ЧАСТИНА ІІ. Глава 6

Глава 6

Лицарі Круглого столу

Денієл

   Ну ось і все. Я стримав свою обіцянку, хоча давно взяв за правило нікому ніколи не давати обітниць. Але в мене є совість, і хоча вона звикла ухилятися від своєї роботи, цього разу вона не дозволила мені проігнорувати останнє прохання Раяна Гріна. Хоча я ще не вирішив остаточно, що було насправді: таки його прохання чи моя галюцинація. Важли­во інше: я нарешті вільний від цього зобов’язання. Більше ні­чо­го не тримає мене у Дартмуті.
– Відправлення через п’ять хвилин! – голосно зробив об’яву водій автобуса міжштатного рейсу.
   Я стояв перед відчиненими дверима синього красеня компанії Greyhound і спостерігав за швидким плином важких дощових хмар.
   Через півтори години в неї почнеться робочий день. Во­на прибіжить до зелених дверей «Emi’s Books», дістане ключа, відкриє замок і, заскочивши всередину крамниці, поспішить вимкнути сигналізацію. Далі вона пройде до стійки продав­ця і кине свою сумку на дерев’яний стілець, якому вже давно слід вийти на пенсію. Але він їй подобається. Як і її рутина в книжковому магазині.
   Далі вона поспішить підняти ролети з двох вітрин, і тоді я нарешті побачу її очі. Вона завжди кидає короткий погляд на мене, думаючи, що я його не зловлю. Але я завжди ловлю. Бо це вже моя рутина.
Але не цього ранку. Сьогодні вона побачить на моєму місці Стюарта або самого містера Колінза. Вона здивується, але притримає свою цікавість до обіду, бо на неї чекає купа справ: потрібно викласти книжки на вітрини з білого дуба, що нагадують письмовий стіл, перевірити електронну пошту, зробити телефонні дзвінки.
   По обіді вона загляне до «Cup&Cakes» за своєю порцією кави. Взагалі Клер більше любить чай із жасмином, і в нас він є. Мені довелося тиждень вмовляти містера Колінза додати до меню чайну карту, аргументуючи це тим, що так ми зможемо розширити аудиторію клієнтів. Він був не у захваті від моєї ідеї, говорячи, що перш за все відомий у Дартмуті своєю ароматною кавою, і змінивши традицію, ми втратимо свою індивідуальність. Тому я поїхав до Бостона та знайшов найкращу крамницю чайного листа, аби переконати шефа в тому, що ми можемо бути відомі не лише найароматнішою кавою, а і найароматнішим чаєм. Жасмин, вишневе листя, саусеп, бер­гамот... Усе, щоб Клер затримувалася в «Cup&Cakes» довше, ніж на ті хвилини, що мені потрібні для приготування кави.
   Сьогодні вона точно зайде по обіді до кав’ярні, привітається із працівниками, мило всміхнувшись їм, і одразу перейде до діла, спитавши того, хто мене тепер замінить, чого я не вийшов на роботу. І їй скажуть: Денієл тут більше не працює. Він вчора неочікувано звільнився одним днем.
   Можливо, вона здивується, як це зробив Стюарт, коли я сказав йому, що з вівторка більше не працюю. Чи, може, байдуже поведе плечима, як Гвен, наша прибиральниця. Або почне заперечувати почуте, як це відмовився зрозуміти містер Колінз. Він засмутився, почувши про моє бажання звільнитися, та спробував мені запропонувати кращі умови, але я одразу пояснив, що я задоволений кожною хвилиною, проведеною у «Cup&Cakes», і якби мені не потрібно було їхати, то я нічого не міняв би. Зрештою, вони усі прийняли той факт, що я більше не з ними.
   Чи зробить те саме Клер? Чи вона зрозуміє? Авжеж так. Якщо вчора хлопець тебе обіймав, а сьогодні втік без жодних пояснень, то усе досить зрозуміло: він чортів боягуз!
   Я ніколи нікому не давав підстав мене таким вважати. Я не боявся крові, темряви, павуків, клоунів, покарань чи ви­к­ликів. Я боявся правди. А хто її не боїться? Ніколи не знаєш, якою вона тобі відкриється: невинною чи смертоносною.
   Позавчора правда безжалісно встромила ножа у спину нам обом. І Клер, і мені. Але ми вижили після такого жорстокого нападу. Ми обоє залижемо свої рани й житимемо далі кожен своїм життям. Варто лише триматися на відстані один від одного. І тоді навіть шрамів не залишиться.
   “А на що ти розраховував, Дене? Ти спочатку вистрілив у неї з арбалета, а потім наздогнав її, щоб висмикнути стрі­лу. Звісно, мало бути боляче, ідіоте!”.
   Але я не думав, що боляче буде і мені теж. Я сподівався відчути полегшення від виконання своєї обіцянки. А натомість я поклав свою голову на гільйотину і мало не втратив її.
   Я був шокований, вперше зустрівши Клер. Повірити не міг, що вона реальна. Я думав, що дізнався про дівчину Раяна, коли ми з ним намагалися вибратися з лісу. Тепер я розумію: то була лише ілюзія. Напевно, Раян сказав мені про свої від­носини в одному з тих барів, де я збирався завести чергове приємне знайомство.
   Взагалі-то я можу обійтися і без другого пілота. Я спокійно йшов розважатися з дівчиною, залишивши друга самого в барі. Проблема була не в мені. І не в Раянові. Проблема була в подружках. Якщо мені подобалася одна з них, то інша автоматично чекала уваги від Гріна. А Раян не демонстрував за­цікавленості на­віть у флірті, не кажучи вже про швидкий обмін кінетичною енергією. Гадаю, я спитав у нього про причини такої поведінки, і тоді Раян міг розповісти мені про Клер.
   Чому я не пам’ятаю цієї розмови? Певно, вона сталася під час моєї активної взаємодії з текілою. Це найбільш логічне пояснення вибірковості моїх спогадів. Нестандартне приземлення на дельтаплані викликало ефект перекинутої карто­те­ки: усе змішалося, щось узагалі загубилося. Тепер усе не на своїх місцях. І я не знаю, де шукати правильні відповіді.
   Я думав, що Клер – це “неправильний” спогад. Але побачивши її на цвинтарі Елмвуд, я наче знайшов потрібний пазл. Той, що стане наріжним каменем для складання усієї мозаїки. І чим більше я знаходив відповідних пазлів, тим яснішою ставала картина. Незрозумілим лише залишався пазл із тією фразою про зірки. Здавалося, він взагалі з іншого набору. Але я зміг відшукати і його місце теж.
Клер була ключем до всього. Вона була і моєю загадкою, і моєю відповіддю. Я мав лише одну спробу виграти цю гру.
