Глава 4

Глава 4

Від сталкера до бодигарда один крок

Клер

   Одного разу в старшій школі на уроці літератури вчитель дав нам завдання написати коротке есе про книгу, яка нас і вразила, і розчарувала одночасно. Мені не знадобилося багато часу, щоб написати усе, що я думала про «Буремний перевал» Емілі Бронте.
   Досі пам’ятаю з яким хвилюванням я сіла читати цей роман одного зимового вечора. Я заварила собі здоровенну чашку жасминового чаю, приготувала печиво із сирним кремом та закуталася в кашеміровий плед, зібравшись поринути в історію кохання на туманних просторах старої Англії.
   Але замість кохання я пірнула у хвилі злості, супереч­ностей, саморуйнування та одержимості. Багато дівчат-підлітків закохуються в образ Гіткліфа – високого похмурого красеня з поглядом, що палає чорним вогнем. Він є втіленням “бурі та натиску”. А потім ті самі дівчата закохуються в Ретта Батлера зі «Звіяних вітром» Маргарет Мітчелл, і в містера Дарсі з «Гордість і упередження» пера Джейн Остін, і в придурка-старшокласника, який прогулює заняття та палить цигарки за школою.
   Хоч я і виросла в родині пастора, але мене не виховува­ли як релігійну фанатичку. Звісно, ми щонеділі ходили до церкви, я читала Біблію і кожного Різдва ми вранці їхали до їдальні для безпритульних, щоб нагодувати їх. Але мій тато вважав, що справжня віра народжується в серці, а не в розумі, тож саме моє серце має вибирати час, коли відкритися церкві. Батьки вчили нас із Тео щирій любові, добру та людяності. І тому мене шокувала темрява всередині головних героїв «Буремного перевалу». Я просто не могла це читати без обурення.
   Я тоді відклала книгу, визнавши, що це просто не мій роман. Але, як і всяка темрява, ця книга продовжувала притя­гувати мій погляд. Я вирішила, що дочитаю з принципу. А по закінченню винесла вердикт: не сподобалося!
   Та роман не відпускав мене. Цілими днями я подумки верталася до нього, аналізувала, розмірковувала, намагалася зрозуміти. І таки зрозуміла: це неймовірна книга, тому що попри моє пручання вона змусила себе полюбити, змусила прийняти її разом із темрявою.
   На стіні моєї спальні висіла виписана мною цитата з «Буремного перевалу»: “...він ніколи не дізнається, як я кохаю його, і кохаю не тому, що він гарний собою, а тому, що в ньо­­­му більше мене, ніж у мені самій”. Я дивилася на ці слова кожного вечора моїх зимових канікул, лежачи в ліжку та думаючи про Денієла. Не про почуття до нього, звісно! Такого ніколи не буде! Я думала про те, як напористо він увір­вався в моє життя і нахабно в ньому облаштовується. І я нічого не можу з цим подіяти. Я злюся, гарчу на нього, але не наважу­юся вкусити. Я відчувала між нами тонкий невидимий зв’я­зок. Щось, що я поки що не розумію, але воно притягує мене до Денієла. Або його до мене. Він – буря, що насувається.
   Я затрималася вдома на два тижні, щоб допомагати мамі. Дядько Фред не став відмовляти мені у такій довготривалій відпустці, а Рене та Олівія поставилися із розумінням до прохання мене замінити. Але я не думала, що знаходячись удома з рідними, мене страшенно тягнутиме назад до Дарт­муту. Мені подобалася крамниця «Emi’s Books». Мені по­добався будинок, де я орендувала кімнату. Мені подобалися мої нові подруги. І ні, мені не подобався Денієл Картрайт. Але він був темою №1 у моїх думках. 
   Він жодного разу не написав мені за два тижні. Жодних зухвалих жартів, жодних питань, жодної спроби нагадати про себе. І я все думала: чи буде він у Дартмуті, коли я поверну­ся? Де він зараз? Чого він хоче від мене? Я б могла поцікавити­ся в подруг, чи повернувся Денієл до роботи, але таким чином я видала б свій інтерес. А я була налаштована заперечу­вати усе. Навіть те, у чому я зараз зізналася.
На початку січня я знову приїхала до Дартмуту. Ми влаштували з дівчатами піжамну вечірку, на якій до другої години ночі ділилися розповідями про те, як зустріли свята, що нового в крамниці, що цікавого в університеті. Олівія та Рене були першокурсницями, і це ще одна причина, чому дядько Фред радо взяв мене на роботу – я працюватиму повний робочий день і не матиму клопоту з усілякими теста­ми, проєктами та екзаменами.
   Було приємно знову поринути в роботу. На мене чекало багато завдань: я мала відсортувати листівки, розібрати електронну пошту та зв’язатися із поетесою, яка планувала у лютому влаштувати у нас презентацію своєї збірки віршів. Не було часу навіть глянути у вікно. Але коли Олівія почала збиратися по обідню каву, я зробила неочікувану заяву:
– Я піду з тобою. Рене, ти за чергову.
Обидві дівчини аж застигли на місці від подиву.
– Я в «Cup&Cakes», – попередила Лів. 
Я кивнула.
– Не можу це пропустити. Я з вами, – вигукнула Рене і почала швиденько одягати верхній одяг.
– Ні, в крамниці має хтось лишитися, – заперечила я.
   У відповідь мені Рене повісила на вхідні двері табличку з написом «Перерва на 10 хвилин».
   Коли над дверима кав’ярні задзеленчав дзвіночок, Денієл підняв погляд і, побачивши мене, здивовано округлив очі, а потім усміхнувся тією посмішкою, яку посилав мені щоразу, як я мала необережність поглянути у вітрину книжкового.
– Мабуть, я все ще сплю, якщо сама Клер зайшла в ці двері! Привіт, Сонечко!
   Я проігнорувала зухвале вітання і підійшла до стійки, од­разу пригадавши, як тут приємно пахне кавовими зернами й солодкою випічкою.
