була вузькою, покрита старим асфальтом, і здавалася, на перший погляд, покинутою, але уважний мандрівник міг помітити, що дерева та кущі, які щільно обступили дорогу, були обрізані таким чином, щоб не перекривати проїзд. І ніякого сухого гілля. Власники готелю точ­­но дбали про те, щоб зберегти потік відвідувачів.
   Чим далі ми заглиблювалися в ліс, тим густіше він ставав.
– У темному-темному лісі стояв темний-темний будинок, – згадалося мені. Клер одразу глянула на мене великими очима. Я усміхнувся.
– Не зважай. У дитинстві, коли ми з Мітчем ночували разом, завжди лякали один одного страшилками. Вони усі чомусь починалися з цих слів. Чого тільки не ставалося у тому темному лісі!
– Давай не будемо перетворювати мою першу за два роки відпустку у хоррор.
– Гаразд, але ти не станеш заперечувати, що антураж для цього відповідний.
   Ми проїхали під аркою з вітальним написом «Ласкаво просимо до котеджу “Червоний Капелюшок”» і виїхали на простору місцину, яка майже сліпила світлом, що заливало її до верху. Прямо перед нами на краю лісу заховався у затінку триповерховий будинок, облицьований темним фасадним каменем та вкритий похилим дахом. Високі вікна від підлоги до стелі та квітники по периметру забудови повністю руйнували очікування якогось похмурого та містичного лігва.
   Я припаркувався на невеликому майданчику при в’їзді, де стояло ще п’ять автівок.
– Симпатично, – прокоментувала Клер, розглядаючи територію, що полого спускалася до озерної гладі. Розчищений берег озера дозволяв гуляти досхочу в обидві сторони. Трохи вище від води знаходилася облаштована для вогнищ галя­ви­на і майданчик для барбекю.
   Ми пройшли доріжкою з бруківки, вздовж якої росли червоні рододендрони, що вже майже осипалися, і зайшли до холу котеджу. Великі вікна пропускали багато світла всередину та візуально поєднували внутрішній простір із зовнішнім. Пахло деревиною, чимось смоляним, свіжим.
– Вітаю! Чим можу допомогти? – заговорив до нас худорлявий юнак на рецепції. Його шкіра мала нездоровий відтінок, а щетина поодинокими кущиками позбавляла його надії відростити густу бороду.
– Доброго дня! Я – Денієл Картрайт. Позавчора забронював у вас два номери.
– Секунду, – менеджер перевів погляд на монітор комп’ю­тера, що стояв за рецепцією. – Так, все вірно. Два номери з видом на озеро. Вам потрібно зареєструватися.
   Ми з Клер швидко заповнили анкети, поки Найджел, як значилося на бейджі хлопця, рекламував нам відпочинок у гостьовому котеджі з можливістю зайнятися хайкінгом або прогулянкою озером на човнах. Пропонувалося також орен­дувати велосипеди, розслабитися у джакузі чи порибалити.
– Приємного відпочинку, – закінчив свій виступ Найджел та поклав перед нами два ключі до знятих кімнати. – Якщо виникнуть питання, я буду тут.
   Він широко усміхнувся, і було важко не звернути увагу на його великі верхні різці та криві ікла. Що ж, принаймні одне питання мені точно спало на думку. Але казка нас вчить менше ставити незручні питання. За це тебе можуть з’їсти.
   Ми піднялися з Клер на третій поверх та знайшли наші номери в кінці коридору. Вони були по сусідству і мали однаковий інтер’єр: дерев’яні панелі на три фути від підлоги, темно-багряні шпалери з принтом соснових шишок, одне високе двомісне ліжко, маленька шафа, пофарбована в колір шпалер, комод із дзеркалом та компактний столик, де можна було б розміститися з ноутбуком. Тіснувато трохи, але затишно. Ванна кімната взагалі була оформлена у вінтажному стилі. Клер прийшла у захват, як тільки переступила поріг свого номера.
– Розташовуйся зручніше. Принести тобі що-небудь? – поцікавився я, залишивши маленьку валізу Клер біля шафи.
