Глава 12

Глава 12

Дім, що збудував собі Джек

Клер

– Хвилюєшся? – запитав Денієл, коли затихнув мотор його машини.
   Ми в’їхали на паркувальний майданчик перед двоповер­ховою будівлею, облицьованою охристою цеглою та з високи­ми чорними вікнами. Над скляними дверима чор­ніли лако­нічні акрилові літери «Inid Press&Publishing».
– Ні. З чого ти так вирішив? – відповіла я, витерши непомітно вологі долоні об джинси.
– Ти майже нічого не сказала мені за ті півтори години, що ми сюди їхали.
– Я просто втомилася на роботі.
   Брехня. І він це знав.
   Я не спала цієї ночі. Як заснути, коли тобі відкрилося таке?
   Раян Грін. Хлопець, який говорив мені, що кохатиме вічно, а сам навіть не наважився впустити мене до свого минулого. Хіба я не змогла б його зрозуміти? Хіба я не змогла б зберегти його таємниці? Немає сенсу ображатися на мертвого. Раян ніколи не обирав мене. Я програла тренуванням, програла відпочинку в горах і програла Денієлу Картрайту.
   Я намагалася пригадати хоч якісь натяки на таємниці минулого у поведінці Раяна. Він багато говорив про брата і ні­коли не говорив про сестру. З його розповідей я зрозуміла, що йому подобалося у Джеймстауні, але він не сумував за домом чи покинутими друзями.
   І якщо бути справедливою, то я теж не була допитливою. Я не цікавилася його дитинством чи сім’єю. Я була в нього вдома рази три, не більше. Там було так мало фотографій...
   Можливо, якби я мала трагічні події у минулому, то теж хотіла б приховати їх від усіх. Але, на щастя, я була звичай­ною дитиною у звичайній родині. Мене вчили бути чесною та відкритою. Може, тому я не маю жодної таємниці, якою б могла поділитися у відповідь на чиюсь.
   Ні, страшні сни не рахуються за таємниці. Це всього лише кошмари. Вони сняться, коли ви надто схвильовані чи знер­вовані. Або коли отримали вкрай негативні враження від чогось. Кожній людині хоча б раз у житті снилися кошмари. Комусь павуки, комусь змії, комусь клоуни. Теж мені таємниці!
   Я бачила уві сні дівчину, яка зустріла монстра. Страх жорстокості й смерті – такий самий страх, як і арахнофобія чи клаустрофобія. Тому мої страхи можуть не соромитися і ставати в один рядок до інших. Десь між алгофобією (страх пе­ред болем) та гемофобією (страх крові).
   Але мої кошмари вже давно не тривожили мене. Давно – це приблизно пів року. Я хочу вірити, що вони нарешті пішли геть. І я б із задоволенням не згадувала про них, якби не цей загадковий будинок з листівки. Як тільки Ден показав мені її, я відчула щось знайоме.
   Я впізнала будинок лише коли залізла на сайт типографії, щоб переглянути каталог. Він був оновлений станом на теперішній рік, і, звісно, листівки з домом я не знайшла. Але по­бачила листівку з білими ліліями. І раптом мені сяйнула думка: якби на тих грядках уздовж тераси росли лілії, то будинок один в один нагадував би той, що мені снився в кошмарах. І після того, як Ден пояснив мені про спогади з наукового погляду, я задумалася: а звідки ж тоді узявся цей будинок у моїх снах? Якщо Денієл не помиляється, то виходить, що і я мала бачити будинок або особисто, або на фото чи у фільмі. Я головою не травмувалася, але так само, як і Ден, не могла дістатися того спогаду, що дав моїм снам картинку. Чи дійсно це той самий будинок?
– Треба поквапитися, поки вони не зачинилися, – я відстібнула пасок безпеки та вже взялася за ручку дверцят, щоб вийти, як Денієл зупинив мене.
– Клер, зі мною це не пройде. Я бачу, що ти стурбована чимось. Не бреши мені, будь ласка. Мене це ображає.
   Я зітхнула. Що відповісти, якщо я і сама ще не розібралася у причинах моєї стурбованості?
– Мені не подобається, що я відчуваю якийсь, ну не знаю, зв’язок із цим будинком, чи що. Наче він якийсь особливий. А це дійсно так і є. Адже ми обоє його невідомо де побачили, а потім пригадали у несвідомому стані. Чому саме цей будинок? У мене якесь передчуття, знаєш... Щось тут не те.
   Денієл дивився мені у вічі й мовчав. Але на його обличчі, як завжди, було видно, що він щось обдумує.
– Давай я сам піду? Обіцяю розповісти потім усе до найменших дрібниць, починаючи від того, як листівка потрапи­ла до книжкової крамниці, і закінчуючи тим, у що була одягнена дизайнерка.
   Я закотила очі й цокнула язиком.
– Це ж найцікавіше – одяг дизайнерки, так? Знаєш, любий, тепер я просто зобов’язана піти з тобою. Бо ти ризикуєш запам’ятати зовсім не ту інформацію.
   Денієл посміхнувся, і я відповіла йому тим самим.
   Ми вийшли з машини та попрямували до входу у будівлю. На рецепції нас зустріла привітна темношкіра дівчина з яс­краво-рожевою стрижкою піксі. Я коротко пояснила їй, що домовилася про зустріч із дизайнеркою. До закриття офісу за­лишилася година, і я сподівалася, що цього часу вистачить, аби знайти шаблон листівки, що нас цікавить.
   Ембер Віллер була невисокого зросту з темним волоссям і червоними прядками біля обличчя. На вигляд трохи стар­шою за нас із Деном. Вона мала пропорційну пишну фігуру, тонку талію та округлі стегна, що робили її ідеальною моделлю у стилі пін-ап. Але навіть на підборах вона ледь діставала до Денового плеча.
   Дизайнерка провела нас до свого робочого місця. Окремого кабінету вона не мала, а займала один зі столів, що стояв у невеликому офісі, де простір розмежовувався скляними перегородками, невисокими стелажами із книжками, теками та каталогами.
– Наш менеджер сказав мені, що виникла помилка із листівками, і ви отримали ту, якої немає в нашому каталозі, – перейшла до діла Ембер, коли ми розмістилися довкола при­ставного столика для роботи з клієнтами та продукцією.
