Глава 11

Глава 11

Нитка Аріадни[53]

Денієл

   Мені не потрібна суперпам’ять, щоб пригадати своє найперше в житті романтичне побачення. Воно залишило свій відбиток на моєму обличчі та на моїй репутації.
   Грудень 2004 року. Я запросив Розмарі Девіс пока­татися удвох на ковзанці в парку. Я сам не дуже добре це вмію ро­бити, але на те й був розрахунок: незграбність мала нас зблизити, а здатність посміятися над собою зняла б напруженість та хвилювання. Я вже цілував раніше дівчат. Але ті рази зафіксувалися у моїй пам’яті як якась гра. Можливо, тому, що це і було під час гри «Пляшечка». Якщо ти хочеш більшого, гри замало. Дівчата очікують побачень.
   З Розмарі Девіс усе йшло чудово. Сяяння гірлянд та різдвяних стрічок, що прикрашали ковзанку, романтична музика, тримання за руки – усе це створювало ілюзію закоханості. А потім сталося те, що теоретично можна було передбачити, але ніяк цьому не запобігти: невелике льодове зіткнення. На нас наштовхнулася інша дівчина. Вона буквально вчепилася у мене і з гучним вереском повалила на спину. Я рефлекторно смикнув рукою, за яку трималася Розмарі, і потягнув її за собою, хоч вона й намагалася втриматися. Синці я ще очікував отримати, але ніяк не чекав на поріз над бровою.
   Розмарі була нажахана, побачивши, як по моїй скроні біжить кров. Винуватиця зіткнення зреагувала першою, запропонувавши відвести мене до відділення екстреної допомоги. Там працювала її мати, тому мені могли швидко обробити поріз і відпустити без паперової метушні. Я намагався триматися гідно, але Розмарі усе торочила про шви, про провину і мужність. Я не хотів псувати побачення ще більше, тому покірно поїхав з незнайомкою і Розмарі до медичного пункту.
   Шви мені не знадобилися. Медсестра, яка обробила рану і наліпила пластир, сказала, що я все ще красунчик і тепер можу всім розповідати, що мене підрізали у бійці. Потім за ширму заглянула та сама дівчина, що спричинила цей безлад. На вигляд – учениця старшої школи. Приваблива. Вона ще раз перепросила за те, що сталося. Так слово за словом і ось ми вже безсоромно цілуємося. Шкода тільки, що я забув про Розмарі, яка пішла по шоколадний батончик для мене. Вона не дуже оцінила таке завершення побачення.
   Загалом мені не було на що жалітися. Це був найбільш гарячий поцілунок у моєму житті на той момент. Хоч за ньо­го й довелося заплатити кров’ю.
   Я думав, що в школі мене питатимуть про пластир. Але ніхто не питав. Про його походження знали вже через годину після інциденту. Розмарі Девіс попіклувалася про це. І про те, щоб я дістав репутацію бабія. Я не став розвінчувати цей міф. На диво, він грав мені на руку. Дівчата могли скільки завгодно зневажливо задирати носа, але як тільки їхні подруги відверталися, кожна кидала на мене зацікавлений погляд.
   Якими б не були надалі мої перші побачення, я ніколи не хвилювався так сильно, як тепер, стоячи перед дверима в «Emi’s books». Я знав Клер краще за будь-яку дівчину, з якою коли-небудь збирався на побачення. Її смаки, інтереси, мрії, бажання – нічого з цього не було для мене таємним. Здавало­­ся б, це має полегшити мені задачу. І все ж таки, я відчував себе тринадцятирічним юнаком, який досі не цілував дівчину.
   Я хотів запросити Клер на побачення, після якого вона чекатиме на друге. Хотів перевершити тих Раянів, Дінів та Мейсонів. Хотів, щоб вона побачила у мені не просто свого друга, а чоловіка, якого можна покохати. Не “гнилого фрук­та”, яким вона мене вважає. Але, Господи, як же складно бу­ло вигадати саме те, що потрібно! Після трьох днів роздумів і трьох безсонних ночей я вирішив для початку запитати в Клер, чи вона взагалі погодиться на побачення зі мною?
   У четвер я працював у другій половині дня, тому вирішив не втрачати можливості поговорити з Клер і заїхав до неї перед роботою. Якщо вона погодиться на побачення, я поверну квиток до Денверу. Якщо відмовить мені, вже в понеділок буду в літаку.
   Я набрався сміливості й рішуче зайшов до «Emi’s books» слідом за леді в жовтому капелюсі. Жінка одразу попрямувала до стелажів, а я зупинився перед стійкою продавця, де за­звичай сиділа Клер.
   Дівчина усміхнулася мені та пробігла очима по торговому залу, щоб упевнитися, що в Олівії, яка в цей час консультува­ла покупця, усе під контролем.
– Дене, коли ти хочеш поцілувати дівчину, ти нахиляєш голову вправо чи вліво? – запитала Клер, змусивши мене застигнути на мить у подиві.
– Я збирався почати зі звичайного привітання, але якщо ти хочеш одразу перейти до поцілунків, то...
– Просто дай відповідь, – поквапила мене Клер.
– Що за дивне питання?
– Соціологічні опитування показують, що приблизно дві третини людей нахиляють голову вправо, коли цілуються, – пояснила вона з таким виразом обличчя, ніби ця фраза не викликала ще більше питань. – Тобі було цікаво про це почути?
   Я ніяк не міг второпати, про що вона.
– Ну... В цілому, це близько до причини мого візиту, тож думаю, що дещо цікаве в цьому є. А це опитування передба­чає проведення доказових експериментів?
– Це для цікавинок вівторка, – знову пояснила дівчина, і на цей раз усе дійсно стало зрозумілим.