– О Боже! Ти поглянь на цей балкон! – скрикнула Клер, розкривши скляні двері. 
– Я закину свою сумку і сходжу запитаю в Найджела що­до перекусу.
– Це живі квіти! Ой, я люблю, коли в готелях у горщиках ростуть справжні квіти, а не бутафорія.
   Зрозуміло. Видно, їй дійсно дуже була потрібна відпустка.
   Я спустився до рецепції і не став тягнути з головною причиною нашого приїзду.
– Моя подруга просто в захваті від квітників на балконі, – заговорив я до хлопця, який уважно розгадував судоку. Він підвів голову і щиро посміхнувся. Видно, його взагалі не турбували недоліки власної зовнішності. Я б залишив гарний відгук про цей котедж лише завдяки одному Найджелу зі здоровою психікою.
– Це заслуга Елоїзи, похресниці власниці котеджу. Во­на відповідає за номерний фонд: вигадує дизайн, підбирає де­кор, створює затишок.
– Вона чудово справляється зі своєю роботою! Клер здобуває художню освіту і має тонкий естетичний смак. Якщо вона зараз там верещить, то це означає, що ми ризикуємо тут за­триматися довше, ніж планувалося.
   Найджел засміявся. Він виглядав, як старшокласник, і я замислився, чи зможе він нам допомогти з інформацією.
– Найджеле, як давно ти працюєш тут?
– Два роки.
– Ти місцевий?
– Ага. З Міллінокету.
– Вчишся десь? Чи постійний працівник у котеджі?
– Після випуску зі школи вирішив трохи зачекати з нав­чанням. Мені тут подобається.
– Розумію. Я теж брав паузу. Слухай, мені потрібна твоя допомога. Ми розшукуємо чоловіка, на ім’я Гаррет. Він похилого віку, десь приблизно сімдесяти років. Гаррет був другом діда Клер, але дідусь давно помер, і усе, що ми знаємо про Гаррета, це те, що він мешкав у котеджі «Червоний Ка­пе­люшок». Принаймні саме на цю адресу було відправлено по­сил­ку, яка назад не повернулася, а тому ми з Клер вважаємо, що він отримав посилку. Це все було до того, як ти сюди влаштував­ся. Але, може, ти знаєш якогось Гаррета. Чи люди­ну, яка тут жила певний час.
   Найджел звів очі до стелі, задумавшись над моїм питанням, і почухав потилицю.
– Та ні, я не думаю, що тут хтось довго жив. Це гостинний двір. Сюди приїжджають відпочити, порибалити. Та й серед персоналу середній вік складає тридцять років.
– Зрозуміло. Може є серед персоналу хтось, хто працює тут вже років десять, кого можна розпитати про Гаррета?
   Найджел підтиснув губи. Навряд він дасть мені позитив­ну відповідь.
– Ну, якщо такий часовий відрізок розглядати, то десять років тому тут зовсім мало людей працювало. Практично ли­ше члени родини Феннелл. Можливо, варто розпитати Ліббі. Кому, як не їй, знати хто тут жив.
– А Ліббі – це...
– Ліберті Феннелл. Це власниця котеджу. Але усі до неї звертаються Ліббі. Вона добра жінка.
– Що ж, було б чудово з нею поспілкуватися. Де я можу її знайти?
   Насправді це була дуже гарна ідея. Ліберті має знати усе про свій котедж. Вона точно мала б запам’ятати випадки, ко­ли у неї зупинялися надовго.
– Вона живе на іншому березі озера Саус Твін. Приїздить сюди майже кожен вечір подивитися як справи. Але сьогодні не планувала.
– А чи можна до неї подзвонити та домовитися про зустріч?
   Найджел задумливо тарабанив довгими пальцями по дерев’яній стільниці рецепції.
– Зараз спробуємо, – погодився Найджел, і я вирішив, що він заслуговує не тільки на гарний відгук, а й на хороші чайові.
