Глава 8

Глава 8

На березі ставка із ліліями

Клер

   Тридцять дві хвилини. 
   Саме стільки я дивилася на білий аркуш паперу в очікуванні натхнення, сидячи на лавці у дворі кампусу. Сьогодні усе сприяло тому, щоб нарешті знову поринути у творчість. Уранці мені подзвонив Тео і повідомив, що на наступних вихідних вони з батьками приїдуть до мене в гості. Я так скучила за ними, що лише від думки про те, що зможу їх обійняти, мені хотілося плескати в долоні, як мала дитина.
   Потім я дізналася, що з вечора п’ятниці й до понеділка наша з Джейн кімната буде повністю моєю, тому що моя сусідка їде до свого хлопця в Плімут. 
   Як і зазвичай, перед лекцією я відправилася на каву до фудкорту на кампусі, де ми щоранку зустрічалися з Олівією та Рене. Дівчата не припиняли кликати мене знову жити з ними. Я і сама цього хотіла, але тепер, коли почалося навчання, мої години роботи в «Emi’s Books» скоротилися, що відобразилося на моїх доходах. Кожна моя подруга мала авто, і обидві запевняли мене, що могли б підвозити до університету. Але бути залежною від них мені було незручно ні фізично, ні морально. Тож математика проста: жити у гуртожитку і не витрачати купу грошей вигідніше, ніж жити в будинку, платити оренду і все одно мати незручності.
   Біля входу на вулиці стояв Лінкольн. Варто було побачити його, як я чогось розхвилювалася. Отже, десь поряд і Денієл. 
   Після того, що трапилось у лісі, моє серце дуріло лише від можливості зустрітися з ним. Знаю, ви скажете: “Ой, та що там такого трапилося? Нічого ж не було!”. Було те відчуття іншої реальності. Тієї, де тільки ми. Та реальність відчувалася як п’янке вино. Там зовсім інші правила фізики: дотики стають вашою мовою спілкування, погляди розпалюють полум’я всередині вас, вуста не для того, щоб говорити, а щоб жадібно цілувати. У тій реальності дюйм – максимально допустима між вами відстань.
   Ми були там лише двічі. І я відчайдушно бажала опинитися там ще раз. І водночас я з тією ж силою боялася свого бажання. Воно було неконтрольоване і не піддавалося ніяким поясненням.
   Я нікому не розповіла про той дивний світ, що належав лише нам із Деном. Я хотіла зберегти його тільки для нас.
   Після тієї вечірки Олівія нарешті зізналася у своїх сто­сунках із Калебом. І я запевнила, що вона даремно тримала їх у таємниці. Я в жодному разі не стала б відмовляти її від кохання через власні негаразди із Деном. Хоча тепер їх начебто не було. Важко судити, якщо твій друг все так само тримається від тебе на відстані.
   Та в той день на мене чекав ще один приємний сюрприз. Зайшовши до фудкорту, я з Ліві зайняли вільний столик, чекаючи на Рене, яка стала в чергу за нашою кавою. Побачивши Денієла другим в черзі, я помахала йому в знак привітання. Він усміхнувся мені, потім дістав свій телефон і наклацав текст на екрані. Я подумала, що мені зараз прийде повідомлення, але через мить Рене вийшла з черги та приєдналася до нас.
– Денієл візьме нам каву, – пояснила вона. – Вже давно не працює в «Cup&Cakes», а все одно продовжує постачати нам кофеїн. Старих звичок важко позбутися.
   Ми втрьох засміялися.
– Лінкольн, мабуть, чекає на нього, – припустила я.
– Щодо Лінкольна. Оскільки ви тепер обидві маєте віль­ний доступ в їхній будинок, то я вважаю своїм обов’язком за­му­тити щось із ним. Народився 11 травня, телець, зріст шість футів і два дюйми. Ліві, що там ще треба зіркам знати?
– Потрібні час та місце народження, а не зріст, – заува­жила Олівія. 
– Почекай! – поспішила я зупинити подруг. – По-перше, чого це ми обидві маємо доступ? І по-друге, звідки ти знаєш це все про Лінкольна?
– На вечірці розпитала в нього. Ліві зустрічається з Калебом, ти з Денієлом. Логічно буде, якщо я почну зустрічатися з Лінкольном.
– Я не зустрічаюся із Деном! – заперечила я.