   Ще навесні Клер з Олівією започаткували нову традицію: кожного вівторка вони писали на папері два цікавих факти про книжки чи щодо певної теми й розміщували один на вітрині у фоторамці, а інший у будь-якому місці серед стелажів. Ті, хто зупинялися на вулиці, щоб прочитати цікавий факт, звертали увагу на вітрину, де завжди були викладені останні новинки. Ті, хто заходили до крамниці, могли випадково натрапити на другий факт, наприклад, наліплений поверх якоїсь книги, і автоматично починали шукати подібні знахідки й далі, обходячи усі ряди з книгами та звертаючи на них увагу.
   Це був хитрий експеримент, який навіть у випадку про­валу точно не міг нашкодити книжковому. Але продажі у березні, коли ця ідея була втілена у життя, помітно зросли, порівняно з попередніми місяцями.
   Минулого тижня в «Emi’s books» презентували книгу міс­цевого дієтолога, тому фактами того вівторка були: «У Сполучених Штатах Америки публічних бібліотек в сім разів більше, ніж закладів McDonald’s» та «Коли ви червонієте від сорому чи зніяковіння, то ваш шлунок робить те саме».
– Наступного тижня у нас з’явиться новий любовний роман, – промовила Клер, вказавши на рекламний постер «Скоро у продажу» біля входу, – тому ми з Ліві підбираємо факти про кохання та поцілунки. Вона пропонує написати, що у творах Вільяма Шекспіра слово “кохання” зустрічається в десять разів частіше за слово “ненависть”. Я заперечую. Не варто згадувати іншого автора. Краще щось більш усереднене.
– І бік, куди схиляють голови у поцілунку, це твій варіант?
   Клер знизала плечима.
– Інший варіант: поцілунок у вуста притаманний людині, шимпанзе, собакам, коням і канадським дикобразам.
   Я голосно засміявся.
– Неймовірно радий за дикобразів. Але мушу тебе попередити: обидва факти не викликають бажання купити любов­ний роман.
– Знаю, – зітхнула Клер, – але про поцілунки так мало цікавого.
– Ну, якщо ти думаєш, що в поцілунках мало цікавого, то тебе цілували не ті хлопці, – констатував я, опершись пе­редпліччями на стійку та скоротивши між нами з Клер відстань. Можливо, й добре, що розмова одразу пішла в цей бік. Так простіше перейти до головного питання.
– Кхе-кхе, – пролунало позаду, і леді в жовтому капелюсі потіснила мене, кинувши зневажливий погляд. Вона хвилин п’ять консультувалася у Клер з приводу двох книжок, що тримала в руках, вибираючи з такою прискіпливістю, ніби це бу­ли два келихи вина з отрутою в одному з них.
– То чим зобов’язана твоєму візиту? – запитала Клер, ко­ли знову повернулася до стійки.
– Хочу купити книгу. Називається «Як запросити свою найкращу подругу на побачення», – відповів я, і серце забилося від хвилювання.
   Клер підвела на мене очі, і її ніжні щічки прийняли мій улюблений відтінок рожевого. Раптово я відчув, що теж червонію, і тому з переляку додав:
– Це для друга. Лінкольн просив пошукати.
   “Як важко жити з ідіотом! – буркнув Тінь позаду мене. – Якщо так і далі буде, то ти прийдеш на їхнє весілля в парі з канадським дикобразом”.
– Та невже? – Клер прикусила нижню губу, аби не засміятися. Дякувати Богу, вона усе зрозуміла правильно! – Не ду­мала, що Лінк такий нерішучий.
– Правильніше сказати “обережний”. Ти занадто важлива для нього, аби він міг дозволити собі припуститися помил­ки. Шлях до тебе – це мінне поле.
   Клер таки не втрималася, і на її личку заблищала посмішка. Вона торкнулася своєї щоки тильною стороною долоні, ніби перевіряючи чи не горить насправді, але відразу опустила руку, зрозумівши, що я ловлю кожен її жест.
– Знаєш, я думаю йому варто було бути не стільки обережним, скільки більш уважним. Тоді б він помітив, що вже дав­но перейшов те поле.
– Йому нема коли роззиратися по сторонах. Він бачить лише тебе.
   Клер встала нібито поправити вазу з цукерками для від­відувачів. Її обличчя було зовсім близько до мого. І якщо ра­ніше я б відсторонився, аби не порушувати особистого простору та не бентежити Клер, то зараз я не рушив ні на дюйм. Вона витримала паузу, а потім зустрілася зі мною поглядом.
– Знаєш, у нас немає тієї книжки, що ти назвав. Але мо­жеш її не шукати далі. Там відсутні сюжетні повороти. Книга закінчується тим, що подруга погоджується на романтичне побачення зі своїм найкращим другом.
   Клер це сказала так тихо, що мені захотілося попросити її повторити. А потім ще раз і ще раз. Бо це її “так” було солодшим за цукерки Hershey’s Kisses.
– Кхе-кхе, – знову почулося позаду нас, і ми з Клер важ­ко зітхнули одночасно, що викликало в нас обох веселий сміх.
   Та сама невгамовна леді поклала на стійку дві зовсім інші книги та знову засипала Клер питаннями щодо них. Я відійшов у бік і удав, що зацікавлений розгляданням стенда з листівками. Через десять хвилин я маю йти, інакше запізнюся на роботу, але я не хотів цього робити без її остаточної згоди пі­ти зі мною на побачення у неділю.
   Леді в жовтому капелюсі ніби навмисно не давала нам можливості договорити. Я поглядав тишком, яка Клер при­вітна з жінкою, і дивувався тому, скільки ж терпіння в цій дів­чині. 