   Якби у грудні, коли я зустрівся із Клер біля книжкової крамниці, вона відреагувала на мою появу не так бурхливо, я запропонував би відверту розмову за кавою. Адже саме це я й обіцяв її батькові, коли просив дати адресу Клер: я хотів попросити вибачення та просто поговорити про Раяна. Ось і все. Але Клер кипіла від гніву, жбурляючи в мене звинувачення та образи. Я дивився на вогонь в її очах та розумів: тут дієвою буде лише одна тактика – «водяний щит», як у вогнеборців. Спочатку блокуєш полум’я, а потім обережно і поволі тиснеш на нього, доки воно не втратить свою силу і не підкориться тобі до останньої своєї іскри.
   Як відомо, є п’ять стадій прийняття неминучого: заперечення, гнів, торг, депресія і, власне, саме прийняття. Клер була на тій стадії, де моя щирість та чесність лише зробили б гірше. На прийняття потрібен час, і я вирішив зачекати.
Тому я і лишився поряд із нею. Щоб бути тим, на кого во­на злитиметься, хто буде постійно в її полі зору, і до кого вона одного дня нарешті звикне настільки, щоб почати сприймати за константу. Лише звикнувши до моєї присутності, Клер зрозуміє, що я не прагну завдати їй шкоди. Мені потрібна була її довіра.
   Але я не врахував, що і сам почну звикати до неї. Я звик щодня дивитись, як вона працює, сидячи за стійкою продавця; як обережно торкається книг, коли розкладає їх по полицях, або як протирає рамки з ілюстраціями. Клер вигадала роби­ти невеликі ілюстрації до окремих книг і виставляти їх по­руч з відповідними книжками. На її думку, це додатково привертає увагу до роману і робить їхню книгарню особливою серед інших подібних крамниць. Вона не усвідомлювала, на­скіль­ки це робило унікальною її саму.
   Дратувати Клер ніколи не було моєю метою. Це був при­ємний бонус до вимушеного очікування. Знаю, що це виглядало, як бунт гормонів у підлітка з середньої школи. Якби Мітч був тому свідком, він би з мене не зліз зі своїми жар­тами та приколами на цю тему. Він точно сказав би, що до завершення образу сексуально стурбованого підлітка мені не вистачає смикати Клер за волосся та ховати під своїм ліжком порножурнали. Наче мені дванадцять!
   Так чому я не міг перестати змушувати Клер ніяковіти? Бо, чорт забирай, вона так привабливо заливалася рум’янцем! Можна ляпнути щось непристойне, і дівчата, які дійсно дуже сором’язливі, почервоніють та розгубляться. Клер була не з таких. У її очах спалахувала іскорка обурення водночас із зацікавленістю. Їй подобалися ті дурниці, що я казав, але не вистачало сміливості зізнатися у цьому самій собі. І соро­милась вона не моїх натяків, а того, що ця гра була їй до смаку.
   Так, здогадуюся, що благочестива Клер Олкотт могла б усіх здивувати, якби відпустила віжки хоча б на хвилину. І, прости мене, Господи, але я хотів би бути в цей момент поряд!
   Як і в інші моменти, чесно кажучи. У тому ж і проблема... З’явилися бажання, на які я не очікував взагалі.
   Наприклад, кинутися на допомогу Клер, аби тільки вона не плакала від розпачу, як напередодні Різдва, коли вона не встигла на свій автобус до Провіденсу. Я міг би ризикнути та втопити педаль газу, щоб встигнути привезти її до літака. Або запропонувати полетіти рейсом з Бостону, а не Прові­денсу. Але ідея провести десять годин разом була настільки заманливою, що я не встояв перед спокусою. Хіба це не було різдвяним дивом?
   Або бажання зламати шию будь-якому хлопцю, хто зневажливо поставиться до Клер. Я вже ліг спати, коли вона подзвонила. Варто було побачити її ім’я на екрані смартфона, як я одразу зрозумів: щось трапилося. Досить серйозне, щоб змусити Клер подзвонити мені. Її тихий схлип у слухавці – і моє серце завмерло.
   Я ніколи не забуду цих великих переляканих очей, коли я нарешті знайшов її на тій вечірці. Вона вчепилася в мою руку і так довірливо притиснулася до мене, немов я її остан­ня надія. Що було б, якби вона мені не подзвонила? Якби ви­пила трохи більше і втратила свідомість раніше? Лише від самої думки в мене закипає кров. Було замало розбити носа тій сволоті! Я б із задоволенням повернувся та зламав би йо­му руки, аби більше не виникало думки їх розпускати.
   Але щойно ми приїхали додому, як мене охопило інше бажання – піклуватися про Клер. Вона виглядала такою слабкою, такою зламаною, що я просто не зміг залишити її саму. Я дочекався Рене та її бойфренда, з яким одразу провів “ви­ховну” роботу. Як можна залишити косулю серед левів і ду­мати, що ніхто не постраждає?
   Наступного дня Клер уникала мене усіма можливими способами, і я вирішив, що дам їй трохи простору. Я хотів, щоб їй було комфортно зі мною, навіть якщо це вимагає від мене послабити натиск. Вона має сама захотіти зблизитися. Інак­ше це вже не спонукання до примирення, а обмеження свободи. І це спрацювало. Навіть сильніше, ніж я того очікував.
   Я не розраховував на дружбу. Але коли Клер натякнула на таку можливість, я за неї вхопився обома руками. Бо тепер звичайного порозуміння мені було замало. Я відчував, що між нами щось набагато більше, ніж просто мирні взаємини.
   Я насолоджувався компанією Клер. Її мелодійним сміхом, її допитливим розумом, її щирістю та добротою. Вона дуже емпатична людина. Мабуть, саме цим можна пояснити те, як швидко вона змогла дістатися до моєї душі. Мені захотілося пустити її всередину.
   Як багато неправильних бажань! Я поступився їм всім, крім одного.
   Ми стояли на березі Демарест Ллойд парку. Клер так гірко плакала, що нас ось-ось могло змити в затоку. Не така вже й погана перспектива, якщо це може вгамувати біль у серці. В обох серцях, бо моє теж розривалося від її сліз.
   Я обійняв Клер у пориві виказати їй свою підтримку. Її сльози намочили мою футболку наскрізь, але саме в тому місці, під вологою плямою, всередині мене зароджувалась ніжність. Хотілося огорнути нею Клер, немов пледом.
   Дівчина підвела голову і поглянула на мене. Я розумів, що, мабуть, це занадто довгі обійми, як для тих, що вті­ша­­ють, але так і не прибрав рук.
   Клер пояснила мені значення тієї фрази, що просив мене переказати Раян, і всередині мене усе обірвалося. Я споді­вався, що це буде абсолютно пуста фраза. Можливо, навіть вигадана мною самим. Але, на жаль, ті слова були головним свідченням того, що в моїх розрізнених спогадах не було ні­чого фальшивого. Якби я проігнорував свою обіцянку вико­нати останнє бажання, я б ніколи не наважився взяти своє майбутнє у власні руки, не знайшов би Клер і... не відчув би себе знову сповненим життя. Клер стала моїм маяком в той момент, коли я розгублено дрейфував темними водами. Вона надала сенсу моєму другому шансу.