– Як скажеш, – байдуже знизала плечима Рене. – Може, тобі подобається британець?
– Ні, але…
   Я не знала, як сказати подрузі, що вона зовсім йому не підходить. Від Лінкольна віяло благородною вихованістю та інтелігентністю. Тоді як Рене була занадто легковажною. Стосунки між ними не складуться, а короткочасний інтерес може потім ускладнити нам усім спілкування.
– Ой, Велика Ведмедице! – скрикнула несподівано Олівія та затулила рота рукою. Її шокований погляд був націлений на вхід до фудкорту. Рене теж туди глянула та голосно фирк­нула. Погляди усіх присутніх повторили той самий шлях. Я обернулась, щоб поглянути, що викликало такий ажіотаж.
   До фудкорту у супроводі своїх “служниць” зайшла Королева Сумок і зміїної отрути – Беверлі Андервуд. І це було б абсолютно звичайне явище, як­би не одне “але” – вона була ру­дою! Її раніше ідеально висвітлене волосся тепер мало місцями червоний, місцями морквя­ний колір. Дівчина зібрала волосся у хвіст і надягла зверху бейсболку. І як сильно вона не старалася тримати високо голову, її червоне від сорому об­личчя мало кращий за волосся вигляд.
– Флет-вайт для Клер, лате з полуничним сиропом для Лів і твій американо, Рене, – пролунав поряд з нашим столиком голос Дена.
   Він поставив тримач з трьома стаканчиками на наш стіл. Я перевела на нього погляд і на автоматі подякувала. Денієл усміхнувся мені, а потім підморгнув.
   Мені здалося, чи... Господи, невже він має до цього від­ношення? Чи міг він бути причетним до кардинальних змін в образі цієї відьми? Я пригадала усі історії Раяна про Дена. Про те, як одного разу до них у команду зарахували новачка, який у свої шістнадцять усе ще не мав щетини та соромився цього. А Денієл залив шолом і захисні накладки хлопця піною для гоління. Новачку довелося йти на тренування в мок­рій формі, від якої несло засобом гігієни. Після цього нещасного гравця називали не інакше як Слизька Борода.
   Або історія про Едварда Каллена. Так вони дражнили одного гравця запасного складу, якому пощастило зайняти міс­це в команді нападу усього на одну гру, але він так задрав но­са, що потім безперервно розповідав кожному, хто мав вуха, як він блискуче зіграв за Тарвертон, врятувавши команду нападу від провалу. Як гадаєте, чи пробачив зірковий квотер­­бек таке зухвальство? Денієл підсипав блискіток в гель для душу, яким користувався хлопець. І після чергового трену­вання невідомий раніше “рятівник” Тарвертону став сяяти, наче Едвард Каллен на сонці. Це могли б забути, якби в той самий вечір не було благодійного бенкету для спонсорів школи, де після гри мали бути присутні гравці.
   Денієл повернувся йти, але я схопила його за руку.
– Що ти зробив? – прошепотіла я.
– Каву приніс, – відповів Ден, вдаючи дурня.
– Ти знаєш, про що я!
   Денієл нахилився до мого вуха і тихо промовив:
– Я втомився чекати, доки ягня нарешті вкусить вовка. Можеш не дякувати.
   Він попрямував до виходу, не забувши зробити Беверлі комплімент щодо її нового кольору. Та вона погано знала Денієла, щоб почути сарказм в його голосі. Наші з нею погляди зустрілися, і я побачила проблиск вразливості та страху. Вона боялася, що я почну так само безжалісно висміювати її, як вона робила це зі мною. Я відчула силу у своїх руках.
   Мій гладіатор переміг лева на мою честь і кинув здобич до моїх ніг. Чи хочу я зробити з левової шкури килим? Ні. Мене більше не хвилює лев. Мене хвилює гладіатор.
   Сорок вісім хвилин. 
   Натхнення все ще відсутнє. Здається, ми його втрачаємо, лікарю!
   Я не знала, що зі мною відбувалося останнім часом. Я не могла зібрати думки докупи. Здавалося, що зі мною було все гаразд, адже не існувало видимих причин відчувати емоційне вигорання. Я довго мріяла навчатися в UMass, доклала неймовірну кількість зусиль, щоб бути зарахованою та отримувати стипендію. Тож логічним було б відчувати щастя та радість від здійсненої мрії.