   Коли я працював баристою, спілкування з клієнтами бу­ло коротким. У цьому частково й полягала суть роботи: чим швидше обслугуєш, тим краще. Працювати в магазині автозапчастин теж не вимагало довгого спілкування: основні клієнти чоловіки. Ми не багатослівні, а до магазинів ходимо за конкретними речами. Але Клер з усіма, хто заходив до «Emi’s books», спілку­валася ввічливо та терпляче, тоді як я вже ляп­­нув би щось грубе. Терплячість не входить до переліку моїх особистих якостей. Два роки у френдзоні – це або чудо, або дурість.
   Я знов поглянув на стенд з листівками. Він був зовсім маленький, стояв на стійці продавця і вже припав би пилом, якби дівчата не були такими охайними та не прибирали у крамниці кожен день. Хоча вони могли б не протирати пил з листівок аж до листопада, все одно не святковий сезон. Хто взагалі їх ще купує?
   Я обережно прокрутив стенд по колу, аналізуючи асор­тимент та кількість штук у кишенях. Вітальні листівки, лис­тівки з пам’ятками Дартмуту, Бостона, Сейлему, Плімута; листівки з історичними фото, листівки з краєвидами Массачусетсу, листів...
   Раптом моє серце пропустило удар. Так само банально, як це пишуть у книжках. Але не від кохання з першого по­гляду. Ні. Мій погляд впав на картку, що самотньо стояла в ряду листівок з краєвидами. З матового картону на мене ди­вився Будинок з трьома синіми дверима. І хоча зображення було чорно-білим, та я впізнав його так само впевнено, якби дивився на нього, стоячи на краю галявини у лісі, звідки не було виходу.
   Це було фото. Не малюнок. У цьому ракурсі в кадр не потрапило нічого з оточення будинку, що могло б дати уявлення про місце. Але моя пам’ять швидко зіставила власну картин­ку з побаченою.
   Я стою на асфальтованому майданчику, що слугувала не­величкою стоянкою для туристів, націливши об’єктив фотоапарата на кут будинку. Навколо мене ліс. Як і на фото. По праву руку на галявині – місце для вогнища. На фото цього не видно. Чи було воно насправді? Від майданчика протопта­на стежка до сходів на терасу. У моїй пам’яті вона ґрунтова. Але на фото видно, як деінде проступає велике гладке каміння, такий собі натяк на ландшафтний дизайн. Та і взагалі галявина на світлині дуже охайна. У моєму спогаді вона зарос­ла чагарником, з високої трави місцями виднілося зламане гілля, що впало.
   Це була ніби фотокартка бабусі в молодості. Дім виглядав відремонтованим та затишним. Сіра обшивка не рясніла прогалинами від облупленої фарби. Крізь темні дошки спільної для трьох дверей дерев’яної тераси не пробивалися високі тра­винки, а скло усіх дев’яти вікон (разом із круглими на го­рищах) блищало чистеньке під сонячним промінням.
   Єдина відмінність від моїх спогадів – це дві великі клумби, що були симетрично розбиті з торця будинку і вздовж головного фасаду. На них росли якісь кущові рослини, проте, не в період свого цвітіння.
   Якими б не були деталі цього місця, але сам будинок був без сумнівів тим самим. Це був він.
   Я потягнувся до листівки й обережно взяв її до рук, ніби вона могла розвіятися від мого дотику, як міраж. На зворотному боці картки значилося: «Будинок у лісі. Inid Press&Pub­lishing. Зображення #20824». А також стандартні для листівок штрих-код та місце для штампа. Уздовж роздільної сму­­­­­ги вертикально: «Надруковано Inid Press&Publi­shing – Лінн, МА. 2009».
   Я перевірив декілька листівок з краєвидами та привітаннями. Усі були надруковані цією типографією. Отже, в «Inid Press&Publishing» був оригінал цього фото. Якщо його зробив не штатний фотограф, то принаймні дизайнер, відповідальний за підготовку шаблонів листівок, повинен був десь дістати це фото. Якби воно було куплене у стороннього фотографа, то його ім’я мало бути зазначене на листівці згідно з авторським правом. Або відсутність автора говорила про те, що це могло бути стокове зображення з просторів інтернету. Але сер­йоз­ні типографії та видавництва намагаються не вдаватися до таких заходів, щоб у майбутньому не отримати позов від автора зображення. Хто б не зробив цю світлину, але типографія мала точно знати автора. Або ресурс, де це зображення є у вільному доступі.
Чому так важливо дізнатися ім’я автора? Ця людина точ­но знає місце, де він зробив те фото. Ось чому мені важливо знайти його.
   Я звернувся до Клер, не давши їй закінчити фразу.
– Вибач, що заважаю. Ти займаєшся замовленнями листівок чи це робить дядько Фред? Рене? Олівія?
Жінка в жовтому капелюсі невдоволено хмикнула, та я її проігнорував. Мабуть, на моєму обличчі було написано щось таке, що змусило Клер поставитися до мого питання абсо­лютно серйозно.
– Зазвичай це роблю я. Але листівки ми замовляємо раз на пів року. Восени та навесні. Деякі з представлених на стенді стоять вже не перший рік. Яка саме тебе зацікавила?
– Ось ця, – я простягнув Клер свою знахідку.
   Дівчина нахмурила брови, уважно розглядаючи зображення, а потім так само, як і я, перечитала інформацію на звороті.
– Дивно... Я не пам’ятаю, щоб ми замовляли таку листів­ку. Вони не дуже добре продаються, тому я намагаюся вибирати листівки з впізнаваними краєвидами, яскравими чи не­звичайними зображеннями. Їх купують переважно любителі міжнародного рандомного листування.
– Це як?
– Є сайти, на яких ти реєструєшся, тиснеш кнопку і тобі випадковим чином дають поштову адресу іншої зареєстрованої на сайті людини. Ти повинен надіслати на цю адресу листівку. Яку саме – обираєш ти. Тобі також несподівано може надійти листівка. Це обмін листівками з незнайомцями. Може бути цікаво. Більшість людей намагається відправити листівки, що демонструють нашу місцевість, історію, чи культуру. Але... Ну, чесно кажучи, конкретно цей будинок мало про що говорить. Я не могла замовити цю листівку, бо ймовірність, що її куплять, низька.