   Хлопець дістав з кишені свій телефон і знайшов контакт власниці. Він подзвонив сам, але динамік його телефону працював тихо, тому я не міг почути відповіді абонента на ін­шому кінці зв’язку.
– Ліббі, привіт! Ти не плануєш сьогодні приїхати?... Усе гаразд. Тут один з наших гостей хоче поспілкуватися з то­бою... Та ні, жодних нарікань. Він з приводу іншого питання. Розшукує декого, на ім’я Гаррет. Каже, що це літній чоловік, що жив тут певний час... Так... Ага. Ну гаразд. Бувай.
   Я хотів попросити самому поговорити з Ліберті, але він вже поклав слухавку.
– Вона приїде ввечері. У нас буде вечірка біля вогнища. Тоді і поговорите.
– Гаразд. Дякую, Найджеле! Ти не аби як допоміг мені!
– Без проблем! Звертайся ще! – і знову щира посмішка.
   Я поклав на стійку його чайові і вже наполовину піднявся сходами, як раптом мені на думку прийшла ідея.
– Гей, Найджеле! Раз ти місцевий, то порадь мені, будь ласка, гарний заклад у Міллінокеті, де затишно, красиво і дуже смачно. Ціни в меню значення не мають, головне, щоб це було... ну, романтично, але без зайвого пафосу. Таке міс­це, куди б ти повів свою майбутню дружину.
   Найджел знову задумався.
– Якщо проїхати трохи на північ, то можна заїхати до садиби «Скляні пагорби». Це за межами Міллінокету, але місце ідеальне для того, щоб провести час удвох.
   Хлопець швидко пояснив мені, як туди проїхати, та чим особливе це місце. Якби я знав про «Скляні пагорби» раніше, то неодмінно б запросив туди Клер. Це було саме те, що мені потрібно.
   Я постукав до номера Клер і, почувши її запрошення, зайшов всередину, не дивуючись побачити її на балконі. Вона винесла туди стілець і всілась, поклавши руки на коване поруччя. Я підійшов до скляних дверей і притулився боком до одвірка, засунувши руки в кишені.
– Зголодніла?
– Трохи, – відповіла вона. Її голос вже не дзвенів шаленою радістю. Він звучав спокійно та розмірно, а обличчя дівчини випромінювало щастя і задоволення. Емоційний вибух закінчився. Тепер Клер просто насолоджувалася моментом бути тут.
   Вона глянула на мене, усміхнулась і поклала голову на свої руки, не відводячи від мене очей.
– Де ти був? – поцікавилася вона.
– Розмовляв з Найджелом. Він працює тут не так давно, щоб знати щось про чоловіка, якого ми шукаємо. Але ввечері приїде власниця котеджу. Вона може знати Гаррета.
– О, чудово! – Клер примружила одне око, коли сонячне проміння торкнулося її оксамитової щічки. Я захотів простягнути до неї руку і зробити те саме. Вона нагадувала ліниву кішку, що вийшла на променад. – Що робитимемо до вечора?
– Підемо на наше перше побачення.
   Клер різко сіла прямо.
– Що, зараз?
– А навіщо чекати далі? Зараз той самий момент. Якщо ти не передумала, звісно.
– Не передумала. Я просто... Я хвилююся.
   Я засміявся. Якщо чесно, я теж почав хвилюватися, але не показував цього.
– Не варто, Клер. Навіщо взагалі влаштовують побачення? Щоб зрозуміти, чи цікава тобі ця людина, чи маєте ви спільні інтереси, чи комфортно вам разом. Ми з тобою вже знаємо всі ці відповіді. На нашому побаченні ми будемо їсти, насо­ло­д­жуватися природою і говорити про книжки, про дитинство, про звички. Про буденне і не дуже. Про мрії і бажання. Нам не треба намагатися сподобатися один одному. Бо, здається, це все вже є. Хіба ні?
    Клер прикусила нижню губу. Тепер її хвилювання мало більш позитивний відтінок: їй стало цікаво.
– Тобі пів години вистачить, щоб зібратися?
