Глава 10

Глава 10

Спів сирени

Денієл

Червень 2011 року

– Давай ще раз пройдемося по списку, – пролунав голос Мітча у салоні мого авто через динамік смартфона, доки я чекав на зелене світло. – Туристичні килимки, налобні ліх­тарики, репеленти, спрей від ведмедів, запасні ба...
– Там немає ведмедів, – перервав я Мітча. Ми вже вчетверте повторювали перелік речей, за які я відповідав у цьому турпоході. Складалося враження, що друг збирається не про­вести вихідні біля озера, а пережити зомбі-апокаліпсис.
– Благаю, візьми той клятий спрей! Я особисто відшукаю для нього ведмедя, лише б він заткнувся вже, – пробурчав у слухавці Лінкольн. Йому не пощастило везти Мітчелла. Нас­туп­ні дві з половиною години стануть справжнім випробу­ван­ням на міцність Лінкових нервів.
– Ти не можеш знати напевно, яка небезпека чекає на тебе, – ображено заперечив Мітч. Хтось фиркнув на задньо­му тлі. Калеб. Він їхав з ними третім, тому що в моїй машині мала їхати Олівія. Ось що буває, коли ваші відносини руйнуються, а коло спілкування залишається незмінним.
– Заспокойся, Мітчелле, я взяв один балончик для тебе, як домовилися. Але тобі в будь-якому разі не доведеться ним скористатися, бо якщо на нас нападе ведмідь, то скоріше за все він зжере нас, не готових до такого повороту, першими.
– Або здохне від сміху, коли побачить Мітча із тим спреєм, – додав Лінк, і я посміхнувся. Ми неодноразово кепкували над Мітчем через його страх перед ведмедями, тому що Мітч жодного разу із ними не стикався. Але я єдиний знав звідки те взялося.
   Ми були зовсім малі, може, років сім чи вісім. Наш клас поїхав на екскурсію до Джеймстауна[48]. Нам з Мітчем було не дуже цікаво слухати про перших поселенців, тому ми постійно намагалися відстати від нашої групи. Було весело, до­ки ми не наштовхнулися на місцевого працівника. Кремезний чоловік зі страшними нерівними шрамами на весь лі­вий бік обличчя та порожньою зіницею так налякав Мітчелла, що його вереск, мабуть, було чутно аж у Норфолку. “Дивись, що буває з тими, хто відокремлюється від групи. Він може зу­стріти ведмедя. Або ж розлюченого прибиральника, який колись зустрів ведмедя”, – прогарчав чоловік. Мітчелл – розумний хлопець. Він зробив висновки.
– Поясніть мені, чого ведмедів боїться Мітчелл, а спрей має брати Денієл? – прощебетала Ерін, четверта пасажирка Лінкольна. Хоча йому більше подобається називати її “моя полуниця”. Для всіх інших вона просто “дівчина Лінка”.
   Цікавий факт: вони зустрічаються вже більше пів року, але вона так і не вписалася в нашу компанію. Можливо, тому що спочатку ніхто не давав їхнім стосункам більше як місяць. Або тому, що глузує з Олівії за її захоплення езотерикою. Чи тому що порадила Рене викинути її улюблену сукню, бо та її повнить. Або ж через те, що натякнула на комплекси Мітча, коли дізналася про його заняття фехтуванням у минулому.
   Мене вона теж не жалувала. Тому, що спочатку на вечірці вона загравала саме до мене. І хоч Ерін була збіса гарячою, я з першого погляду на неї зрозумів, що тут нічого не буде. Річ у тому, що Ерін була рудою. А я хотів лише одну руду дівчину.
   Тоді на вечірці Лінкольн зрозумів усе миттєво. Він відвернув увагу дівчини на себе, але якимось дивним чином одна вечірка потягнула за собою низку побачень. І ось вже ми їде­мо з Ерін на відпочинок до озера Таллі.
– Ми просто склали список для кожного, – пояснив Мітч. – До речі, щодо списку. Давай ще раз...
– Ні! – голосно закричали Лінкольн, Калеб і я одночасно. Я знав, що Мітчелл це робить навмисно, тому що вимушений терпіти Ерін. Він хотів їхати разом зі мною, але моїми пасажирами мали бути Олівія зі своїм хлопцем Робом та Клер із Мейсоном. Її хлопцем.
   Я все ще вчився бути доброзичливим до усіх її залицяль­ників. Дякувати Богу, їх було не так багато за ці два роки.
   На початку другого курсу Клер зізналася мені, що її за­просив на побачення дехто, на ім’я Дін. Я думав, вона відмовиться. Але вона пішла. Я думав, їй не сподобається. А вона зустрічалася з ним аж три місяці. Я думав, що помру від ревнощів. Але я сам винен у цьому.
– Гаразд, – перервав мої думки Мітчелл, – але якщо ти забув про ту диво-подушку, на якій я засинаю за дві хвилини, то я вижену тебе з намету.
   Я сердито зітхнув.
– Мітчелле, коли мені виповниться дев’яносто і я забуду власне ім’я, я все ще пам’ятатиму твій довбаний список!
   Я звернув на вулицю, де жили дівчата, і обірвав дзвінок без попередження. 
   Це був удар по хворому місцю – моїй клятій пам’яті.
   Проблема полягала в тому, що я залюбки забув би про багато речей, але не міг. Як і пригадати те, що дійсно мало значення.
   Якби я складав список того, про що я більше не хочу пам’ятати, це було:
   1. День, коли у сутінках лісу я тримав в обіймах Клер. 
   Коли дозволив собі забутися, торкатися її вустами, заплющити очі й уявити, що вона моя. Одна мить слабкості – сотні ночей у маренні нею.
   2. Ніч, коли вона сказала, що не шкодує про нашу зустріч. Ми були на кухні самі, і мені довелося докласти купу зусиль, аби відірвати очі від її струнких голих ніг.
   Клер бачила нічні кошмари через смерть Раяна навіть рік по тому. “Просто треба зачекати, доки спогади про той день перестануть стискати серце”, – сказала вона, і я провалився під товсту кригу, що скувала озеро моїх надій. Її рана усе ще була свіжою.
   Клер робила обережні ковтки гарячого чаю, а я уявляв, що як тільки вона поставить на стіл чашку, то вп’юся жадібним поцілунком в її пухкі вологі губи. Вона перекинула волосся за спину, щоб воно не падало в тарілку зі шматочком лаймо­вого пирога, а я подумки ковзнув язиком по її шиї. Во­на сказала: “Я не вважала ці стосунки тимчасовими. Я знала, що у моєму майбутньому точно є місце для Раяна”. І лунка, через яку я ще міг дихати, замерзла, наче й не було її.