    Я мала друзів. Рене та Олівія були не єдиними моїми подругами в Дартмуті, хоча найближчими. Мені пощастило ма­ти таку сусідку по кімнаті, як Джейн. А на весняних курсах я зблизилася з однією дівчиною, з якою тепер разом вивчала живопис в коледжі.
   Я ще не встигла проявити себе як талановита студентка, але попереду на мене чекала купа можливостей для цього. Мені подобалося навчання. Усі курси, що я обрала для пер­шого року, були цікавими та інформативними. Але я все одно відчувала, що чогось не вистачало. Я не була цілісною. І де шукати ту відсутню частинку пазла, я поняття не мала.
– Усе ніяк не можу зрозуміти, чим ти займаєшся зараз: медитуєш чи чекаєш, поки на аркуші щось проявиться?
   Я підвела очі в той момент, як Денієл сідав на лавку нав­проти мене. Мій альбом для скетчів лежав на столі між нами та сліпив своєю білизно́ю. У дворі кампусу було не багато­людно. За такими столиками просто неба в обідню перерву завжди юрбилося багато народу.
– Намагаюся зробити ескіз до ілюстрації, – відповіла я, повертаючи погляд на аркуш.
– Непогано виходить.
Усього два слова – і в мене зачесалися руки дати йому по лобу. 
– Кажи, що хотів, і йди геть. Ти мені заважаєш.
– Хотів просто побути поруч. Друзі так іноді роблять.
   Я підвела голову.
– Та невже? А мені здалося, що тобі більше подобається тусити разом на відстані. Ну, знаєш, я на першому ряді, ти на останньому.
   Мені не сподобався мій тон. Я наче злилася на Дена, хоча насправді мене бісила власна порожнеча.
– Невже тебе зачепило, що я не сідаю в аудиторії поряд із то­бою? – запитав хлопець, здивовано піднявши брови.
– Зовсім ні. Хоч за дверима сідай, мені усе одно.
   Ох, я поводилася, як ображена десятирічна дитина. Кра­ще вже мовчала б.
– Клер, я обираю задні ряди навмисно. Тому що, якщо ся­ду до тебе хоча б на відстані витягнутої руки, то однозначно не втримаюсь і почну тобі заважати. А я знаю, як ти серйозно ставишся до навчання. Ти не любиш, коли я до тебе шепочу, пишу тобі записки, починаю куйовдити твій хвіст. Не хотів з тобою ще більше сваритися.
    Чомусь від його слів мені стало тепло. Звісно, що він відвертав би мою увагу. Ми це вже проходили. В Дена була проблема – він не міг спокійно висидіти годину лекцій.
– Як ти взагалі школу закінчив? 
– Нормально. Відстань між нами була достатньою, щоб я не докинув до тебе записку.
   Я засміялася, а він лише усміхнувся.
– І це говорить квотербек, чия сильна сторона полягає в дальніх пасах!
– Паси ефективні тоді, коли знаєш, кому їх робити. А я, на жаль, у той час тебе ще не знав. До речі, ти ніколи не говорила мені, де саме ти навчалася?
– Норв’ю.
   Денієл просяяв.
– «Норв’ю Пайлотс»! Точно! Минулі три сезони пройшли для них невдало. Не пам’ятаю, щоб вони хоч раз вийшли в плейоф.
– Так, – зітхнула я, визнаючи очевидний недолік, – в на­ших гравців достатньо часу для своїх дівчат.
   Денієл злегка нахилив голову в бік і трохи примружив очі, задумливо дивлячись на мене.
– Ми двічі грали з ними. Я міг тебе бачити на трибунах.
   Останню фразу він промовив стверджувально, але це бу­ло приховане запитання: “Чи міг я тебе зустріти раніше?”.
– Ні, Дене, не міг. Я не футбольна фанатка і не ходжу на матчі вболівати за свою команду.
   Я не знаю, чому я досі приховувала той факт, що наші з ним шляхи вже перетиналися. Можливо, тому що я не хотіла зізнаватися, що всю гру тільки те і робила, що витріщалася на нього і його ідеальний зад. Я не завжди могла знайти по­глядом Раяна, але десятку не випускала з поля зору. Про це можна було б промовчати. Але я відчувала, що червонію, навіть при одному спогаді тієї гри.