   Вона кивнула і підвелася. Я повернувся до свого номера, розпакував сумку, полежав на ліжку, відповів на повідомлення в спільному з Мітчем і Лінком чаті, і коли нарешті пройшло тридцять хвилин, я зайшов за Клер, ніби це був її дім, звідки я забирав її на побачення.
   Я не став розповідати їй, куди саме везу. Вирішив, що бу­де краще, якщо для неї це стане сюрпризом. Головне, щоб приємним.
   І, дякувати Богу, «Скляні пагорби» не підвели.
   Це була садиба за містом, так органічно інтегрована в природне середовище, що могла б утерти носа найелітнішим ресторанам Бостона. Простий будиночок вітав гостей затишком, запахом деревини і ароматом стиглих яблук. Всередині інтер’єр нагадував звичайний ресторан, але звичайного тут було мало.
   На порозі нас зустріла офіціантка Гейлі та спитала, що нам більше до вподоби: обрати страву з меню чи довіритися майстерності шефа. Річ у тому, що свою назву садиба отримала через ряд скляних теплиць, де вирощувалися овочі та зелень. Відвідувачі могли сісти за столик та просто зробити замов­лення з меню. А могли взяти при вході плетений з лози кошик і відправитися до теплиць, щоб самостійно вибрати продукти, з яких потім кухар приготує для вас щось смачне і корисне.
   Теплиці, якими ми прогулювалися, були високі та просторі. Грядки розбиті широкими рядами у дерев’яних ящиках. Кожна з табличкою, на якій вказано сорт овочів і перелік страв, до яких його можна включити. Усе виглядало красивим та домашнім, від чого складалося враження, що ми з Клер господарюємо у її бабусі.
   Коли наш кошик забрала Гейлі, то нас провели по вузькій стежці до яблуневого саду. І це було найбільше, що мені припало до душі.
   У садибі «Скляні пагорби» виробляли власний сидр. І то­­му великий яблуневий сад грав одночасно і роль кухні, і роль обіднього залу. То тут, то там виднілися столики, вкриті білими мереживними скатертинами з китицями та бахромою. Вони стояли на достатній відстані один від одного, щоб ніхто нікому не заважав розмовами чи цокотом виделок. До кож­ного столику вела стежина, а між стежками – висока нескошена трава, подекуди суха, і усюди синьоокі квіти цикорію.
   Ми сіли за столик в очікуванні свого замовлення. Клер помітно розслабилася, з її вуст не сходила радісна усмішка. Їй тут подобалося. Вона постійно крутила головою, розгля­даю­чи краєвиди, що відкривалися вдалині, і безперервно розповідала про своє дитинство у Луїзіані. До старшої школи во­на кожне літо проводила там. Спочатку сама, а потім і з Тео. Сільська місцевість викликала теплі спогади про безтурботне дитинство, від чого я не міг не радіти. Нехай це було не те, що я планував, коли на минулому тижні запросив її на побачення, але атмосфера вийшла саме такою. Нам було затишно разом. Можливо, інколи варто почекати, аби настала слушна мить.
   Сонце вже сідало за обрій, рум’янило червоні яблука довкола нас і щічки Клер, від яких я не міг відірвати очей. Як доб­ре, що розмова між нами не вимагала від мене вдумливих фраз, адже думати я зараз абсолютно не був здатен. Я зробив лише один ковток ароматного сидру, яким мене пригостила Клер, бо собі я замовив сік, оскільки був за кермом. Але моє серце гулко билося об груди, сп’яніле від почуттів і того, як сяяло її волосся, у якому заплуталося сонце і яблуневий запах.
   Вона варта того, щоб її шукати. Варта того, щоб витратити свій другий шанс на тисячу способів зробити її щасливою. Я хочу, щоб вона щодня мала привід сміятися так дзвінко, як сміється зараз, сидячи переді мною. Хочу оточити її красою, щоб її очі горіли захопленням, як сьогодні. Хочу бачити її поряд кожного ранку і обіймати її щоночі. Хочу захистити її від проблем, від нещасть, від кошмарів. Хочу бути з нею. І більше ні з ким іншим. Є лише вона.