   Я більше не міг мучити себе фантазіями, яким не дозво­лено справдитися. Почуттями, яким не можна розквітнути. Я хотів піти, а Клер хотіла розмов. Вона невпевнено шепотіла про те, що я подобаюся їй таким, яким я є. А я відчайдушно боровся із пекельним бажанням кинути її на стіл та зі­рвати з неї свою футболку. Зім’яти її шовкове волосся у ку­ла­­ці. Вдихнути запах її ніжної шкіри. Відчути, як її гаря­че рит­­міч­не дихання торкнеться моєї щоки, поки я буду...
   “Тааак! Покажи їй, яким ти є насправді!”, – хижо всміхався мій Тінь.
   Я поклав руку їй на горло. Мій великий палець ліг у яремну ямку, і я відчув, як шалено б’ється її серденько. Я хотів стиснути цю тонку ніжну шию та при­­тягнути до себе, щоб залишити розпечене тавро свого по­цілунку.
   “Сім. На кухні є сім поверхонь, де ти можеш її взяти. Підлогу не рахуємо. Стіни залишимо на потім”.
   Я ненавидів себе за те, що не можу контролювати ані власне бажання, ані власне божевілля.
   Я поглянув у її очі. Вона дивилася на мене таким щирим і відкритим поглядом! Чому злу так і кортить заплямити невинність? 
Що буде на ранок?
“Залежить від того, що буде вночі”.
Один із нас шкодуватиме. Вона – якщо я піддамся спокусі. Я – якщо не піддамся.
“Роззуй очі! Вона дала тобі зелене світло! Їй подобаєть­ся наша темрява”.
Бо вона нічого у ній не бачить. Не бачить болю, що ховається у чорноті. Не бачить егоїзму, що панує у пітьмі. Вона думає, що я утримую її від безодні. Наївна. Саме зараз я в цю безодню і лечу. За мене краще не триматися. 
   Я образив Клер. Я знаю це, бо побачив, як блиснуло в її очах лезо моїх гострих слів. Я залишив її одну у темряві кухні. Бо саме так між нами усе і буде: я поглину усе її світло. До останньої іскорки. Бо я завжди усе руйную. Особливо – чужі долі. Запитайте в Раяна, він знає.
   “Вітаю, Денієле! З тебе вийде чудовий священник!”, – із сарказмом констатував Тінь, коли я повернувся до своєї спальні.
   Я завжди мав багату уяву. І тепер вона катувала мене що­ночі. Спочатку я боявся цього. Боровся із цим. Потім, коли здався, ненавидів. А після – почав насолоджуватися кожною вигаданою хвилиною. Тим більше, що моя пам’ять не дава­ла мені забути, як відчуваються дотики Клер.
   Я зміг опанувати себе тільки після того, як на одній вечірці познайомився із привабливою дівчиною, до якої мене по­тягнуло з першого погляду. Ми були вже в неї вдома, напів­голі, як я у пориві пристрасті назвав її “Клер”. І тільки тоді я зрозумів, у чому була магія – дівчина мала руде волосся. Во­на нагадувала мені її. Я жадав лише її.
   “Не зупиняйся, – прошепотів мені на вухо Тінь, – ми уя­вимо, що це наше дорогоцінне Сонечко”.
   До біса! Я не буду цього робити. Я не спатиму із кимось, схожим на неї. Я більше не фантазуватиму про нас. Якщо є хоча б мізерний шанс одного разу бути з Клер, то я обираю його. Я не хочу фальшивих ілюзій. Я хочу її справжню.
   “Ой, ну все, йди вже додому і проспися. Бо мене зараз знудить від твоєї правильності. Завтра проповіді читатимеш, пасторе Денієл”.
   Я взяв під контроль власні фантазії. Але на сцену вийшли ревнощі. Дикі, потворні, кровожерливі.
   З чого я узяв, що Клер чекатиме на мене вічність? Вона створена для кохання і ніжності. Її не можна не кохати. То чому я вирішив, що цього хотітиму лише я? Звідки взялася впевненість, що лише мені можна мріяти про неї?
   Знайшовся якийсь Дін. І я одразу захотів його задушити. Дивитися в його круглі від страху очі, поки з його легень ви­ходить повітря, що він вдихав поруч із Клер. Зламати кожен палець, що пестив її шкіру. Вирвати язика, котрим він запа­лював у ній вогонь...
   “Зробімо це! А потім покажемо їй, кому вона тепер належить”, – збуджено метушився Тінь у мене за спиною.
   Але я посміхався Клер, коли вона познайомила мене з Діном. Я запевнив її, що не засуджую за бажання продов­жу­вати рухатися далі. І що усе ще є тим, до кого вона може прийти по допомогу чи захист. Та я полегшено видихнув, коли через три місяці вони розійшлися.
   Потім на волосині від страшної смерті опинився якийсь Еван. Він кинув Клер через місяць, тому що вона не спішила з ним спати. Це пояснила мені сама Клер, коли напилася на вечірці у нас вдома. Вона здавалася більше розлюченою, ніж засмученою через невдалу спробу побудувати стосунки.
– Чому хлопцям потрібен лише секс? – голосно запитала вона, впавши на моє ліжко. Вечірка ще була у розпалі, і ме­ні довелося відвести Клер до своєї кімнати, бо вона навідріз відмовилася їхати додому.
– Не усім, Сонечко. Просто на цей раз тобі попався “гнилий фрукт”, – заперечив я, підсовуючи їй під голову подушку.
– Ти теж “гнилий фрукт”! Тобі теж потрібен лише секс. От і поясни мені, чому ти так боїшся закохатися!
   Я мало не засміявся. Боюся? Чорт забирай, та я закоханий в тебе по вуха! Я марю тобою вдень і вночі, і мене просто рве на частини від ревнощів.
– Дякую за теплі слова, дорогенька. Але я, на відміну від інших “фруктів”, не приховую своїх намірів і одразу попе­реджаю, що розвага тимчасова.
   Я сидів на краєчку ліжка, розшнуровуючи її лівий чере­вик. Клер різко сіла і наблизила до мене своє обличчя.
– Але чому? Чому вона тимчасова? Ти хочеш різноманіт­тя? Боїшся, що одна дівчина набридне?
   Я мовчав. Вона розглядала моє обличчя, наче збиралася його малювати. Її погляд зупинився на моїх губах, і вона об­лизнула свої. Це було так відверто й еротично, що я здивовано вигнув брови.