   Я кивнув, повністю погоджуючись із логікою Клер.
– Ти замовляєш такі, що стосуються лише Масса­чусетсу?
– Пейзажні – так.
– Тоді можна стверджувати, що і цей будинок знаходиться десь у штаті?
   Клер невпевнено кивнула, не відриваючи очі від листівки.
– Це було б логічно, але я не знаю цього достеменно.
– Кхе-кхе, – нагадала про себе жінка.
– Зачекайте, заради Бога! Це дуже важливе питання, – не витримав я. А потім, мені спало на думку: ми з Клер обоє з Вірджинії, ми погано знаємо Массачусетс. Що як цей буди­нок – це місцева пам’ятка?
– Вибачте, може, Ви мені допоможете? – звернувся я до жінки більш ввічливо. – Ви впізнаєте цей будинок?
   Леді в жовтому капелюсі зухвало задерла носа, але все ж глянула на листівку, що їй показала Клер.
– Ні, але фото має бути підписане.
– Так. Усе правильно. Тут написано «Будинок у лісі», – підтвердив я, усе ще маючи надію.
– І що тут незрозумілого? Придивіться уважніше, юначе. Він дійсно в лісі, як і зазначено на звороті, – відповіла жінка, а потім нахилилася ближче до Клер і додала: – Не варто йти з ним на побачення, він якийсь недоумкуватий.
   Мій телефон задзвенів у ту саму мить, як я збирався відповісти на люб’язність. На екрані з’явилося ім’я мого колеги, якого я мав змінити. Час вичерпано.
– Клер, я купую цю листівку. Але в мене до тебе прохання: будь ласка, переглянь інформацію по її замовленню. І мені потрібні контакти відділу продажів цієї типографії. Чи того, з ким ти співпрацюєш, коли робиш замовлення. Якщо можна, звісно.
– Навіщо? – перепитала Клер.
– Я шукаю цей будинок. Той, хто зробив фото, знає місце його знаходження.
– Але...
– Вибач, Сонечко, я маю бігти. Залишу тобі листівку, але приїду по неї ввечері після роботи й все поясню.
   Я поклав на стійку гроші за листівку і поспішив на сто­янку до свого авто.
   Години на роботі пройшли, немов у тумані. Думки роїлись довкола будинку. Є усього два варіанти: або я бачив цей будинок власними очима, або бачив інше фото, де будівля вже піддалася впливу часу. І у другому випадку фото має бути кольоровим, адже я знаю про сині двері. І той турист із бару в Монтані теж говорив про сині двері. Не те щоб це були якісь особливі двері. Але вони дуже впадали в очі, як відмінна ри­са цього будинку.
   Востаннє я так спішив до Клер, коли вона подзвонила ме­ні з тієї вечірки у Нортоні. Але на цей раз я завбачливо заїхав по піцу. Розмова буде довгою.
– Шкода, що Олівія і Роб знайдуть на кухні лише порожні коробки, – промовила Клер, усе ще пережовуючи останній шматочок, поки я намагався згорнути картон і запхати до сміттєвого відра.
– Я залишив половину вегетаріанської піци, – запевнив я подругу. Олівія, може, і зацікавиться, а ось бідолаха Роб зали­шиться голодним. Він мужньо тримається під натиском Лів у цій війні між Домом Стейка та Домом Броколі.
   Ми з Клер сиділи на кухні та вечеряли, поки обидві її су­сідки були на побаченнях. Я подумав про те, що історія з листівкою повністю затьмарила радість від згоди Клер на побачення зі мною. Тепер у моїх думках було лише це.
– Може, чай заварити?
   Я кивнув. Починати довгу історію завжди нелегко. Я відчував себе тим Деном, що два роки тому намагався підібрати слова, стоячи на березі затоки у Демарест Ллойд Парку.
– Де листівка? – запитав я. До цього моменту ми не порушували головного питання.
   Клер вийшла в коридор і зазирнула у свій маленький рюкзак, з яким зазвичай ходить на роботу. Коли листівка лягла переді мною на стіл, я знов жадібно вгледівся у фото.
– Отже, перейдімо до діла, поки не повернулися дівчата. Не хочу, щоб вони нам заважали. Що це за будинок, Денієле? Чому ти його шукаєш?
   Я злегка посміхнувся.
– Така вимоглива! Я не знаю, Клер, що це за будинок. Тому і шукаю його.
– Не бачу логіки. А ти не з тих, хто діятиме нелогічно, – дівчина поставила закипіти чайник і повернулась до мене обличчям. – Я зробила те, про що ти просив. І навіть трохи більше. Але розкажу тобі лише після твоїх пояснень.
– Шантаж зайвий.
– Щодо тебе, то ні. Ти хитрий, Денієле, і завжди знайдеш спосіб залишити свої таємниці при собі. Але я бачила, як ти зблід, коли знайшов цю листівку. Тут криється щось дуже важливе. І я хочу знати, що саме. Ти розповіси мені правду. І лише тоді я поділюся з тобою тим, що дізналася.
– Я і не збирався тобі брехати. По суті, я мало що знаю. Але ти права в тому, що це дуже важливо.
   Я поглянув на листівку на столі. Вперше за два роки пошуків я мав доказ того, що не зійшов з розуму. Шосте чуття підказува­ло мені, що ця знахідка змінить для мене все. Чи міг я роз­крити правду Клер? Правильніше спитати по-іншому: кому, як не Клер, я міг розкрити правду? Вона частина цієї істо­рії. Вона має її знати.
– Пообіцяй мені, що те, що я скажу, буде нашою таємницею. Тільки ти і я.