   Я нагадав собі, що маю хоч трохи підтримувати розмову, щоб Клер не здалося, що я її не слухаю. Вона розпитувала про мої шкільні “подвиги”. Про те, як я вигадав посвяту для трьох новеньких у нашій команді, змусивши їх прийти на загальне тренування у формі чирлідерок. Помпони летіли в спини трьох нещасних зі швидкістю реактивних літаків. Тренер Берч так само був гаразд на дальні паси.
Вона знала про те, як я цькував нашу нову шкільну психологиню, заповнивши вночі її кабінет рожевими повітряними кульками. Ідея була моя, виконавців було четверо, кульок бу­ло понад дві сотні. Крику було...
   Вона знала стільки історій, що виставляли мене у геть непривабливому світлі, і все одно сміялася, хитаючи головою. І все одно тягнулася до моєї руки. І все одно линула до мене, коли ми йшли назад до машини.
   Ми поверталися вже після заходу сонця і, припаркувавши авто на стоянці котеджу «Червоний Капелюшок», одразу рушили до багаття, що лизало ультрамаринове небо посеред галявини. Людей тут було набагато більше, ніж малося но­­мерів у котеджі. Вочевидь, серед гостей танцювало багато місцевих. На невеликому майданчику, збитому з дерев’яних палет, грали музиканти, що вже робило цю вечірку більше святковою, ніж другорядною. Уздовж доріжки, що вела від багаття до котеджу, стояли столики з напоями та закусками. Не знаю, що сьогодні святкували, але це аж ніяк не псувало наш з Клер настрій.
   Вона хотіла танцювати. Я хотів її притискати до себе. Тепер можна було випити і мені. 
   Не жар від багаття робив цю ніч по-справжньому гарячою. Не іскри вогню мерехтіли між нами. Не натовп, що плавно коливався у танці, змушував мене відчувати її кожною клі­тинкою свого тіла.
– Здається, тут вже зовсім закінчилося повітря, – проше­потіла Клер мені на вухо. – Може пройдемося по берегу озера?
   Я взяв її за руку, і ми спустилися до води. Від озера тягнуло прохолодою, яка зовсім не рятувала від вогню всередині мене.
   Уздовж берега рівномірно розляглися дерев’яні пристані, біля яких сонно качалися човни. Треба буде завтра взяти один і покатати на ньому Клер.
– Знаєш, що мені сказала Олівія сьогодні вранці? – запи­тала Клер. Її голос був трохи тягучим, але мелодійним.
– Що саме?
– У тебе Венера у воді. Моя Венера у вогні.
   Я нахмурився. Ліві нескінченно говорила загадками так, ніби ми теж знали її мову.
– І що це має значити?
– Що кохання між нами не складеться.
– Ти в це віриш? У її зіркову маячню.
– І так, і ні.
   Я промовчав. Що тут сказати? Ніколи не розумів дівчат, які вибирали собі хлопця за гороскопом. Яким би чином змусити Клер викинути цю дурню з голови?
– Суд викликає свідка Денієла Картрайта, – неочікувано промовила вона і повернулася до мене. Ми рідко грали в цю гру, і зараз мені не дуже хотілося бути відвертим. Але хитрий блиск в очах Клер змусив поступитися їй. Я “склав присягу”.
– Пам’ятаєш той день у Демарест Ллойд парку? Коли ти розповів мені про те, що з вами трапилося.
   Я кивнув, здивований різким поворотом розмови.
– Так ось, я все думаю про той день. Не можу збагнути: мені здалося чи ти дійсно хотів мене поцілувати тоді?
   Я зупинився, зовсім розгубившись. Чи варто бути відвертим? Чи є сенс брехати? Чи хочу я брехати їй взагалі?
– Не здалося. Я дійсно хотів.
– Тоді чому не зробив цього?
– Як я міг? Я щойно зізнався тобі у коханні від імені твого померлого хлопця! Гіршого моменту для поцілунку про­с­то неможливо уявити.