   Як же я тоді його терпіти не могла! Вбачала у ньому за­клятого ворога. А тиждень тому згорала в його обіймах серед темного лісу... Хто з нас змінився: лиходій чи я сама?
   Я стрепенулася і почала збирати свої речі. Пройшла година, а на аркуші не з’явилося і крапки. Мабуть, Денієл вгадав: я все-таки медитувала.
– Стривай! Якщо я так тобі заважаю, то я піду, – у голосі Дена було чутно розчарування.
– Дене, справа не в тобі, – я важко зітхнула і знову сіла на місце. З’явилося бажання виговоритися. – У мене, здається, творча криза. Я не здатна створити навіть ескізу! Всередині мене порожньо. Ані натхнення, ані наснаги.
   Денієл підвівся і пересів на мою лавку обличчям до мене.
– Щось трапилося? Звідки взялася ця криза?
– Я не знаю. Справді. Я не знаю, що відбувається, не знаю з якої причини і як це зупинити. Я наче прокинулася у світі, де всі вміють літати, одна я не вмію. Я відчуваю себе самозванкою. Брехухою, що вдерлася до храму і паплюжить священне місце. Я не знаю, як мені повернути себе. Не знаю, чому я все це виплеснула на тебе. І не знаю, чому я втулила сюди стіль­ки раз словосполучення “я не знаю”.
   Денієл стиснув моє плече.
– Дихай, Клер. Усе гаразд. Поки ти не розігнала знерво­ваність до масштабів панічної атаки, я одразу тебе заспокою: я знаю, де шукати твоє натхнення.
   Я поглянула на нього з надією.
– Звідки тобі знати? Я сама в собі не можу розібратися.
– Хочу, щоб ти знову сяяла. Якщо виявиться, що я вгадав, то ти будеш винна мені лаймовий пиріг домашнього приго­тування. Якщо я помилився, і твоє натхнення не повернеть­­ся, то я самостійно робитиму ілюстрації до будь-якої книги, на яку ти мені вкажеш. Ти нічим не ризикуєш. Принаймні гір­ше точно не стане.
– Куди ще гірше! – буркнула я, але все одно змучено ус­міхнулася Дену. Мені подобалося, що в моменти моєї роз­губленості він завжди був зібраний і рішучий.
– Не плануй нічого на завтра. Я заберу тебе о сьомій ранку.
– Що ти задумав?
– Побачиш.
   “Це не побачення!”, – повторювала я собі наступного ранку, коли збиралася до сьомої. Я двічі переодяглася, вирішивши, що занадто сильно намагаюся виглядати гарненькою. Потім трапився “біполярний розлад”, коли я увімкнула стайлер для волосся, бажаючи завити легкі хвилі, а через секунду передумала і заплела косу “риб’ячий хвіст”.
   “Це звичайна зустріч. Друзі так роблять. Вони планують прогулянки разом”, – бурмотіла я собі під ніс, доки вирішувала чи варто робити макіяж. Я знервовано поглядала на свій телефон, наче на 7:00 в мене призначена операція на мозку. Вже спускаючись сходами на перший поверх, я подумала, що треба було хоча б уточнити, як мені одягнутися.
   Денієл вже чекав на мене біля входу. Він усміхнувся мені, як тільки побачив, я відповіла йому тим самим, відчуваючи, як затьохкало серце. “Це не твій хлопець. Припини нервува­ти! Ви вже гуляли разом десятки разів!”.
– Доброго ранку, Сонечко! – промовив він, щойно я вийшла на вулицю. – Вже снідала?
“Коли я хвилююся, я не снідаю. І якщо ти не прибереш цю усмішку, то я ще й обід пропущу”, – так би відповіла я, якби не продовжувала мовчки вести діалог сама з собою.
   На Денієлові була сорочка Хенлі із сірого трикотажу з довгим рукавом реглан, яка підкреслювала ширину його плечей. У пам’яті спливли спогади про те, як я водила рукою цими плечима у сутінковому лісі, і мою шию одразу огорну­ло жаром збентеження.
   “Та забудь вже! Він жодного разу не пригадав цей епізод! Скоріше за все, він просто цього не пам’ятає, бо випив на вечірці. Так? Ну то й що, як він притискав тебе до себе? І що з того, що цілував тебе? Просто видали це зі своєї пам’яті, за­ради Бога, Клер!”.