   Коли я їй так і сказав, то вона знову заплакала. Я узяв її обличчя в долоні та став витирати кожну сльозинку, що норовила вмити ці гарненькі щічки, призначення яких – палати звабливим рум’янцем. Вологі очі Клер один в один нагадували затоку. Як і аквамарини, вони змінювали свій колір та глибину залежно від світла. Але не того, що проливало сон­це, а від того, що сяяло всередині Клер.
   “Боже мій, яка ж ти красива!”, – промайнуло в думках, поки я безцеремонно розглядав заплакану дівчину. Червоні плями, як докази “всесвітнього потопу”, нахабно приховали світлі веснянки, що тішилися сонцю на носику та вилицях Клер. Я хотів торкнутися кожної.
   Коричневі вії злиплися парами, щоб підтримати одна одну в цю сумну для них хвилину. Клер рідко фарбувалася. Макіяж робив її погляд виразнішим, але не міг зрівнятися з її при­родною красою.
   Як можна було приховувати цю ніжну шкіру, відтінку слонової кістки, під шаром тонального засобу? Чи зможуть коли-небудь рум’яна перевершити той блідо-рожевий, що розквітає на щічках Клер від мого зухвальства? Жоден блиск не зробить ці вуста ще більш довершеними, ніж вони є.
   Я затримався поглядом на її губах. Схожі на вишню. І пахнуть вишнею. Я злегка провів великим пальцем по її ниж­­ній губі, і Клер зробила короткий вдих. Вони просто зобов’я­зані й на смак бути вишнею... Можливо, трохи солонуваті, бо тим нахабним сльозам пощастило зірвати поцілунок раніше за мене.
   Що як Деревом пізнання добра та зла була зовсім не яб­луня? Може, то була вишня? Я відчув непереборне бажання спробувати мій заборонений плід.
   “Що ти твориш, Дене?! – промайнуло в голові, коли я нахилився до Клер. – Ти при своєму розумі? Ти щойно переказав слова кохання її загиблого хлопця, а тепер збираєшся її цілувати!”
   Усвідомлення того, як усе виглядало насправді, привело мене до тями швидше за крижану воду. Я зробив крок назад, відчуваючи, як моє серце застигло від жаху.
   Моя гріховна Тінь за спиною драматично цокнув язиком: “Та кому взагалі є діло до мертвого хлопця! Тепер вона твоя. Забирай цей трофей і насолоджуйся життям. Хіба не за­ради цього ми тут?”.
   Ні, не для цього. Насправді я щойно досяг тієї мети, яку переслідував від самого грудня. Я щойно звільнився від своєї обіцянки. І тепер ми обидва можемо бути спокійні. Я і Раян. Кінець історії.
– Хлопче, ти їдеш чи ні? – гаркнув хриплим від па­ління голосом водій автобуса, вирвавши мене з полону роздумів.
   Я поглянув довкола себе. Якщо залишусь, то нароблю дурниць. Великих дурниць. А я обіцяв їх більше не робити, як­що мені випаде другий шанс. Такі умови мого “дострокового звільнення”. Я заскочив до автобуса і попрямував до місця 8С, що значився у моєму квитку.
   Вночі я довго крутився у своєму ліжку в нашій бостонській квартирі. Одразу по закінченню робочого дня я повернувся на орендовану квартиру, де жив разом із Калебом. Наш термін оренди добігав кінця у серпні, і ми поки що не домовлялися з ним про продовження оренди. Я просто склав речі, сів у свій Jeep і приїхав додому в Бостон. Було незвично знаходитися самому в наших апартаментах, адже ми завжди при­­їжджали сюди родиною. Я довго розглядав стелю у своїй кімнаті, допоки не вирішив, що і в Бостоні мені краще не затримуватися.
   Так, я міг би знайти роботу тут, міг би навіть не парити­ся і влаштуватися в наш автосалон. Квартиру орендувати не треба, з Мітчеллом можна зависати хоч щовечора, бо він навчається у школі права Бостонського університету. Я навіть міг би поступити так само до Бостонського або в Массачусетський технологічний[30]. Але це все було не тим, чого я хотів. Від свого бажання я щойно втік, та недостатньо далеко. Тому я зайшов на сайт Greyhound і придбав квиток на ранковий рейс, що першим випав в автоматичному пошуку.
   Автобус до Нью-Йорка був заповнений пасажирами, але моє місце ще чекало на мене. Біля вікна на місці 8D сидів студент у чорній сорочці-поло та навушниках. Я кивнув йому в знак привітання і зайняв своє місце. Я поняття не мав, що робитиму у Нью-Йорку, але відчував, що чим далі я буду від Дартмуту, тим краще для нас обох.
   Мій сусід справа уважно дивився на мене, і я намагався ігнорувати цей зацікавлений погляд. Можливо, він бачив мою нерішучість перед посадкою і сподівався, що я передумаю сідати в автобус, таким чином даючи йому можливість їхати без компанії збоку. Але чим довше він дивився на мене, тим більше це мене нервувало.
– За вікном має бути цікавіше, – промовив я, не повертаючись до хлопця.
   Той стрепенувся, зрозумівши, що я помітив погляд, але не став відвертатися.
– Вибач. Просто мені здалося, що я тебе бачив десь раніше. А я не місцевий, тому... – пояснив сусід, чим викликав мій інтерес.
   Я перевів погляд на хлопця. Темне волосся, майже чорне, акуратно зачесане в модну зачіску. Сіро-блакитні очі, прямий ніс, спортивні плечі. Судячи з того, як його коліна впиралися у сидіння спереду, вищий за мене. Можливо, баскетболіст або легкоатлет. Хоч він і був одягнений просто, але щось у ньому видавало аристократичність.
– “Не місцевий” означає “не з Бостону”?
– Можна і так сказати, – відповів сусід і злегка нахилив голову. Цей жест сам по собі виглядав як стриманий ввічли­вий уклін, і саме він навів мене на здогадку.
– Ти був на тій вечірці у Нортоні, яку влаштували студен­ти коледжу Вітон?
   Хлопець задумався на секунду, а потім стверджувально кивнув.
– Точно. Ти – Ланселот[31]! – промовив він весело.
   Усе становиться дивніше і дивніше.
– Хто я?
– Ланселот. Один із лицарів Круглого столу. Він...
– Я знаю, хто такий Ланселот, – перервав я хлопця, – я мав на увазі, чому ти так мене назвав?
– Хіба не очевидно? Ти лицар, що приїхав врятувати свою Прекрасну Даму, – пояснив він і широко усміхнувся, наче був задоволений власною винахідливістю. – Перепрошую, якщо це образливо для тебе. Ми не познайомилися, а в цій історії герої повинні мати свої імена. Не думав, що коли-небудь ще раз доведеться перетнутися із тобою.
   Я впізнав його саме через ось цю ледве відчутну ауру загадковості та старих манер. Це був той хлопець, що розняв бійку і випроводив нас із Клер до мого авто.