– Флет-вайт, американо та мокко, будь ласка, – я коротко зробила замовлення і відійшла до вітрини з тістечками. Шкода, що містер Колінз змінив постачальника випічки. Тут ра­ніше були божественні чизкейки. Мої дівчата обидві всілися на високі стільці біля стійки та завели звичайну розмову з Денієлом. Він відповідав їм при нагоді, але його погляд тягнувся за мною.
   Несподівано хлопець, який сидів за столиком біля вікна, гучно закрив свій ноутбук і підійшов до барної стійки.
– Ну що? – запитав в нього Денієл, стурбовано нахмурившись. Видно, це його знайомий, а не звичайний відвідувач.
– Лажа. Робота трьох безсонних ночей, а результат: навіть у калькуляторі буде цікавіше гратися!
Денієл співчутливо підтиснув губи, а ось Олівію чомусь це розсмішило. Хлопець гнівно зиркнув на неї, і Лів уся за­лилася червоним соромом.
– Калеб, знайомся – це Олівія та Рене, мої постійні клі­єнтки з крамниці через дорогу. Є ще Клер, але будь з нею милим, бо якщо не сподобаєшся їй, то вона вижене тебе звідси. Клер тримає усю вулицю в страху.
– Що ти верзеш! – обурилася я.
– Я єдиний, хто не побоявся їй протистояти.
– Бо “він – герой, на якого заслуговує Готем.”, – процитував фільм про Бетмена Калеб, і обидва хлопці голосно зареготали.
– То ви друзі? – запитала Рене, різко змінивши тему.
– Ми ділимо оренду квартири на двох, – пояснив Денієл. – Калеб мій сусід. І друг.
– Ти студент UMass? – ніяк не могла відчепитися Рене.
– Так, вивчаю інформатику, – коротко відповів хлопець, не дивлячись на Рене.
– Ще кави? – запитав Денієл в знайомого, коли ставив перед дівчатами їхні стаканчики. Мою каву він вирішив робити останньою навмисно?
– Тільки якщо айріш. І можеш не додавати еспресо та збиті вершки.
– Але ж.. тоді залишиться тільки віскі, – розгублено промовила все ще рум’яна Олівія, і хлопець знову глянув на неї зверхньо. Ми усі помітили, як зніяковіла подруга під цим поглядом. Не може бути, щоб цей задавака їй сподобався!
– Дівчата, маєте якісь плани на сьогоднішній вечір? – по­цікавився Денієл. Його очі хитро заблищали.
– Жодних. Є пропозиції? – випалила Рене, перш ніж ми з Ліві усе зіпсуємо відмовою.
– Я та Калеб йдемо на вечірку, ходімо з нами! Буде весело.
– О котрій і де? – перейшла до діла подруга, поки ми з Олівією переглядалися. Вечірка з Денієлом? Дякую, але ні.
– Я можу заїхати по вас.
– Чудово! Ми в ділі!
– Дякую, але без мене, – втрутилася я в розмову. – Де мій флет-вайт, Картрайте? Ти тут працюєш чи дівчат чіпляєш?
   Калеб посміхнувся, але так і не глянув на мене. Він мах­нув рукою, попрощавшись із другом, і направився до виходу. Денієл нарешті зайнявся моїм замовленням.
– Знаєш, Клер, якщо ти сходиш на вечірку, кінець світу не трапиться, – звернулася до мене Рене, відпиваючи зі свого стаканчика.
– Дякую, Рене, але в мене сувора дієта: намагаюся менше споживати цукру, менше вуглеводів та менше спілкування із зухвалими нахабами.
– Але там можна потанцювати й без хлопців.
– Без хлопців ми танцюємо вдома. Я маю готуватися до початку курсів, – знайшла я відмовку.
– Яких курсів? – поцікавився Денієл, підписуючи мою каву.
   І ось тут я схибила. Я забула, що все сказане мною може бути використане проти мене. Усьому виною його привітна усмішка і зосереджений на мені погляд зелених очей.
– Підготовчі курси для тих, хто планує навчатися на ху­дожніх спеціальностях в UMass.
   Дзвіночок над вхідними дверима сповістив про нових відвідувачів, і Денієл повернувся до роботи. Час було повер­татися і нам.
   Пізніше ввечері Денієл приїхав до нашого будинку за дів­чатами. Поки Рене намагалася приборкати своє пишне во­лосся, Олівія вшосте за вечір перепросила за те, що вони йдуть веселитися без мене. Я запевнила її, що зовсім не образилася, але, якщо чесно, глибоко в душі я відчула досаду, як тоді, коли від мене їхав Раян дивитися запис футбольної гри. Єдине, про що я попросила дівчат, – не надсилати мені ніяких фото та відео. Мені не цікаво, наскільки їм весело буде з Денієлом.
   Але насправді потрібно було просити їх тримати язика за зубами та в жодному разі нічого не розповідати про мене. Бо, як відомо, базіка – знахідка для шпигуна. Оскільки дівчата не дуже добре мене знали, я не переймалася про те, чим для мене може обернутися їхня неконтрольована відвертість. Бо мені не спадало на думку, що далі зробить Денієл.
   Увечері 2 лютого я прийшла на перше заняття підго­тов­чих курсів. Щодо них я нічого не вигадувала. Ці курси покли­кані познайомити абітурієнтів з художніми спеціальностями Університету Массачусетсу в Дартмуті, відкрити творчий потенціал в майбутніх студентах та допомогти їм зрозуміти мистецтво не як музейну категорію, а як засіб вираження власного світогляду, смаку та переконань. Курси передбачали не лише лекційні заняття, але і практичні. Тому до кінця весни у всіх слухачів мало сформуватися уявлення про те, що собою представляє та чи інша запропонована програма, чого очікують від студентів, і які можливості відкриваються в нас після отримання спеціалізації. По закінченню курсів передбачався підсумковий екзамен, який міг накинути нам додатковий бал при вступі до UMass.
