Глава 13

Глава 13

Час втратити берег із виду

Клер

   У будинку моєї родини завжди пахне яблучним пирогом. Як тільки починається сезон фруктів, наша духовка на кухні не знає спочинку: медовий пиріг зі сливою, штруделі з абрикосами та вишнею, шарлотка з грушею, персиковий рулет на йогурті, апельсиновий бісквіт і багато інших десертів, що загрожують зацукрувати нас, мов мармелад. Але традиційний англійський яблучний пиріг є незмінним мешканцем нашої кухні. Моя мама знає десять різних рецептів такого десерту. І кожен в неї вдається на славу. Можливо, саме тому в моїй голові зафіксувалася чітка асоціація: запах яблук та печива дорівнює затишку в домі.
   У бостонській квартирі Картрайтів пахло кавою, карамеллю, чоловічими парфумами та трояндами.
– Батьки нещодавно були тут, – повідомив Денієл, щойно він зачинив за нами двері. Він недбало кинув ключі до вази з камінцями, що стояла на полиці при вході, і поніс до кухні пакет з їжею, яку ми замовили у ресторані з собою. – Про­ходь, будь ласка, почувайся, як удома.
   Я була в цій квартирі вперше. Я знала, що у Картрайтів є нерухомість у Бостоні, і що через вихідні Ден і Лінк їздять розважатися сюди разом з Мітчем. Але я ніколи не уявляла собі, як виглядає це житло.
Квартира знаходилася на п’ятому поверсі житлового комплексу неподалік від паркової зони. Вітальня була сполучена з зоною кухні і виглядала досить просторою, не дивлячись на велитенський П-подібний м’який диван молочного кольору, що займав центральне місце. Там запросто могло із комфортом сісти десятеро лю­дей. Досить зручно для домашніх вечірок. По інший бік від вітальні тягнувся невеликий коридор з дверима до двох кімнат, а широкі сходи з темного граніту ховалися за зелену стіну стабілізованого моху та вели на другий поверх до спальних кімнат.
   Багато світла, багато простору і, на диво, багато фотографій на стінах. Зазвичай в інтер’єрі подібних квартир на стінах висять картини великого формату. Але у Картрайтів стіни бу­ли прикрашені фотографіями з життя самої родини. Фоторамок було так багато, що вони прикривали собою всю коротку стіну, починаючи трохи нижче від рівня очей і піднімаючись п’ятьма рядами до стелі.
   На знімках були закарбовані сімейні свята і звичайні будні. Головна риса усіх світлин – на них ніхто не позував. Ось маленький Денієл намагається залізти на спину лабрадора. У цьому ж ряді місис Картрайт у широкополому солом’яному капелюсі розмазує по кругленьких щічках сина крем від засмаги. Мітчелл, Прімроуз, ще незнайомі мені члени родини... Містер Картрайт закріплює під підборіддям Денієла шолом, поки хлопчик з нетерплячкою в очах вчепився в кермо карту. А на іншому фото Денієл сидить на плечах батька і тягнеться зірвати вишню з гілки в саду.
– Це була мамина ідея, – пролунав біля мене голос Дена, відвернувши мою увагу. – Вона ніяк не могла визначитися з картиною, якою хотіла прикрасити цю стіну. Тому вирі­шила, що у квартирі не буде жодної картини, окрім наших фото і тих малюнків, що зробимо ми з Прім. Одразу попереджу: у моєї сестри взагалі відсутній хист до малювання.
   Я засміялася.
– Твоя мама просто геній. Коли в мене буде власний будинок і власна родина, я зроблю так само.
– Сподіваюсь, твої діти успадкують твій талант, – промовив Ден і потягнув мене до кухні, де вже була розкладена по тарілках наша вечеря.
– Тут досить затишно, як для квартири, в якій не живуть постійно, – зазначила я, намотуючи на виделку спагеті.
– Я ж кажу: батьки були тут нещодавно. Досі пахне трояндами. Моя мама завжди приносить сюди квіти. Вона вва­жає, що букет у вазі робить простір живим.
– Схоже, місис Картрайт дуже цікава жінка.
– Що, хочеш з нею познайомитися? – запитав Ден, хитро посміхнувшись.
  Мої батьки познайомилися з Денієлом на Різдво першого курсу. Він підвіз мене до будинку, і на цей раз мама з татом чекали на нас удвох. Денієл вже давно цікавив їх, і мама час від часу розпитувала мене, що між нами є. У мене склалося враження, що Ден вже подобається їм. А коли влітку ми з ним приїхали до Норфолку на святкові вихідні, мама все-таки затягла його в будинок на вечерю. Відтоді моя мама кожного разу, як дзвонила мені, обов’язково просила переказати вітання Денієлу.
