Глава 5

Глава 5

Зірки згасли, і виявилося, що я не помилявся

Клер

   Оксфордський словник англійської мови стверджує, що сором – це «болісна емоція, що виникає внаслідок усвідом­лення чогось безчесного, сміховинного чи непристойного у власній поведінці чи обставинах життя». Також він рекомендує у разі відчуття сорому залізти під ковдру і більше ніколи не по­трапляти на очі людям впродовж наступних півстоліття.
   Ну, добре! Остання фраза – це брехня. Ніяких порад Окс­фордський словник не дає. То було моє особисте розв’язання проблеми. Це, або податися в монастир. Бо такого сорому, що охопив мене наступного дня після вечірки, я ще ніколи в житті не відчувала.
   Я прокинулася серед ночі від кошмару. Снилося, що мені нічим дихати. Знову щось здавлювало груди. Знову мені дуже страшно і дуже боляче. Я знову хочу закричати, але не можу навіть пискнути, бо не вистачає кисню в легенях Але цього разу усе по-іншому. 

***

Хтось боляче смикає мене за волосся. Він тягне так сильно і довго, наче хоче вирвати пасмо. І я розумію, що я в цій темряві не сама. Раптово мене пробирає лють. Досить робити мені боляче! Я починаю битися ногами, але марно. Тиск лише посилюється. Але тепер це щось тисне не на мої легені, а не моє обличчя. І я розумію: не я задихаюся – мене душать! Мені вдається махнути ногою вліво і зачепити щось тверде. Його! Бо я чую зойк. У темряві є чоловік. І я щойно його розізлила. Я знаю це, бо чую: “Ти дуже погана дівчинка! Тобі казали не йти за незнайомцями, але ти усе забула. Тому тепер тобі має бути боляче”...

***

   Я підскочила на ліжку від власного крику і здригнулася від того, що я все ще у темряві. Інстинктивно я потягнулася до світильника і скоріше увімкнула світло, аби разом із тем­ря­вою розсіявся і мій сон. Голова боліла, і мене продовжувало трясти від нервової напруги. Чому тут було темно? Хто вимкнув мій світильник? І лише тоді я згадала, що трапило­ся. Ні, світильник ніхто не вимикав. Його просто не ввімк­ну­ли. Денієл не міг знати, що я сплю зі світлом.
   Я вилізла з ліжка та пішла до ванної. З дзеркала на мене дивилося страшне опудало, від чого я здригнулася. Це тем­рява має боятися мене, а не я її. “І такою тебе бачив Денієл! Жах! Можливо, тому він і не захотів з тобою йти до душу”.
   Я простогнала, наче поранений лось. Господи! Я кликала Денієла Картрайта приймати разом душ! Краще набрати ванну і залягти на дно.
   Я двічі помилася, але мені все одно здавалося, що я від­чуваю ті бридкі руки, що нишпорили по мені. І двічі почис­тила зуби, щоб позбутися неприємного смаку власної дурості.
   Коли я вийшла з ванної, то помітила на тумбочці поряд із ліжком скляну чашку з водою та ібупрофен. Чашка належала Олівії. Я пила з керамічної. Лів ще не повернулася, а Рене ніколи б не переплутала. Отже, це Денієл залишив для мене воду та знеболювальне. Він просто узяв першу, яку побачив.
   Що ж, можливо, я була неправа на рахунок Денієла. Я постійно звинувачувала його у злих намірах і підступності. Але якщо добре подумати, то він поки що не зробив мені нічого поганого. Так, через нього загинув Раян. Але навряд це було на зло мені. Жодного разу Денієл не принизив мене, не ви­сміяв, не образив словом чи ділом. Він завжди мені усміхав­ся, хоч і знав, як цим дратує мене.
   Зате без жодних зволікань кидався мені на допомогу. У той день перед Різдвом він побачив, як я стояла на зупинці роз­гублена, і одразу придумав як мені допомогти. Він узяв до уваги усі мої вимоги та навіть потурбувався, щоб я не за­лишилася без сніданку, хоча це була явна затримка у його особистих справах. У подорожі він думав про мою безпеку на зупинках тоді, коли мені взагалі навіть на думку не спало, що може щось трапитися.
   А вчора він вискочив з ліжка, щойно зрозумів, що я по­трапила у халепу. Він приїхав по мене в інше місто, сидів поруч зі мною під пронизливим вітром на шосе, доки мене вивертало від спиртного. Він допомагав мені впоратися із панічною атакою, поки я розгублено хапала ротом повітря. Він вклав мене в ліжко і приніс мені пігулку від головного 
болю...
   Можливо, тато правий: я дивилася лише на одну версію Денієла Картрайта. Що як є інша версія? Та, що не прихова­на темрявою?
   За вікном ще чорніла ніч. Я спустилася на перший по­верх та виглянула у вікно вітальні. На під’їзній доріжці стоя­ла машина Елайджі, а на комоді при вході лежала зв’язка клю­чів Рене. Отже, вони повернулися. Я не хотіла ані бачити подругу та її хлопця, ані чути їхні вибачення. Я досі бу­ла у шоку від того, якою химерною може виглядати дружба. Якби була моя воля, я б узяла з холодильника ціле відерце морозива, та зачинилась би у своїй кімнаті до самого понеділка. Але сьогодні була п’ятниця. Я мала йти на роботу й увесь день працювати пліч-о-пліч з Рене. І якось подивитися в очі Денієла.
   До «Emi’s Books» я дісталася на таксі майже о сьомій ран­­ку. «Cup&Cakes» вже працював, а до відкриття книжкового залишалося дві години. Та я навмисно приїхала раніше, щоб не перетинатися вдома зі зрадливою парочкою. Я хотіла зайти до кав’ярні, щоб подякувати Денієлу за допомогу, але вже біля самих дверей мені забракло сміливості. Тому я завзято пра­цювала весь день, не дивлячись у вікно. Це допомагало уникати розмови з Рене, яка хоч і попросила вибачення, однак, так і не зрозуміла, наскільки сильно мене поранила її зрада. А ще це допомагало мені не думати про те, яка я слабка та невдячна.
   Денієл виявився сильнішим. Він написав мені ввечері:
 

Хто б міг подумати, що уся наша 
компанія тримається саме на 
Олівії. Бо варто було їй поїхати 
з міста, як ми усі пересварилися.