   Клер кивнула, ступила на найближчу пристань і притулилася боком до дерев’яного огородження. Вода мерехтіла вогнями зірок і відблисками вечірки. Хтось цілувався у човні попереду нас.
– Твоя черга, – нагадала Клер.
   Я не став довго думати.
– Ти хотіла, щоб я тебе поцілував?
– Кожного разу. У лісі, в музеї, на кухні, у твоїй кімнаті. Це завжди “Так”, Дене.
   Я розвернувся до неї. Чи розуміє вона, що після одного поцілунку вороття назад не існуватиме? Буде він огидним чи неймовірним – усе одно це змінить нас назавжди. З дружбою буде закінчено.
– Як щодо цього моменту? – запитала Клер, так само повернувшись до мене. Це алкоголь зробив її такою рішучою?
– Наскільки ти захмеліла?
– Не настільки, щоб не помітити, що ти не вмієш цілува­тися, Картрайте. Адже справа в цьому, так?
   Я засміявся. І, можливо, сполошив тим самим парочку у човні. Вони швидко зібралися й побігли геть.
– Клер, ти маєш зрозуміти, що інколи за нестримним бажанням може слідувати гірке розчарування. Я сьогодні тебе поцілую, а завтра ти захочеш повернути усе, як було. Але як було ніколи не буде. Бо я тепер знатиму, які твої вуста на смак. Кохання не складеться. А дружба залишиться у минулому. Ризикнеш?
   “Таких ідіотів, як ти, треба внести до переліку видів, що от-от зникнуть. Твоїми стараннями Картрайти розмножуватися перестануть і вимруть, як мамонти”, – прокинувся Тінь.
   Ти заважаєш! Геть звідси!
   “Просто послаб зашморг, Денієле, – прошепотів Тінь біля самого мого вуха. – Піддайся мені”.
– Ризикну, – відповіла Клер. – Я вірю в те, що зірки нас чують. І ось, що я їм хочу сказати: “Ідіть до біса зі своїми Венерами! Він буде моїм”.
   Я маю чудову пам’ять. Але ніколи не зможу згадати, хто кинувся у це полум’я першим. Скільки ж днів я мріяв про цю мить! Скільки разів умовляв себе забути!
   Її руки стиснули мої плечі, схопили мене за волосся. Я притиснув її до себе у дикому бажанні залишити свій слід на кожному дюймі її оксамитової шкіри. Я не міг насититися цим поцілунком, не міг придушити цей вогонь, не міг дихати.
   Бог дав мені другий шанс на життя. Я мав би бути вдячний Йому. Я мав би вклонятися Богові щоденно. Та я бажав вклонятися Клер. Щоночі.
   Вона першою перервала поцілунок, щоб зробити ковток повітря. Якою ж пристрастю палав її погляд! Навіть у напівтемряві ночі я міг згоріти під ним до тла.
   Все. З дружбою покінчено. Я більше ніколи не зможу доторкнутися до неї з невинними намірами.
Я зробив крок назад і важко зітхнув, запустивши обидві руки у волосся. Треба знизити градус. Інакше я вибухну.
– Подивись, що ти наробила, Клер. Ти змусила мене поступитися моєму Тіні. А він дуже жадібний і голодний до неправильних вчинків. Погане рішення для хорошої дівчинки.
   Клер усе ще намагалася вирівняти дихання. Та здається, це неможливо, доки між нами іскрить пристрасть.
– Не романтизуй мене, Денієле, – промовила вона з придихом. – Це у книжках хороші дівчатка завжди керуються покликом доброго серця. У житті під білим руном може ховатися зовсім чорна вівця.
   Я посміхнувся. Здається, не в мене одного гарна пам’ять. Я пробігся поглядом по всій фігурі Клер. У ній це було зав­жди – крапля зухвалості, їдка, наче кислота. Від нашої першої зустрічі (гаразд, другої зустрічі) вона демонструвала, що може вкусити, якщо занадто її завести. Ця думка спровокува­ла у мене зовсім не ту реакцію. Я ж хотів понизити градус!