– Чому б ні? Я все-таки твоя найкраща подруга. Чи в тебе є купа інших подруг?
– Тільки Олівія та Рене. Ще є Міракл, але ми з нею спілкуємося лише у мережі. Вона навчається у Стенфордському університеті.
   Про Міракл я знала зі слів Мітчелла, який бубнів щось про те, що в Дена дівчат-подруг вже більше за друзів-хлопців. Лінк завжди додавав: “Клер не рахується”. І це мене завжди обурювало. Я хотіла бути у тому переліку. Але тепер, здаєть­ся, я зрозуміла, чому Лінкольн виключав мене звідти. Друж­ба між мною та Денієлом мала дуже розмиті межі.
– Лукас Ріві задихнувся б від заздрощів, якби побачив ва­шу колекцію сімейних світлин, – зауважила я, ганяючи оливку по тарілці. Сміх Денієла теплом пробігся по моїй шкірі.
– Сподіваюся, він не стане діставати стару жінку, полюючи на вигаданий спадок. Якщо він дійсно не ідіот, то зрозуміє: якби існували якісь гроші, то мисливиць за ними не здався б так легко, як це зробив я.
– Ти просто не хочеш, щоб хтось заважав діставати стару жінку нам самим. До речі, як ми це зробимо? Нам потрібен план.
   Денієл поставив чай заварюватися і простягнув мені руку.
– Ходімо складати план.
   Кімната Денієла була ще меншою, ніж та, яку він займав у Дартмуті. Тут панував глибокий темно-синій колір. Поруч з входом до кімнати вздовж стіни розтягнувся гардероб з дверима із вибіленого дерева, а навпроти – ліжко з білим пледом, зв’я­заним з екстра товстої вовняної пряжі. Зліва від ліжка бі­ля вікна стояв невеликий письмовий стіл в колір гардеробних дверей. На відміну від робочого місця Денієла у Дартмуті, в цій кімнаті на столі панував затишний порядок: заповнений стакан для ручок та олівців, різнобарвні наліпки, кілька блокнотів стопкою та нетбук.
   Стіну навпроти гардеробу прикрашали постери улюбленої футбольної команди Денієла. Тепер я знала назви більшості професійних команд і де завгодно могла впізнати ембле­му «Грін-Бей Пекерз». Минулого сезону вони дійшли фі­налу, і Мітч з Деном влаштували справжню вечірку до дня Су­пер­боулу. Чи варто розповідати, наскільки шаленою вона стала, коли Пекерз вчетверте здобули перемогу і Кубок Ломбарді?
   Серед фотографій цієї кімнати вже не було сімейних. Ли­ше Денієл та його шкільне життя.
– Не знала, що Мітч теж грав з тобою, – здивувалася я, помітивши фото з роздягальні, де гравці вже повністю зібрані чекали на початок матчу.
– Тільки один сезон. Був сейфті. У нього не вистачило терпіння захоплюватися лише одним видом спорту. За літо він якимось чином вляпався у фехтування, – відповів Денієл, не звертаючи на мене увагу. Він увімкнув нетбук і дістав розлі­ніяний блокнот для нотаток.
   Я захоплено розглядала команду «воронів» Тарвертону. На половині світлин Денієл мав інший номер. Видно, що то був його період на позиції ранінбеку.
– Ти завжди мріяв бути квотербеком? – поцікавилася я, шукаючи знайомі обличчя.
– Взагалі не мріяв. Усе сталося випадково. Я відіграв один сезон і почав готуватися до другого, як до нас перевівся Ліам. У своїй каліфорнійській школі він досяг значних успіхів. І тому тренери вирішили його випробувати. А це означало, що мені давали відставку. А я не з тих людей, хто легко поступається місцем.
   Денієл розвернувся у кріслі і з ностальгією поглянув на груповий знімок, де він ще був під номером 21.
– У той день, коли Ліам вийшов на поле для тренувальної гри, команда нападу була без капітана. Нашого головного квотербека відсторонили від тренувань, через його проблеми з наркотичними речовинами. А, як я вже казав, це було не просто недопустимо, а буквально зачиняло перед ним двері до команди. Один гравець для заміни сидів з гіпсом на нозі, а інший лежав вдома з кишковою інфекцією. Тому тренер сказав, що я можу на цей раз стати на місце квотербека.