   Пам’ятаю, як вистрибнув зі свого позашляховика мало не на ходу і кинувся до будинку, де гриміла вечірка. Вона була все ще у розпалі, народу зібралося чимало. Я якраз наблизив­­ся до кухні, як звідти вийшов цей дивак: у білій сорочці, чор­­них штанах та з червоним стаканчиком у руці. Аби уникнути зіткнення, він різко зробив крок назад і відвів в сторону ру­ку, щоб вміст стакана не виплеснувся на нього. Хлопець не виглядав п’яним, навпаки: здалося, що йому тут нудно.
– Стій, – я одразу схопив його за плече, – ти не бачив тут дівчину, руденька така, середнього зросту?
   Незнайомець швидко кинув на мене погляд, а потім обвів ним натовп.
– Тут багато руденьких. Яку саме?
– Найгарнішу.
   Він криво посміхнувся.
– Є якісь конкретні деталі зовнішності?
Ми були наче в поліційному відділку.
– Вона заплакана і налякана.
   Хлопець посерйознішав. Я вже збирався зателефонувати Клер, коли почув, як хтось сильно стукає у двері далі по ко­ридору, і відразу кинувся на звук, здогадавшись, що там має бути туалет, в якому я радив їй сховатися. Згодом, коли почалася бійка, саме цей незнайомець не дав мені вибити усе лайно з покидька, що хотів скористатися Клер.
– Денієл, – представився я, простягнувши йому руку.
– Лінкольн, – відповів сусід і потис мою долоню.
– Ну звісно! Навіть ім’я натякає на винятковість. Цього слід було очікувати. 
   Лінкольн вигнув ліву брову.
– Ім’я Меттью більш до вподоби?
– Твоє друге?
   Лінкольн зітхнув.
– Третє.
   Я розсміявся, і він також.
– Хто ти, в біса, такий?
– Сам би хотів знати.
– І як часто, Лінкольне, ти розважаєшся на вечірках, де подають пиво з рогіпнолом?
   Хлопець покачав головою і нахмурився. Видно, що він засуджував тих, хто це робив. Адекватна реакція. Бо якщо ти підсипаєш щось в напій дівчині з метою нею скористатися, то ніякий ти не жартівник, ти – ґвалтівник. Це має засуджу­ватися усіма без виключення.
– То була єдина вечірка, на якій я був тут.
– Тут – у Нортоні?
– У Штатах.
– Дай вгадаю: ти британець?
– Чому не канадець?
– Не схожий.
   Лінкольн усміхнувся, але якось сумно.
– Я американець. Але ріс у невеликому містечку на півдні Глостерширу[32].
– Це багато що пояснює. Але не відсутність акценту.
– Хто сказав, що я не маю акценту? Він є. Але за потре­бою, – промовив Лінкольн із яскраво вираженим британським акцентом і хитрою посмішкою на обличчі.
   Авжеж! Тримайтеся, дівчата, ще один британець приїхав по ваші серця.
– То як тебе занесло на нортонську вечірку?
   Лінкольн зітхнув.
– Прилетів до Провіденсу на похорони бабусі. Я погано її знав. Останній раз бачив живою, коли мені було дванадцять. Але в нашій родині подібні приводи для зібрання є важливішими за Різдво. Туди приїхав і мій кузен Бродерік, ми з ним однолітки. Похорони – це взагалі не той вид зібрань, від якого очікуєш розваг. А похорони в нашій родині – це справжній ярмарок лицемірства. Я сказав кузену, що усім буде усе одно, навіть якщо ми почнемо грати в лакрос прямо на галя­вині поза церквою. І тоді Броді запропонував разом втекти до Нортона де навчається його шкільний друг. Так я опинився на тій вечірці. Але вона не здалася мені веселішою за бабу­сині похорони.
   Я кивнув. Тепер зрозуміло, чому цей хлопець так не впи­сувався в атмосферу студентської вечірки.
– Будь ласка, скажи, що ти не граєш в лакрос насправді.
– Лакросом займається Броді.
– А ти чим? Якщо це регбі, то я не розмовлятиму з то­бою до самого Нью-Йорку.
   Лінкольн засміявся.
– Ні, я в школі грав у теніс і баскетбол. А от з Броді, схоже, тобі краще не зустрічатися. Дозволь вгадати тепер мені: ти – гравець в американський футбол?
– Кажи просто “футбол”, якщо хочеш зійти за місцевого. І так, був квотербеком.
– Це позиція нападника? – запитав Лінкольн, а потім підняв обидві руки в знак поразки. – Пробач, я не дуже в цьому розбираюся. 
– Тобі ще вчитися і вчитися бути американцем! І краще не в Бродеріка. У нього поганий смак у спорті, – зазначив я із посмішкою.
– У нього взагалі поганий смак, – погодився Лінкольн. – У спорті, в автомобілях, у дівчатах...
– Сподіваюся, це у вас не сімейне.
– Ну, в мене сестри немає, а в іншому все гаразд.
– Сестри? – перепитав я, не розуміючи до чого тут сестра.
   Лінкольн одразу застиг, ніби щойно зрозумів, що сказав зайве. Але задкувати вже було запізно.
– Ну... Скажімо так: у Броді є зведена сестра, і в них дуже теплі стосунки. Навіть занадто.
   Секунду я перебував у шоку.
– Зрозуміло. Ви дуже дивна сімейка, Лінкольне (невідоме ім’я) Меттью (невідоме прізвище).
   Мій новий знайомий слабо всміхнувся.
– Ти навіть не уявляєш наскільки ти вгадав, Денієле. Тому я зараз в цьому автобусі. Тікаю від своєї родини диваків.
– Далеко тікаєш?
   Хлопець знизав плечима.
– Ще не вирішив. Я повернувся до Штатів, бо планую навчатися у Гарварді. Тому в мене є два місяці, щоб спочатку навчитися бути американцем. І я не хочу це робити під на­глядом тих, кого із радістю не бачив би ще сім років.
   Я кивнув в знак розуміння, але не став це коментувати. У кожній родині є свої секрети та суперечності. І точно не мені судити Лінкольна за його бажання втекти від них.
До самого Нью-Йорка ми з британцем встигли обгово­ри­ти майже все. Я розповів йому, що моїм першим авто був са­ме Aston Martin[33], і що я його продав у січні, щоб купити щось більш універсальне. Принаймні на наступні чотири роки, до­ки я не закінчу навчання. У Лінкольна взагалі свого автомо­біля не було, бо він навчався у школі-пансіоні, а на канікули за ним приїжджала рідня з Лондона. Тепер, коли він по­вер­нувся на батьківщину, то без авто йому не обійтися.
   Я розповідав йому про Норфолк, про Дартмут, про футбол. UMass надіслав мені листа з позитивною відповіддю на мою заяву до вступу. Тому теоретично у вересні я мав поверну­ти­ся до Дартмуту. Але я тепер був не впевнений, що це хоро­ша ідея. Та з Лінкольном я своїми сумнівами не поділився.