   Для мене це був неймовірний шанс стати на крок ближчою до бажаного. Тому я була приємно схвильована, коли прямувала довгим коридором до вказаної аудиторії. І неприємно здивована, коли наштовхнувшись на такого самого абітурієнта, впізнала у ньому Денієла Картрайта. Якщо бути точні­шою, я просто розлютилася зі швидкістю боліда Формули-1. Мене хтось випадково штовхнув, і я наступила на ногу хлопцю, що йшов збоку від мене. Я була ладна просити вибачення, але піднявши погляд на постраждалого, мені закортіло не вибачення просити, а додати ще більше.
   Денієл удав, що здивований такій несподіваній зустрічі, але мене вже не обдурити. Несподіваним тут було лише те, з якою силою я вхопилася за лямки рюкзака, що висів за спиною Денієла, та штовхнула хлопця до стіни. На його обличчі промайнула задоволена посмішка. Клянуся, я скоро йому вріжу, аби цю посмішку стерти!
– Що ти тут забув, Денієле?!
– Прийшов на вступну до курсів лекцію. Як і ти. Яка приємна зустріч! – промовив він, прикидаючись невинним ягням.
– Досить вдавати, що це все збіг! Це правильно назвати переслідуванням. Я мала необережність у кав’ярні промовитися про курси, і ти – тут як тут!
– Чому ти вирішила, що я дізнався про курси від тебе? Я ж вже казав раніше, що планую навчатися в UMass. Тому і приїхав до Дартмуту. А ти все пов’язуєш із собою. Це, здається, правильно назвати егоцентризмом.
   Я мало не вибухнула від обурення. Це ще хто тут страждає на егоцентризм!
– Ні, не спрацювало, Денієле. Не тримай мене за ідіотку! Я чудово бачу, що ти робиш, але не можу знайти цьому пра­вильне по­яснення. З мене досить. Або ти негайно зізнаєшся, що тобі від мене треба, або я...
   Я не закінчила фразу, бо зрозуміла, що я не знаю, чим його налякати. Що змусить його відступити? Срібна куля? Чи сіль на підлозі? Здається, Денієл теж це зрозумів, і одна його брова вигнулася в глузливому очікуванні.
– То що там? Договори, будь ласка, цікаво почути, який у мене вибір, – він нахилився до мене і понизив голос, – бо в тебе вибору немає. Тобі доведеться звикнути до моєї присутності, Клер.
– Якщо ти отримаєш судову заборону наближатися до мене, то не доведеться! – огризнулася я.
Денієл весело хмикнув. Його явно забавляла моя погроза.
– Гм, наскільки я пам’ятаю, суд забороняє наближатися до людини, якщо відносно неї мали місце насильницькі дії, вторгнення в особисте життя, погрози чи сексуальне дома­гання. І, знаєш, враховуючи усі обставини, я думаю, що скоріше це тобі суд заборонить наближатися до мене. Бо, якщо добре подумати, то це ти накинулася на мене на кладовищі. Є два свідки, яким довелося навіть утримувати тебе від насильницьких дій. Це ти постійно погрожуєш мені, принижу­єш мою гідність і обмежуєш мою свободу, змушуючи мене звільнитися з роботи, відмовитися від вступу до UMass та виїхати з міста. І, чесно кажучи, коли ти стоїш так близько до мене, я можу розцінювати це як сексуальне домагання.
   Моє обличчя спалахнуло чи то від гніву, чи від усвідомлення того, що мої стегна ледь не торкаються його. Я все ще трималася за лямки рюкзака, і те, як Денієл нахилився до ме­не виглядало справжнім вторгненням в особистий прос­тір. Лишалося визначити в чий саме.
   Я майже відскочила від нього та склала руки на грудях.
– Нізащо не повірю, що ти маєш хоч якісь творчі здібності. Талант нахаби та брехуна? Так. Дар переслідувати лю­­дей? Оче­вид­но! Майстерність псувати чуже життя? Безумовно! Але, зна­­­єш, ці курси про мистецтво, про прекрасне та велич­не. А твій рівень десь на восьмому колі Дантового пекла[22].
   Денієл вже не стримував посмішки.
– Ти забула про ще одну мою здібність. Я блискуче вмію доводити тебе до сказу. Як багато людей можуть похвастатися подібним? Певно, це не дуже поширене мистецтво. Мис­тецтво бісити Клер Олкотт. У ньому я найкращий.
   Увага! Чиясь самовпевненість щойно вийшла на навколоземну орбіту.
   Я вже готова була відповісти йому черговою порцією от­рути, як помітила викладача, який наближався до нас кори­до­ром. Я впізнала його. Це був Адам Соммер. Я прочитала абсолютно усе на сайті цих курсів і вже мала уявлення про майбутніх викладачів.
   Адам Соммер був наймолодшим з тих, хто мав виклада­ти на курсах. На вигляд йому було не більше тридцяти, але окуляри, які він носив, надавали йому професорського вигляду, тому відноситися до нього по-свійськи було неможливо.
– Доброго вечора! Ви на мій курс? – запитав він, але щойно його погляд впав на Денієла, як на обличчі з’явився вираз упізнавання. – О, добре що Ви все-таки скористалися моєю пропозицією! Гарантую, що не пошкодуєте, юначе.
– Денієл, – представився нахаба і простягнув руку викла­дачу. Той дружньо її потис.
   Ну просто чудово! Не пройшло і хвилини після появи викладача, а Денієл вже почав налагоджувати контакти! Боже, як він мене бісив!
– Клер Олкотт, – вигукнула я несподівано сама для себе. Я зазвичай не втручаюся в чужі розмови, бо це нечемно. Але з Денієлом не до люб’язностей. Нізащо не дам йому вибитися в улюбленці!
– Дуже приємно, Клер Олкотт, – повернувся до мене містер Соммер та ввічливо посміхнувся. – Прошу до аудиторії. Час починати!
   Він жестом вказав на клас, і Денієл пішов першим, але зупинився, щоб притримати мені двері. Він говоритиме вам, що це через його гарні манери. Я стверджуватиму, що це бу­ло зроблено, аби не дати мені грюкнути дверима перед його носом.