   Я усміхнулася, уявивши, як Денієл лютував через можли­вість втратити місце. Я знайшла групове фото, де він вже став Десятим, і поглянула на нового ранінбека, що зайняв його позицію.
– Тренер Берч сказав: якщо хлопці будуть грати нечесно, підставляючи Ліама, то мене замінять на перші три гри сезону. Ми – команда, Клер. Захисники та нападники мають одну мету, хоч і грають не разом, тому ніхто не хотів мене зраджувати. А Ліам виявився дійсно крутим ранінбеком. Ми грали у такому запалі, що половина школи зібралася подивитися на це тренування. Після гри до роздягальні зайшов тренер Берч, роздав хлопцям вказівки, як зазвичай, а мені сказав, що від­тепер у мене збільшиться кількість тренувань, адже з наступного понеділка наш тренер нападу тренуватиме мене на позицію квотербека. Я заперечив, бо не хотів сидіти на ла­ві запасних. Хоч квотербеком, хоч ранінбеком. І тоді Берч відповів: “Синку, тут я командую. Через два тижні в тебе перша гра. Або ти порвеш усіх як квотербек, або ніякий ти не кру­тий перець”.
– Не знаю, яким ти був ранінбеком, але як Десятий, ти був неймовірним, – зізналася я з усмішкою на вустах.
– Тобі звідки знати! Може, команду завжди рятував Ліам.
   Денієл знов сів у крісло та відкрив браузер, ввівши у пошук «Плімут, Массачусетс».
– Взагалі-то, я бачила ту гру проти «Блермор Найтс». Першу у плейофі. Ти був таким спокійним, таким зібраним... І той дальній пас Раяну змусив мене стояти аж до кінця гри. Ти був на сво­єму місці, Дене. Десять з десяти.
   Денієл шоковано поглянув на мене. Ну ось, нарешті я це сказала.
– Ти була на грі Тарвертону?!
– Так. То був єдиний раз, коли я прийшла вболівати за Раяна. Але як можна дивитися гру, не помічаючи тебе? Ти ж капітан команди нападу. Ти – той, хто починає розіграш. Ти – той, хто був моїм загадковим ворогом.
   Я знизала плечима, наче нічого такого важливого не сказала, і підійшла до книжкової шафи, що стояла навпроти робочого столу. Я пройшлася рукою по корінцях книг, вибираючи першу, що зачепить.
– Виходить, що я міг тебе бачити до нашої зустрічі на кладовищі? – вражено промовив Ден.
– Тільки якщо ти дивився по сторонах, коли йшов майданчиком для паркування. Я була там. Стояла, чекаючи на Раяна. А ти спішив перехопити Пітера, доки він не поїхав на своєму Dodge. Ти пройшов повз мене на відстані менше ярду.
   Денієл скочив на ноги та підійшов до мене так близько, що мені довелося підняти голову. В його очах було стільки емоцій, що я затамувала подих.
– Між нами був лише ярд... Один ярд до першої зустрічі.
– Це нічого б не змінило, Дене, – тихо промовила я. – Ти був моїм ворогом. Я і злилася, і хвилювалася, дивлячись на тебе. Я була з Раяном. Ти був зухвалим та самовпевненим.
   Я знову повернулася до книжкових полиць. Якби того вечора Ден мене помітив та заговорив до мене, я б наговорила йому безліч образ. Ми б ніколи не опинилися разом у Дартмуті, не стали друзями, не переплели б наші долі. Нічого не було б, якби Денієл прийшов до могили Раяна пізніше. Або якби могили Раяна не існувало...
   Я дістала з полиці книгу. Взагалі-то, мою улюблену.
– Приємно знати, що ти читаєш не тільки наукові роботи, – я усміхнулася та відкрила книгу, перегорнувши форзац. На першій сторінці синьою кульковою ручкою було написано: «Містере Елмер, не позбавляйте його шансу». І підпис.
– Це що, автограф Денієла Кіза? – я майже перейшла на ультразвук.
   Ден поглянув на першу сторінку книги.
– Так. Навряд Денієлом Кізом підписуватиметься який-небудь Роберт Сміт.
   Я тримала в руках підписаний автором примірник мого улюбленого роману «Квіти для Елджернона»!
– Повірити не можу! Чия це книга?
– Моя. Точніше, тепер моя. Терренс Елмер – мій дід по матері. Після його смерті я успадкував багато дідових речей. Ця книга особлива.
– Ще б пак!