   Ми пройшли до його автомобіля на паркувальний майданчик, і я вирішила, що Денієл запланував прогулянку в парку або уздовж пляжу. Чи можливо сніданок в якомусь особливому місці. Але коли ми повернули в інший від Дартмуту бік, то я зрозуміла, що ми їдемо кудись за місто.
– Може, вже скажеш, що ти задумав?
– Так буде не цікаво. Але оскільки нам їхати довго, то я лише скажу, що ми прямуємо в інший штат, – відповів хлопець, не відволікаючись від дороги.
– Це прогулянка в парку?
– Ні. Але можемо і в парку погуляти.
– Це якийсь заповідник?
– Ні.
– Це взагалі природа? – не могла вгамуватися я.
   Сміх Денієла, наче привид, коротко мелькнув переді мною і розчинився всередині мене.
– Ми ніби в гру граємо. Це не природа, це будинок.
– Там можна їсти?
   Він знову засміявся, і я не втрималася зробити те саме. 
– Не хвилюйся, через двадцять хвилин поснідаємо.
– Але це не те місце, куди ми їдемо?
– Зрозумів, ти не любиш сюрпризи.
   Не любила. І особливо мені не подобалися ті, що зроблені людьми, які погано мене знали. Через два місяці буде рівно рік, як ми знайомі з Денієлом (якщо не рахувати той день у жовтні, коли ми зустрілися на кладовищі). Наскільки добре ми знаємо один одного? І що важливіше знати в людині: її біографічні факти, чи її смаки, характер, мрії та бажання?
   Ми зупинилися вже біля знайомого нам закладу перед в’їздом до Провіденсу. В ту поїздку напередодні Різдва я і Денієл так само поснідали в цьому місці.
– Здається, в нас складається непогана традиція снідати тут на початку наших з тобою подорожей. Як вважаєш? – зауважив Денієл, притримуючи для мене двері придорожнього ресторану.
   На цей раз ми замовили дві порції стейка з яйцями пашот, шоколадний та банановий мафіни й чай. На відміну від минулого разу, ми їли не мовчки. Денієл почав розповідь про те, як познайомився із Лінкольном, а я продовжила фантазувати щодо зовнішності Дена. У кожного свої традиції.
   Розстібнутий виріз сорочки Денієла відкривав його яремну впадину і два кивальні м’язи шиї. Ви помічали, якою красивою може бути чоловіча шия? Чомусь вважається, що ця частина тіла найгарніша саме у жінок. Захоплюються її тендітністю, ніжністю шкіри, довжиною. А я не бачу нічого цікавого у жіночій шиї. Лише погляньте на чоловічу. А краще на Денову. Її хочеться намалювати. За неї хочеться вкусити...
– А потім я запропонував йому приєднатися до мене. Чо­му б ні? У нього все одно не було чіткого плану.    Тому ми за­прягли двох єдинорогів і поїхали по полю з рожевих хмарин.
– Цікаво, – прокоментувала я, не припиняючи розглядати шию хлопця.
– Клер, на якому моменті ти припинила мене слухати?
– Я слухаю.
– І що я сказав?
– Про єдинорогів. Так, я все... Стривай, які ще єдинороги?
   Денієл лише покачав головою.
– Мабуть, вони щось підсипають у твою порцію. Кожен раз ти відсутня за столом.
   Хоч би й справді мені щось підсипали! Таке пояснення мого некерованого польоту думок мені подобається більше.
– Вибач, я трохи задумалася. То ви сіли поруч в автобусі. А далі?
– Настільки не цікава історія?! – обурився Ден. Я вже хотіла заперечити й попросити продовжити розповідь, як він додав:
– Обирай: музика або історія про пригоди Дена і Лінка. Бо я не їхатиму три години в повній тиші.
– Три години?! Куди ти мене везеш? – вигукнула я, по­думки прикидаючи відстань на мапі.
– Якби слухала мою історію, то вже зрозуміла б куди.
   Коли Денієл ображається, він такий милий... Так, ну все! Час забиратися звідси, доки в мене не потекла слина. 
   Це не побачення. Ми – друзі. Нас це влаштовує. 
   Сто вісімдесят п’ять миль, три години й двадцять хвилин, одна зупинка на дозаправлення, два енергетичні батончики та одне яблуко. Одне Велике Яблуко[46]. Так, ми приїхали до Нью-Йорку.