   Утім, Денієл не планував триматися на відстані. Він од­разу зайняв місце позаду мене. Навмисно, щоб нахилятися до мого вуха і коментувати чи не кожне слово викладача. І це лише вступна лекція. А попереду занять буде не менше двох десятків! А якщо Денієл все-таки вступить до UMass, то на мене чекає чотири роки гри на моїх нервах.
   Я вирвала аркуш зі свого блокнота і написала: «Ти мені заважаєш. Негайно припини! Або я тебе придушу!». Я згор­нула записку і кинула прямо собі за спину. Денієл розгорнув її, і я почула лише беззвучний сміх. Так, можливо, мої погрози сміховинні, але я усі зусилля сконцентрувала на сприй­нят­­ті промови викладача, а не на вигадуванні помсти.
   Наступної миті Денієл обережно переклав моє волосся з правого плеча, і по моїй спині побігли мурахи. Не пам’ятаю, щоб він торкався мене раніше. Серйозно. Це я його штовхала і дряпала. Щойно він вперше торкнувся мене з власної ініціативи. Він нахилився до мене, і його гаряче дихання залоско­тало мою шию.
– Інколи, Клер, – прошепотів він, – достатньо просто ска­зати “будь ласка”. Ти не уявляєш, яким я можу бути шовко­вим, якщо бути зі мною лагідною.
 Додайте, будь ласка, ще один пункт до переліку талантів Денієла Картрайта: будувати речення подвійного сенсу.
   Мені вже доводилося навчатися з людьми, які не розумі­ють у чому сенс навчання. Їм нудно на заняттях, вони не можуть зосередитися і тому весь час заважають це робити іншим. Ра­ніше я сердилася на таких учнів. Але згодом зрозуміла, що справа не лише в їхній несерйозності. Буває, декому важко дається навчання. Одні можуть мати дислексію, інші – гіперактив­ність. Одні – візуали, інші – аудіали. Усі ми різні та маємо різний рівень сприйняття й засвоєння інформації. Але усі знаходимося в однакових умовах. Тому не варто чекати змін від іншої людини, треба навчитися ігнорувати фактори, що відвертають увагу.
   Ігнорувати Денієла було нелегко. І хоча він припинив діставати мене на заняттях, я все одно гостро відчувала його присутність, де б він не знаходився в аудиторії. Ні, він не розмовляв голосно, як це робили інші хлопці, щоб привернути до себе увагу дівчат. Не кидався тупими жартами, від яких смішно було лише тим самим хлопцям. Не вихвалявся свої­ми досягненнями у школі й, дякувати Богу, не користувався парфумованою продукцією, здатною в малій концентрації вбити невелике поселення. Кедр, м’ята та погляд відчутний на дотик – ось три кити, на яких тримався Денієл.
   І що важливо – тримався якомога далі від мене. Він на будь-якому занятті займав місце за межами мого поля зору. І це теж мене дратувало. Бо тоді я мимоволі починала шукати його очима. А ще я шукала його очима, коли до мене підходи­ли знайомитись хлопці з групи. Я була привітною і товариською, доки не отримувала пропозицію кудись разом піти. Тоді вмикалася тривожна сирена, і в моїй голові буквально зву­­чало: “І де тебе носить, Денієле?! Саме час з’явитися та «зі­псу­вати» мені особисте життя”.
   Але Денієл немов би втратив до мене інтерес. Так, він усе ще не приховував свого погляду, коли я його ловила на цьому, але не робив більше спроб заговорити зі мною чи пожартувати. Навіть коли я сама приходила за кавою до «Cup&Cakes», він лише вітався, приймав замовлення і мовчки його робив. Максимум балачок – питання про напруженість робочого дня і справи в Рене та Лів. Найдовша наша розмова за ті тижні складалася з реклами нової чайної карти, яка нарешті розба­вила меню кав’ярні, та переліку фруктових десертів для тих, хто перейшов на повністю здорове харчування. Ніколи не думала, що це скажу, але байдужий Денієл лякав більше, ніж зухвалий. 
   У якийсь момент ця зміна в його поведінці стала дратувати. І мене бісило, що мене це бісило. Тому, як справжня дів­чинка, я вирішила образитися на Денієла. Пам’ятаєте, як я назвала Рене королевою логіки? Забудьте. Тепер це мій титул.
   Єдине, що я не врахувала, так це те, що час від часу об­ставини заганяють нас в глухий кут і змушують кардиналь­но змінити рішення.
   5 березня я вийшла на роботу, уклавши із собою угоду: якщо сьогодні жодного разу не заплачу, то на вихідних влаштую собі день SPA. Річ у тім, що 5 березня Раянові мало б виповнитися дев’ятнадцять. Його повноліття ми святкували разом. Тоді я подарувала йому модель раритетного автомо­біля Pontiac Bonneville 1957 року. Не така вже й рідкість, але в колекції Раяна такої моделі не було. А я знала, як він ними захоплюється. Збирала гроші декілька місяців, щоб побачити те сяйво захоплення в його очах, коли він відкрив подарунок. Що не кажіть, а хлопчики дорослішають ну дуже повільно!
   І ось рік потому я відчувала, що страшенно скучила за тим сяйвом. Що все ще чекаю на його дзвінок ввечері перед сном, щоб поділитися тим, як пройшов день. Я все ще його кохаю...
   Я суворо заборонила собі дивитися на інший бік вулиці, аби не пробудити злість, що горіла в мені від момен­ту смерті Раяна і лише зараз почала поступово згасати. Я бо­я­лася, що побачивши Денієла, я нароблю дурниць. І коли я стійко витримала робочий день, то подумала, що можна більше не стримуватися. А даремно.
   Того вечора, повернувшись додому, я звернулася клубочком на ліжку і намагалася не дуже голосно шморгати носом, ковтаючи сльози. Рене тричі пробувала мене підбадьорити, але то було марно. Вона знала про причини мого суму, але не розуміла його глибини.
– Клер, я знаю, що тобі боляче. Але не можна так страждати. Ти живеш далі. І маєш навчитися сприймати своє минуле без сліз. Попереду ще стільки дат: день вашого знайомства, день першого поцілунку, роковини його смерті...