– Чому ти не хочеш бути з однією? Кохатися з нею скільки завгодно. Ділити разом миті щастя, миті спокою, миті хви­лювання. Бути Всесвітом для однієї та бути парою у світі, що створений лише для вас двох. Чому ні, Дене?
   Бо я боюся, що зруйную цілий світ, замість того, щоб подарувати його тобі. Бо я боюся, що ти побачиш, що я не вартий тебе.
   Черевик зіслизнув з її ніжки та впав на підлогу, гучно гепнувшись.
– Принесу тобі води та що-небудь від головного болю, – я підвівся та попрямував до дверей.
– А я тебе просила? Не смій йти від мене, Картрайте! Негайно повернися в ліжко, – скомандувала Клер, і моє тіло відреагувало належним чином.
– Ну як відмовитися від такого запрошення? – відповів я посміхаючись. – Нагадую: це моє ліжко.
– Тоді тобі не стане проблемою знайти сюди дорогу, – зухвало заявила дівчина, скидаючи другий черевик і вмо­щу­ючись вище.
   Я ліг поруч. Було дивно бачити її тут в реальності, а не у своїй фантазії.
– Що ти бачиш, коли заплющуєш очі? – запитала вона в мене, опустивши повіки.
– Я бачу... світлячків? 
– А я бачу кедровий ліс, – промуркотіла Клер перед тим, як провалитися в сон.
   Я лежав поруч із нею, вмовляючи серце викинути ці не­доречні почуття. Воно погодилось за умови, що я дозволю собі уявити світ, де ми з Клер пара, хоча б на одну коротку ніч. Я обійняв її. Вона задоволено всміхнулася і притулилася до мене усім тілом. Я так і не заснув. Я зізнавався їй у кохан­ні сотнею фраз. Але усі вони були німі.
   Не укладайте угод із серцем. Воно вас зрадить.
   Саме ця ніч була третім пунктом, про який я хотів би за­бути. Бо потім з’явився Мейсон. Серйозний, уважний та порядний. По ньому було видно – цей “фрукт” не гниє. Гірше за все те, що він одразу спробував потоваришувати зі мною, немов вбачав у мені старшого брата Клер. Він відчував, звідки віє вітер. І це робило його небезпечнішим за Евана та Діна, бо ті телепні не хотіли від Клер почуттів. А Мейсон впевнено протоптував собі стежку до її серця. І тепер перед сном, заплющуючи очі, я бачив світ на двох, але там моє місце вже було зайняте.
   Останній пункт списку – четвертий – день, коли мені встромили ножа в спину. Життєво важливих органів не зачепили, але було дуже боляче.
   Це сталося буквально тиждень тому. Я повернувся додому з роботи, не очікуючи зустріти на порозі Клер. Можливо, вона теж мене не чекала. Щойно я відчинив до будинку двері, то побачив Мітча із чашкою кави, який притулився плечем до одвірка навпроти ігрової кімнати. Він весело усміхнувся мені й приклав палець до рота в знак мовчання.
– Ш-ш-ш! Не сполоши їх, зараз буде найцікавіше, – про­мовив до мене друг, зовсім не стишивши голосу. В ігровій щось зашаруділо і впало. А потім звідти вискочила Клер.
   Вона практично кинулася до дверей, але побачивши ме­не, зупинилася в нерішучості.
– Привіт! Я не знав, що ти сьогодні заглянеш до нас. Вже йдеш? – привітався я до неї, але дівчина смикнула щойно зачинені мною двері, так і не відповівши. Вона лише кинула на мене погляд, сповнений хвилювання та розкаяння, перш ніж стрімголов вибігти надвір.
– Клер! – гукнув я до неї розгублено. – Що трапилося, Мітче? Ти знов її діставав?
   Мітчелл обурився.
– Я взагалі до неї не розмовляв.
– Тоді чого вона вискочила, наче її ґедзь вкусив?
– О, я думаю, їй просто не сподобалося цілуватися з Лінкольном.
   На мить мені здалося, що в мене слухові галюцинації.
– Мітче, коли ти перестанеш бути таким придурком? – пролунав голос Лінкольна з ігрової кімнати.
– Ти загравав до міс Олкотт, а придурок тут я?
   Усередині мене усе завмерло. Це що, черговий невдалий жарт від Мітчелла? Я стояв біля дверей, наче вкопаний.
– Перш ніж накинешся на мене з кулаками, дай мені усе пояснити, – звернувся до мене Лінк, вийшовши в коридор.
   Коли фраза містить словосполучення “дай мені усе по­яс­нити”, це означає, що ситуація точно відповідає своєму опису. Інтуїція підказувала, що “пояснення” мені не сподобається.
– Ти цілував Клер? – вражено промовив я, глянувши на Лінка і побачивши у його погляді щось схоже на провину.
   Поступово до мене почало доходити те, що сказав Мітч. Якби нічого не було, то Клер би не тікала, мов Попелюшка.
   Здається, я почув скрип власних зубів.
   Я зробив крок до Лінкольна, але Мітчелл одразу став на моєму шляху.
– Не гарячкуй! Господи, Дене, я думав, ти маєш кращу витримку. Заспокойся. Вони не цілувалися. Ну... не зовсім.
– Що значить “не зовсім”?
   Лінкольн обійшов нас і попрямував на кухню.
– Клер приїхала обговорити нашу поїздку до озера на наступні вихідні. Я грав у залі, вона склала мені компанію. Мова зайшла за Мейсона. У них щось не клеїться.
– І ти вирішив цим скористатися, – здогадався Мітчелл. То він бачив щось чи ні? Що коїться взагалі?
– Так! Це був ідеальний момент, яким я скористався! – Лінкольн посміхнувся, діставши з холодильника пляшку пи­­ва. Я знову рушив до нього, але друг підняв руки. – Та до­слу­хай до кінця! Я не цілував її.
Лінк виглядав розслаблено, але все ж таки стояв по іншу сторону від кухонного острова, щоб я до нього не дістався швидко.
– Дене, ти мій друг. Найкращий друг, що в мене є. Я зустрів тебе в той самий день, що і Клер. Для мене ви – одне нероздільне ціле. Вона мені подруга й іншої ролі бути не мо­же. Для нас усіх ви одне ціле. Клер і Денієл. Денієл і Клер. І, якщо чесно, то ви з нею дуже погані актори. Не знаю, кого ви хочете обдурити, але усім чудово видно – ви кохаєте один одного. Навіть Мітч цього не заперечуватиме.
