Глава 9

Глава 9

Нарцис і закохана в нього Ехо

Клер

   Отже, лаймовий пиріг.
   Моя мама пече його за таким рецептом:
  «Візьміть муку, цукрову пудру, вершкове масло, пів десятка лаймів, згущене молоко, яйця та секретний інгредієнт. Приготуйте ніжне пісочне тісто з муки, пудри та розтоплено­го вершкового масла, сформуйте кошик і запікайте двадцять хвилин у розігрітій духовці.
   Поєднайте збиті жовтки зі згущеним молоком, цедрою та лаймовим соком, залийте кошик начинкою та поверніть до духовки ще на десять хвилин. Після випікання дайте пирогу охолонути та настоятися у холодильнику декілька годин, щоб насититися магією».
   Ви запитаєте: “А як же секретний інгредієнт? Куди його до­давати?”. Моя мама додає його і в тісто, і в начинку, і прикрашає ним для подачі на стіл. Бо цей інгредієнт – любов. Її не буває забагато.
   Та я навмисно змінила рецепт, за яким збиралася готувати улюблений десерт Денієла. Можливо, без секретного інгредієнта у пирогу проявиться трохи гіркуватості, але що тут вдієш: без любові будь-що має гіркий присмак.
   Була субота наприкінці жовтня. Сірі дощові хмари нашіптували на вухо смуток, і тому я вирішила, що настав час лаймового пирога. Коли я опівдні з’я­вилася на порозі будинку хлопців, мені відчинив двері Мітчелл. Він безцеремонно обвів мене поглядом з ніг до голови, і його вуста розтягнулися в обурливо спокусливій посмішці. Я навіть трохи розгубилася. Ще не вистачало стати об’єктом романтичного інтересу друга Дена. 
– Ну нарешті! А я все думав: коли вже мені випаде вдача побачити славнозвісну Гвіневеру?
  Мітч театрально вклонився мені, а потім склав руки на грудях і притулився плечем до одвірка. Його хвилясте волос­ся неслухняно падало йому на лоба.
   Мітчелл приїздив з Бостону кожні вихідні. Інколи Денієл та Лінкольн їхали на всі вихідні до нього, але все одно це бу­ло лише питанням часу – коли я нарешті познайомлюся із ним.
– Перепрошую?
– Запитай у британця, це його фішка, – Мітч знизав плечима, але не відступив від дверей.
– Я Клер, – представилася я.
– Імовірно, що так. Якби до цього будинку були вхожі дві руді жінки, це вже привернуло б увагу інквізиції.
– Відчепися від неї, Мітче! – пролунав голос Лінкольна зсередини будинку.
– О, нізащо! – промовив хлопець, відступаючи на крок від дверей, щоб я могла зайти. Увесь його вигляд говорив, що йо­го страшенно забавляє наше знайомство.
   Я пройшла на кухню, де вже сидів за барною стійкою Лінк і підписував якісь документи. Він привітно мені усміхнувся й одразу встав, щоб забрати пакет із продуктами для пирога. Я поглянула, як він розпаковує його, і вкотре відчула жаль з приводу того, що не закохалася в Лінкольна. Він однозначно був моїм типажем.
   Денієл ще не повернувся з роботи, тому я мала достатньо часу, щоб зустріти його пирогом. На початку жовтня він влаштувався менеджером до магазину автомобільних запчастин, і субота була єдиним днем, коли він міг відпрацювати повну зміну.
   Мітчелл і Лінкольн склали мені компанію на кухні, поки я займалася випічкою. Якщо Лінк щиро пропонував свою до­по­могу, то присутність Мітча була зумовлена його непри­хо­ва­ною цікавістю щодо моєї персони. Хлопець уважно слід­кував за кожним моїм рухом, розглядаючи мене, немов піддослід­ну мишу. Мені не подобався його спостережливий погляд. Це був погляд суперника, від якого мені хотілося і сховатися, і гордовито розправити плечі водночас.
   Я пригадала, як зустріла Мітчелла у церкві. Він був втомленим, схвильованим, знервованим. Це він сказав, що Денієл насправді не помер. І виглядав Мітч так, наче сам збирався боротися за життя друга. Наче це залежало від нього.
   Денієл інколи ділився зі мною історіями зі свого життя, в яких фігурував і Мітчелл. Я уявляла його веселим, смішливим, товариським. Але той Мітч, якого я зустріла тепер, мав вибухову енергетику, що сочилася сарказмом в суміші з їдким почуттям гумору, і це наводило мене на думку: це постійні риси його характеру, чи вони проявилися у моїй присутності?