– Не вмієш втішати – не берися. Робиш тільки гірше, – буркнула я.
– Ну, вибач, я не Лів. Хочеш ревіти до її повернення?
   Олівія в середу поїхала додому. Її старший брат вперше став батьком, тому зібралася уся родина вітати нового члена. Повернутися вона планувала лише через три дні.
– Збирайся! Їдемо святкувати день народження Раяна, – скомандувала Рене.
– Ні. Це дивно.
– Не дивніше, ніж ридати дві години в подушку. У дні народження заведено веселитися, а не лити сльози. В тебе є пів години до приїзду Елайджі, щоб привести себе до ладу.
   У Рене з’явився новий хлопець, з яким вона зустрічалася вже цілий місяць. На моїй пам’яті це поки що найдовші від­носини, які в неї були.
– Не хочу бути третьою зайвою.
– Не вигадуй. Якою третьою, якщо ми їдемо на вечірку? Потанцюємо, пограємо в бірпонг, посміємося.
– Я не...
– Клер, – перебила мене подруга, – я зараз не вмовляю те­бе. Я тобі прямо говорю, що ти будеш робити наступні три години. Чухайся вже, якщо не хочеш їхати на студентську вечірку в піжамі! І нафарбуй очі.
   Я підкорилася. Бо, чесно кажучи, мені захотілося заглу­шити біль всередині. Чому б не алкоголем?
   Коли ми виїхали з Дартмуту на синьому пікапі Chevrolet Елайджі, я трохи занервувала.
– Ти ж казала щось про студентську вечірку, – нахмурившись, промовила я до Рене.
– Так, це в Нортоні.
– Де?
– В кампусі коледжу Вітон, в Нортоні. Пів години на північ від Дартмуту, – пояснив Елайджа. Він там навчався. Я знала це, бо Рене постійно вихвалялася тим, що в неї хлопець не місцевий. Не знаю, чим тут пишатися.
   Мені не подобалася ідея їхати на вечірку в інше місто. Але що вже тепер носом крутити! Я мовчки розглядала пейзаж за вікном заднього сидіння і з кожною проїханою ми­лею все більше шкодувала, що послухала Рене.
   Вечірка проходила не зовсім в кампусі. Це був будинок в кінці вулиці за кампусом. Практично на межі забудови та лісу. Такий собі ласий шматочок для студентів: поблизу не­має сусідів, щоб жалітися на гучні вечірки, і припаркувати авто можна вздовж дороги, не перекриваючи чийсь виїзд з двору.
   Сам будинок мав два поверхи, шість кімнат, дві вітальні та великий задній двір з басейном, біля якого вже товклося багато дівчат, не дивлячись на температуру повітря на вулиці. Кожні п’ять хвилин звідти лунав дівочий вереск, за яким слідував гучний плескіт води. На сходах перед входом до будинку сиділа компанія та передавала один одному самокрутку. 
   Я спробувала розслабитися, але навколо мене гуртувалося стільки незнайомих мені людей, що це було важко зро­бити. Спочатку Елайджа приніс нам з Рене два стаканчики з пивом. Потім ми втрьох танцювали, але ж я не дурна і чудово розуміла, що заважаю закоханим. Тим більше, що мені ста­вало ніяково кожного разу, як ті двоє починали цілуватися. 
   Тому я спочатку примостилася на дивані в залі, а коли й там почався інтенсивний обмін слиною, то я перекочувала на кухню. Я набрала води з-під крана у свій пустий стаканчик і, повернувшись, наштовхнулася на високого спортивно складеного хлопця з модною зачіскою та в синьому джемпері з емблемою коледжу. Моя вода розплескалася і намочила його рукав.
– Боже мій, вибач, будь ласка! Я зовсім не бачила тебе, – затараторила я і відірвала паперового рушника, щоб витерти воду з руки хлопця.
– Якби ти могла бачити потилицею, то вчинила б справжній фурор на цій вечірці, – пожартував хлопець, привітно мені посміхнувшись і швидко окинувши мене поглядом. – Я Брайс.
– Клер, – представилася я у відповідь, та нахилила голову нижче, щоб він не роздивлявся мене так уважно. – До речі, це була вода, тож плями не залишиться.
– Як так сталося, що ти п’єш на вечірці воду? – запитав Брайс, не припиняючи мене вивчати.
   Я усміхнулася та знизала плечима.
– Хтось має скласти тверезу компанію Елайджі, який за кермом.
– Твій хлопець?
– Ні, він хлопець моєї подруги. Навчається у Вітоні, а ми з подругою із Дартмуту. Він привіз нас сюди, тому я контролюю, щоб він зміг відвезти нас назад.
– Зрозуміло. Він псує тобі веселощі.
   Я розсміялася.
– Скоріше це я їм псую побачення.
– Покажи мені свого Елайджу.
– По-перше, не мого. По-друге, навіщо? – перепитала я в Брайса. Він узяв мій стаканчик, вилив залишки води в рако­вину і викинув його у сміття. Потім дістав з холодильника банку пива Bud Light, відкрив та запропонував мені.
– Я контролюватиму Елайджу, а ти повеселишся. І по­танцюєш зі мною. Допоки не пробив годинник дванадцяту і тобі не довелося тікати з балу.
   Я ще раз усміхнулася йому. Він не виглядав п’яним і не фліртував зі мною. Тож я погодилася на пропозицію.
   Люди танцювали усюди, навіть на кухні, але Брайс повів мене до вітальні, де мерехтіли вогні в такт музиці. Там було тіснувато, але широка спина мого нового знайомого, наче броня захищала мене від чужих ліктів. Брайс уважно пильнував за парою Рене та Елайджа і за тим, щоб в моїй руці завжди була банка з напоєм. Нарешті я змогла розслабитися і відчути задоволення від того, як баси музики хвилями перекочуються крізь мене. 