   Я поглянув в бік Мітча. Той закотив очі.
– Я казав тобі вже сотню разів: не води дружбу з Клер, бо то погано закінчиться. Ти не слухав мене, впертий віслюк, ось і результат: закоханий, нещасний, ревнивий. Воно тобі треба оце?
   Мітч підійшов до Лінка взяти й собі пляшку.
– Денієле, ти думаєш, що ніхто не помічає твоїх почуттів. Але, чорт забирай, навіть сліпому їх видно! Те, як ти дивишся на неї, як піклуєшся, як торкаєшся її. Навіть той факт, що за­раз ти розлютився через можливість мого поцілунку з нею.
   Рік тому ми з Лінком вже сперечалися через те, чому я не запропоную Клер зустрічатися. І ось знову ця тема.
– Лінку, щоб ти там не побачив, викинь це з голови. Ми з Клер друзі. Може, трохи більші, ніж з іншими, бо нас поєд­нує одна історія. Я вже казав: ми не можемо бути разом, бо якщо нічого не складеться, то я її втрачу назавжди.
– У тому й справа! Ти вбив собі в голову, що у вас нічого не складеться. А які на те підстави? Дене, ти не єдиний, хто закоханий і нещасний. Вона так само страждає від неможли­вості бути з тобою. Бо ти ідіот, який не хоче зробити крок назустріч.
– А ти психолог?! – гаркнув я на друга.
– Не треба бути психологом, щоб зрозуміти, що між вами. Клер закохана у тебе так само сильно, як і ти в неї. Розплющ очі! Кому вона кинулася на шию, коли вийшла з департамен­ту, нарешті отримавши водійське посвідчення?
– До чого тут це? І ти, і Мітч були там, щоб підтримати її та привітати.
– А обійняла вона лише тебе. Мітча вона не настільки вітає, щоб линути до нього. Але ж мене могла б і обійняти. Та ні, вона хотіла лише твоїх обіймів.
– Я навчив її водити! – виправдовувався я. Але моя чудо­ва пам’ять одразу продемонструвала мені картину того дня.
   Ми стоїмо перед центром, очікуючи, коли Клер вийде з новеньким посвідченням водія. Вона молодчинка! Швидко вчиться і гарно справляється за кермом. Ми витрачали з нею кожен вихідний, щоб опанувати цю навичку.
   І ось вона вибігає з центру і мчить прямісінько до мене, сяючи, наче різдвяна ялинка. “Ти це зробила!”, – кричу я їй, підхоплюючи її, коли вона міцно обіймає мене за шию. “Ми це зробили!”, – виправляє вона, дзвінко сміючись. Ми з нею забули про двох хлопців збоку від нас.
– А як щодо вашої звички торкатися один одного, якщо проходите повз? До руки, до спини, плеча – все одно.
   Я поглянув на Мітча, не розуміючи про що йдеться. Він стверджувально кивнув.
– Ти став дуже... тактильним, – пояснив друг, зробивши ковток зі своєї пляшки й скривившись чи то від пива, чи від підібраного епітета. – Або оця твоя звичка куйовдити її во­лосся. Аж бісить.
– Вона ніколи не дозволяла мені гратися з її волоссям, – підтвердив Лінкольн. – Коли вас немає у кімнаті, ми це об­го­ворюємо поміж собою. Олівія, Рене, Калеб – усі згодні з тим, що вам потрібно перестати гратися у “друзів” і перейти до іншого формату.
– Окрім мене, – додав Мітч, – моя думка незмінна: вам не можна зближуватися. Між вами завжди стоятиме Раян. По­розбиваєте один одному серця, а мені потім розбиратися із цією халепою, на яку ти перетворишся.
– Думаю, це не вам вирішувати, ким нам бути із Клер, – я став у захист.
– Не нам, – кивнув Лінкольн. – Але ситуація така, що у вас не виходить з іншими. Припиніть вдавати, що ви не хо­чете бути разом. Ви ж хочете. І я у цьому щойно переконав­ся. Клер не тягне до Мейсона, і тому вона вважає себе якорем у цих стосунках. Тоді я сказав, що треба шукати причину, чому не тягне. Вона відповіла, що це точно не через нього. Справа в ній самій. Я запитав: “Може, тебе тягне до когось іншого?”. І вона почервоніла. “Навіть, якщо й так, то це все тільки заплутає”. І тоді я потягнувся її поцілувати. Я не збирався справді цілуватися з Клер, лише побачити її реакцію. Вона відштовхнула мене і перескочила аж на крісло. Мені хотілося сміятися, але я пояснив їй: коли тебе лякає навіть думка поцілуватися з другом, то це і справді просто друг. Але якщо з’являється хоч секундне бажання потягнутися йо­му назустріч, то дружбою тут не пахне. Усвідомте нарешті, що ніякі ви не друзі. Почніть зустрічатися. Бо ми втомилися спостерігати за цим.
   Я полегшено зітхнув, розуміючи, що означав той погляд Клер.
– Ти налякав її, Лінку. Хто так робить?! Завтра підеш і попросиш у неї вибачення. А ти, жартівнику, – я звернувся до Мітча, – або не підглядай, або ніколи більше так не жартуй зі мною. Бо я не стану слухати й надеру тобі зад! І не лізьте обидва не у свої справи!
– Але ж ти не передумав їхати до озера? – крикнув мені услід Мітч.
   Це була їхня з Лінкольном ідея літнього відпочинку усією компанією. По-перше, Калеб закінчив навчання і тепер переїжджав у Бостон, де вже влаштувався до розробника комп’ютерних ігор. По-друге, Мітчелл з липня починав стажування на два місяці в адвокатському бюро. Лінкольн обіцяв провес­ти все літо з матір’ю у Європі, а я через тиждень мав летіти до Колорадо. Настав час почати практичні пошуки Будинку з синіми дверима. Це був якийсь будинок-примара. Я знав, що він існує. Я був впевнений у цьому. Але ніхто не міг мені сказати, де він. Я перерив купу туристичних форумів, але чіткої відповіді не було.
   У вікно моєї автівки постукали, вирвавши мене зі спога­дів про останні події. Скільки я вже стою біля двору дівчат?
– Нарешті ти приїхав! – вигукнула Олівія і, щойно я відкрив дверцята, схопила мене за руку та потягнула в бік будинку. – Ти повинен щось зробити. Вона передумала їхати.
   Навчившись керувати авто, Клер переїхала жити назад до дівчат. Тому тепер між нами була ще більша відстань.
– Чому передумала? – поцікавився я.