   Лінк виступав ідеальним інгібітором усіх неоднозначних реакцій, які викликав у мене Мітч. Неоднозначних, тому що я не була впевнена, що ми знайдемо з ним спільну мову. Здавалося, ми не сподобались один одному. І я буквально рахувала хвилини до повернення Денієла. Він мав якусь дивовижну здатність дарувати мені відчуття спокою та безпеки лише однією своєю присутністю.
   Коли нарешті до кухні зайшов Денієл, і його зелені очі зустрілися з моїми, я відчула, як повіяло теплом через прочинені двері до нашого з ним таємного світу. Там зовсім інший склад атмосфери: атоми невиказаного бажання поєднуються з атомами обіцянки втратити контроль над собою.
– Невже сьогодні я отримаю свою винагороду? – промо­вив Ден, зазираючи до холодильника, де на нього чекав пиріг.
– Я б зробила це раніше, але минулі тижні мені бракувало часу. Не думай, що я забула за свою частину угоди.
   Таймер на духовці сповістив про готовність запеченої ку­рячої грудки та овочів на вечерю.
– О, я обов’язково тобі нагадав би про твій борг. Я зав­жди отримую обіцяне мені.
– Цікаво тільки відколи це ти почав укладати з дівчатами угоди на їжу? – втрутився в наш діалог Мітчелл. – Раніше ти віддавав перевагу зовсім іншим умовам.
– Інші обставини, – байдуже прокоментував Ден, але я встигла помітити, який багатозначний погляд він кинув на друга. – То вас вже познайомив Лінкольн? До речі, де він?
– У своїй кімнаті, певно, зайнятий своїми монархічними обов’язками, – байдуже відповів Мітч.
– Твій друг завжди такий саркастичний? – перепитала я в Денієла, дістаючи з духовки вечерю.
– Тільки коли йому нудно.
– Як шкода, що моя компанія не достатньо весела для нього, – відповіла я Дену з таким самим відтінком сарказму, що звучав від Мітча.
– Мені треба в душ. Сподіваюся, що ви не покусаєте один одного, доки мене не буде.
   Я зачекала, коли стихнуть кроки Денієла на другому по­версі, і перевела погляд на Мітча.
– Пропоную не витрачати час на фальшиву ввічливість. Я бачу, що не подобаюсь тобі, і мені все одно чому. Але ти найкращий друг Дена, і тому нам прийдеться інколи бачитися і проводити час в одній компанії, а тому я хотіла б визначитися зараз із формою наших взаємин: я не збираюся пнутися зі шкіри, аби подружитися з тобою. Але я хочу, щоб ти припи­нив практикувати на мені свій сарказм та колючу дотепність, натомість я буду ввічливою і привітною до тебе.
   Мітчелл здивовано відкрив рота, і я на мить відчула солодкий присмак маленької перемоги. Але було б безглуздо сподіватися, що хлопець навпроти не знайде, що відповіс­ти. По-перше, він друг Дена, а отже, мав прокачати навичку відбиття атак до вісімдесятого рівня. По-друге, він майбут­ній адвокат, а тому цей рівень взагалі вже має бути сотий.
– Скажи, Клер, а як ви з Деном познайомилися?
   Я очікувала будь-якої відповіді, але точно не цього пи­тання. Як на нього правильно відповісти? “На кладовищі”? Тоді потрібно буде пояснювати, що я була дівчиною Раяна. А я, сама не розумію з якої причини, не хотіла розкривати правду. Сказати, що зустріла його в «Cup&Cakes»? Але ж це брех­ня, яку легко викрити.
– А хіба твій друг не розповідав?
– Про те, як саме ви зустрілися, ні. Але ж це найголовніше в історії – з чого усе почалося, так? То де був ваш початок, Клер? – очі Мітчелла хитро блищали, даючи мені зрозу­мі­ти, що я вже запхала голову до мишоловки.
– Здається, Мітче, тема цього діалогу “Наше з тобою вза­єморозуміння”, а не мої стосунки з Денієлом. Тож не треба ухилятися від головного питання.
   Мітч задоволено посміхнувся, і від того мені стало трохи  три­вожно.
– Я зустрів Дена у п’ятирічному віці у коридорі стомато­логічної клініки. Доки наші матусі заповнювали анкети, ми мірялися кількістю втрачених молочних зубів. До речі, я пе­реміг, втративши нижню ліву трійку прямо посеред прий­мальні. Невдалий стрибок зі стільця, однак вдале знайомство на все життя. Для усіх ми найкращі друзі. Але насправді ми один одному брати.