   Зате я поділився історіями про своїх друзів; про те, як я навмисно завалив співбесіду до Гарварду, вдаючи із себе недоумкуватого; про те, як ми з Мітчем вперше пішли на студентську вечірку, навчаючись ще в старшій школі. І про те, як ми з неї тікали, коли сусіди викликали поліцію. В мене була купа історій, де ми постійно потрапляли в халепи, а потім ще довго реготали, згадуючи їх.
– Що ж, це було весело, – підсумував Лінкольн, коли ми вийшли з автобуса на вокзалі Порт-Аторіті на 8-й Авеню. В нас обох було лише по спортивній сумці й не було уявлення, куди йти далі.
– Так. П’ять годин пролетіли як одна, – погодився я. Ми обидва відчували розгубленість, і я не міг визначити від чого саме: від того, що в нас обох не було чіткого плану, куди прямувати далі, чи від того, що склалася хороша компанія, з якою поки що не хотілося прощатися.
– Це твоя кінцева зупинка? – запитав мене Лінкольн.
– Ні. Поїду далі. Можливо, подивлюся Монтану, або махну автостопом до Техасу. Ніколи не був у Техасі, та й у Монтані. Я і в Нью-Йорку не збираюсь затримуватися надовго. Тут занадто людно.
– То плану немає, – резюмував новий знайомий.
– Чіткого немає, – зізнався я, а потім мені прийшла одна ідея. – Сьогодні погуляю містом, а завтра поїду до Воткінс-Глен. Це маленьке селище в цьому ж штаті, ближче до Баф­фало. Але поруч є національний парк з неймовірно мальов­ничим каньйоном та водоспадом.
– Що ж, це може бути цікаво.
– Ні, це буде просто красиво. А цікаво буде на Воткінс-Глен Інтернешнл. Чув що-небудь про нього?
   Лінкольн заперечливо покачав головою.
– Ох, британцю, тобі не вистачить двох місяців для мімікрії. Це один з найвідоміших автодромів США, де проходило двадцять Гран-прі чемпіонатів світу в класі Формула-1. Крім того, там ганяють машини NASCAR[34] та серії ІндіКар[35]. Це активна траса. Хочу побачити її власними очима.
– Круто! – визнав хлопець. Ми повільно йшли до виходу з автовокзалу. Він декілька разів хотів щось сказати, але не наважувався.
   Я зупинився і вирішив не тягнути кота за хвіст.
– Слухай, здається, ми з тобою в однаковій ситуації. Я бу­ду не проти, якщо ти захочеш скласти мені компанію у цій подорожі. Якщо в тебе своя дорога, то давай тут побажаємо один одному удачі та розійдемося. Я вже зголоднів і прямо зараз планую з’їсти два хот-доги у Центральному парку.
   Лінкольн кивнув.
– Я з тобою.
– Тоді в мене буде дві умови. Перша: ніяких наркотиків. Ні таблеток, ні навіть травки. І друга: якщо я вигадаю якусь дурість, типу стрибнути з висотки чи з розбігу вдаритися го­ловою об стіну, то в жодному разі не повторюй за мною.
   Лінкольн посміхнувся.
– І хто з нас тут дивак?
   Я знизав плечима.
– Я хоча б не граю в лакрос і регбі.
   Тепер ми сміялися удвох.
– Що ж, Трістане[36], тоді вперед! – я простягнув йому ку­лак для дружнього жесту. – Подвигів не гарантую, але розва­ги та пригоди будуть точно.
   Це було друге літо підряд, яке я проводив на власний розсуд. Але на цей раз з абсолютно незнайомою людиною, що якраз повністю влаштовувало мене. Я відчував необхідність у спілкуванні з кимось, хто був би неупередженим до мене і склав би свою думку про мене з моїх нинішніх вчинків, а не минулих. 
   Починаючи з Нью-Йорку, ми з Лінкольном Пірсом стали на стежку нової дружби.
   Ми були з ним дуже різні, на перший погляд. Я виріс у невеликій родині, що складалася з тата, мами, мене, малої Прімроуз, тітки Джоселін (маминої молодшої сестри) та бабусі Едни з маминого боку. Був ще дідусь Терренс, на честь якого мені дали друге ім’я, але він помер від серцевого на­паду, коли мені виповнилося вісім, так і не дочекавшись на­род­ження онуки. Дідуся та бабусі з боку батька я не знав, бо Евелін Картрайт трагічно загинула під колесами автомобі­ля, коли татові було десять, а Гаррет Картрайт виявився за­над­то жорстким та суворим, щоб мій тато, ставши дорослим, мав бажання підтримувати із ним зв’язок.
   Лінкольн же народився не в родині, а в цілій династії. Це були старі гроші. Старе сімейне дерево, що пустило коріння на двох материках, у трьох країнах, у десяти містах. Продов­жувати характеристику? Чи той факт, що Пірси мали свій герб та девіз, достатньо проливає світла на довжину переліку рідні та їхню елітарність?
   Коли Лінку виповнилося дванадцять, пішов з життя його батько, тому коло найближчих родичів Лінкольна обмежувалося: матір’ю, яка занадто глибоко увійшла в роль вдови, забувши про роль матері; дядьком Гаррісоном, який узяв на се­бе обов’язки тимчасового голови їхнього сімейного бізнесу та повністю замінив маленькому хлопчику батька; а також списком нових вітчимів, що змінювалися з року в рік. Хоча з останніми Лінк бачився лише на Різдво та літні канікули, ко­ли приїжджав додому в Ньюпорт, Род-Айленд.
   Я навчався у звичайній школі, займався футболом та легкою атлетикою. Лінк закінчив школу-пансіон у Великобританії, грав у баскетбол, теніс та поло. У поло, чорт забирай!
   Я постійно й завзято протистояв своєму батькові. Покірність та слух­няність не входять до переліку моїх особистих якостей. Лінкольн звик жити за правилами та в рамках.
   Можливо, це все у купі пояснювало те, чому він із таким захватом сприйняв нашу подорож країною. Йому подобалося усе, починаючи з вуличного фастфуду і закінчуючи мотелями із сумнівною безпекою.
Після Воткінс-Глен Інтернешнл нашою наступною зупинкою став Детройт – “місто моторів”. Гріх було не приїхати в столицю Великої трійки – «General Motors», «Ford Motor Company» та «Chrysler Group LLC». Якщо мене запитуватимуть, чим я займався влітку 2009 року, то я впевнено відпо­вім: “Відправився у паломництво святими місцями”.
   Тиждень у Детройті пролетів у якомусь постійному екстазі. Ми почали із Музею Американських інновацій Генрі Форда, один день витратили на прогулянки вулицями Грінфілд Віледж[37], і ще день присвятили Форд Руж Центру, де спостерігали весь процес виробництва – від сировини до го­тового автомобіля.
   Наступним пунктом був штат Вісконсин. У Мілуокі ми звісно ж не пройшли повз музей славнозвісних мотоциклів Harley-Davidson. Лінкольн затягнув мене на баскетбольну гру. Це була чесна угода, тому що після Мілуокі ми поїхали до Грін-Бею – домівки футбольної команди «Грін-Бей Пекерз», однієї з моїх улюблених команд.