   Клер підійшла до мене і простягнула руку. Як тільки моя долоня торкнулася її, тепло наших рук злились в одне.
– Гаразд, Дене. Тільки ти і я.
   І знову цей щирий погляд. Її аквамаринові очі сяяли довірою і цікавістю. Мені захотілося нарешті поділитися усією правдою з іншою людиною. Чужі таємниці, наче бездом­ний кіт: ти його не кликав, але й прогнати не можеш, совість мучитиме.
– Пам’ятаєш той день у Демарест Ллойд Парку? Коли я розповів тобі про те, що сталося зі мною та Раяном.
   Клер повернулася до приготування чаю. Її рука застигла на коротку мить над чашкою, перш ніж вона кивнула, але я все одно помітив паузу.
– Я розповів тобі, що у моїй уяві ми з Раяном пішли лі­сом, сподіваючись вийти до стартового майданчика для польо­тів, але натомість заблукали й вийшли до галявини, на якій стояв будинок.
   Клер обернулася.
– Це той дім? – здогадалася вона.
– Так. Це він. Але я до цього моменту ще повернуся. У моїй галюцинації ми з Раяном провели не один день у тому будинку. Ми говорили, ділилися спогадами, думками... Це те, що я вирішив тобі розказати два роки тому. Але це не уся правда. Я змовчав про деякі речі, які здавалися мені божевільними, розумієш? Там було багато божевільного.
   Я зітхнув і перевів погляд на фото Будинку. Перед очима стали тіні. Мої загоничі. Те, як вони розважалися, катуючи мене страхами, болем, розпачем, гнівом...
– Те місце здавалося містичним. А я не вірю у таку маячню. Я хотів усе пояснити науково: чому ми з Раяном неушкоджені, чому нас не шукають, чому ми постійно ходимо по колу. Я вигадував різні теорії, які аж ніяк не тягнули на правду, але так мені було спокійніше. Ніби я запевняв себе, що здатен у всьому розібратися. Що я володію ситуацією.
   Клер поставила переді мною чашку з її улюбленим жас­миновим чаєм.
– Дякую.
– Ти сказав, що ви були там не один день. Скільки ти був у комі?
– П’ять днів.
– А в тому будинку?
   Я не хотів відповідати. Я пам’ятав кожен довбаний день, що провів у тому Будинку. Вони були однаковими. Усі починалися новою спробою втекти й закінчувалися невдачею.
– Близько місяця чи півтора.
   Клер шоковано округлила очі.
– Там щось сталося?
– Нічого такого. Але деякий час я був упевнений, що десь у будинку має бути хоча б щось, що допоможе нам у порятун­ку: мапа, компас, старий телефон чи, може, якісь сигнальні ра­кети. Я почав шукати, але знаходив зовсім не те, що треба. Навіть так: я знаходив те, чого там не мало бути. Дитячі ре­­­чі, розбитий посуд... Усе ставало тільки більш заплутаним. А потім, коли Раян нібито вирішив, що ми мертві, виявилося, що ті речі не були вже такими випадковими. Вони... мали від­но­шення до його історії.
– Якої історії? – перепитала Клер.
   Я відчув, як підкотився клубок до горла. Боже, як же не хочеться повертатися у ті спогади!
– Ти знаєш що-небудь про Діану?
– Про кого?
   Клер виглядала спантеличено. Певно, що Раян не ділився із нею своєю таємницею. Дуже цікаво... Вони були разом понад рік, але він не розказав їй про сестру. А мені виклав усе під косяк і випивку. То чи так вже сильно Раян кохав Клер? Чи дійсно бачив майбутнє із нею? Чи тому і не сказав, що не бачив?
– Діана Елізабет Грін. Молодша сестра Раяна.
   Клер застигла від подиву.
– У Раяна є сестра? – Клер практично прошепотіла це. О, Сонечко, найбільше шокує в його історії зовсім не це.
– Була. Раянові було дев’ять. Діані – майже два рочки. Її загриз злий пес, якого їхній батько прихистив за рік до того.
   Клер від жаху затиснула рукою рота, сидячи навпро­ти ме­не. Обідній стіл на кухні дівчат був круглим, тому я тро­хи посунувся, поклав руку на її голе коліно і почав заспокійли­во малювати кола великим пальцем. Я мовчав, даючи Клер можливість усвідомити цю новину.
– Коли він це сказав тобі? – запитала вона. Видно, її так само збентежила думка про причини того, чому Раян з нею не поділився.
– Я думаю, що в якийсь день нашого відпочинку в Аспені. Не обов’язково в той, коли ми стрибнули. Підійде будь-який. Бо щовечора ми були або накурені, або п’яні. Але запам’ятав я так, ніби це зізнання прозвучало у момент перебування в тому місці... Коли я вийшов з коми, то вирішив, що все почу­те, було лише плодом моєї уяви. Аж поки одного жовтневого дня я не зустрів тебе.
   Клер глянула на мене, і ми обидва подумки перенеслися в ту мить на кладовищі Елмвуд. День, коли між нами вирувала лють і скорбота. “Одного дня ти зустрінеш ту, що тобі судилася, і будеш шокований силою емоцій та почуттів, що тебе зіб’ють з ніг”, – сказав мені Раян, коли ми намагалися вибратися із замкненого кола. Гм, передбачення справдилося, Раяне. Але ти б здивувався, якби я сказав, що нею буде твоя Клер.
   Я чекав, що Клер заплаче. Спогади про Раяна завжди викликали в неї сльози. Але зараз в очах дівчини відображалися лише емоції: нерозуміння, подив, співчуття. Вона і справді відпустила Раяна.