– Що ж, це повинно хвилювати Лінкольна, а не мене. Я не претендую ані на звання найкращого друга, а ні на звання брата.
– Сказане мною мало не занепокоїти тебе, а попередити.
– Попередити про що? – запитала я, відчуваючи, що моя спроба встановити з Мітчем поверхневу дружбу провалилася.
– Я знаю Денієла чотирнадцять років. Достатньо, щоб вивчити його вздовж і впоперек. У нього багато захоплень. Є такі, що блищать на видноті, а є ті, що приховані від сторон­ніх очей. Як, наприклад, його любов до загадок і таємниць. Ден завжди обожнював загадки. Варто було натрапити на од­­ну, і вона поглинала його, мов хиткі піски. З часом тонка ме­жа між загадками та таємницями стерлася. А потім Денієл перестав їх шукати й почав їх створювати. Захоплення пе­реросло в одержимість. І вже немає різниці, чим він одержи­мий: своїми таємницями чи чужими.
   Мітч говорив це із серйозним виразом обличчя, і я на мить задумалася, чи не стала та фраза про зірки, яку нібито сказав Раян, такою загадкою, що вела Денієла за собою?
– Ти знаєш його тільки рік. Цього мало, щоб ти могла розпізнати перші ознаки того, що Ден знову у щось встряв. А я їх чудово бачу прямо зараз. Тільки не можу зрозуміти: ти – час­тина цієї проблеми чи її першопричина? Від тебе так і віє таємницею. Можливо, тому ти й приваблюєш його. Ден не вміє жити спокійно, йому потрібно знайти бурю та пірнути в неї. Хай там як, попередження полягає ось у чому: не поту­рай його одержимості, Клер.
– Ти говориш загадками, Мітчелле.
– Хочеш на чистоту? Ден збирався вчитися у Массачусет­ському технологічному інституті. Але незрозуміло яким чи­­ном опи­нився у Дартмуті. Денієл не вірить у дружбу між жінками та чоловіками, тому й не заводить подруг. Але чомусь здружився із тобою. Ви обидва уникаєте прямої відповіді на питання стосовно вашого знайомства. І який неймовірний “збіг”, що ви обидва із Норфолку! Десь між вами затесалась таємниця. А це те, від чого я пообіцяв стерегти Дена. Бо чортові таємниці не дають йому спокійно жити. Тож, якщо ти – хиткі піски, то я той, хто витягне звідти Дена.
   Я шоковано дивилася в очі Мітча. Там не було ненависті до мене. Там була відданість своєму найкращому другові. Але те, що він казав, було абсурдом. Я не становила загрози для спокою Дена. Навпаки. Це Ден перетворювався з об’єкта моєї ненависті на об’єкт мого захоплення. Це мене треба було терміново витягати з тих пісків.
   Я вже збиралася заперечити Мітчу, як до кухні поверну­лися Лінкольн з Денієлом, тож я приділила усю свою увагу вечері. Щоб там Мітч не вигадав, я не збиралася демонстру­вати йому слабкі місця моєї броні. Як і дослухатися до його слів. 
   Ми вчотирьох повечеряли, потім сіли гратися в залі в настолки. Я вперше мала змогу побачити, якими є відносини між Деном і Мітчем. Навіть неозброєним оком було помітно, наскільки давньою є їхня дружба. Вони сміялися разом над речами, які нібито не здаються смішними, вели діалог лише одними поглядами та не соромилися кидатися один в одного образливими словами.
   Між іншим, коли нарешті я згадала про манери гостя, на годиннику була майже дванадцята ночі, а за вікном несамо­вито заливав Дартмут жовтневий дощ. Я збиралася попросити когось із хлопців підвезти мене до гуртожитку, але Лінк од­разу заявив, що мені краще переночувати в них. Тим більше, що четверта спальня залишається незайнятою саме для гостей. І хоча зазвичай в ній ночує Мітч, сьогодні він спатиме у кімнаті Калеба, який ці вихідні проводить у батьків. Не дивлячись на те, що мені було трохи ніяково ночувати в них, я розуміла, що це дійсно найзручніший варіант. А ще мені подобалася перспектива зайняти місце, яке зазвичай відво­дилося Мітчу.