– Вчора порвала з Мейсоном. Ні, вона не страждає. Вигадала, що зіпсує нам відпочинок. Ти повинен її вмовити. Або зв’язати й кинути на заднє сидіння. Сам вирішуй. Ми з Робом поки що завантажимо до багажника наші речі.
   Я привітався з Робом, увійшовши до будинку. Він привіт­но кивнув мені й одразу мовчки вказав на кухню.
   Ми не говорили з Клер цілий тиждень, з моменту того самого фальшивого “поцілунку”.
   Клер гортала модний журнал, допиваючи ананасовий сік за обіднім столом. Вона підвела очі, щоб зустріти мій уважний погляд.
– Твої речі нагорі? Мені самому віднести їх до машини?
– Привіт, Денієле, – і на її милому личку розквітла усмішка. Господи, як же я обожнюю, коли вона мене так зустрі­чає! – Я не їду.
– Їдеш.
– А от і ні.
– Ти захворіла?
– Я здорова. Просто усі їдуть парами, не хочу бути зай­вою. Ми з Мейсоном...
– Знаю. Я їду без пари, Мітч їде без пари, Калеб їде без пари. Нас, безпарних, більше ніж тих, хто разом. То де твої речі?
– У мене немає намету.
– У Калеба двомісний намет.
– Я не спатиму з Калебом!
– В асортименті ще є Мітчелл і я. Обирай. Але попереджаю: Мітчелл штовхається ліктями.
– У вас же намет на двох.
– Хтось перекочує до Калеба. Клер! Олівія запропонувала мені тебе зв’язати, і я починаю думати, що це непогана ідея.
   Клер засміялася. Схоже, в неї був чудовий настрій. Роз­рив із Мейсоном не завдав їй страждань.
– Добре. Моя сумка у спальні. Збігаю до туалету, і тоді  може­мо їхати.
– Гаразд. У тебе є п’ять хвилин. Лінкольн із Мітчем вже виїхали. Ми домовилися зустрітися у Вустері, – крикнув я їй, піднімаючись сходами на другий поверх.
   Я помітив погляд Олівії, коли вкладав речі Клер. Він го­ворив: “Ну звісно, що тебе вона послухала! Хто б сумнівався!”. Невже вони всі бачили нас із Клер парою?
   Озеро Таллі знаходиться у центральній частині Масса­чусетсу, в регіоні Північний Кваббін. Від Дартмуту до кемпінгу на озері їхати приблизно дві з половиною години. Ми планува­ли прибути на місце вже по обіді суботи. До вечора займатися облаштуванням місця для ночівлі та розвідуван­ням околиць, а на ранок піти стежкою Таллі.
   Стежка Таллі довжиною у двадцять дві милі багата на кра­євиди. Можна насолоджуватися мальовничими хребтами трьох резервацій, або ж мандрувати від водоспаду до водо­спаду. На стежці їх також три – Доан Лоуренс Брук, Спірит та Роялстон. І хоч кемпінг уздовж самої стежки забороне­ний, проте великі валуни, маленькі лісисті острівці та пласкі скельні плити ідеально підходять для пікніків.
   Ті, хто не дуже любить гуляти пішки, можуть взяти на­прокат каное чи каяк, щоб пропливти вгору по річці Таллі та дослідити острови й затоки озера. Розваги є для кожного на його смак. І хай як би гарно це все не звучало, я не дуже був у захваті від ідеї таких вихідних: з мене достатньо вже піших прогулянок лісом. Але я поїхав, тому що не хотів й на­далі ототожнювати туристич­ні походи зі своїм жахливим до­сві­дом смертельного відпочинку.
   До автостоянки біля озера Таллі ми заїхали о другій годині дня, витративши більшу частину часу на стикування у Вус­тері. А через десять хвилин вже були у кемпінгу та встановлювали намети.
   Новину про те, що я ділитиму намет разом із Клер, Мітч сприйняв з доріканнями.
– Я навмисно не взяв із собою Мередіт, щоб ти не почу­вав себе самотнім! – наголосив Мітчелл. – Лише погляньте, як він усе викрутив! Тепер у нього під боком подружка, а я буду вимушений спати з Калебом!
   Я вже й забув, що для них це була неприємна тема.
– Не перебільшуй. По-перше, ти знаєш Мередіт усього два тижні. По-друге, які є варіанти? Клер з Калебом? Чи ти з Клер?
– Хоча б удай, що тобі прикро, – буркнув Мітч, забираю­чи свій спрей проти ведмедів. 
   Я б зробив. Але, як сказав Лінк, я поганий актор.
   Як тільки розміщення кожного було узгоджено і затвер­джено Мітчем, ми розподілили наші обов’язки, й усі зай­ня­лися ділом. Я збирав сухе гілля для багаття, коли мене наз­догнала в лісі Клер.
– Я тобі допоможу, – захекавшись, повідомила моя нова сусідка по намету. Вона витримала лише хвилину тиші, а потім зайшла з козиря:
– Я розійшлася з Мейсоном, бо в нас нічого з ним не вий­де. Я байдужа до нього.
   Я озирнувся назад, перевіряючи, чи може нас хтось із друзів під­слухати.
– Що ж, я за ним не сумуватиму, – сказав я у пів голосу. 
– Він хороший, але... серце не калатає від його дотиків.
– Гаразд.
– І мені не хочеться цілувати його до запаморочення.
– Гаразд.
– І я не думаю про нього вночі, у темряві, коли усі мої ба­жання далекі від...
– Клер, – перервав я її, – без подробиць, будь ласка. Я зро­зумів: тебе не приваблює Мейсон. Гаразд.
   Вона кивнула і закусила нижню губу в нерішучості.
– Але мене приваблює інший хлопець, – зізналась вона. 
   Я набрав повітря в груди. Чи буде мені хоч якийсь пере­починок від тієї черги її кавалерів?
   “Не жалійся, а слухай сповідь мовчки, святий отець. Ти добровільно прийняв целібат”, – підняв голову Тінь.
– Сподіваюся, він теж... хороший, – процідив я крізь зуби.
– О, він дуже хороший. Надійний і турботливий. Але мені подобається в ньому не це. Там цілий перелік якостей, які змушують мою кров кипіти, коли він опиняється поряд. Але є один нюанс. Він... щось на кшталт забороненого плоду.
   Я зупинився і зустрівся з нею поглядом. Як це розуміти? Він зайнятий? Старший за неї на десятки років?
   Клер усе ще кусала губи, підбираючи слова. 
– Я не знаю, як це правильно сформулювати, тому запи­таю в тебе прямо, гаразд?