   Денієл зробив два кроки назад і сів на край ліжка.
– Мій тато зустрів маму, коли вона навчалася у Бостоні. Він у той час мав свій бізнес, який тільки починав приносити дохід. Ще не настільки великий, щоб це можна було назвати статком, але не залишався у мінусі – вже добре! Вони закохалися попри різницю у соціальному положенні. Родина Елмер займає високу сходинку, тоді як Картрайти з робітничого класу. Мій тато почав працювати у дванадцять років. Розносив ранкову газету. У чотирнадцять влаштувався помічником до автомобільної майстерні. У вісімнадцять вже сам був майстром, досить непоганим, мав постійних клієнтів з товстим гаманцем. Одного разу він допоміг продати раритетний автомобіль одному бізнесмену. Той порекомендував мого батька іншому, а той далі. Так у двадцять років мій тато здобув певний авторитет серед достатньо важливих людей, як надійний продавець автомобілів. Знайшлися люди, які запропонували йому роботу в автосалоні. А у двадцять чотири роки тато відкрив і свій бізнес. Йому було двадцять сім, коли він зустрів двадцятидворічну Морін Елмер. Але мої бабуся та дідусь не схвалювали вибір доньки.
– Це ніби історія Роуз і Джека з «Титаніку», – я обожню­вала романтичні історії. Колись я мріяла про не менш романтичну історію для себе. Денієл криво усміхнувся.
– Мій батько не збирався тонути. Він збирався боротися за свою жінку. Якось мама розповіла, що дід, Терренс, обожнює творчість Денієла Кіза, і що одного разу він дуже хотів отримати автографа, але обставини не склались. Тоді мій тато доклав максимум зусиль, аби дістати той автограф. Цю книгу він подарував Терренсу на день народження. «Не позбавляйте його шансу» – прохання дати Максу Картрайту шанс бути з Морін Елмер. Єдине чого хотів і заради чого був готовий перевернути весь світ мій батько.
   Я притисла книгу до серця, а з моїх вуст зірвався звук розчулення.
– Господи, як же це романтично!
   Денієл розсміявся.
– Ти теж на це купилася.
– Що ти маєш на увазі? – я здивовано підняла брови.
– Макс Картрайт хитріший за диявола. Інакше він не був би таким успішним у бізнесі. Цей жест із книгою був розрахований не підлестити майбутнього тестя, а вразити мою бабусю. Скажи, що робити чоловікові, коли і його донька, і його дружина без зупину захоплюються “таким чудовим Максом”? Вода каміння точить, а дружина – свого чоловіка.
   Я теж засміялася.
– Виходить, якби не ця книга, то ти б не народився.
– Можливо, саме тому мене звати Денієл. Але мама стверджує, що це ім’я я вибрав сам. Вони запропонували мені три звернуті аркуші, і я схопив той, де було написано Денієл.
   Я повернула книгу на полицю і поглянула на Дена.
– Ніколи не втомлюся слухати твої історії.
   Не дивлячись на те, що вже було майже опівночі і хотілося спати, ми з Деном переглянули карту Плімута і відмітили близько двадцяти вулиць, які могли бути тією, що ми шукаємо. Також ми знайшли в інтернеті віршик про Дім, що збудував собі Джек. Але він аж ніяк не проливав світло на будинок з листівки.
   Зрештою, після третього мого позіхання, Ден закрив нетбук і відкрив гардероб, шукаючи для мене футболку. За два роки я вже забрала собі аж три і спала в них лише тоді, коли мені ставало сумно та незатишно. Я одягала його футболки, і мене огортало спокоєм. Це було моє укриття. Не таке надій­не, як його обійми, але не менш тепле і бажане.
   Денієл закинув наш одяг до пральної машини, і я витратила останні сили, аби не задумуватися над тим, що як скінчиться прання, йому доведеться дістати мою білизну і перекласти в сушарку. Ні, у мене була гарна білизна, але я б хотіла, щоб його взаємодія з моєю білизною мала інший характер.
   Останнє, про що я подумала перед тим, як заснути, це те, яким дивовижним шляхом веде нас доля. Чи могла я уявити тоді, зимового вечора біля зачиненого книжкового, коли Ден знайшов мене, що настане ніч, коли я засинатиму напівгола у квартирі найбільш ненависної мені людини, де все, що нас розділятиме – це стіна і тонка бавовняна футболка? Його футболка.
   День був насиченим на враження, емоції та інформацію. Я очікувала, що засну миттєво. Але не очікувала, що монстр знову прийде по мене.