– Ходімо, я поділюся з тобою футболкою, – промовив до мене Денієл, піднімаючись сходами, а потім, кинувши на ме­не швидкий погляд, додав:
– Або можемо попросити в Лінка, він вищий за мене.
– Ні, – відповіла я занадто швидко, і Ден це помітив. – Тобто я хотіла сказати, що він вищий усього на два дюйми. Здається, розмір одягу у вас однаковий. Тому я буду вдячна тобі за футболку. Тільки, будь ласка, не ту, що давав Беверлі.
   Ми зайшли до його кімнати, і я вперше могла зазирнути у внутрішній світ Денієла Картрайта.
   Стіни його спальні – кольору кави з молоком і світлий паркет з дубової дошки. Зате в усьому іншому в ній точно вгаду­валася хлопчача рука. Темно-синя однотонна постіль, заправ­лена світло-коричневим пледом. Усього дві подушки для сну, ніяких маленьких для декору, і тим більше ніяких м’яких іграшок.
На комоді стояли усього три фотографії в рамках, де він ще зовсім юний разом з Мітчем, сімейне фото в саду і третя, яку я б назвала моєю улюбленою. На ній Денієл щойно після гри. Його волосся таке ж коротке, але видно, що воно змокло від поту. Він усе ще в захисному каркасі, тримає на своєму плечі малу дівчинку, яка майже потонула у його шоломі. Те, з якою любов’ю він дивиться на малу, не залишає жодних сумнівів у їхньому зв’язку. Це, певно, Прімроуз. Скільки б Денієл не називав її колючкою, він із гордістю несе звання старшого брата.
   На стіні біля письмового столу висіла коркова дошка для заміток. Але здебільшого вона нагадувала дошку з кабінету де­тектива. На ній була прикріплена мапа США з обведеними різнобарвними маркерами межами деяких штатів. Булавками відповідного кольору позначені міста. І майже по всьому периметру дошки прикріплені надруковані скриншоти з фору­мів та сайтів, на яких Ден зробив помітки власною рукою. Що там Мітч казав про захоплення загадками?
   Поки хлопець копирсався у шафі, я оцінювала масштаби безладу в його кімнаті. Ніякої брудної білизни, смердючих шкарпеток чи вологих рушників. Тільки купа книжок, альбомних аркушів, пожмаканий папір і мапи паркових зон та заповід­ників різних штатів.
– Збираєшся в туристичний похід? – поцікавилася я, зази­раючи в першу мапу, яку дістала з-під купи ескізів та зама­льовок. Штат Юта. Без додаткових позначок його рукою.
– Ні. Точніше, ще не знаю, – відповів він, повністю зосередившись на пошуку футболки, наче мені в ній належало від­відати прийом у Білому Домі.
   Я потягнулася до книжки, що лежала на тумбі біля ліж­ка. «Сім гріхів пам’яті: як розум забуває і пам’ятає» Денієла Шактера. Нічого собі, “легке читання” перед сном. Я кинула погляд на робочий стіл і одразу помітила декілька наукових журналів з психології та нейробіології.
– Ти що, збираєшся змінити спеціалізацію? – запитала я, все більше помічаючи тематику надрукованих публікацій та літератури, недбало розкладених на столі. Усе було пов’язане з біологією та психологією.
– Ні, чому запитуєш? – Ден простягнув мені темно-синю футболку. Я розгорнула її, щоб притулити до себе і визначити її довжину. Спереду біліла десятка та емблема команди «Тарвертон Рейвенс», так само і на спині. Я глянула на Дена. Він виглядав, наче йому було ніяково.
– Так, вона з моїм номером, але ця найдовша з тих, що я маю. Якщо хочеш, можеш сама вибрати, що тобі до вподоби.
– Ні, мені подобається ця, – я не брехала. На ній не було його імені, але був номер, що так багато значив для мене. Я одразу вирішила, що не поверну йому її.
– Що ж, гаразд. Хм, – Ден відвів погляд і почав наводити порядок на столі, ніби це було терміновою справою. – Твоя спальня сусідня, на ній немає наліпок на двері. Там в комоді є комплект рушників, а у ванній кімнаті далі по коридору є одноразові зубні щітки. Тож влаштовуйся тут. Тобто, у своїй кім­наті. Я маю на увазі...
– Зрозуміла. Не переймайся, я все знайду.