   Я одразу зрозуміла, що ми підемо до Музею Сучасного Мистецтва, коли ми опинилися посеред щільної забудови перед чорно-білим скляним фасадом.
– Була тут раніше? – запитав Денієл, поки ми обидва стояли на тротуарі, задерши голову до неба, щоб роздивитися лаконічну архітектуру.
– Ні. Ніколи.
– Приємно мати відношення до твого першого разу.
   Я поглянула на Дена, щоб упевнитися, що мені не здалося, як чуттєво прозвучала ця фраза. Він не повернув голови, але на його обличчі з’явилася знайома зухвала посмішка. Ну ось, знову взявся за старе. Привіт, нахабний хлопчисько!
– А ти тут був раніше?
– Лінк затягнув. Це одна з найбільших пам’яток Нью-Йорка. Кожен американець, хто хоч раз був у цьому місті, пови­нен відвідати Музей Сучасного Мистецтва, зробити фото на фоні Статуї Свободи та випити кави з видом на Центральний парк. Це його пряма цитата, до речі.
– Що ж, в нас аж три пункти у плані, а ми ще жодного не викреслили. Ходімо вже!
   Більшість людей не розуміє сучасного мистецтва. Воно для них або надто складне, або вульгарне, або не має сенсу. І це нормально – не розбиратися у тонкощах. Але є ті, хто не тільки не розуміють сучасного мистецтва, а й висміюють його. Їм нецікавий задум автора. Вони бачать результат і безжалісно його критикують, приховуючи власну неспроможність до творчості.
   Переміщаючись з однієї зали до іншої, я крадькома поглядала на Денієла, боячись побачити у ньому таку людину. Здавалося, що виставлені експонати йому взагалі не цікаві. Можливо, так воно і було, враховуючи, що він сюди прийшов удруге.
   Денієл з хижою грацією слідував за мною залами й мовчки спостерігав за моїми враженнями. Лише «Постійність пам’яті» Сальвадора Далі викликала у нього жвавий інтерес.
   Але головний сюрприз чекав на мене на п’ятому поверсі, в галереї 515. Ще роздивляючись картини у сусідньому залі, мою увагу привернув глибокий синій колір, що виднівся крізь прохід до наступної зали. Велике полотно на білій стіні. Невже це вони?
   Ноги так і понесли мене до зали п’ятсот п’ятнадцять. І чим більше мені відкривалася експозиція, тим сильніше хвилювалося моє серце. Це ж... Моне!
   Я завмерла посеред просторої кімнати з білими стінами, на яких велично покоїлися прекрасні «Агапантус» та «Водяні лілії» Клода Моне. У мене перехопило подих.
   Моне написав цілу серію картин, зображаючи водяні лілії на своєму ставку в Живерні. Один і той самий пейзаж художник малював сотню разів у різних ракурсах, при різній погоді та освітленні. Він любив свій ставок з лататтям. А я люблю його прекрасний триптих, на якому тендітні водяні квіти у сяйливому басейні насиченого синього та зелених кольорів квітнуть у віддзеркаленні ніжно-лавандових хмарин.
   Денієл став поруч зі мною, його рука ледве торкнулася моєї, але він одразу сховав руки до кишень своїх джинсів. Я поглянула на нього з не меншим захопленням. Він пам’ятав! У ту ніч, коли він забрав мене з вечірки в Нортоні, в мене сталася панічна атака. Він просив перерахувати п’ять картин, що я хочу побачити в оригіналі. І сьогодні він привіз мене до однієї з них.
   Усередині, десь під ребрами, щось боляче стиснулося. Емоції загрожували виплеснутися гарячою лавою.
– За що ти її любиш? – запитав Денієл, не відриваючи погляду від полотна.
   Я теж повернулася до пейзажу.
– Вона прекрасна. Спокійна і чарівлива. Я наче відчуваю запах води, коли дивлюся на неї. Ніби стою на березі боса. Ніби ось-ось занурю ноги у воду і відчую, як прохолода ніжно та лоскотно просочиться між пальцями.