– Це було у 2009 році. Наш книжковий магазин замовив п’ятдесят листівок, але отримав п’ятдесят одну. Товар прий­мала не я, а наша працівниця, яка не стала перевіряти відповідність замовленню. Вона занесла кожну позицію до облі­ко­вої бази та виклала товар на полицю. У тому числі й зайву листівку. Та її за два роки ніхто так і не придбав.
   З цими словами я поклала на стіл перед Ембер друковані копії наших записів товарного обліку, які зробила сьогодні вранці на роботі, а також копію замовлення, що було зроблено. Кольоровими маркерами я позначила потрібні дати, кіль­кість та іншу інформацію по товару.
– На п’ятдесят першій листівці зображений будинок у лі­­сі, і сама картка підписана саме так. Але ніхто не впізнає цей будинок. Тож виникло питання: що саме показано на лис­тів­ці? Де це? Ми подумали, що дизайнер точно має знати де­тальніше про будинок у лісі, адже саме Ви підбирали та го­тували шаблони листівок.
   Денієл дістав з кишені джинсової куртки ту саму листівку і поклав поряд з моїми аркушами. Ембер узяла її до рук та стала зацікавлено розглядати.
– Менеджер з відділу продажів сказав мені, що у вас у каталозі такої листівки немає взагалі. Але ж вона надійшла нам разом з іншими вашими листівками. На її звороті так само, як і на інших, стоїть назва вашої типографії, є номер та штрих-код.
   Ембер перечитала інформацію на звороті, а потім спрямувала задумливий погляд кудись у бік. Ми з Деном мовчали, даючи можливість дівчині добре подумати. Через хвили­ну вона підвелася та пересіла за свій комп’ютер.
– Якби ви знали, як багато ідей дизайнера зрізають на півдорозі до типографічного станка! Ти можеш цілими днями сушити голову над стилем, кольором, композицією, а потім побачити десь у вітрині, якою бігла повз, такий самий дизайн і почати усе спочатку. Ти можеш піти на побачення, на яке чекала майже два місяці, а потім побачити в меню ресторану саме той шрифт, що тобі потрібен, і все – тебе більше не цікавить, яким буде поцілунок в кінці вечора. Ти думаєш лише про те, на основі якого шрифту була зроблена стилізація: Cen­tury чи Bookman Old Style.
   Денієл глибоко зітхнув, але не так голосно, щоб це почула Ембер. Його явно дратували скарги дівчини. Цікаво, адже теоретично вони з Ембер могли б чудово порозумітися, вра­ховуючи те, що Денієл вчився саме на графічного дизайнера.
– І все це відбувається під нестишне клацання годинни­кової стрілки, яка нагадує: до завтра має бути готово ще чоти­ри варіанти зовсім іншого дизайну. Ти не спиш усю ніч, намагаючись встигнути закінчити роботу до того, як станеться серцевий напад через передозування кофеїну.
– Жах, – не втримався від коментаря Ден, і я вимушена була кинути на нього багатозначний погляд: “Помовч! Хай скиглить скільки завгодно, але шукає те, що нам потрібно”.
– А коли презентуєш результати своєї праці, бос говорить тобі із кислим виглядом: “Це все не те. Ти можеш краще”. А ти вже не можеш... Ага, я так і думала, – Ембер взяла кольоровий папірець для нотаток, виписала декілька номерів та направилася до стелажів з каталогами. Ми з Денієлом мовчазно переглянулися. Через хвилину вона повернулася з цілою кипою тек різного кольору.
– Я прийшла працювати до «Inid Press&Publishing» у ве­ресні 2009 року. Дизайн вашої листівки готував по­передній дизайнер. Тому я не можу сказати вам, яке фото було використане для шаблону.
   Ембер поклала переді мною жовту теку, а перед Денієлом сіру.
– У «Inid Press&Publishing» листівки діляться на чотири категорії: стандартні, колекційні, індивідуальні та “заготовки для піци”.
– Заготовки для піци? – одночасно здивовано перепитали ми з Деном.
   Ембер махнула рукою.
– Робочий сленг. Ми так називаємо ті дизайни, що не бу­ли затверджені до випуску. Ми їх не відкидаємо повністю, а зберігаємо окремим каталогом на випадок повної відсутності ідей. Щоправда, я не пам’ятаю, щоб ми хоч раз поверталися до них. І все ж таки. Я перевірила каталоги листівок останніх трьох років. Вашої листівки там немає. А це значить, що вона не увійшла до стандартних листівок.
   Я відкрила жовту теку. Всередині вона нагадувала звичайний фотоальбом: на білому картоні під плівкою на кожній сторінці було розміщено зверху фотокартку-оригінал, а знизу – готову листівку з тим фото. Також на сторінці у нижньому правому кутку була наліпка з інформацією: назва, номер зображення, автор фото, дата затвердження, дата друку.
– Виходить, що вона була надрукована одним екземпля­ром? – поцікавився Ден.
– Так, якщо це був один із шаблонів для затвердження. Тобто один із варіантів. Він не пройшов затвердження, а тому цю листівку мали помістити до каталогу “заготовок”.
– Які листівки входять до каталогу колекційних, а які до індивідуальних? – уточнив Ден.
– У сірій теці “заготовки”. У жовтій – індивідуальні. А у си­ній – колекційні. Інколи до нас звертаються різні організації з проханням надрукувати корпоративні листівки з їхньою брендовою символікою, у брендових кольорах та з підписом їхнього керівництва. Такі листівки потім дарують працівникам на свята, чи додають до замовлень клієнтам. Варіантів використання багато.
– Одна листівка може входити до двох каталогів одночасно? – поцікавилася я.
– Ні. Колекційні листівки – це ті, що випускаються лише раз, – продовжила Ембер. – До конкретної історичної події, наприклад, як то листівка до дня вступу на пост президента Барака Обами 20 січня 2009 року. Перший афроамериканський президент Сполучених Штатів Америки. Такі листівки випускаються обмеженим тиражем і повторно не друкують­ся. Але є нюанс: на цих листівках завжди зазначено, до якої події вони випущені. А на вашій немає подібного підпису. Отже, вона не колекційна.