   Я не поспішала йти з кімнати. Не зважаючи на паперовий безлад, вона виглядала затишною. Її вікна дивилися на задній двір та ліс, що відділяв цю вулицю від кампусу. Моя кімната у гуртожитку мала такий самий краєвид. Нас із Деном постійно щось розділяло: то ширина вулиці між кав’ярнею та книгарнею, то жовто-зелене море листя. Але ми все одно продовжували дивитися в бік один одного.
– Дене, у чому прикол з наліпками на дверях? – поцікавилася я, відганяючи від себе думки з присмаком фаталізму.
– А, це! – на обличчі хлопця з’явилася усмішка. – Це все Мітчелл. На першій вечірці, яку ми тут влаштували Мітч забагато випив і переплутав гостьову спальню із кімнатою Калеба. Було незручно, хоч і смішно. Тому наступної суботи він привіз наліпки на двері кожної кімнати, крім тієї, яку він зазвичай займає. На дверях спальні Калеба напис «Слі­дуй за білим кроликом». Це цитата з фільму «Матриця». Мітч дражнить Калеба ім’ям Нео, тому що той постійно зайнятий програмуванням. Можливо, зірки дали Олівії магічні здібності в нагороду за вірність їм, якщо їй вдалося витягнути Калеба на побачення.
– Виходить, «Королева людських сердець» – це про Лінка. Дай вгадаю: він з Великобританії, симпатичний, добрий і елегантний, через що його і дражнить Мітч, порівнюючи з... принцесою Діаною?
   Денієл кивнув і засміявся.
– В точку. Лінк усім подобається. Окрім того, що він сам по собі вихований та спокійний, він ще й походить зі старого роду. Мітч побився об заклад, що зможе вивести його з рівноваги. Але поки що програє. У Лінка королівська стриманість.
– Лінкольн знає про плани Мітча?
– Авжеж! Це було заявлено при ньому. Так, вони різні за характером, але вони чудово ладнають. Не хвилюйся за свого фіктивного бойфренда, Сонечко, він не по зубах Мітчеллу.
   Не те що я. У мене противний Мітч вибив ґрунт з-під ніг з першої спроби.
– «Звіяний вітром» – промовила я та одразу замовкла. Ох, невже це через той випадок?
   Я зустрілася поглядом із Денієлом і побачила, як усього на долю секунди в його очах промайнув спалах суму.
– Це через...?
– І так, і ні, – відповів Ден, надавши своєму голосу відтінок байдужості. Він сунув руки до кишені спортивних шта­нів і присів на краєчок столу. – У старшій школі мене часто ка­рали за мої витівки додатковими проєктами чи факульта­тивними заняттями. В чергове покарання мене занесло до літературного гуртка на кілька тижнів. І на мій превеликий подив мені там сподобалося. Тому пізніше я став ходити туди на постійній основі. Але приховував це, тому що образ найкрутішого хлопця школи не дозволяв мені мати нічого спільного із Клубом Книжкових Хробаків. Мітч якось пронюхав про мою зайнятість і довго кепкував з мене, хоча й постійно прикривав мою брехню, аби ніхто не дізнався, що я можу відрізнити Шарлотту від Емілі Бронте.
– Але ж... якось цинічно підкреслювати той випадок. Звучить так, ніби це не дружній жарт, а гостра іронія. Ніби твій друг навмисно кинув це тобі в обличчя.
   Якби я не бачила, яким розбитим виглядав Мітчелл в день похорону Раяна, то подумала б, що він фальшивий друг.
– Цинічно? Можливо. Але я б сказав “влучно”. Те, що сталося, не виправити. І не забути. То чому б не сприйняти це з іронією?
   Ми замовкли, але за нас говорили наші погляди.
“Як тобі не боляче від постійного нагадування про влас­ну помилку?”.
“Боляче. Але ж я не поніс жодного покарання за те”.
“Ти не винен”.
“Хіба?”.
– Знаєш, у назви роману Маргарет Мітчелл є декілька тлумачень, – почала я, щоб відвести нашу розмову на більш стійку доріжку. – Перше значення – це неминучість змін. Безслідно гинуть люди на полі бою, від голоду чи важкої праці. Безслідно зникає стара епоха. Часи змінюються. Можливо, те саме можна сказати й про тебе. Ти змінився.
   Денієл гірко посміхнувся.
– Ні, Сонечко, не змінився. Я просто намагаюся бути з тобою кращим.
– Пф! Це і є твій найкращий варіант? – фиркнула я, щоб надати нашій розмові звичної легкості.
– Може, підійде інше значення?