– Вперше про тебе я дізнався теж в тому місці. У своїй комі. Але якщо розібратися, то скоріше за все Раян розповів про вас в той момент, коли я поцікавився його ігноруванням дівчат. Я користувався можливостями приємно провести час, тоді як Раян жодне знайомство не продовжив. Але після коми я думав, що ти теж вигадка. Аж поки тебе не зустрів. Це на­вело мене на думку, що усе з історій Раяна може бути правдою. І я почав перевіряти. Батько Мітча має багато знайомих серед приватних детективів. Один з них знайшов для мене потрібну інформацію, і таким чином усе підтвердилося. Принаймні те, що мало документальні сліди. А могилу Діани я відвідав особисто. Тож сумнівів у її існуванні немає.
– Ти їздив до Абердіну? – поцікавилася Клер.
– Абердін? – здивувався я. – Ні, Раян родом з Брайфілду у Небрасці. Ти не знала? В Абердіні помер його батько. Але це було вже набагато пізніше.
   Клер похитала головою. І цей жест був сповнений розчарування. Вона усвідомила, що насправді не знала Раяна Гріна.
– Мені шкода, Сонечко. Можливо, вам просто не вистачило часу, – я стиснув її руку, що лежала на колінах.
– Для правди? Він сам сказав мені, що родом з Абердіну. Звідти переїхав до Джеймстауну в Північну Дакоту. А потім і до Норфолку. Йому що, не вистачило пам’яті пригадати ще одне місто?
   Я не хотів чорнити пам’ять Раяна. Які б не були причини його брехні, вони мені невідомі.
– Я можу лише здогадуватися. Але, будь ласка, не зацик­люйся на цьому. Зрештою, він кохав тебе по-справжньому.
– Не будь таким впевненим, якщо не маєш документаль­ного сліду.
   Я усміхнувся, і Клер теж ледь помітно повторила за мною.
– Ти просила правду. Я тобі її відкриваю. Чи варто мені  продовжувати?
– Так. Адже це Раянова правда. Не твоя.
– Коли в тебе з’явився імунітет до моїх хитрощів? – спробував пожартувати я, і це спрацювало. Моє Сонечко щиро за­сміялася.
– Це необхідна навичка для виживання поруч із тобою, Дене.
– Шкода, що Раян її не опанував.
   Між нами повисла тиша. Чай вже зовсім охолов. Клер взяла до рук листівку й уважно вгледілась у зображення.
– Я не міг перевірити усього сказаного Раяном, але згадав ту фразу про зірки. Навіть якщо вона була сказана у не­тве­ре­зому стані, все одно це стосувалося тебе. А що було далі, ти вже знаєш. На цьому я міг би заспокоїтися. Майже так і сталося, але мені постійно муляла думка: чому зірки згасли? Я маю на увазі, якщо розмова дійсно відбулася перед стрибком, то Раян не міг сказати, що зірки згасли. Фраза звучала як констатація факту – він помер і впевнився в тому, що кохає тебе навіть після смерті. Але ж та розмова була до польоту, а отже, ніхто ще не помер. Тоді чому сказано саме так? Розумієш, Клер, я почав думати, що Раян просто розповів мені про те, як зізнався тобі у коханні, а я, бувши в комі, вигадав цю фразу. А значить, я вигадав привід знайти тебе. Раян не хотів тобі нічого переказувати, бо планував повернутися додому. Я спочатку посприяв його загибелі, а потім увірвався у життя його коханої дівчини.
   Я скочив на ноги, не в змозі більше сидіти. Нарешті я це сказав. Боже, як же воно мене мучило весь цей час! У тому Будинку на галявині я молився про другий шанс, обіцяючи ніколи більше не робити аморальних вчинків, жити по совісті. Але як ще назвати ситуацію, коли я привласнюю собі дівчину загиблого з моєї вини друга? Я відчайдушно бажав пригадати той уривок розмови, де Раян каже про зірки, щоб упевнитися, що до Клер мене привів збіг обставин, а не моя хвора уява.
   Клер теж підвелася та підійшла впритул до мене, змусивши подивитися на неї прямо.
– Якщо та фраза лише твоя вигадка, це щось змінює для тебе? – запитала вона.
– Я б хотів сказати “так”. Але ні. Нічого. Я дійсно відчуваю, що тут моє місце. Я просто хочу навести лад у власній голові.
– От і добре. Адже для мене це теж нічого не змінює.
   Я ніжно торкнувся її щоки. На душі стало так легко!
– Тобто тебе не лякає той факт, що твій друг трохи божевільний і небезпечний?
– Хіба ти не завжди таким був? Тільки божевільний полі­зе під дельтаплан у грозу.
   Що ж, якщо мої зізнання не бентежать Клер, то, можливо, дійсно варто розповісти їй про Будинок. Я коротко розказав про випадок у барі «П’яний гризлі» та про свої марні спро­би пошуку Будинку в районі Аспену.
– І тоді я подумав, що усе було б простіше, якби я міг сам пригадати звідки в моїй голові узявся той Будинок на галя­ви­ні. Адже уся проблема як раз і зав’язана на моїй пам’яті. І тому я підійшов до цього питання з наукового погляду. Я почав шукати відповіді у наукових роботах, дослідженнях психологів та нейробіологів.
– Ось чому твоя кімната завалена книгами про пам’ять та роботу головного мозку! – здогадалася Клер. – А я думала, що в тебе дуже специфічні літературні уподобання.
   Я засміявся. Мені важко далися ті книги. Я або засинав, або перечитував речення по три рази, аби зрозуміти написа­не. Наукові праці точно не увійдуть до мого особистого спис­ку десяти улюблених книг, при всій повазі до науковців.
   Я знову сів за стіл, підбираючи слова, щоб пояснити найбільшу загадку свого теперішнього стану.