   Скажи щось, Тінь! Інакше я не втримаюсь.
   Та він мовчав. Його не було.
– У темному-темному лісі гуляє чорна-чорна овечка, – промовив я, знову наблизившись до Клер. Я відкинув її волос­ся на спину, торкнувшись її шиї. Мов зачарована, вона одразу потягнулася до мене. – Що вона там забула? Чи заблукала?
– Їй дуже подобається цей темний ліс. Вона обирає за­лишитися тут.
   Я знову нахилився до Клер за поцілунком, піддавшись своїй новій залежності. Може, та парочка із човна не просто так там опинилася? Може, у човнах більше кисню для довгих поцілунків? Як там вчать рятувальники? Під час пожежі най­легше дихається в кількох дюймах від підлоги. А зараз між нами точно спалахне пожежа...
– Денієле? – пролунав абсолютно незнайомий мені голос позаду мене. Ми з Клер обоє застигли від неочікуваності.
   Я обернувся і побачив біля самої пристані високу жінку у світлому одязі. Її погано було видно, але я розгледів, що вона мала темне волосся у довгому каре. Спочатку я не міг зрозуміти, звідки вона мене знає, а потім до мене дійшло, що це, мабуть, Ліберті Феннелл. Найджел мав сказати їй моє ім’я і описати мою зовнішність. Дивує, що вона впізнала мене у напівтемряві. Але з іншого боку зі мною Клер, зовнішність якої має набагато помітніші риси.
   Я глянув на Клер. Вона поправила свою зелену шифонову блузку, що була одягнена поверх чорного топа на дуже тонких бретелях. І я тільки зараз звернув увагу на те, що блуза була розстібнута наполовину.
   Бувайте, дружба і мій самоконтроль!
– Ти в порядку? – запитав я в Клер майже пошепки. 
– Так. Хто це? 
– А Ви, мабуть, Ліберті Феннелл, – стверджувально зая­вив я про свою здогадку вже гучніше.
   Ми з Клер рушили до жінки назустріч.
– Саме так! – жінка дзвінко засміялася. – Рада нарешті зустрітися!
   Ми дійшли з Клер до початку пристані, де від ближнього ліхтаря лилося світло до долу плавними колами.
   Жінка дійсно була високою. Практично мого росту. Мала темні очі і виразні риси обличчя. Усе у її постаті говорило про те, що вона має ділову хватку і міцний характер.
– Радий знайомству! – я простягнув руку для потискання. – А це Клер. Моя... дівчина.
   Я глянув на Клер. Вона кивнула, не стримуючи щасливої усмішки, і мені захотілося махнути рукою на Ліберті та схо­пити мою Клер в обійми. Але раптом в обіймах опинився са­ме я. При чому, не в тих, в чиїх хотів би.
   Ліберті Феннелл стиснула мене так, наче я був давно загубленим сином. Мені стало ніяково. Клер також виглядала збентеженою.
– Це просто неймовірно. Ти так виріс! Як Макс? – прого­ворила схвильовано жінка.
   Стоп. Макс? Мій батько?!
– Ви знаєте мого батька?
– Попри все, так! – Ліберті засміялася, а ми з Клер продовжували стояти в повному ступорі.
– Ох, ти, мабуть, зовсім розгубився. Невже Макс нічого тобі не розповідав про мене?
   Мені не сподобалося, як ця жінка називала мого батька. Це звучало так, ніби вони були близькі.
– Яке Ви маєте відношення до мого батька?
   Тепер трохи розгублено виглядала і сама Ліберті.
– Як “яке”? Майже пряме. Я його сестра. Твоя тітка. Не­в­же Макс нічого тобі не сказав?
   Я стояв в німому шоку. Що верзе ця жінка? У тата немає сестер.
– Я думала, ви вирішили нарешті помиритися. 
– З ким? – запитав я. Вона божевільна?
– З Гарретом. З Гарретом Картрайтом, твоїм дідом.