   Я відчувала надзвичайну легкість і свободу, не дивлячись на те, як щільно звивалися тіла поруч, як обпалило мою шкіру дихання Брайса, коли він ковзнув губами по моїй шиї вниз, як пробігли мурахи по шкірі, коли його тепла долоня стиснула мої груди. Я закрила очі на мить, а коли відкрила на них наче наклали фільтр з ефектом боке. Натовп розчи­­нив­ся у тінях, що бриніли еквалайзером на фоні барвистих кіл... Легке поколювання пробігло моїми стегнами до п’ят і знову направилося вверх, туди, де гаряча рука стискала мою ліву сідницю. Я відчула гіркуватий присмак на своєму язиці чогось такого, що пив Брайс. Раптом до мене дійшло, що відбувається.
   Я широко розплющила очі, розуміючи, що більше не танцюю. Я стою, притиснута спиною до стіни, одна рука хлопця залізла мені під топ, а інша прямує в трусики. Я з силою відштовхнула Брайса і щось гучно вигукнула. У вухах шу­міла власна кров.
   Хлопець більше не виглядав привітно. Його пальці боляче стиснули мій лікоть, а в очах палала жага з домішкою хіті.
   Я вирвалася з його хватки та кинулася до натовпу. Голова йшла обертом, і я не розуміла, де я знаходжуся. Незнайоме оточення повністю дезорієнтувало, і це викликало ще більшу паніку. Зліва відчинилися двері, і до будинку зайшла компа­нія студентів, між якими я промайнула та вискочила надвір.
   Свіже повітря наче дало мені ляпаса, змушуючи оговтатися від затьмарення розуму. Невже я так напилася? Боже мій! Треба їхати додому.
   Позаду мене пролунало моє ім’я, і я кинулася в тінь біля гаража. Там стояли чиїсь машини, за одну з яких я сховалася, присівши. Хоч би він не знайшов мене! Треба негайно подзвонити Рене.
   Я дістала з кишені джинсової куртки телефон і просунула руку під переднє крило автомобіля, щоб світло від екрана телефону не видало моєї присутності. Літери на екрані плив­ли та ховалися одна за одну, і я вперше в житті відчула, як же складно живеться людям з дислексією. Погортавши трохи список нещодавніх викликів, я розпізнала контакт Рене і подзвонила їй. Вона відповіла лише на мою третю спробу і, не давши мені нічого сказати, одразу затараторила:
– Вибач, ми з Елайджею повернемося через годинку-півтори. Не знайшла тебе у натовпі, щоб попередити. Ми поїхали до його друзів в центр міста. Ми тут не надовго, веселися, подруго!
– Рене... – ледве промовила я, але дзвінок вже перервався.
   Я відчула, як на очі накотили сльози. Не може бути, щоб подруга залишила мене саму в незнайомому місті, в будин­­ку, повному незнайомих п’яних людей! Я ще раз набрала но­­мер Рене, але виклик залишився без відповіді. І другий теж.
   Я опустилася на землю і притулилася спиною до колеса. Моє серце почало калатати з шаленою швидкістю, тіло за­тремтіло. По щоках текли сльози розпачу. І єдине, що мене зараз хвилювало, це плакати так тихо, щоб ніхто мене не по­мітив. Особливо він.
Що мені робити? Як мені забратися звідси? Викликати таксі? Але водій може відмовитися везти мене в інше міс­то. І тим більше я не сяду до машини незнайомої мені люди­ни в такому стані. Що як я знепритомнію? Що як він скорис­та­ється моєю безпорадністю десь між Нортоном та Дартму­том? У мене ж навіть грошей із собою немає. До горла підко­тила нудота. Якби лише Лів була вдома! Тоді б цього не сталося. Як я це допустила?!
   Мені стало страшно. Ніколи раніше я не опинялася у такій критичній ситуації. Що ж робити? Подзвонити дядькові Фреду? І соромно, і марно: він не приїжджав минулого міся­ця перевірити справи у крамниці через те, що йому довелося залишити свій автомобіль на ремонт. 
   Я витерла рукавом куртки мокру від сліз щоку і почала гортати список контактів, не розбираючи жодних імен. Усе пливло і двоїлося. Окрім двох цифр – 0 і 1. Десятий. Денієл.
   Я не видалила його номер, хоч ми більше жодного разу не переписувалися. Він, як і обіцяв, не діставав мене телефоном. І зараз я побачила у цих двох цифрах свій єдиний шанс на порятунок. Тремтячим пальцем я натиснула кнопку виклику і подумки прочитала молитву, щоб Денієл не відмовив мені.
– Клер? – почувся його сонний голос на іншому кінці.
– Денієле? – промовила я, схлипнувши.
Секунда мовчання. Шарудіння у слухавці. Щось металеве дзвякнуло.
– Де ти? Що з тобою?
– Забери мене, будь ласка, – прошепотіла я, ковтаючи сльози. Мені було все одно, що він про мене зараз подумав. Плювати на гордість. Мені потрібна була допомо­га. Навіть якщо вона буде від нього.
   У слухавці гупнули дверима.
– Де ти зараз, Клер? Куди їхати? – відлуння вторило його голосу.
– Я... Я в Нортоні. Це північніше Дармуту. Хвилин тридцять чи сорок.
– Точніше. Де саме в Нортоні?
– Кампус коледжу Вітон. За кампусом є вулиця, що веде на виїзд з міста. Я не знаю її назви. Але є будинок, він віддалений ближче до лісу. Тут багато припаркованих машин вздовж вулиці. Тут вечірка, – мій голос тремтів, і я кілька разів гик­ну­ла. Боже, він подумає, що я п’яна як чіп! А хіба ні?
– Клер, ти там сама? – гупнули ще одні двері, почувся сигнал розблокування авто.
– Так. Рене й Елайджа поїхали, не попередивши мене.
   Десь далі по вулиці гучно загарчав двигун автомобіля, що від’їжджав, і я переповзла від колеса до бампера, щоб світ­ло від фар не розсекретило мого місця переховування.
– Ти на вулиці?
– Так. Я вийшла, бо... бо...
У слухавці теж завелося авто.
– Клер, тебе хтось образив?
– Я... Я багато випила, але не пам’ятаю, як саме. Усе пли­ве перед очима, – я знову схлипнула і почала важко дихати.