– Я впав у кому внаслідок черепно-мозкової травми. Лікарі не давали гарантій того, що після мого виходу з цього стану, функції центральної нервової системи відновляться повністю. Хоча я не був у глибокій комі. Я не приходив до тями, але міг спонтанно відкривати очі та ворушитися. Лікарі це називають децеребраційною ригідністю. Це виглядало так, ніби мій мозок закоротило. Батьки боялися, що я більше ніколи не зможу жити повноцінним життям. Багато людей після коми втрачають здатність нормально говорити, рухатися, чи запам’ятовувати звичайні події з їхнього життя. Але коли я прийшов до тями, і мої життєві показники поступово наближалися до норми, то в лікарів усе більше з’являлося позитивних прогнозів. Зрештою, довга та правильна терапія привели до повноцінного функціонування. Але нічого не проходить без сліду, чи не так?
   Тепер Клер сіла навпроти й поклала руку мені на коліно. Схоже, Лінкольн дуже спостережливий: ми й справді не могли тримати руки далі один від одного. Колись це зайде набагато далі.
– Ти про свій головний біль? – запитала вона.
– Не тільки. Якби усе обмежилося лише цим! Річ у тому, Клер, що моя пам’ять стала дещо... іншою.
– Ти консультувався з лікарями щодо цього?
– Ні. Вони проведуть тести, зроблять аналізи, а потім скажуть: “А чого ти хотів? У тебе ж травма голови! Амнезія є типовим результатом”. Додай до цього алкоголь і Аддералл. Я читав усі ті книжки та статті не для того, щоб зрозуміти, – у мене амнезія, – а для того, щоб розібратися, як саме працює пам’ять. Чи можна залізти в той архів, де надійно сховані спогади про розмови напередодні найбільшої моєї помилки.
– Але якщо пошкоджений головний мозок, то спогади можуть бути втрачені назавжди, – зауважила Клер.
– Не зовсім так, Сонечко. Були проведені дослідження головного мозку за допомогою функціональної магнітно-резонансної томографії, що показали, які області мозку працюють при запам’ятовуванні та пригадуванні. Те, що саме ти втратиш, залежить від того, який конкретно відділ головного мозку був травмований. Хтось забуде своє минуле, а хтось ледве триматиме в голові нові обличчя та буденну інформацію.
– Яку частину головного мозку ти пошкодив? – спитала Клер. В її прекрасних очах промайнула іскра зацікавленості тим, що я розповідаю. І мене чомусь охопила гордість, наче ці всі дослідження було проведено особисто мною.
– На жаль, я точно не знаю. Коли лікарі пояснювали мені мій фізіологічний стан, я не концентрувався на цьому. Я думав: я живий, я не овоч, я можу нормально говорити, ходити, статева система функціонує, і я пам’ятаю, хто я такий. Усе інше не так важливо.
   Клер мимоволі кинула погляд на вище згадану “систему”, і я засміявся, змусивши її миттєво залитися рум’янцем. Вона швидко скочила і понесла чашки до мийки.
– То що з пам’яттю?
– Якщо спиратися на прочитані книги, то ми маємо корот­кочасну та довготривалу пам’ять. Спогади зароджуються в той момент, коли відбувається перехід отриманої інформації від короткочасної пам’яті до постійної. У цей момент у на­шому мозку відбуваються складні хімічні зміни, що пов’язують нейрони один з одним. Із часом нейронні зв’язки слабшають, а потім і зовсім розпадаються. Спогад губиться. Але якщо періодично відтворювати цей спогад усно, письмово чи подумки, то можна його зберегти. Дослідження показали, що навіть втрачену, на перший погляд, інформацію можна відновити за допомогою сигналів чи підказок, що нагадують нам те, як ми спочатку закодували спогад.
– Але як знайти потрібну підказку?
– Візуальна мнемотехніка, як варіант, – відповів я, але від­разу спохватився пояснити. – Це метод запам’ятовування, що ґрунтується на використанні візуальних образів. Деякі дослідження показали, що запам’ятовування покращується, коли ми створюємо певні історії, яскраві образи, завдяки яким но­­ва інформація пов’язується з вже відомою. До того ж ваго­ме значення має емоційне забарвлення інформації. Сухий факт може пройти повз вуха. Плітки мають більше шансів отримати свій нейронний зв’язок. Наведу приклад. Уяви собі, що я прийшов до тебе і сказав: “У Джона і Мері був секс”.
   Клер посміхнулася.
– Дуже за них рада.
– Ось! Саме це ти й скажеш. А через деякий час забудеш. І коли я тобі повідомлю: “Мері думає, що вагітна”, ти не відразу зрозумієш, про кого йде мова. А тепер уяви, що я тобі кажу: “У Джона і Мері був секс попри те, що вони брат і сестра”. Тебе це шокує. Ти спитаєш: “Рідні чи зведені? Як це сталося? Куди дивляться батьки?”. А якщо я через місяць скажу тобі про вагітність Мері, ти одразу згадаєш про кого я, бо спрацює маркер пам’яті, що був створений на емоції шоку. Розумієш?
   Клер кивнула. Закінчивши з чашками, вона повернулася до мене і тепер не відводила погляду від листівки на столі.
– На ефемерність пам’яті впливає і те, що відбувається при фіксуванні отриманої інформації. Як розумієш, алкоголь та наркотики значно послаблюють процес обробки інформації. Але якщо вона підкріплюється яскравими емоціями та візуальними образами, то в неї є всі шанси залишитися в нас надовго. Враховуючи все те, що я вивчив та прочитав, я дійшов висновку, що усе, що намалювала моя уява, поки я був у комі, це був процес обробки інформації. Мої знахідки на горищах – це маркери моєї пам’яті. Я розставив їх, щоб не забути приголомшливу історію Раяна.
– Що саме ти знайшов на горищах?