   Ми стояли пліч-о-пліч і мовчали. Людей було не так бага­то, і час від часу ми залишалися з ним наодинці у залі. Я роз­глядала широкі мазки темної фарби, уявляючи себе на місці художника. Стою біля ставка, змішуючи синій кобальт і ум­бру. Літній вітерець ледь колише мою лляну сукню, а повіт­ря сповнене запахами латаття, гліцинії та садових квітів. Від крикливих жабок ось-ось розболиться голова, але я підставляю обличчя сонячним променям, щоб вони поцілували мене. І в цей момент спокою та блаженства я вперше люблю свої веснянки. Усі до одної.
   Тепло затопило мої плечі, і я знову перевела погляд на хлопця, що стояв поряд. Він знав. Знав, що це спрацює. Невже він так добре мене вивчив? Ми знайомі з ним менше за рік, але таке відчуття, що я знаю його цілу вічність. Ми відчуває­мо один одного цілу вічність.
– Що ж, відтепер, коли я дивитимуся на цю картину, я зав­жди бачитиму тебе. Ти стоятимеш на тому березі боса, і небесна синява відображатиметься у твоїх очах. І я дивитимуся лише в них, бо уся чарівлива сила криється там, а не під спокійним дзеркалом води.
   Він промовив це своїм глибоким голосом, і в мене побігли мурахи по шкірі. Насправді тепер, коли я бачитиму цю картину, я завжди згадуватиму цей момент. Коли я вперше усвідомила, що тону. Тону у почуттях до нього.
   Ми друзі. Нас це влаштовує. Адже так?
– «Агапантус» тебе не так приваблює? – запитав Денієл, кивнувши на стіну, де висіла ця картина.
   Ні, Дене. Я щойно зрозуміла, що серед усіх цих шедеврів ти приваблюєш мене найбільше.
Але я цього не сказала йому, звісно. Ми підійшли до «Агапантусу», і я зачекала, доки два туристи вийдуть із зали, щоб промовити:
– То ось, як ти це робиш!
– Що роблю?
– Затуманюєш голови дівчатам. Справа в красивих жестах і солодких промовах.
   Денієл ледь усміхнувся.
– Ні, зазвичай достатньо лише роздягтися.
   Я драматично закотила очі.
– Мінус футболка – плюс одна жінка. Звичайна математика, Клер.
– Тобі усе жартувати!
– Що, ти не віриш мені? – Денієл обурено округлив очі. А потім завів руку за спину і потягнув свою сорочку Хенлі через голову. Тепер черга робити очі розміром з тацю настала за мною. Я схопила його за сорочку і смикнула її вниз, нама­гаючись зупинити цей перфоманс з оголенням.
– Господи, Дене! Ти що робиш?! – шикнула я на нього й одразу ж окинула поглядом зал. Людей в ньому не було. Але були камери. І туристи у п’ятсот тринадцятій галереї. 
– А що не так? Жіночка в сусідньому залі взагалі гола сидить, і ніхто її за це не засуджує.
   Я секунду дивилася на Дена в повному ступорі. А наступної миті просто вибухнула від сміху.
– Це ж Каріатида роботи Амедео Модільяні[47], дурнику!
   Денієл байдуже знизав плечима, але я чудово бачила, як на його обличчі грала хитра усмішка.
   Не знаю, чому мене так пробрало, але я сміялася до сліз, відчуваючи, як напруження, що сковувало мене, нарешті зник­ло без сліду. До залу потягнулися туристи, і я усвідомила, як для них виглядає ситуація: дівчина зігнулась навпіл від сміху, розглядаючи шедеври Моне. Я спробувала заспокоїтись, але тепер потерпала від сорому.
– Ну все, Сонечко, з тебе досить. Ходімо звідси, доки нас не вигнали за твою непристойну поведінку.
– Мою?! – вигукнула я, але не голосно, бо все ще не могла відновити дихання.
   Денієл легенько взяв мене за лікоть і повів до сходів. Але як тільки ми перейшли до залу 513, я побачила Каріатиду, і мене знову накрило сміхом. Люди почали обертатися.
– Твою. У мене взірцева поведінка, – було сказано таким голосом, ніби Денієл і сам ледве стримується аби не засмія­тися. Ми дали собі волю лише на вулиці.
   То був чудовий осінній день, сповнений сонячного тепла, сміху і легкості. Ми пообідали в кафе з видом на Центральний парк, де пізніше прогулялися, смакуючи морозиво. А потім поїхали до майданчика, звідки відкривався вид на Статую Свободи. Там були зроблені наші перші фото разом, на яких ми обидва всміхалися й обіймали один одного.