   Я кивнув, відчуваючи, що мені це не сподобається.
– Чи ти не будеш проти, якщо я почну зустрічатися із Лінкольном?
   Трясця!
   Якого біса це чортів Лінкольн?!
   Зовні я онімів. Всередині ж я палав, наче Везувій. Хай би це був будь-хто, але не Лінк! Без різниці: Майкл, Джон, кро­лик Роджер[49], Папа Римський – я ще стерпів би. Але не Лінкольна. Я уявив їхній поцілунок і мені захотілося затовкти хворост, що я тримав у руках, прямо другові у горлянку. Як мені буде дивитися на них, коли вона сидітиме на його ко­лінах? Що я відчуватиму, зіштовхнувшись із нею напівго­лою у ванній кімнаті, коли вона залишиться ночувати з ним? Якщо я почую звуки їхнього кохання, то вийду прямо у вікно.
   “Вгамуйся. По-перше, у Лінка власна ванна кімната, вона користуватиметься нею. А по-друге, ми просто покличемо Лінкольна політати на дельтапланах у грозу. План надій­ний, перевірений”, – запевнив мене Тінь, притулившись плечем до дерева праворуч від мене. Зазвичай я не бачив його. Просто чув. Але тепер я був такий знервований, що він матеріалізувався. Навколо його ніг усе ще звивалися чорні ті­ні, наче дим. Я глянув у його очі. Мої очі. 
   Не будь цинічною тварюкою!
   “А ти не будь ганчіркою! Тобі вдалося примусити її до дружби. Тепер змусь закохатися в тебе. Що, несила?”
   Я кинув погляд на Клер: чи помітила вона мою галюци­націю? Чи змінюється щось у мені, коли я чую Тінь? 
   “Ні, вона нас все ще не бачить, адже ти постійно вдаєш із себе святого”, – прочитав мої думки Тінь. Як завжди.
   Дивно... Побачивши його вперше, я був наляканий ледь не до смерті. Тікав від нього, боявся підняти на нього очі. Хо­ча його погляд – це не найстрашніше, що є у ньому. А зараз... Я звик до його уїдливих коментарів. Можливо, тому що десь у підсвідомості я повністю згоден із тим, що говорить це кро­вожерливе хтиве створіння. 
   “Створіння? Як зневажливо! І це за те, що я терплю твою огидну ідею поводитися пристойно? Ми з тобою однієї сутності, Дене. Тільки я гарніший за тебе, – мовив Тінь, розгля­даючи власні нігті на лівій руці. Тонка прядка чорного диму застрягла між його пальцями, і він роздратовано її стряхнув. – До речі, Сонечко все ще чекає, треба їй щось відповісти”.
   Я повернув погляд на дівчину, що була дорожче мені за золото. І яка хотіла мого друга. 
   Вона ніколи не вибере мене. Я занапастив її щастя одного разу.
   Я вже був готовий відповісти, що не заперечую проти цих стосунків (хай їм грець!), як помітив іскру лукавства в її очах. Вона кусала губи не від невпевненості, а стримуючись від сміху!
   Клер мене дражнила! Але навіщо? Вона не настільки цинічна, щоб грати на чужих почуттях. Хіба що вона знає про ці почуття і хоче впевнитися у їхньому існуванні... Вона робить те саме, що і Лінкольн: демонструє мені, що я небайдужий до неї!
   Яке підступне дівчисько!
   Я теж приховав свою посмішку, відчуваючи, як полегшення затоплює мої груди. Ох, Сонечко, ти ж знаєш, що мене не можна дражнити!
– Що ж, це трохи неочікувано. Я думав, твоє захоплення ним закінчилося ще на першому курсі, – відповів я, намагаючись говорити з легкістю.
– Так, але тиждень тому Лінкольн... Ну ти, мабуть, знаєш про поцілунок, – відповіла вона. Навіть у її голосі звучали нотки хитрощів.
– Ви – мої близькі друзі, і я радітиму, якщо ви будете щас­ливі, – ухилився я від прямої відповіді. Але Клер це не влаштовувало. Вона насупилася на секунду, а потім знову повер­нула маску на обличчя.
– То я можу не хвилюватися, що наші з Лінком стосунки принесуть тобі певні... незручності?
– Абсолютно. Думаю, що незручності скоріше буде відчувати Ерін. Але знаєш, що? Я вам допоможу. Посприяю вашим почуттям, так би мовити. Покличу Ерін на побачення і спробую сподобатися їй ще раз. Маю зізнатися: останнім часом мене неймовірно збуджують рудоволосі.
   Очі Клер полізли на лоб, через що я не втримався від за­доволеної посмішки. Так, крихітко, відчуй смак ревнощів, якими ти мене годуєш.
– Ну, знаєш! – вигукнула моя хитра лисиця і, розвернувшись, потупотіла назад до наметів.
   “Я так розумію, дельтаплани скасовуємо?”, – уточнив знайомий голос.
   Скасовуємо. І колоратку теж.
   Поїздка до озера Таллі планувалася як веселий відпочинок на природі: запечений зефір, друзі навколо багаття, сміх та байки про минуле. Мітч узяв із собою гітару, і тому музи­ка створювала затишну, майже сімейну атмосферу. В якомусь сенсі ми справді були сім’єю, адже наша компанія склеє­на найтеплішими почуттями. Не вистачало тільки Рене, яка поїхала на тиждень у Вермонт знайомитися з батьками свого хлопця. Я не хотів думати про те, що вже наступного року, Калеб не житиме з нами. А у Рене і Ліві це буде випускний рік.
   І, мабуть, для усіх ці вихідні дійсно вдалися, однак мені пам’ять підкидувала картинки, де ми з Раяном сидимо на витесаних колодах біля багаття, що розвели на галявині перед тим самим будинком, і готуємо собі вечерю. Чи дійсно перед тим будинком є місце для багаття? Чи, може, він взагалі не стоїть посеред лісу.
   Два роки я невпинно шукав розгадку. І не тільки про міс­це знаходження Будинку з синіми дверима. Я намагався зро­зу­міти, що стало з моєю пам’яттю. Вона дещо змінилася. Я запам’я­товував усілякі несуттєві дрібниці, які зазвичай люди не можуть пригадати з такою легкістю, як це робив я.