– Друге тлумачення пов’язане з коханням. Головними героями керують почуття. Саме кохання пов’язало між собою героїв. Але у всіх воно різне: між Скарлетт і Ешлі кохання хибне, між Ешлі і його дружиною – чисте і щире, між Скарлетт і Реттом – болісне й залежне. Звіяні вітром – звіяні коханням.
– Романтично, але не про мене. Є ще варіанти, розумнице?
– Можливо, тоді це про наш вибір? Про час, що несеться зі швидкістю вітру, забираючи як наші можливості, так і наші помилки. “Я подумаю про це завтра” – головний девіз того, хто добровільно втрачає свій шанс на зміни. Але життя не таке милосердне, воно може не дати нам другого шансу. Може, “звіяні вітром” – це ті, хто втратив свій шанс вчинити правильно, зізнатися у коханні, не припуститися помилки...
   Денієл вчепився в мене поглядом. Зелень його очей коли­валася під тим самим вітром.
– Не думаю, що Мітч вкладав глибокий сенс у слова, коли вигадував цей жарт.
   Я скептично повела бровами. Авжеж не вкладав.
– Впізнаю цей погляд, – весело промовив Ден, – на початку нашого знайомства ти дарувала мені його щоразу, як бачи­ла мене. Що, ви з Мітчем не поладнали?
– Він хвилюється, що хтось третій влізе до вашої пісочниці й посуне його, – я дуже старалася промовити це без кислоти в голосі.
   Ден кивнув, визнаючи, що це схоже на Мітча.
– Мітчелл вміє вжалити, але він непоганий. Мене ти теж спочатку не злюбила.
   Я прийняла здивований вигляд.
– А хто сказав, що між нами це змінилося?
   Денієл покачав головою, стримуючись від усмішки. Звісно, простіше було й надалі вдавати із себе ображену. Однак я вже давно пробачила Денові його неправильні рішення. 
   Хлопці чемно запропонували мені першою йти до душу. І клянуся, я понюхала усі пляшечки у ванній кімнаті, але так і не знайшла нічого із запахом кедра та м’яти. М’ятою пахла зубна паста, пахнув чийсь шампунь. Але усе було не те.
   Коли я вже залізла під пухку ковдру, кожен із хлопців зайшов по черзі дізнатися чи все добре, чи не потребую я чого-небудь. Це було мило. Навіть Мітч зайшов побажати мені гарних снів. Але, звісно ж, у властивій йому манері.
– Ну і як тобі моє ліжко? – запитав він, стоячи на порозі та навіть не намагаючись говорити тихіше.
– Ідеальне, коли тебе тут немає, – огризнулася я з фальшивою посмішкою на обличчі. Десь далі по коридору пролунав короткий смішок Лінка. Мітч теж посміхнувся.
– Я пригадав тебе, Клер. Ми вже перетиналися з тобою. На превеликий жаль, на похоронах Раяна Гріна, але все ж таки я тебе впізнав.
   Я затамувала подих. Картина того скорботного дня з надзвичайною яскравістю сплила перед очима. Чорні костюми, маленьке дзеркальце, білі лілії... Їх отруйний запах протягнув до мого горла руки із глибин пам’яті.
   Мітч кинув погляд на десятку на моїх грудях. Звісно, що він впізнав символіку своєї школи.
– Колекціонуєш футболістів? – запитав він.
   Клац! Мишоловка спрацювала, вдаривши бідолашну дурненьку мишку по голові.
   Ще рік тому я б сказала, що Мітчелл та Денієл варті один одного. Але сьогодні я не могла зрозуміти, що може поєдну­вати Дена з цим саркастичним хлопцем.
   Я довго крутилася без сну. Може, тому що не відчувала себе затишно. Можливо, тому що пригадала Раяна, похорони та весь той біль від втрати. Я запитувала себе: чому я хочу приховати те, що зустрічалася з Раяном? Наче прагну викреслити цей факт зі своєї біографії. Невже я хочу забути його?
   Правда полягала в тому, що я нарешті була готова рухатися далі. Я готова була знову закохатися, знову відчути себе щасливою із кимось. Раян був тим, хто зв’язав мене і Дена разом. А я хотіла, щоб у мене з Денієлом була своя історія, не заплямована скорботою і каяттям. Я хотіла, щоб в історії про нашу першу зустріч не ховалася тінь Раяна. Шкода, що на паркувальному майданчику Тарвертону Денієл не помітив ме­не. Це був би чудовий початок для нашої з ним історії. Але сталося так, як склалося. В якомусь сенсі я теж “звіяна вітром”.