   У Міннесоті ми насолоджувалися місцевою кухнею, неймовірними краєвидами, що відкривалися нам з трейлерного парку, де ми зупинилися, і цікавими екскурсіями до крафтових пивоварень.
   Південну Дакоту ми проїхали швидко, але знайшли час, щоб подивитися на гору Рашмор[38], спробувати ванільне морозиво за відомим рецептом самого Томаса Джефферсона[39] та обов’яз­ково скуштувати бургери з копченим м’ясом бізона. Ох, і звісно ж родео! Ви не можете приїхати на Середній Захід Америки та проігнорувати відоме на весь світ родео.
   Наша із Лінком подорож несподівано закінчилася у Штаті великого неба – у Монтані. Сюди ми приїхали на запрошення однієї подружньої пари, яка щоліта відпочивала на фермі бі­ля містечка Вайтфіш. Маріон та Фостера ми зустріли двічі: спочатку біля гори Рашмор, а потім за вечерею в одно­му з барів Рапід-Сіті. Вони виявилися дуже привітними. Обидва за про­фесією фінансисти. Але від цифр та звітів кожного року ті­ка­ють на ретрит до Монтани. Тому ми з другом вирішили ско­рис­татися їхньою пропозицією. Чому б ні?
   Ферма «Бізонів Ріг» була зовсім невеликою, судячи з поголів’я корів, і виживала шляхом надання туристичних послуг: розміщення, іпотерапія, піші прогулянки лісом для туристів. Стан житлового фонду, представленого п’ятьма окремими бу­диночками та одним головним, де розміщувалася кухня, ад­мініс­тративні кабінети та шість номерів для гостей, свідчив про скрутне фінансове становище. Але попри це у «Бізоно­вому Розі» все одно відчувалася атмосфера сімейного затишку. Оплата за проживання була невеликою, а близькість до Вайтфіша задовольняла потреби у розвагах та випивці.
   Це був початок серпня і ми з Лінкольном не планували затримуватися в Монтані надовго. Наступним штатом для знайомства мала б стати Юта, але на цій фермі було настільки комфортно, що ми взагалі перестали рахувати дні. Ми зняли один двомісний будиночок, в якому лише ночували. Сніданка­ми нас пригощав місцевий кухар, який готував хоч і просту їжу, але досить ситну та смачну. Далі ми з Лінком або їздили вивчати місцевість, багату на краєвиди, вартих листівок, або займалися з кіньми. Лінкольн особливо прикипів до них душею. Мабуть, досвід гри в поло зобов’язував його шукати в кожній конячці споріднену душу. Але наші вечори були абсолютно однакові. Вони починалися в одному з барів Вайтфіша і закінчувалися світанками в компанії протилежної статі.
   Той вечір не мав стати винятком. Ми стояли за столиком в барі «П’яний гризлі» та смакували пиво місцевого розливу. Я розповідав Лінку про свій відпочинок у швейцарських Альпах два роки тому, куди літав разом з тіткою Джозі. Ми обидва були на цьому курорті, тільки Лінкольн приїздив ту­ди того року в листопаді. Я захоплено пригадував про один магазин сувенірів, доки не помітив, що Лінк постійно поглядає мені за спину. Я обережно повернувся і спіймав погляд білявки у фіолетовій ультракороткій сукні на тонких бретельках. Дівчина сиділа за окремим столиком, але компанії поряд не було.
– Я зустрічаю її вже втретє за тиждень, – промовив Лінк, не відводячи погляд. – Спочатку бачив її у барі «Озерна ру­салка», а позавчора вона сиділа тут за барною стійкою.
   Без сумнівів, дівчина зацікавилася саме моїм другом, судячи з того, як її погляд затримався на мені менше секунди.
– Чому не підійшов раніше? – спитав я, повернувшись до неї спиною та зробивши великий ковток пива із пляшки.
– Спочатку вона була з подругами, а іншого разу я вже був із Керол.
– Керрі, – поправив я Лінка. Та дівчина мала фантастичну фігуру, але постійно порівнювала себе із Керрі Бредшоу із серіалу «Секс і місто». Вона пів години тріщала, що веде свій блог про життя жінок у маленькому місті, що має колекцію босоніжок, але не має куди їх усі носити. 
   Лінк байдуже махнув рукою із пляшкою.
– Цього разу немає ніяких “але”, – відповів він, та все одно залишився стояти за столиком.
– Але-е-е... – протягнув я, підштовхуючи друга продовжити думку.
– Але вона якась дивна. Я маю на увазі, що вона занадто уважно мене розглядає. Знаєш, не фліртує, а тупо витріщається. Якось моторошно.
   Я повернувся ще раз поглянути на ту дівчину. Вона не здалася мені дивною. Можливо, просто втомилася робити натя­ки Лінку.
– То що вирішив?
   Лінк випрямився.
– Піду спитаю в чому справа.
– Гаразд. Але не погоджуйся на іграшки. Хто знає, у що вона любить грати.
   Лінкольн розсміявся і турнув мене в плече.
– Гарного вечора!
   Того разу я не планував ні з ким знайомитися. Це був один із тих вечорів, коли мене охоплювала тривога. Я дістав з кишені свій смартфон і знову відкрив чат із Клер. Я це робив постійно впродовж усієї подорожі, але останнє повідомлен­ня було надіслане ще до нашої розмови на березі затоки.
   Вона так і не написала мені. Не спитала, де я і чому звільнився. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Жодної трикрапки у нашому чаті. Схоже, я був байдужий Клер, і це мене просто вбивало. Бо пройшов вже місяць, а я все ще не міг забути її. Не міг викинути зі своїх думок. Я був у неймовірно красивих місцях, але усе, що я про них думав: “Яка краса! Це сподобається Клер”. Кожного вечора перед сном я хотів на­писати їй про враження від побаченого. Я відкривав чат і дов­го дивився на екран, перш ніж знову його закрити.
   Вона була третьою в цій подорожі. Куди б я не йшов, чим би не займався, ця дівчина була моїм насланням. Я скучив за нею. За її усмішкою, за її сяйвом, за її норовливістю. План не працював. Чим далі я був від неї, тим ближче хотів бути. Ближче, ніж на березі затоки.
   “Ще заплач, скиглій! Треба було скористатися момен­том. Ми ж обидва розуміємо, що благородність тобі не ли­чить”, – глузливо прошепотів мені Тінь. Хм, схоже на прав­ду. І мій батько теж не помилявся, коли наполягав на моїх кон­сультаціях із психотерапевтом. Здається, я таки божеволію.
   Я вирішив, що на сьогодні з мене досить. Повертаючись із вбиральні, я одразу попрямував до виходу, оминаючи тіла, що звивалися на танцмайданчику. І ось тут сталося те.
   Світло в барі кілька разів блимнуло і вимкнулося, зануривши бар в суцільну темряву. Музика різко стихла, і на кілька секунд тишу розривали голоси тих, хто намагався спілкува­тися, перекрикуючи музику.