– До тебе чіплявся хтось?
– Просто приїдь, будь ласка, – аж пропищала я, ковтаючи сльози. Починалася істерика.
– Клер, слухай мене уважно. Я вже їду і скоро буду. Але мені потрібно, щоб ти повернулася в дім, якщо там безпечно. Знайди туалет і закрийся всередині. Нікому не відчиняй, що тобі не казатимуть. Мені треба знайти тебе в конкрет­но­му місці. Не йди до лісу в жодному разі та не ховайся між ав­томобілів. Будь серед людей, Клер. Заспокойся, все буде гаразд. Я зараз тебе заберу звідти. Зрозуміла мене?
   Я закивала, хоч він все одно не бачив цього.
– І ще. Не тримай телефон в руці. Поклади його в кише­ню, якщо є, або засунь його під одяг, не важливо. Прос­то він має бути при тобі. Тобі дуже зле?
– Я наче в тумані... Так хочеться спати...
– Зайди до ванної кімнати, вмийся і сідай на підлогу. Навіть якщо там брудно. Ти можеш впасти й вдаритися голо­вою. Тому краще сидіти на брудній підлозі. Нікому не від­чи­няй. Домовилися?
   Голос Денієла був таким спокійним, таким впевненим, що я відчула полегшення від того, що ось-ось все налагодиться.
   Я зробила усе, як сказав Денієл. Я зайшла до будинку разом з двома дівчатами, які палили на порозі, і швиденько стала в чергу до туалету. Переді мною було тільки три дівчини, тому я видихнула, лише коли опинилася всередині ванної кімнати. Я всілася на холодну плитку і притулилася спиною до стіни. У двері ломилися, чулася лайка й обурливі вигуки, від чого мені ставало ще страшніше. Я обхопила свої коліна руками та притисла їх до грудей. Мене не переставало трясти. Будь ласка, Денієле, швидше! 
   Я почала рахувати секунди, збивалася з рахунку і знову починала з початку, намагаючись не помічати, як вчергове грюкають у двері. Щоразу, як смикали за ручку, моє серце переставало битися, допоки по той бік дверей не пролунало:
– Клер, ти тут? Це я, Денієл.
   Я підскочила на ноги, і в мене запаморочилася голова. Споді­­ва­­юся, це не галюцинація. Тремтячою рукою повернула за­­мок на дверях та відчинила буквально на дюйм, і мене одразу охопило зеленню його очей. Я відчинила двері ширше, він зро­­бив крок до мене. Вперше в житті я була безмеж­но рада бачити Денієла Картрайта.
   Він узяв моє обличчя в долоні, і на мить мені здалося, що він хоче мене поцілувати. Але Денієл нахмурився, зазирнувши мені в очі, і я зрозуміла, що він просто розглядав мої зіниці. Він думає, що я під кайфом?
– Як ти себе почуваєш? – запитав він тихо.
   Я стиснула губи, щоб не розревітися. Тепер, коли він поряд, я відчула, як по всьому тілу розлилася слабкість. Він приїхав, тепер я в безпеці.
– Та витріщайтеся один на одного десь в іншому місці, я зараз прямо тут зроблю калюжу! – грізно буркнув захмелі­лий студент.
   Рука Денієла ковзнула вниз по моїй руці та, знайшовши долоню, міцно її стиснула.
– Їдьмо додому, – промовив він і, не відпускаючи моєї ру­ки, відійшов в бік, даючи мені можливість вийти та пі­ти по­переду нього.
Та не встигла я зробити й п’яти кроків, як переді мною виріс Брайс. Він хижо посміхнувся.
– О! А ось і моя Попелюшка. Куди ж ти втекла, крихітко?
   Я спиною прилипла до Денієла і міцніше стиснула його руку. Та що ж це за вечір такий! Брайс помітив Картрайта, але усе розтлумачив неправильно.
– Вибач, друже, але доведеться пошукати собі іншу по­дружку. Ця – моя.
– Поглянь на мене уважніше і подумай ще раз, – зло прогарчав Денієл, відсуваючи мене за спину. До Брайса дійшло, але він не міг заткнутися і дати нам піти.
– Охолонь. Твоя дівчина сама на мене вішалася.
– То це ти її накачав? Чим саме?
– Ого, які голосні звинувачення! Я просто пригостив її пивом, тут усі п’ють пиво, – віджартовувався Брайс. Я промовчала про те, куди він пхав свої руки.
– А до пива усі додають рогіпнол[23] чи лише ти?
   Брайс зробив крок до Денієла, і ось вони вже майже зче­пилися один з одним. Позаду мене стояв високий брюнет в чорних класичних штанах і білій сорочці з двома розстібнутими верхніми ґудзиками. Він здавався зайвим на цій вечірці. Не лише тому, що був занадто офіційно вдягнений, а й через те, що виглядав абсолютно тверезим, хоч і тримав у руках червоний стаканчик. Він підійшов до хлопців та торкнувся плеча Брайса.
– Годі. Відчепися від них, Брайсе.
Брайс зробив крок назад, і Денієл, проходячи повз нього, турнув його плечем. Я взагалі проскочила, як ошпарена, боя­чись, що той зараз розпустить руки. Але ідіот Брайс розпус­тив язика.
– Можеш не дякувати, користуйся нею на здоров’я, – гукнув він нам у слід, і спалахнула пожежа. 
   Денієл кинувся до огидного хлопця так миттєво, що я навіть не встигла його зупинити. Почулися звуки бійки, лайка, перелякані крики дівчат, вигуки хлопців, що поспішали роз­няти тих двох. Я злякалася, що друзі Брайса зараз покалічать Денієла. Але водночас десь глибоко всередині мене звучало: “Так, Денієле, вріж йому за мене!”.
– Я жартував! Ти розбив мені носа, покидьок! – запищав Брайс.
– Вибач, я хотів тобі зламати шию! – гукнув Денієл, поки той самий хлопець в сорочці витісняв його до виходу. Брюнет перехопив мій погляд і кивнув головою в сторону дверей.