   Наприклад, три дні тому до магазину автозапчастин, де я працюю, зайшов студент. Я впізнав його інтуїтивно. Спочатку відчув, що вже десь бачив, а через хвилину спостерігання за ним пригадав: у травні 2009 року я робив йому каву в «Cup&Cakes». Капучино для Люка та лате на мигдальному молоці без підпису. Хлопець був тоді одягнений у зелену сорочку-поло. На лівій руці пов’язана червона нитка. І брудний пластир на вказівному пальці. На голові – бейсболка з нашивкою у вигляді футбольного шолома та написом «Старша Школа Веарем». Я ще тоді вперше усвідомив, що більше ні­коли не вийду на футбольне поле. Після отриманих травм і пережитої коми лікарі заборонили мені грати у футбол.
   Люк був одним із десятків клієнтів за той день. А я зміг згадати його до дрібниць через два роки після того. Ну й на­віщо мені цей спогад? Зате пригадати моменти наших розмов із Раяном перед днем польоту я все ще не міг. Немов загубив їх у потойбіччі.
   Два роки я копирсався у своїй пам’яті з науковим завзяттям. Скільки літератури по психології та нейробіології я перечитав! Скільки знайомств зі студентами медичного коледжу я завів! Я шукав відповідь на питання: що з моїм розумом не так? Бо очевидно було, що він зламався. І бесіди з моїм Тінню тому підтвердження.
   Та здавалося, що попри його звучання в моїй голові, я не страждав розладом множинної особистості, зоровими галюцинаціями чи параноїдальною шизофренією. Причину існування Тіні я вбачав у наявності ПТСР[50], що я приховав від психотерапевта, до якого ходив після коми перед переїздом у Дартмут. І зараз, в цій поїздці на озеро Таллі, мій ПТСР розквіт у всій “красі”.
   Через тиждень добігав кінця мій термін роботи в магази­ні автозапчастин. Тепер, коли мені виповнилося двадцять один, я отримав доступ до свого трастового фонду, заснованого дідусем на перший рік мого народження. Це чимала сума, аби я міг не працювати аж до закінчення навчання. Але я все одно планував працевлаштуватися після літніх канікул. Мені по­добається відчувати себе зайнятим.
   Але самі канікули я твердо вирішив присвятити пошукам відповідей. Тому в мене вже був придбаний квиток на літак до Денверу. Я збирався звернутися до лікарні, де перебував у комі, з проханням надати мені мою історію хвороби. Я хотів поглянути на знімки МРТ, КТ та електроенцефалограми, зроб­лені для діагностування мого коматозного стану та після виходу з нього.
   Я сподівався з’ясувати, яка саме частина мого мозку за­знала ушкоджень. Це має прямий зв’язок із моєю пам’яттю. Адже є лабораторні дослідження, результати яких демонструють, які відділи головного мозку відповідають за сприйняття, обробку та зберігання спогадів. Визначивши, що саме було пошкоджено у моєму випадку, я зможу зрозуміти, чому я не пам’ятаю половини з того, що було до польоту, а також чи є ймовірність повернути ці спогади.
   Я нікому не сказав, навіщо збираюся до Колорадо. Я вже двічі прилітав в Аспен: один раз, щоб побачити місце, де рятувальники знайшли мене і Раяна, а вдруге – розпитував паркових рейнджерів, місцевих гідів та працівників готелів про Будинок із синіми дверима. Ніхто не знав про такий. Але для Мітча ці поїздки я пояснював бажанням вшанувати пам’ять Раяна на місці його загибелі. Мітч жодного разу не пожартував про це.
   І тепер я їхав з Дартмуту майже на все літо, плануючи продовжити пошуки будинку у Монтані після того, як розберуся з лікарняною документацією. Як повідомити Клер про свій від’їзд, я поки не придумав.
   Я загасив багаття, коли вже всі розійшли­ся на ніч, перш ніж нарешті пішов до нашого намету. Клер си­діла, підібрав­ши під себе ноги, та розчісувала волосся. Я ліг поверх ковдри, бо жар від багаття ще не охолонув на моїй шкірі.
   Я мовчки спостерігав за її повільними рухами гребінцем і тим, як чарівливо виблискували хвилі її волосся кожного разу, як ними пробігали зубці.
– Я вмію плести косу, – навіщось повідомив я.
– Так і знала, що ви на своїх тренуваннях не тільки м’яча кидали та вовтузилися на траві. Адже стільки часу витрачати на це просто не правдоподібно.
   Я потягнувся до її волосся, відокремив шовкову прядку і намотав на палець. Клер одразу ж невдоволено забрала її в ме­не, щоб знов розчесати, нагадавши тим самим кішку, яка сердито вилизує себе після кожного дотику людини. Я ус­міх­нув­ся, стримуючись від бажання подратувати її тим ще раз.
– Ні, це все через Прімроуз. Коли батьки залишали нас з нею самих під мою відповідальність, то вона починала поводити себе по-хлопчачому. То на дерево полізе, то з’їжджає поруччям на сходах. Бі­гає, стрибає, б’ється зі мною. А як батьки поверталися і ба­чили доньку, що виглядає, мов дикунка, то сварили саме мене. Тому до їхнього приїзду я переплі­тав її. Зазвичай робив хвоста. Але Прімроуз вередлива. 
– Ти хороший брат.
– Насправді поганий. Завжди з нею сварився, дражнив її, доводив до сліз. Вже не згадаю, скільки разів тікав від сестри, щоб не грати з нею.
– Між вами велика різниця у віці.
– Це мене не виправдовує.
   Я сів і забрав у неї гребінець. Клер не стала протестувати.
   “Вона дозволяє гратися своїм волоссям лише тобі”. Зда­ється, щось таке сказав Лінк.
   Я мовчки заплів їй косу. Не ідеальну, але Клер не критикувала. Вона відклала гребінець і вимкнула ліхтарик. Щойно намет заповнила темрява, мені захотілося відвертих зізнань. Захотілося сказати Клер, що їду через тиждень, але подумки залишусь із нею. Зізнатися, що божеволію, коли вона йде на чергове побачення, і радію тим моментам, коли ми залишаємось наодинці. Бо тоді мені не треба ні з ким ділити її увагу.
   Я хотів би зустріти її першим. Так вона була б саме моєю Клер, а не Раяновою.
   Тінь каже правду: колоратка не стримує гріховність, а розпалює. Скільки треба прошепотіти молитов, щоб пісня янголів заглушила спів сирени?
   Ми лягли, прислухаючись до звуків ночі. У чиємусь наме­ті грайливо задзвенів жіночий сміх. Схоже на Ерін. Зовсім поруч, у сусідів, щось пробурчав Калеб, а за цим одразу про­звучали вибачення Мітча.
– Я більше його не кохаю, – раптово зізналася Клер, і я не відразу зрозумів, про кого мова.