   Я різко зупинився, як це зробив би будь-хто на моєму місці у темряві. І зліва від мене чітко прозвучав чоловічий голос: “...одна спільна тераса з темного дерева. І три сині двері. Мабуть, раніше вони були темно-сині, але від часу трохи вигоріли на сонці, як і сірий дерев’яний сайдинг на фасаді. Хоча, якщо чесно, сонця там я взагалі не пам’ятаю, навколо лише високі сосни...”. Раптово голос стих, бо розповідач усвідо­мив, що сталося.
   А потім здійнялася справжня паніка. Хтось голосно за­верещав, щось розбилося, мене почали штовхати звідусіль. Почулася лайка, хтось кричав про крадіжку. Я одразу потягнувся до смартфона, щоб підсвітити собі. Інші вчинили так само, і приміщення охопило слабким світлом, в якому паніка натовпу набула характерних обрисів. Усі ринулися до виходу, крім мене. Я застиг на місці, намагаючись побачити того, хто щойно говорив зліва. Але там, біля барної стійки, вже були порожні стільці. Куди він подівся? Хто це був?
   Я відчув паніку, але зовсім з іншої причини, ніж інші. Будинок на галявині... Хтось говорив про той самий будинок, в якому я застряг у своїй комі. Той самий, що приховував таємницю родини Раяна Гріна. Той самий, який я ненавидів і від якого не міг втекти. Але ж це все була ілюзія! Це все було в мо­їй голові, доки я перебував в коматозному стані! Чи не так?
   Я кинувся до бармена.
– Вибач, хто тут сидів? – запитав я в здорованя, який сьогодні наливав випити.
   Він замикав касу і не звернув на мене уваги. Я перехилився через стійку і повторив питання. Чоловік роздратовано зиркнув на мене:
– Я перепису не проводжу. Давай на вихід, хлопче!
   Вже на вулиці я пошукав очима Лінка, але його ніде не було. Я поглянув на свій годинник. Пройшло понад годину з мо­менту, як ми разом пили пиво. Скоріше за все він поїхав з блондинкою.
   Я не знав, що мені робити. Зупиняти кожного, хто виходив з бару і питати про дім із синіми дверима? Не пам’ятаю, як дістався до ферми та завалився на ліжко. Серце шалено билося від хвилювання. Мені ж не могло це примаритися? Я не був п’яним. І голосів в голові теж не чую. Те, що інколи до мене говорить Тінь, звучить більше як мої думки, а не як хтось інший. Про будинок точно говорив хтось поруч. Людина, яка теж його бачила. А отже, будинок на галявині існує насправді.
   Коли я розповідав Клер правду про те, що сталося зі мною та Раяном, я розповів не все. Лише те, що могло бути прийняте на віру. Я не розповів, що то було якесь пекельне коло. Що ми застрягли з Райном в будинку, від якого не могли нікуди подітися, і усі наші спроби повертали нас назад. Я не сказав, що на горищах трьох номерів цього будинку я знайшов речі, які були свідками жахливої трагедії родини Грінів. Що ми з Раяном посварилися через його відмову продовжувати спроби вибратися.
   Інколи я майже повертався до свідомості, але це було лед­ве відчутно. Я не розумів, що це означає насправді, і боявся, що ті відчуття є справжнім божевіллям. 
   Але найбільшим божевіллям стали тіні. Одна за одною вони ганялися за мною, не даючи мені ані дістатися виходу із замкненого кола, ані забути, ким я є насправді.
   Я не був убивцею, ґвалтівником, злодієм чи психопатом. Такі люди мають душу чорнішу за мою. Але я теж робив вчинки, які мали дуже серйозні наслідки для інших, і ні хвилини не розкаявся в цьому. Тіні ніби нагадували: безгрішних немає, і якщо ти не шкодуєш про свої вчинки, то май хоча б мужність подивитися в обличчя самому собі. Зізнайся, що ти заслуго­вуєш покарання. Як я вже казав, правди я боюся найбільше.
   Я впевнений у тому, що ілюзія – це дійсно лише ілюзія. То була гра розуму. Я не вірю в потойбіччя. І щоб підтвердити свою версію, я почав перевіряти всю історію від початку. Таємниця Раяна Гріна могла бути тим, що я почув від нього самого, коли ми обидва пили, наче востаннє. Усі герої його розповіді існували насправді. І одна з них – Клер. Але якщо я дійшов висновку, що марення в комі було засноване на моїх спогадах, отриманих так чи інакше в різний час, то це озна­чає, що і будинок на галявині мав бути частиною моїх спогадів. Я повинен був вже бачити його раніше... Але де? Я досі не міг пригадати моменти Раянового одкровення. Але і будинок на галявині не спливав у моїх спогадах. Я був упевнений у тому, що це вигадана локація. До цього вечора в барі.
   Я сів на ліжку і поглянув на своє відображення у вікні. Місячне сяйво затопило кімнату, зробивши віконне скло дзер­калом ночі. Я згадав його – свою Тінь. Того, хто виглядав мо­єю точною копією, але був більше справжнім за мене, ніж я сам.
“Чого дивишся? Сам пригадуй!”.
Якби я тільки міг...
“Ти ж завжди усім вихвалявся, що можеш будь-що! Ви­ходить, пусті балачки”.
З моєю пам’яттю щось не так. 
“Бла-бла-бла… Одне ниття! Не можеш зробити сам – змусь іншого зробити це за тебе!”.
   Як хтось інший може згадати за мене мій спогад? Це ж моя пам’ять, а не... Я не єдиний, хто бачив той будинок! Чо­ловік із бару. Він теж його бачив, а отже, він знає, де цей бу­динок. Потрібно знайти того чоловіка!
   Я скочив на ноги та кинувся до виходу, але одразу зу­пинився. Ніч надворі, бар зачинений. Треба дочекатися обі­ду, коли бар відчиниться. Довго. І що, як бармен не підкаже, хто то був? За весь вечір перед ним могли мелькати десятки облич. Може, його зафіксували камери спостереження... Бар­мен має усі підстави відмовити мені у перегляді запису з камер. Навіть якщо я скажу, що мене при вимкненні світла обікрали. Треба знайти інший спосіб. Для початку потрібно згадати, навпроти якого стільця я зупинився, коли настала темрява.
   Я знову сів на ліжко і запустив пальці до волосся.
  Я мав змогу двічі бачити того, хто там сидів: коли йшов до туалету і коли вертався. Так, я не приглядався до людей коло бару, але наш мозок запам’ятовує все, що бачили очі. Просто ми на цьому не фіксуємося. Та якщо зазирнути в цей архів...
   Біля бару сиділо восьмеро. Щоб дістатися коридору, який веде до вбиралень, треба пройти уздовж барної стійки та звернути направо. Столик, за яким ми стояли з Лінком знаходився навпроти шостого стільця, якщо рахувати від коридору. Отже, треба згадати п’ятьох відвідувачів.
