Глава 7

Глава 7

Добрими намірами вимощена дорога до пекла

Клер

  Едґар Деґа[40] почав скаржитися на погіршення зору у тридцятип’ятирічному віці. Чим гірше він бачив, тим яскравіше та експресивніше малював. І навіть повністю осліпнувши у сімдесят, Деґа не припинив творити, звернувшись до скульптури.
   Вінсент Ван Гог[41] страждав на біполярний розлад та ме­жовий розлад особистості. Проте не дивлячись на проблеми із психікою, Ван Гог створив близько двох тисяч ста худож­ніх робіт! Така продуктивність настільки шокує, що навіть за­буваєш позаздрити.
   Прекрасна Фріда Кало[42] більшу частину свого життя боролася із психічним та фізичним болем через страшну авто­катастрофу. Вона пройшла крізь пекло: перелом хребта аж у трьох місцях, травми ребер і тазової кістки, одинадцять переломів правої ноги! Життя її буквально пожувало і виплюнуло. Але не зачепило головного – її творчої жилки. Неймовірна жінка, яка знаходила натхнення навіть у власному болю.
   А Клер Олкотт страждала від дисфорії. Так про неї могли б говорити у майбутньому, коли вона стане всесвітньо відомою художницею. Але забудьте, не стане. Бо для цього потрібно написати хоча б одну неперевершену картину.
   Від самого липня я не змогла закінчити жодної роботи. Фарби здавалися брудом, пензлі – пожованими щітками. Бажання творити зникло без сліду. Я просто одного ранку прокинулася, а його вже не було. І навіть записки не залишило. Я намагалася його повернути, але натхнення не захотіло терпі­ти моєї дратівливості та незадоволеності.
   Якщо ви теж коли-небудь відчували одночасно занепокоєння, роздратованість, тривогу, пригніченість, злість та незадоволення власним життям, то ласкаво прошу до мого клубу! Я не вигадала цей термін, я знайшла його в довіднику по психології. “Вона страждала від дисфорії” звучить краще, ніж “вона була лінивою та спустошеною”.
   У чому ж була справа? О, я склала цілий список причин.
   По-перше, мене переслідували нічні жахіття. Усе частіше я прокидалася від власних схлипувань та хрипів. Сни пов­торювалися з болісною точністю. Я, темрява і мій мучитель. Я не знала хто він, не розуміла, що саме він зі мною робить, але знала напевно: він ніколи мене не відпустить.
   Рене та Олівія звикли до моїх нічних завивань, але я – ні. Я боялася, що ці кошмари стануть настільки буденними, що я звикну до болю. Можливо, мені варто було звернутися по до­помогу, почати приймати заспокійливе, щось робити із цим. Але я була переконана: ці сни – лише відлуння того кош­ма­ру, що принесла мені смерть Раяна. Вони підуть разом із почуттям утрати.
   У серпні Рене взяла відпустку та поїхала до батьків на тиждень. Олівія почала зустрічатися з Міс­­тером Ікс. Вона старанно приховувала від нас особистість об’єкта свого романтичного інтересу, і ми з Рене почали пі­дозрювати, що це хтось із молодих викладачів. Але ми не засуджували її, лише хвилювалися, коли вона попереджала, що не ночуватиме вдома. І зірки дочекалися нагоди, коли я залишуся на ніч са­ма, щоб надіслати мені чергову порцію мороку.

***

   Пахне деревиною, вогкістю та пилом... Тут так холодно, що я скрегочу зубами. Чи, може, то від страху? Бо я боялася поворухнутися. Я лежу на дерев’яній підлозі, згорнувшись клубочком, наче кішка. Мої губи пересохли та потріскалися, їх пече вогнем. Як і мої долоні. Подушечки біля зап’ястя здерті, я відчуваю, як вони пульсують.
   Але найбільше болить голова. Там, десь іззаду в мене вирване пасмо волосся. На його місці вже запеклася кров. То­несенька кривава доріжка веде по моїй шиї за комір. Кров не від того, що вирвали прядку, а від удару. Моя провина – я пручалася. Смикнула головою так сильно, що вдарилася об кут. На очі одразу навернулися сльози. Я не могла їх стри­ма­ти, хоча плакати не можна було. Якщо заплачу ще раз – знову буде боляче. Він зробить це знову.
   Якби була поряд мама, вона пригорнула б мене до себе та пожаліла. Вона б поцілувала забите місце і заспокоїла мене. Але вона не прийде по мене. Він так каже. Та я не вірю. 
   Щось шарудить зверху, я підіймаю голову. У велике круг­ле вікно заглядає ворон. Він сидить на маленькому виступі вікна, і його чорні очі блищать у місячному сяйві. Він дивиться на мене, а я на нього. Якби він вмів говорити й покликати мою маму! Але я більше не вірю в казки. Це все вигадки.
   “Врятуй мене, вороне! Видзьобай йому очі, роздери йому обличчя кігтями!”, – звертаюсь до птаха подумки. Якщо він чарівний, то він мене зрозуміє. Але ворон лише дивиться на мене. Може, він теж хоче щось сказати мені? Обережно сі­даю. У голові паморочиться. Навколо темно, та мої очі вже звикли до темряви. Тут тільки я, картонні коробки, старий килим і місячне проміння.
   У кутку на підлозі лежить щось темне. То люк. Темний квадрат, що може стати моїм порятунком. “Або пустити зло до тебе”, – крутиться в думках. Во́рона вже немає за вікном...

***

   Я прокинулася від сильного серцебиття. Може, варто спочатку завітати до кардіолога, а вже потім до психолога. Зазвичай після цих кошмарів я не пробувала заснути знову. Хотіла залишатися у свідомому стані й тішитися тим, що насправді зі мною все гаразд.
   Але на цей раз мій кошмар був не схожий на кошмар. Ні­чого не відбувалося, та я все одно була налякана. І вперше я бачила щось. Бо раніше я могла лише відчувати, перебуваючи у повній темряві.
Як раптом десь в будинку скрипнула підлога. Точніше, я знала, де саме. Друга мостина від сходів. Ми з дівчатами знали про неї й тому навчилися оминати.
   Я відчула, як по моїй шкірі побігли мурахи. Стало холодно, як уві сні. Серце знову забилося зі швидкістю відбійного молотка. Кімната попливла перед очима.