– І не індивідуальна, – додав Денієл, – на ній немає ніяких брендових позначок чи написів. Це “заготовка для піци”.
   Ми втрьох ще раз уважно поглянули на нашу листівку з будинком. Ні на фото, ні на зворотному боці не було додат­кових назв чи підписів. Я відклала жовту теку на край стола.
– Схоже, що так, – погодилася Ембер. – Тоді пропоную переглянути сірі теки. Ми не реєструємо у базі незатверджені шаблони. Тому знайти потрібну листівку можна лише тут.
– Але ж це займе час, а ви скоро зачиняєте офіс, – уточнила я.
   Ембер знизала плечима.
– Я постійно затримуюсь. Тому ніхто не здивується, якщо я зачиню офіс сама, замість Сейді. До того ж тут ще працю­ватиме прибиральниця, тому в нас є зайва година. Але послуга за послугу. Я страшенно голодна, а навпроти через дорогу є чудовий ресторан з їжею навинос.
   Денієл погодився побути кур’єром. І поки він ходив за салатами, картоплею та парою сендвічів, ми з Ембер почали переглядати каталоги з дизайнами листівок, які так і не затвердили до випуску.
– Денієл теж працює в «Emi’s books»? – поцікавилася ди­зай­нерка, не відриваючи очей від свого каталогу.
– Ні. Він мій друг. І це він знайшов загадкову листівку на стенді, – відповіла я і непомітно глянула на дівчину навпро­ти. Не схоже було, щоб вона будувала якісь плани на Дена, але я все одно відчула, як у мені прокидається почуття власності.
   Почуття дивне, неприємне, але вже знайоме. Я звик­ла, що дівчата, які були налаштовані закохати Денієла в себе, спо­чатку сприймали мене вороже, а потім прикидалися привітними щенятами, що виляють хвостиками від радості мене бачити. Кожна будувала один і той самий помилковий план: скорис­татися мною для здобуття інформації, а потім, коли Денієл буде повністю під їхніми чарами, дати мені копняка під зад, аби я не заважала їхньому щастю. Дурненькі не по­мічали головного: по-перше, Дена не цікавили серйозні стосунки; по-друге, він не ведеться на маніпуляції; по-третє, я теж до нього не байдужа.
   Зізнаюся чесно: я навмисно давала деяким дівчатам хибний маршрут його ранкових пробіжок. А ще я навмисно казала, що його приваблює, коли дівчина не використовує дезодорант перед тренуванням. І я навмисно говорила, що він обожнює, коли дівчина не розуміється в автомобілях і сідає за кермо так, ніби вважає автомобіль кораблем прибульців. Чи що обожнює регбі, а футболістів вважає дурною горою м’язів.
   У своє виправдання додам, що Денієл також дуже погано маскував своє несхвалення моїх залицяльників. Він слухав уважно мої розповіді про побачення, але не міг стримати вискалу, коли бачив когось із тих самих хлопців. Він намагався не огризатися при розмові з ними, але я бачила, як його руки стискаються у кулаки час від часу.
   З Діном я пішла на побачення, щоб забути свої почуття до друга. З Еваном я почала зустрічатися, щоб спровокувати Денієла зізнатися у тому, що його тягне до мене з тією ж надприродною силою, що і мене до нього. А в Мейсона я плану­вала закохатися по-справжньому, бо втомилася від марності своїх сподівань. Я почала думати, що здурію від доса­ди, розчарування та бажання вити на повний місяць, коли вчер­гове бачила Дена в обіймах “тимчасового захоплення”.
   Боже мій, як же хотілося схопити тих дівок за їхні довгі руки, що ніби змії, оповили його шию, та відтягнути геть, кудись аж до Аризони! Але яке я на те мала право?
   “Якби я зараз тебе поцілував, ти б попросила мене зрозу­міти усе правильно і ніколи не перетинати межу дружби, – сказав мені Лінкольн того вечора, коли зненацька потягнувся до моїх губ. – Ти не хочеш зі мною більшого. Але уяви, що на моєму місці інший друг. Уяви, що він потягнувся до тебе за поцілунком. Чи ти потягнулася б до нього у відповідь? О, я думаю, ти б не просто дала йому перетнути межу. Ти б затягнула його туди й стерла її, щоб він ніколи не повернувся назад”.
   Чоловіки можуть скільки завгодно називати себе мисливцями, але справжнє полювання завжди ведеться за їхніми спинами.
– Є результати? – пролунав голос Дена справа від мене, вирвавши з роздумів. Він дістав із паперового пакета салат, який я замовила за компанію з Ембер.
– Ще в процесі. Приєднуйся, – відповіла я, гортаючи сторінки одного з сірих каталогів.
Нам знадобилося ще приблизно пів години, щоб нарешті Денієл вигукнув:
– Ось воно!
   У сірих каталогах на сторінках розміщалися фото і листівки у тому ж порядку, що і в жовтих теках. Повернувши до нас свій каталог, Денієл вказав на сторінку, де було лише фото будинку на галявині, а під ним – порожнє місце і наліп­ка з інформацією. У полі, де зазначається автор знімка, вка­за­ний Лукас Ріві. Дати затвердження та друку, звісно, відсутні.
– Лукас Ріві не міг зробити це фото, – заперечила Ембер, зневажливо зморщивши носика. – Знімку має бути не менше двадцять років, а то й більше. Це не просто чорно-білий фільтр. Схоже, що кадр був зроблений на старий фотоапарат. А Лукасу Ріві десь двадцять чотири чи двадцять п’ять.
– Ти його знаєш? – запитав Ден.
– Ні. Бачила всього один раз, коли він приходив забирати своє крісло. Він працював тут дизайнером до вересня, а потім його звільнили та найняли мене. Ось, що я можу про нього сказати: лінивий, безвідповідальний, неорганізований та пихатий. Впевнена, що він десь украв цю світлину та приписав авторство собі.
– Ти не знаєш, як можна зв’язатися з Лукасом?
– Я ж кажу, що не знайома з ним.
– Але в типографії мають залишитися його контактні да­ні, – не здавався Денієл.
– Може, у відділі кадрів, чи в кого-небудь з працівників, хто приятелював з ним, – відповіла Ембер, не приховуючи в голосі нотки роздратування. Схоже, що Ріві справив на неї вкрай негативне враження.