   Перед очима сплив спогад бару. Червона підсвітка, мерехтіння прожекторів у склі пляшок та полиць позаду бармена... На п’ятьох стільцях – чорні силуети. На п’ятому точно весь вечір сидів ковбой. Чоловік у світлому капелюсі. Це турист, бо я пам’ятаю, що чув його південний акцент, коли він робив замовлення. Він сидів практично по центру барної стійки, а значить, мав можливість спілкуватися із барменом. Так завжди роблять туристи-одинаки. Коли ти сам у незнайомому міс­ті, то бармен – і твій гід, і твій товариш по випивці. Він точно пригляне, щоб ти не перепив або тебе не споїли та не почис­тили гаманець. Він міг би розповідати про будинок, але я до нього не дійшов.
   Хто були інші четверо? Мали бути якісь риси чи прикмети, що були помітні боковим зором. Як, наприклад, стать.
   Я спробував пригадати що-небудь, що могло свідчити про стать тих, хто сидів. Голі ноги, чи блискучі прикраси, чи... Дов­ге волосся! У відвідувача на третьому стільці було волосся трохи нижче плечей. Здається темне. Так, можна було б заперечити, сказавши, що і в чоловіків може бути довге волосся, але в відвідувача №3 було декольте. Будьмо чесні: і чоловіки, і жінки завжди помічають груди, якщо вони виставлені напоказ. Будь-яка оголена частина тіла впадає в око, так вже склалася наша природа. В тієї жінки був великий розмір грудей і дуже відвертий топ. Я пригадав, як цей бюст коливався від сміху, коли я йшов назад з коридору. Отже, вона сиділа обличчям до відвідувача №2.
   На другому стільці логічно було б уявити чоловіка. Бо, здається, інших жінок серед тих невідомих п’яти людей я не пригадую.
   Якщо другий спілкувався із третьою, то виходить, що перший сидів сам. Так, я пам’ятаю його коліна. На ньому були джинси з дірками, але на одному коліні розріз був завеликий, тому його коліно практично визирало із джинсів. Якщо я бачив це, то, значить, №1 сидів спиною до бару. Можливо, чекав когось із туалету. Або розглядав танцмайданчик. Головне те, що він не розмовляв ні з ким. Залишається четвертий.
   Четвертий міг розмовляти лише з п’ятим, бо жінка повернулася до нього спиною. Ця розмова повинна була тривати певний час, бо ти ж не можеш незнайомій людині за стаканом віскі почати раптом розповідати про дім в лісі. До згадування будинку мала підвести розмова. А отже, п’ятий і четвертий повинні були постійно розмовляти за вечір. А я не пам’ятаю, щоб п’ятий говорив із кимось, окрім бармена.
   Виходить, розмова відбувалася лише між другим та третьою. Як виглядав другий? Я не міг згадати. Він практично не мав ніяких візуально яскраво виражених прикмет. Але, здається, був одягнений у темне, середньої статури, худорлявий. Сидів обличчям до бару. Ось кого я повинен шукати!
   Я ледве дочекався ранку, зумівши заснути лише на світанку. Лінкольн повернувся близько сьомої. Він мовчки підійшов до холодильника, дістав пляшку води й випив половину майже за раз.
– Усе гаразд? – запитав я, побачивши збентежений вираз обличчя друга.
– Так. Я... Чесно кажучи, я навіть не знаю, як реагувати.
– На що саме?
   Лінкольн нахмурився. Він не міг визначитися, чи варто мені розповідати.
– Усе гаразд, якщо не хочеш говорити, – запевнив я. Ми, звісно, добряче потоваришували за час нашої подорожі, але не настільки, щоб обговорювати щось дуже делікатне.
– Річ не у тім. Я просто і сам не розумію, що я знайшов.
   Він почав міряти кроками кімнату.
– Чому в Монтані усі прокидаються так рано? Ту дівчину з бару звати Дженна. Ми поїхали до неї. Я б пішов геть ще на світанку, але вона прокинулася першою і зварила каву. Було не чемно удати, що я її не помітив. Тому ми сіли на кухні пити каву, і тут я побачив на стіні її кухні фото мого батька.
– Кого? – перепитав я, подумавши, що неправильно почув.
– Узагалі-то, на фото ще була жінка з малою дитиною і дві десятирічні дівчинки. Одна з них Дженна. Вона сказала, що друга дівчинка – подруга її дитинства. І на фото зображена родина, по сусідству з якою жила Дженна в Орегоні. Ось тіль­ки чоловік на фото – це мій батько.
   Лінк перевів погляд на мене, ніби чекав мого зізнання, що ми з Дженною його розіграли. Я не знав, що сказати на таке. Це ніби було не моє діло, чи не так? У кожній родині є те, що вони тримають у тіні.
– Знаєш, бувають двійники. Є купа випадків, коли різні люди неймовірно схожі один на одного.
– Я кажу собі те саме. Але...
   Лінк сів на диван поряд зі мною, і ми мовчки зависли, кожний у своїх роздумах.
– Я, мабуть, поїду додому, – пробурмотів Лінк.
   Я кивнув. Мені також було вже не до розваг.
– Насправді, я теж зробив цієї ночі відкриття, тому не думай, що ти щось зіпсував. Усе складається так, як має бути. Краще подзвони мені, коли приїдеш до Бостону. Ти повинен познайомитися з Мітчем.
   Лінкольн кивнув, але я бачив, що півтора місяця дивовижної подорожі перекреслено однією ніччю.
   Тож наші дороги розійшлися, і моя вела мене до бару «П’яний гризлі». На жаль, камер відеоспостереження в них не було, але по моєму опису бармен впізнав жінку. Її звали Шеннон. Вона була місцевою і відвідувала бари лише кош­том чоловіків, що пригощали. Оскільки місцеві її добре зна­ли, то відвідувачем №2 міг бути тільки турист.
   Я взяв адресу Шеннон і одразу поїхав до неї, не розраховуючи там зустріти того мандрівника. Але мені пощастило ще менше: жінка взагалі не пам’ятала, з ким вчора пила. Во­на дозволяла пригощати себе будь-кому, хто нею зацікавиться. Таких чоловіків могло бути кілька за вечір. Тому вона не запам’ятовувала ані їхні імена, ані їхні історії. Якщо їй і розповідав хтось про будинок на галявині, то вона це пропусти­ла повз вуха.
   Коли я поцікавився, із ким вона пішла з бару після того, як пропало світло, вона відповіла, що то був Девід. Або Джон. Або Джордж. І на вулиці вона спитала, до кого з них вони поїдуть, але чоловік попрощався з нею і пішов.
   Це був глухий кут. Вона нічого не могла мені пояснити або описати зовнішність цього Девіда-Джона-Джорджа. В ме­не на руках не лишилося карт.
    Та чи здався я? Ні. Я обіцяв собі ніколи не здаватися перед складнощами. Одного разу це коштувало мені дружби. Другого разу це мало не коштувало мені життя. Третього ра­зу не буде.
   Я самостійно відшукаю цей будинок. Один раз він вже зустрівся мені. Другого разу я побачив його у своїй ілюзії. Третього разу я стоятиму перед ним на галявині.