   До Дартмуту ми в’їжджали вже при світлі вуличних ліх­тарів. Я сиділа на передньому сидінні, повернувши голову до Дена, і останні пів години спостерігала за тим, як він веде авто. Мені подобалося, як він розслаблено виглядав, як впевнено клав руки на кермо, і як тіні від вуличного світла повзли по його тілу, окреслюючи груди, плечі, шию, щелепу...
   Я скучила за ним. Його не було усього два місяці, а мене ледь не задушили ті невидимі ниточки, якими він прив’язав мене до себе.
– То як, я можу розраховувати на лаймовий пиріг? – поці­кавився Денієл, звертаючи на кільцеву дорогу кампусу.
– Мені доведеться скористатися вашою кухнею, – відпо­віла я трохи сонно. День був насиченим на емоції, які тепер, немов магічний еліксир, закоркований всередині мене, іскрилися біля серця. 
– Коли завгодно. Двері для тебе завжди відчинені.
   Він припаркувався біля мого гуртожитку і вже відстебнув пасок безпеки, щоб вийти з авто, як я його зупинила.
– Не треба проводжати мене. Я можу пройти сама ці тридцять ярдів. 
– Усе гаразд? – запитав він, нахмурившись.
   Я кивнула. Не казатиму йому, що хочу провітрити голову від думок про те, як сильно мені він потрібен.
– Дякую за цей день, Денієле. Я ніколи його не забуду.
– Немає за що дякувати, Сонечко. Це був вчинок, повністю продиктований моїм егоїзмом. Не міг відмовити собі у задо­воленні вкрасти тебе хоча б на день.
   Я розсміялася.
– Ти дуже дивний злодій. Вони зазвичай не повертають вкрадене.
   “Будь ласка, – додала я подумки, – не кради моє серце. Бо ти його точно розіб’єш. Другого падіння воно не переживе”.
   Напевно, ця поїздка була потрібна нам обом. Адже вона повернула не лише моє натхнення, а й тепло у наші з Деном відносини. Він знову заповнив наш чат повідомленнями. Щоранку вони з Лінкольном зустрічали мене у кампусі, і ми разом з дівчатами, усі вп’ятьох, пили каву перед заняттями. Інколи до нас приєднувався Калеб, але він був на третьому курсі, і його розклад не збігався із нашим. Проте я відчувала себе частиною великої дружньої компанії, і від того мені здавалося, що я вдома.
   Мені усе більше подобався Лінкольн. Він нагадував головного героя романтичної історії: привабливий, ввічливий, уважний, з чудовими манерами. У компанії він ніколи не тягнув усю увагу на себе, але водночас неможливо було не відчувати його ауру.
   Мені подобалося, як він сміявся, як легко рухався, і яким розсудливим він був. Лінкольн ніколи не змушував мене ніяковіти. Коли таких героїв зустрічаєш на сторінках романів, одразу розумієш, що в них можна закохатися. Але, на жаль, до усього вище зазначеного Лінк ніколи не змушував моє серце завмирати. Такий вплив на мене мав лише один хлопець.
   Я відганяла від себе нав’язливі думки про того, в чиїх очах можна заблукати, але виявилася занадто слабкою, щоб боротися зі спогадами. Я смакувала кожну мить, що виринала з моєї пам’яті: його слова у галереї, його дотики у лісі, його жадібний погляд в той день на березі затоки.
   Ні. Це не могло бути просто дружбою. Друг не стане так цілувати подругу, як це зробив Денієл тоді у темряві лісу. То були зовсім невинні поцілунки, але жар від них досі просту­пав тавром на моїй шкірі, як тільки я згадувала їх. А що ж було б, якби він по-справжньому мене поцілував?
   Він точно відчував те саме тяжіння, що і я, але опирався йому набагато сильніше за мене. Я бачила це в його очах. Я відчувала це крізь його шкіру. Випадкові дотики, що іскрять від напруги. Миттєві спалахи темряви у його очах, коли наші погляди зустрічаються на півдорозі один до одного. Ні. Це не було дружбою.
   Це було обіцянкою божевілля. Передвісником буревію, що розірве вщент мою слабку волю. Ще не пізно було сховатися від нього. Але знаєте що? Я не хотіла ховатися. Я бажала стрибнути у саме серце стихії.