– Було б добре попросити в них його контакт. Хто може мати його номер?
   Ембер склала руки на грудях, ставши в закриту позу.
– Та годі, Ембер, – промовив до неї вкрадливим голосом Денієл. Знайомий прийом: цією інтонацією він завжди починає тиснути, коли хоче отримати бажане. – Ти ж розумієш, що ми тут заради цього і сидимо.
– Я думала, вам потрібно знати, як листівка потрапила до вас, та що саме на ній зображено, – відповіла насторожено дівчина. Не знаю, чому необхідність зв’язатися з Лукасом так різко змінила її настрій.
– Там написано на звороті. Ми хочемо знати, де саме зна­ходиться цей будинок. І якщо Лукас дійсно є автором світлини, то він нам підкаже, де це місце.
   Ембер глянула на мене, очікуючи якоїсь допомоги. Ніби я передумаю та відмовлю Дена від ідеї зв’язатися з Лукасом. Невже вона і справді думала, що знайти ім’я фотографа буде достатньо?
– Ембер, ти затрималася після роботи, – продовжив спокійно Ден, не відриваючи від дизайнерки погляду, – принесла купу каталогів, переглядала їх разом з нами. Ми за це ду­же вдячні тобі. Але проблема ще не вирішена. Твій час буде витрачено марно, якщо ми так і не дізнаємося, чому Лукас використав це фото для шаблону листівки. Якщо ти даси нам його номер, ми подзвонимо йому і спитаємо самі. Ми не скажемо, що ти дала його контактний номер.
– Навіщо ви шукаєте цей будинок?
   Я глянула на Дена. Але він не зводив очей з Ембер.
– Мене усиновили у віці шести років. Я нічого не знаю про своїх біологічних батьків, про те, чому мене знайшли на дорозі між Джорджтауном та Спрингфілдом самого, і звідки я родом. Але я пам’ятаю цей будинок. Можливо, я тут жив. Можливо, він знаходиться у тій місцевості, де я народився та виріс. Але він – єдина підказка до загадки мого походження. Тому, будь ласка, Ембер, треба завершити те, заради чого ми витратили купу часу. Поділися з нами номером телефону Лукаса. Він може мені допомогти.
   Я ледве стрималася, щоб не виказати свого здивування. Нуль секунд, щоб вигадати брехню, нуль емоцій, які б її розкрили. Денієл міг би побудувати непогану кар’єру шпигуна. Або злочинця.
   Ембер роздумувала хвилину. Потім дістала з кишені свій смартфон та, погортавши контакти, поклала його на стіл перед Деном.
– Скажете, що його номер вам дала Сейді.
– Дівчина на рецепції? – уточнив Ден, записуючи номер до свого телефону.
– Так. У неї є погана звичка ділитися номерами, не запи­туючи дозволу абонента.
– Це точно Лукас? Написано “боксери зі Спанч Бобом”.
– Точно, – з огидою буркнула Ембер. Схоже, історія про те, як Лукас приходив забрати крісло, мала продовження. – Про мене ні слова. Навіть, якщо він питатиме.
– Гаразд. Дякую, Ембер. Ти моя фея-хрещена, – Денієл повернув девайс дівчині та подарував їй одну зі своїх при­ваб­ливих посмішок.
– Що це було? – запитала я в Денієла, коли ми виїхали зі стоянки «Inid Press&Publishing».
– Гм?
– “Мене усиновили у віці шести років...”, – передражнила я Дена. – Нічогенький такий сюжетний поворот!
– А, ти про це! – засміявся він. – Просто додав драматич­ного ефекту. Здається, їй таке до вподоби, враховуючи те, як вона жалілася на свою нелегку роботу.
– І оком не моргнув! Ти страшна людина, Денієле!
– Не прикидайся, що не знала цього раніше.
– Попередь мене, коли наступного разу вирішиш вдатися до хитрощів.
– Просто довірся мені, Сонечко, – промовив Ден, відір­вавши погляд від дороги та зазирнувши мені у вічі.
– Що як номер не дійсний? Або вона переплутала?
– Тепер ми знаємо, що Сейді роздає номери без дозволу направо і наліво. Вона буде нашим запасним планом.
– А ти все продумав! – зауважила я й усміхнулась. Не знаю чому, але я любила цю його рису – помічати кожну деталь та обертати її на свою користь.
   До мого будинку ми вже дісталися при світлі вуличних ліхтарів. За пів години до Дартмуту я задрімала, тому Денієл торкнувся моєї щоки, щоб розбудити мене.
– Коли ти подзвониш Лукасу Ріві? – поцікавилася я, перш ніж попрощатися з Деном та піти додому.
– Завтра.
– Пообіцяй взяти мене із собою, як поїдеш на зустріч із ним.
– Знаєш, тобі не обов’язково складати мені компанію, – спробував відмовити мене Ден, але я рішуче відстояла своє бажання.
– Я хочу поїхати з тобою. Тобі потрібен напарник, детективе. І за законом жанру, це має бути гарненька головна героїня.
– Щоб головний герой втратив здатність чітко мислити?
– Не хвилюйся, тобі це не загрожує. Але любовну лінію залишимо відкритою.
   Денієл тихо засміявся, відкинувши голову на підголів’я сидіння.
– Я хотів запросити тебе на побачення, а натомість втяг­нув у якийсь квест.
– Можливо, це навіть цікавіше за побачення.
– Яку винагороду передбачено в кінці квесту? – запитав він, ледь усміхнувшись.
– Це ти мені скажи.
   Сказане мною прозвучало наче флірт, і я чомусь засоро­милася. Хіба раніше між нами не було цього? Так, але тепер усе відчувалося інакше. Тепер натяки звучали як обіцянка, і я ловила себе на думці, що з нетерпінням чекаю на них.
– Клер, ти підеш зі мною на побачення? – його глибокий голос викликав мурахи задоволення на моїй шкірі. – Не таке, де ми хороші друзі. Це побачення чоловіка та жінки.
   Він говорив серйозно, хоча на його вустах усе ще вгаду­валася тінь усмішки.
– Так, Дене.
   Як же я боялася, що він не спитає мене знову! Що він викине цю ідею з голови, мов непотрібний рекламний флаєр. Я боялася, що він завжди бачитиме в мені дівчину Раяна Гріна, тоді як я вже давно перестала бачити у ньому Десятого, нестерпного Картрайта, зухвалого хлопчиська.