– Багато чого. Наприклад, закривавлену дитячу сукню. В реальності я не міг знати, у що була одягнена Діана Грін, коли на неї накинувся пес. Але мій мозок створив цей маркер, щоб нагадати: дівчинка – кров – смерть. Знайшов мапи Айдахо, Північної Дакоти та Вірджинії. Маркер постійних переїздів. Візитка до логопеда – це маркер: молодший брат та заїкання через смерть батька на очах. Я знайшов уламки розбитого посуду. Раян сказав, що це сімейний сервіз. Але в реальності я не знаю, як той виглядав. Проте знаю, що шрам на нозі Раяна з’явився через уламок від розбитого сервізу. Бам! Маркер: розбита порцеляна – сварка батьків – шрам.
– Я не пам’ятаю шрам на нозі, – задумливо промовила Клер.
   Я зітхнув.
– Я точно знаю, що в нього був шрам. Ми – футболісти, Клер. Після тренування чи гри ми приймаємо душ. І він не індивідуальний, на жаль. Бо я хотів би менше бачити оголених хлопців.
   Клер узяла до рук листівку.
– На цих горищах ти знайшов усе те?
– Так. І ось тепер ми нарешті дісталися до головного. Я сфокусувався на історії Раяна і знахідках на горищі. Але я не взяв до уваги сам будинок. Я думаю, що він – це теж маркер. І саме в цьому криється загадка: маркер якої історії? Раянової чи моєї? Це має бути важливий спогад і не менш приго­ломшливий. Та річ у тому, що я цей будинок не бачив до того, як прийшов туди у коматозному маренні. Однак наш мозок не вміє вигадувати нові о́брази. Він користується тими, що вже бачив. То виходить, що я там був чи бачив фото. Який спогад приховує в собі Будинок на галявині? Ось, що я шукаю. Я шукаю спогад і сподіваюся, що знайшовши будинок, я відновлю слабкий нейронний зв’язок, поки він зовсім не зник.
   Клер нарешті підвела на мене очі. Вона була тиха і задумлива. Чи не налякав я її своєю відвертістю?
– Я передивилася нашу базу товарів. Цієї листівки не мало бути у книжковому. Її не було в жодному замовленні, зробленому нашим магазином з 2009 по сьогодні. Але ця листівка занесена до бази у жовтні 2009 року у кількості одна штука. Ми завжди замовляємо кожну позицію від трьох штук. Окрім вітальних листівок. Їх трохи більше.
– Тобто ви таку не замовляли, а вам її надіслали разом з іншими?
– Саме так, – підтвердила Клер і підійшла до вікна, що дивилося на задній двір. На дворі було спекотно, у будинку теж жаркувато, але Клер обхопила себе руками, наче їй було хо­лодно чи незатишно.
– Ти знаєш, хто приймав замовлення?
– Рене. Можливо, вона подумала, що це теж було у замовленні. Інколи типографія надсилає як рекламу листівки з ди­зайном, якого ще немає у друку. Зазвичай вони трохи менші за розміром, а на зворотному боці лише номер зображення і назва типографії. На мою думку, ця листівка потрапила до на­шо­го замовлення випадково.
   Я закрив очі та відкинувся назад. Просто якийсь злий жарт долі! Ця листівка два роки була в ме­не перед очима! Образно, звісно. Але поки я шукав інформа­цію на туристичних фо­румах, поки відмічав ймовірні місця на мапі, нитка Аріадни просто чекала, коли її помітять.
– Але знаєш, що найцікавіше? – продовжила тихо Клер. – Я подзвонила до типографії. Поцікавилася, чи можу дістати більше інформації про конкретне зображення. Я продиктувала номер і назву. Але менеджер не знайшла такої позиції в їх­ньому каталозі. Такої листівки не існує, Денієле.
   Ми з Клер разом витріщилися на прямокутник картону на столі. Він став виглядати ще більш зловіще.
– Я не розумію, – пробурмотів я.
– Я теж. Тому я домовилася з менеджером, що ми завтра приїдемо до типографії з цією листівкою і поспілкуємося з дизайнером, відповідальним за випуск листівок.
– Ми? – здивувався я.
– Так, Денієле. Я поїду з тобою.
– Сонечко, у цьому немає потреби. Я можу і сам усе з’ясувати. Дякую за допомогу.
– Ти не розумієш, Дене, – промовила вона трохи суворо, ніби захищаючись, – я хочу поїхати з тобою не тільки тому, що ти мій друг. І не тому, що у замовленнях «Emi’s Books» тра­пилася плутанина. Це теж мене стосується, здається.
– Яким чином?
   Клер відірвала погляд від листівки й спрямувала його на мене.
– Я вже бачила цей будинок.
   Я завмер. Якщо це правда, то чому вона не сказала мені раніше? Вираз обличчя Клер і мова її тіла говорили про те, що її саму бентежила ця здогадка.
– Де саме?
– У своїх нічних кошмарах, Денієле. Це той будинок, де він тримає Реджину.
   Клер підійшла до столу і ледь посунула пальцем листів­ку, ніби більше не могла її бачити.
– Може, я помиляюся. Але він здається мені таким зна­йомим... Ці круглі вікна... Тераса...
   Я роздивлявся Клер. У тих наукових роботах, що я прочитав, було розглянуто дуже багато інших аспектів пам’яті. Зокрема, різновиди амнезії, причини блокування спогадів і поняття “хибної пам’яті”. Я витратив два роки на вивчення доступного наукового матеріалу на цю тему. Я читав статті, описи лабораторних досліджень та експериментів. Пам’ять – це сильна зброя. Вона може зруйнувати життя або врятувати долі. Звісно, зважаючи на те, яку саме війну ти ведеш. І зараз вістря було направлене проти Клер. Щось підказувало мені, що я не в змозі її захистити.
– Якого кольору двері, Клер?
   Дівчина не стала вдивлятися у чорно-білу листівку, щоб вгадати. Вона про це вже думала. Вона пригадала.
– Сині.