Раян. Певно, вона говорила про нього, адже її голос зву­чав дуже тихо і з сумом. Я нічого не сказав.
– Раніше, коли я згадувала його, то мені боліло від того, що більше не можу його обійняти, – продовжила вона. – Та з часом мені все менше й менше хотілося цих обіймів. А тепер, коли я згадую його, то відчуваю просто тепло. І скорботу. Але не біль. Він перестав бути частиною мене і став спогадом.
   Я кивнув, хоча, звісно, вона не могла цього побачити.
– Пам’ятаєш, як ти запитав мене, чи бачила я своє майбутнє разом з Раяном? Я тоді відповіла стверджувально. Але це питання не йшло з моєї голови. А чи дійсно бачила?
   Клер замовкла. Я лежав на спині й повернув голову до неї, намагаючись розгледіти її риси у темряві. Від неї пахло стиглими яблуками та сонцем. Хочу пригорнути її до себе.
– Наше кохання таким і мало бути – першим, недовгим, несерйозним. Без майбутнього. Ти знав, що Раян отримав спортивну стипендію від Політехнічного університету штату Вірджинія?
– Він щось говорив про декілька пропозицій, але не казав, що вже зробив вибір.
– О, він зробив! Раян знав, що я хочу вчитися в UMass. І що я переїду до Дартмуту заздалегідь, щоб працювати й закінчити підготовчі курси. Я мала високий середній бал, у ме­не було багато часів волонтерської роботи, я брала участь у конкурсах живопису і шкільних проєктах. Але все одно цього було замало, щоб точно отримати стипендію. Мої батьки ма­ли певні заощадження, але я не хотіла, щоб вони платили за моє навчання. І в цьому ми були з Раяном схожі. Я не хотіла обтяжувати рідних. І поступатися своєю мрією теж. Як і він.
   Клер дійсно отримувала повну стипендію, блискуче вчилася і мала всі шанси стати кращою на своєму курсі. Я вчився з меншим завзяттям. А моє навчання оплачував батько. Я не мав клопоту зі здобуттям вищої освіти, як це було в Раяна та Клер. Навіть роботу я знайшов не стільки заради грошей, скільки заради власного дорослішання та самоствердження. До «Cup&Cakes» я жодного дня не працював.
– Раян збирався вивчати соціологію у Вірджинії Тек[51]. Йому запропонували спортивну стипендію, і він з радістю по­годився, – продовжила Клер. – Навіть їздив туди дивитися кампус. Тож вересень ми б зустріли у різних штатах. На на­ші стосунки чекала перевірка часом та відстанню. І я думаю, що вони цю перевірку не пройшли б. Так, ми б дзвонили один одному, зустрічалися на канікулах та зрідка їздили на вихідні один до одного. Але скільки б це тривало? Усі чотири роки його навчання? Раян не міг перевестися до UMass, бо втратив би стипендію, а він був націлений на НФЛ. Якби його задрафтували[52], то він би підписав контракт на роки з командою, яка могла б базуватися ще далі від мене. А після мого випуску мені потрібно було б пакувати валізи та їхати за Раяном? То де тут мій вибір майбутнього? Вибір був зроблений за мене і не на мою користь. Раян ніколи не вибирав мене.
   Голос Клер не звучав ображено або сумно. Вона говорила спокійно і тихо, але впевнено. Вона дійсно добре подума­ла над цим. Але чому вона взагалі почала розмову на цю тему?
– За чотири роки почуття гаснуть навіть у тих, хто щодня поруч, не кажучи вже про тих, хто на відстані. А на нас чекало п’ять років розлуки. Різні інтереси, різні компанії, нові знайомства. Майбутнє з Раяном було примарним. Наші до­роги вже починали розходитися. Трагедія нашого з Раяном кохання полягає в тому, що в нас не було часу завершити його, як треба. Усе сталося так швидко, що я не могла прийти до тями й розібратися із тягарем реальності, що впав на мене. Але тепер Раян у минулому. Він і мав там опинитися, просто не таким жахливим чином. Але тепер усе так, як і мало бути. Я не кохаю Раяна Гріна. Він просто мій колишній.
   Клер замовкла і не ворушилася. Вона чекала моєї реакції. Але якої? До чого це все було сказано?
Відвертість. Ось чим мені подобається темрява ночі – во­на немов накладає на нас закляття правди. Так легше говори­ти те, що важко сказати в очі.
   Клер обрала темряву для зізнання у тому, про що не наважувалася сказати мені вдень. Що такого в цих словах? Наві­що мені знати, що вона відпустила почуття до Раяна?
   Я знаходив лише одне пояснення: Клер хотіла сказати ме­ні таким чином, що між нами більше нічого не стоїть на пе­решкоді, крім моїх стін. Раян – це єдине, що зупиняло мене від того, щоб зробити Клер своєю. Я боявся, що піддавшись власному бажанню, я завжди відчуватиму себе злодієм, що посягнув на чуже. Але Клер більше не належала Раянові. Вона була вільна від почуттів до нього, а отже, я мав шанс боротися за неї.
   Можливо, їй сказав про мої страхи Лінкольн. Можливо, вона сама здогадалася, чому два роки я тримався на відстані. А можливо, теж відчувала, що саме заважає нам бути разом. І тепер цієї перешкоди більше не існує.
   Я хотів стиснути її в обіймах і цілувати до синців на гу­бах. Але це було не те, на що Клер заслуговувала. Я повинен зробити усе правильно. Запросити її на справжнє побачення, а не на дружню прогулянку. Повинен зізнатися у тому, що хочу більшого з нею. Але не тут і не зараз. Ми повернемося у Дартмут, і я не стану відкладати те, на що чекав цілих два роки. На що я не смів сподіватися впродовж цих двох довгих і нестерпних років!
   Я знайшов її руку у темряві й ніжно взяв її долоню у свою.
  Ти маєш знати: я тебе зрозумів. Я більше тебе не відпу­щу. Якщо між нами усього десять кроків, я зроблю їх усі.
   Клер легенько стиснула мою руку, ніби хотіла впевнитися у тому, що я не приберу її, потім перекотилася на бік і ткну­лася носом в моє плече, вмощуючись зручніше.
   Сирени причаровували мореплавців своїм божественним голосом. Мандрівники, почувши їхній спів, забували про все на світі, і, не в змозі протистояти спокусі, пливли за покликом сирен, гинучи на гострих скелях та мілинах, що чатували на них під оманливою морською гладдю. Якщо я приречений на загибель, то хоч помру щасливим і під прекрасний вокаль­ний супровід.