   Ми попрощалися ще в машині, я забігла додому, і Ден поїхав. Але подумки я залишилася з ним. Яким би не був цей день, і що не готував би нам наступний, я знала напевно лише одне: для Денієла це важливий пошук, і я хочу бути поряд з ним, коли він знайде те, що шукає.
   У суботу я майже не зводила очей з телефону. В очікуванні я влаштувала прибирання. Потім прання. Під вечір, коли нерви згодилися б замість гітарних струн, я спробувала згая­ти час за випічкою. І лише загрузнувши обома руками в тісті, я нарешті дочекалася дзвінка. Дена було погано чутно, ніби він дзвонив з якогось бару або вечірки, але я все ж розібрала його коротке повідомлення про те, що йому вдалося додзво­нитися до Лукаса та домовитися про зустріч на завтра. Він попередив, що заїде по мене о четвертій. І жодних подробиць.
– І куди ми їдемо? – запитала я першим ділом, як сіла до Денієла в машину в домовлений час.
– Насправді, Клер, я не впевнений, що тобі варто їхати. Лукас живе в Сейлемі[54], – відповів Ден, набираючи адресу в навігаторі.
– Рудим у Сейлемі може бути небезпечно! Як смішно! Не хвилюйся, я можу прочитати молитву, не затнувшись.
   За часів полювання на відьом вважалося, що чаклуни не можуть дочитати по пам’яті молитву до кінця без помилок чи пауз. Однак пастора Берроуза це вміння не врятувало. Його було звинувачено у чаклунстві й засуджено до страти. Вже з мотузкою на шиї він промовив молитву, не затнувшись жод­ного разу, але суддю це не вразило. Тож лайфхак «Як довести, що ти не відьма» не працює.
   Я очікувала, що Денієл вкаже на це, але натомість він кинув на мене погляд, який я про себе називала “поглядом Джекіла та Гайда”[55]: ззовні він здавався самою люб’язністю, але в очах блищало щось від диявола.
– І про що ти молишся?
– Щоб мені вистачило терпіння на наступні дві години, – безсоромно збрехала я, пристебнувши пасок безпеки.
– Я не знаю, як пройде зустріч з Лукасом, але є висока ймовірність того, що нам доведеться переночувати у Бостоні. Тому молися старанніше, Сонечко, бо дві години можуть непомітно обернутися на довгу ніч.
   Що ж, тоді я помолюся за те, щоб так і склалося. З ним я готова була провести хоч усю полярну ніч.
   Насправді тривалі подорожі з Денієлом з “вимушених” давно стали “довгоочікуваними”. Ми вже стільки миль проїхали разом! Минулі два Різдва ми їздили в Норфолк машиною, як і першого разу. Різниця була колосальною. Ми роби­ли зупинки біля найбільш грандіозно прикрашених дворів і фотографувалися, через що їхали на годину довше. Обов’яз­ково слухали аудіокниги. Хоча в той раз, коли з нами їхав Мітч, ми були вимушені слухати Мітча. Ось чому, коли Ден ввів правило “хто за кермом, той обирає, що слухати”, дове­лося отримати водійське посвідчення. І я ще жодного разу не пошкодувала про це, тому що обожнювала ставити пісні у стилі кантрі, щоб побачити ті щенячі очі Денієла у німій молитві припинити ці тортури.
   Поїздок разом було багато. Можливо, з цієї причини у машині Дена тепер можна було знайти мій гребінець, мої сон­цезахисні окуляри, кілька резинок для волосся, мою улюблену жуйку та блиск для губ. Рене жартувала, що це геніально: розставити попереджувальні знаки для потенційних дівчат Денієла. Я щоразу усе заперечувала, але не забирала своїх речей.
– Ти узяв із собою листівку? – поцікавилася я, поки ми маневрували околицями Бостона. – Який в нас план?
– Так, листівка у моїй лівій кишені. Планував діяти по ситуації. З телефонної розмови важко зробити висновки про те, чи знає щось Лукас. Мені взагалі здалося, що він не зрозумів причини цієї зустрічі. Я представився, пояснив, звідки у ме­не його номер, сказав, що маю листівку його дизайну, але яка не увійшла до тиражу, і що мене цікавить місце, де було зроб­лене фото. Думав, він дасть свою електронну пошту, щоб я міг надіслати знімок листівки. Але Лукас назвав адресу і сказав під’їхати до шостої.
– Що як він не робив цього фото? Або не пам’ятає де?
– Звісно, що він не фотограф. Ембер має рацію в тому, що фото схоже на старе, а не звичайне з фільтрами. Лукас десь це фото взяв. І якщо він не пригадає, де саме, то тоді зали­шається метод спроб та помилок. У нас є підказка.
   Я нахмурилася, намагаючись пригадати.
– Будинок у лісі. В лісі, Клер. Це не міська забудова, і на житло не схожий. Він нагадує стоянку для кемпінгу. Якщо Лукас нам не допоможе, ми можемо зв’язатися з усіма орга­нізаціями, що обслуговують туристичні точки штату, і запи­тати в них, чи не впізнають вони цей будинок. Так, це дуже довгий шлях, але я розраховую на вдачу сьогодні.
– Це може бути не в Массачусетсі, – задумливо промовила я, уявляючи масштаби цього пошуку. Просто голка в сто­гу сіна.
– Тобі треба вірити в мене сильніше, Сонечко. Я завжди отримую бажане, чи не так?
   Рівно о шостій Денієл припаркувався біля двоповерхового будинку на розі двох вулиць. Яскраво-червона неонова вивіска «Мітка Каїна» мерехтіла над чорними дверима з темним склом.
– Ти адресою не помилився? – поцікавилася я, розглядаючи чорні силуети долонь, намальованих на склі дверей. Складалося враження, що то душі людей, що застрягли у потой­біччі, куди й ведуть ті самі двері.
– Адреса правильна, – відповів Денієл, похмуро розгля­даючи будинок. – Перш ніж підемо туди, домовимося: говоритиму здебільшого я, ти тримаєшся поруч зі мною, якщо знадобиться вдатися до брехні, просто вдай байдужість до питання. Але якщо ти можеш підіграти, то так буде краще. Добре?
– Так, але яка в нас легенда?
– Максимально близька до правди. Подивимось, що тут спрацює.
   Денієл вийшов з автівки та відкрив мені двері, продовжу­ючи розглядатися довкола. Вже вечоріло, і вулиця, на якій ми зупинилися, поступово занурювалася в золотисто-рожеву хвилю останніх сонячних променів. Стіни будинків з червоної цегли займалися полум’ям надвечірнього сонця. Через доро­гу вже зачинялося кафе, і молодий офіціант швиденько зано­сив до приміщення вуличні стільці з тераси. А через будинок від нього навпаки: нічний бар тільки-но відкрився, і крізь відчинені двері було видно, як снує туди-сюди молода дівчи­на в короткій спідниці, опускаючи стільці зі столиків.
   Ми зайшли з Денієлом у темні двері й опинилися посеред просторого залу тату-салону. Вздовж стін, що були аж до стелі завішані ескізами та фотографіями татуювань, стояли пу­­фи з чорної шкіри, а навпроти входу висіла картина, стилізована під Рубенса[56], на якій була зображена сцена з Біблії: Каїн вбиває свого брата Авеля. Ось тільки в руках Каїна, що замахнувся над братом, зображено не знаряддя вбивства, а тату-машинка. Каїн збирається набити татуху своєму брату.
– Чим можу допомогти? – спитала дівчина-азіатка, яка стояла на рецепції зліва від нас. Її очі були густо намальова­ні чорним олівцем, а темне волосся вкладене у два роги. Із су­сідньої зали монотонно дзижчали машинки.
– Привіт! Я шукаю Лукаса Ріві, – відповів Ден, поки я за­цікавлено розглядала інтер’єр закладу.
– Записані?
– Ні. Я вчора дзвонив йому домовитися про зустріч.
– Заждіть, – коротко вказала дівчина і, вийшовши з-за стійки, повільно вплила до сусідньої зали. Через кілька хвилин повернулася, а за нею з’явився молодий чоловік, на перший погляд, ровесник нам. Смаглявий, карі очі, великий рот, волосся висвітлено до платинового блонду. Всю праву руку Лукаса вкривали чорні вензеля татуювань.
– До мене? – запитав він, скануючи поглядом то мене, то Дена.
– Так, це я тобі вчора дзвонив. Щодо листівки.
   Лукас не пам’ятав. Було видно по його спантеличеному виразу обличчя.
– А! Девід! Що там у тебе?
– Денієл, – поправив Лукаса Ден і додав: – А це Клер.
– Привіт, красуне! – одразу посміхнувся Лукас так, ніби я попросила зробити мені тату на інтимному місці. Гидко. Здається, я починаю розуміти неприязнь Ембер.
– Давай вже до діла. Два роки тому ти працював у «Inid Press&Publishing» графічним дизайнером. Деякі з твоїх дизай­нів листівок не були затверджені до тиражу, але досі зберігаються в архівних каталогах. І одна з них, надрукована для затвердження, якимось чином потрапила у продаж. Впізнаєш? 
   Денієл дістав з кишені листівку і простягнув Лукасу. Той зняв чорні латексні рукавички й забрав її роздивитися ближ­че. Я думала, що він лише удасть, ніби хоче згадати, але Лукас і справді уважно роздивлявся обидва боки листівки.
– Ага, пригадую. Це вже було перед самим моїм звільненням. Той старий недоумок усе вимагав представити дизайни до п’ятниці, а я щовечора впродовж тижня зависав по барах до третьої ночі. Розумієш? Мені вже було плювати на те, чи звільнять мене. Все одно ми з Логаном вже намітили це при­міщення під оренду. Завдаток внесли. Чхати я хотів на якісь там листівки! Догнав, чувак?
– Ти сам фотографував чи використав готовий знімок?
   Лукас повернув Денієлу листівку.
– Я ж кажу: бухав тиждень. Коли мені лазити з фотоапаратом по кущах? Узяв те, що було під рукою. А в чому справа?
– Цікавить саме фото. Якщо воно не твоє, то звідки воно взялося у тебе?
– Придбав на гаражному розпродажі, здається. Слухай, чувак, мені треба працювати. Доб’ю тату і поговоримо. Окей? А поки що красуня може придивитися і собі щось на тіло. Не боїшся голки, мала?
   Зараз блюватиму.
– Може й придивлюсь, якщо у тебе знайдеться щось цікаве для нас, – відповіла я трохи зверхньо, але не грубо.
   Лукас повернувся до кімнати, де крім нього працювало ще два майстри, а ми з Деном зайняли чорний пуф.
– Думаю, Ембер добряче хильнула, перш ніж дісталася до боксерів зі Спанч Бобом, – прошепотіла я собі під ніс, щоб це міг чути тільки Ден. Він тихо засміявся.
   Лукас звільнився десь через годину. Провів свого клієнта й озирнувся на нас.
– Ви ще тут! Схоже ця фігня вас сильно хвилює, – зауважив він.
– Ми не хочемо витрачати твій час. Нас просто цікавить звідки це фото в тебе.
   Лукас уважно придивився спочатку до Денієла, а потім і до мене. Це не віщувало нічого хорошого. Він оцінював нас, і я зрозуміла, що тепер він зважуватиме кожне слово.
– Чому вас так цікавить ця фотка?
– Спочатку нас цікавила сама листівка. У продажі вона бу­ла в одному екземплярі. І коли ми пішли шляхом листівки, з’явилася думка, що саме фото нетипове для асортименту, за­пропонованого «Inid Press&Publishing». Що зображено на знімку? Чим цей будинок особливий?
   Лукас кивнув головою в сторону залу, натякаючи йти за ним. Там, зліва від робочої зони, були ще одні двері, які, як виявилося, вели до сходів на другий поверх. Ми піднялися за Лукасом, і опинилися у квартирі-студії. Тут було так багато розкиданих повсюди ескізів, замальовок, фотографій, кальок та інших творчих робіт, що це все більше справляло вражен­ня справжнього безладу, аніж творчого простору.
   На кухні стояла стопка з коробок з-під піци, і її висота змушувала задуматися: це просто сміття чи вже якась інсталяція? На іншому кінці квартири під стіною стояло незаправле­не широке ліжко королівського розміру, а на тумбі поруч із ліжком лежало дві великі коробки серветок. 
   Люба Ембер, із задоволенням приєднуюся до клубу «Я б хотіла менше знати про Лукаса Ріві».
– Ви це шукаєте? – запитав власник помешкання, змусивши мене обернутися.
   Кухню та вітальню розділяла перегородка з дерев’яних рейок, що кріпилися до полу і до стелі, і на всю її висоту з боку вітальні були вивішені фото в рамках. Їх було так багато, що я не одразу помітила те саме фото, що нас цікавило.
   Оригінал знімка розміром 11 дюймів на 8.5 дюймів, чорно-білий, у лаконічній рамці зі світлого дерева висів трохи вище наших голів. Ми з Деном мовчазно переглянулися. Аж не віриться, що ми дійсно знайшли оригінальне фото!
– Так і є, – підтвердив Денієл, відповівши Лукасу. – Давно воно у тебе?
– З літа 2009 року. Я їздив до друга у Плімут. Ми зависали у нього вдома, добряче напилися і вирішили поїхати до його кента, що ділиться з ним драпом. Прикольний чувак. Живе на тихій сімейній вулиці за три кроки від пляжу, носить сорочки-поло, штани й користується гелем для волосся. Весь із се­бе правильний! І газон у нього коротко підстрижений, і квіти висаджені, і трава у нього люта, зрозумів, чувак?
   Денієл коротко всміхнувся, але так, задля годиться. Лукас взяв банку пива, що стояла на журнальному столику, і зробив кілька ковтків.
– Ми прийшли до нього, а він нам каже: “Не можу, сьогодні в нас не вулиця, а довбаний Walmart[57]”. Бабця навпроти нього влаштувала гаражний розпродаж. Її старий дуба дав, вона весь його мотлох виперла на вулицю і роздає за долар. Народу купа. Ну ми покрутилися і пішли. Я вже думав, що в нас зовсім без варіантів, як той кент каже: “Якщо хочете, пошарудіть у велосипеді старої”. Я спочатку не вдуплив, а потім дивлюся: у бабці біля поштової скриньки стоїть старий велосипед, пофарбований у бірюзовий колір, а замість сидіння – ящик з квітами. Ну, типу клумби, розумієш? Поки мій друг пішов заглянути туди, я прикинувся, що прийшов на розпродаж. Типу, мене оце фото зацікавило. Я так-то люблю фотогра­фії. Ну, типу, колекціоную. Ну, й купив. Догнав?
– Догнав, – стримано відповів Денієл і потягнувся дістати зі стіни фото, але Лукас схопив його за рукав.
– Е ні, хочеш зняти – плати.
– Що? – здивувався Ден. І я так само, чесно кажучи.
– Слухай, чувак, я не ідіот. Ти взутий у недешеві кросівки, на руці тактичний годинник вартістю в штуку, а то й більше, і приїхав ти на крутій тачці. І якогось біса тобі потрібне це фото. Я не вірю у твою казочку про звичайну цікавість. Багаті хлопчики не стануть цікавитися листівками для старих котолюбок. Тож хочеш дістати фотку – купи її в мене, або забирайся геть. Сто баксів – і вона твоя.
   Настала пауза. Я розгублено поглянула на Лукаса Ріві. Нічого собі прибуток: купив за долар, продав за сотню! Такого, як він, історією про таємницю походження не проймеш.
   Ден перевів погляд на знімок у рамці. Він уважно роздивлявся світлину, наче запам’ятовував усе до дрібниць, а потім повернувся до мене і зітхнув. Однак у його очах промайнув спалах хитрощів.
– Пам’ятаєш, про що ми домовилися? – запитав він мене. 
   Ми багато про що домовлялися з ним, але саме зараз я розуміла: він щось задумав і хоче, щоб я підіграла йому. Споді­ваюся, що Лукас цього не догнав, кажучи його словами.
– Подумай двічі, Денієле, – відповіла я, демонструючи певну настороженість. 
– Нас приперли до стіни, Сонечко, доведеться чимось поступитися. Лукасе, це фото і рамка – саме ті, що ти купив? Ти не міняв рамку?
   Лукас спантеличено нахмурився. Він явно не очікував такого питання.
– Ні. Навіщо? І ця непогана.
– Гаразд. Бачиш, яка справа: померлий власник фото – це дідусь Клер. Шлюб її діда і бабусі не був взірцем вічного кохання. Вони часто сварилися, били посуд і обіцяли один одному відсвяткувати похорони, як хтось із них помре. Шкода, але дідусь програв. Тому бабуся Клер і влаштувала розпродаж його речей. Так би мовити, виставила чоловіка з пожитка­ми. Але чого не знала старенька, так це те, що дід упродовж їх­нього подружнього життя відкладав свої гроші потайки. За сорок років назбиралося, мабуть, чимало. Онуку він любив, і тому сказав їй, що усі заощадження має забрати вона, не го­ворячи бабці. Але він не сказав звідки ж забрати. Лише натякнув, що написав підказку на картонці ззаду фото з будинком. Не з того боку, що висить до стіни, а з того, що під склом. Тому, якщо це та сама рамка, і ти нічого не міняв, то дістав­ши звідти фото, ми можемо отримати підказку.
   Неймовірно, Денієле! Тепер іншу родину ти приписав ме­ні. Але, те, як швидко він це вигадав, змусило мене одночасно і захоплюватися ним, і згадати, що я маю підтримати цю брехню.
– Чудово, Дене! Давай, розпатякай кожному, хто спитає! Він тепер точно не віддасть нам фото. Який ідіот захоче ді­литися?! – вибухнула я фальшивим обуренням.
– Ти що, справді не розумієш? – огризнувся Денієл. – Нам потрібна рамка, йому потрібні гроші. Без рамки ми не знай­демо те місце. А він не знайде те місце без нас, адже ти знаєш усі улюблені місця діда.
   Він знервовано провів рукою по волоссю і відвів погляд, у якому читалася суміш провини з роздратованістю. Я і сама була ладна повірити у Денову вигадку. Тому прикинутися враженою зрадою хлопця було досить легко.
– Що ти пропонуєш? – спіймав хвилю Лукас. На мене він не зважав. Одразу зрозумів, що Ден готовий ділитися, на відміну від мене.
– Тридцять відсотків тієї суми тобі, тридцять мені та со­рок Клер.
– Якого чорта, Дене! – крикнула я, адже мої гроші спливали від мене не прощаючись.
– Вам на двох буде сімдесят. Ви вже у більшому виграші. Так не піде.
– О, не хвилюйся, після такого ми точно не будемо разом! Адже у мене залишаться сорок відсотків спадку і нуль відсот­ків довіри до зрадника, – гаркнула я і склала руки на грудях.
– Моя пропозиція – тридцять три відсотки. Рівніше немає куди, чи не так? – промовив Ден, повністю ігноруючи мою вдавану знервованість. У кожного своя роль.
   Лукас думав менш як хвилину. Чи то йому мізків замало, чи вирішив не провокувати вдачу.
– Домовилися!
   Хлопці потиснули один одному руки. Лукас потягнувся до фоторамки та повільно зняв її.
– Стій там, – попередив він, боячись, мабуть, що Ден вихопить фото і втече. 
   Лукас відійшов до свого робочого столу й обережно розкрутив рамку. Дзенькнуло скло.
– Тут нічого немає, – розгублено пробурмотів він.
– Не може бути! – вигукнув Денієл і двома широкими кроками опинився біля столу.
– Як? – скрикнула я для правдоподібності й теж підбігла до хлопців.
   Лукас вертів в руках звичайну картонку, що слугувала зад­ником для фоторамки. Звісно, що там не було ніякого напису. Денієл так само взяв до рук цю картонку та уважно огледів її з двох боків. Навіть мені захотілося пересвідчитися у відсутності написів.
– Клер, дідусь точно казав про цю світлину? – запитав задумливо Денієл.
– Ну... Так. Фото з будинком. Так він сказав. Інших з будинком фотографій у них на стінах не висіло, – невпевнено пробурмотіла я, не зводячи очей з Денієла, щоб уловити натяк на правильність моєї відповіді. – Саме тому, побачивши ту листівку, я і згадала про дідову таємницю.
– Що ж, твій старий щось наплутав. Тут дійсно нічого, – зробив висновок Ден і уважно оглянув саму рамку.
– Я нічого не міняв. Як купив, так і повісив, – розчаровано промовив Лукас. – Дістав лише раз, щоб просканувати для дизайну листівки. Ось і все.
– Твоя правда. Ось і все, – підбив підсумок Ден і по­клав руку на плече Лукаса. – Вибач, що потурбували. Ходімо, Клер.
   І я, і Лукас виглядали розгублено. Я не дуже розуміла, у чому була хитрість.
– Так ти не збираєшся купувати фото? Можу за п’ятдесят віддати, – гукнув Лукас вслід Денієлу.
– Ти ж не ідіот, Лукасе, – поблажливо промовив Денієл і задоволено всміхнувся.
   Я дочекалася, коли ми вийдемо на вулицю, та сядемо в автівку. Густа синява сутінок, що просочилися в салон машини, приховувала нас від небажаного погляду все ще розгублено­го Лукаса, який слідкував за нами з вікна.
– Дякую, Сонечко, за чудову гру. Я напишу листа до Гільдії кіноакторів[58].
   Я повернулася до Денієла. Він виглядав так, ніби усе йшло за планом.
– Може, поясниш, навіщо тобі була потрібна рамка?
– Не рамка, Клер. Мені потрібно було фото. А точніше, по­глянути на зворотній бік. Старі люди звикли підписувати фо­токартки. Там мав бути напис. Лукас не дав би мені зняти фото, не заплативши. Тому я і вигадав ту байку. Коли Лукас відкривав рамку, він залишив її лежати на столі склом до ни­зу, а поверх скла – світлину зображенням вниз. Тож поки цей “чувак” витріщався на порожню картонку, я розгледів напис на звороті фото. Власне, це все, що я хотів.
   Я секунду вражено дивилася в очі Денієла. Чорт забирай, чому це так сексуально – бути хитрим?
– Що там написано?
   Денієл завів мотор і тихо рушив з місця.
– «Дім, що збудував собі Джек», – відповів він, слідкуючи за дорогою, що вела нас на виїзд з Сейлему.
– Що мається на увазі? Який Джек?
– Я думаю, це рядок з віршика. Пам’ятаєш такий? “Ось дім, що збудував собі Джек. Ось жита мішок, що стояв у тім домі, що збудував собі Джек...” і так далі. Напис на фотографії був у лапках, наче це назва.
   Я розчаровано зітхнула.
– Але ж це нічого нам не дає. До чого тут дитячій віршик?
– Цього не знаю, Клер. Але знаю, у кого спитати, – Денієл кинув хитрий погляд на мене, мовляв, ну-бо, здогадайся!
   Я відчувала себе дурною. Істину міг знати лише той, хто це фото зробив і підписав. Якщо фотографом був померлий чо­ловік, то він точно вже нічого нам не підкаже. І його...
– Моя бабуся! Тобто, стара жінка! Дружина того чоловіка, яка продавала його речі. Вона може знати і що це за дім, і що означає підпис! Я вгадала? – я аж підстрибнула на сидінні, розсмішивши Дена.
– Розумниця! Лукас дійсно ще той телепень. Найбільшу цінність виклав безплатно.
– Ми знаємо, що вона з Плімуту. І що біля її поштової скриньки стоїть велосипед-квітник. Але де цей дім? Чи не забагато для нас невідомих будинків, Дене?
– Чому ж невідомих? Згадай, Лукас сказав, що його продавець травки живе “за три кроки до пляжу”. Думаю, мається на увазі вулиця, що веде в бік океану. Треба відкрити мапу Плімуту і подивитись, скільки таких вулиць. І усе, що нам залишається, це знайти велосипед. Доведеться об’їхати не одну вулицю, але Плімут не дуже велике містечко. Знадо­биться декілька годин. Погодься, це краще, ніж шукати будинок по всьому штату, а то й за його межами.
   Я засміялася. Не змогла стримати своїх емоцій. Лукас Ріві і справді дурень! Він дивився взагалі не туди. Денієл, може, і носить дорогі речі, але його найбільша цінність зовсім не в речах.