   Опинившись на вулиці, Денієл знову простягнув до мене руку, і я вхопилася за неї, наче за рятівний круг.
– Без бійки не можна було? – похмуро спитав брюнет, до­ки ми йшли по тротуару.
– Ти б втримався? – так само похмуро відповів Денієл. Цей хлопець приїхав з ним?
– Так, допоки в неї такі перелякані очі. Не вистачало її налякати ще більше.
– Ну, а я не зміг саме тому, що в неї перелякані очі. Цього достатньо, щоб зламати не лише ніс.
   Денієл підвів мене до свого позашляховика і всадив на переднє сидіння. Це була інша машина, не та, якою ми їхали на Різдво, але в ній були знайомі запахи. Він обійшов машину та сів за кермо. Я думала, що брюнет сяде на заднє сидіння, але він так і лишився стояти на тротуарі, коли ми рушили з місця.
– Він не з тобою приїхав? – запитала я.
– Ні. Він з вечірки.
– Ти його знаєш?
– Ні. Мені і його забрати, чи що? – різко спитав Денієл, але одразу перепросив за грубість.
   Після того як Денієл з’ясував, чи не треба їхати до полі­ційного відділку або лікарні, ми їхали в тиші, і лише виї­хавши на шосе МА-140, Денієл почав сварити мене.
– Хіба ти не знаєш, що не можна приймати випивку від незнайомців? Тим паче відкриту! Хто знає, що він туди під­сипав і в якій кількості! А ти так простодушно усе випила, Клер! Чим ти тільки думала?
– Я... я... – слова не в’язалися в речення. Мені взагалі стало дурно. Серцебиття прискорилося. Від сорому горіло усе обличчя. Денієл мав рацію. Як я могла довіритися абсолютно незнайомому хлопцю? У пам’яті спливли спогади бридких рук, що по-хазяйськи нишпорили під моїм одягом, і ме­не почало нудити. Я відчула, що мені не вистачає повітря. Я задихаюся!
– Зупини негайно! – ледве промовила я і поклала руку на горло, ніби намагалася затримати нудоту.
   Денієл одразу звернув вправо та загальмував. Не встигла машина повністю зупинитися, як я вискочила з неї та кинула­ся на траву. Мене знудило. Горло обпекло, очі намокли, ніс од­разу заклало, і я повністю втратила можливість дихати.
   Денієл присів поруч зі мною. Він тримав моє волосся, щось говорив мені, але я не чула. В мене почалася справж­ня паніка, бо я не могла дихати. Мене більше не нудило, але горло схопило спазмом, а серце стукало так сильно, що ста­ло аж боляче. Хлопець простягнув мені пляшку з водою, що лежала в його машині, і змусив зробити ковток. Стало трохи легше, але я все одно задихалася. Усе пливло перед очима. Я трем­тіла, як вражена струмом.
– Тримайся за мене, я не дам нам впасти, – нарешті я по­чула його слова. Я схопилася за його передпліччя, і він од­ні­єю рукою притримав мене за стегно.
– Клер, назви мені п’ять картин, які б ти хотіла побачити в оригіналі.
Що? Мені це почулося?
   Я поглянула здивовано на Денієла.
– Давай, перерахуй хоча б три.
   Я вагалася, усе ще не розуміючи, чого це ми зараз, коли мені так погано, говоримо про мистецтво.
– Я б хотіла по... побачити... «Водяні лілії» Моне[24], – хрип­ло промовила я, – але це не одна к-к-картина. Їх багато. Цілий цикл картин різного ф-формату, але на одну тематику. І зберігаються вони, на жаль, не в-в-ф одному музеї. А ще... фреску «Створення Адама» у Ватикані. І, мабуть, ще «Мандрівника над-д морем туману» Каспара Давида Фрідріха[25]. Во­на над-д-звичайно... п-пронизлива. Здається, що ти й сама п-присутня на картині. Так спокійно... Не знаю точно, у яко­му музеї зберігається, але десь у Німеччині. У Фрідріха вза­галі в-весь живопис дуже атмосферний.
   Я заїкалася і говорила повільно. Денієл уважно дивився мені в очі, усе так само сидячи навприсядки коло мене. Ди­хати стало легше. Я відчула, як сталеве кільце на моїй шиї нарешті ослабло.
– І хочу побачити роботу сера Френка Діксі[26] «Ромео та Джульєтта». Є щось у ній неймовірно романтичне. Хоча я вважаю історію двох закоханих та їхні образи трагічними, у цій картині відчувається уся краса першого кохання. І якщо вже їхати до Великобританії, то варто поглянути на роботу Філіппа Якоба Лютербурга[27] «Лавина в Альпах». Вона така прекрасна! Колір, світло немов живе…
   Денієл усміхнувся мені.
– Я уявлення не маю, що то за картини, які ти мені назвала зараз.
   Я розсміялася. А потім зрозуміла, що мене більше не нудить, дихання вирівнялося, серцебиття заспокоїлося. Я перевела погляд на свої руки, які усе ще міцно трималися за Денієла. Мабуть, для людей, які їхали повз нас, ми вигляда­ли диваками. Або закоханими. Але хіба це не одне й те саме?
 Мій рятівник був одягнений у сірі спортивні штани та синю футболку з емблемою «Тарвертон Рейвенс». Тільки зараз до мене дійшло: він вже спав, коли я подзвонила йому. І він вискочив на вулицю, ще до того, як я усе пояснила йому, за­бувши за верхній одяг.
– Їдьмо додому. Не хочу, щоб ти помер від переохолодження, і твій надокучливий привид переслідував мене все життя.
– Що? Привид? А як же моя нерухомість у центрі пекла?
– Уся дісталася Брайсу, – пробурмотіла я собі під ніс, поки вмощувалася на передньому сидінні.
У теплі салону мене розвезло ще сильніше і я зрештою заснула. Крізь сон я чула, як Денієл намагався мене розбудити, коли ми приїхали до мого будинку. Чула, як він знайшов у кишені моєї куртки ключ, а потім обережно відніс мене на руках в дім. Пам’ятаю, як він заглядав у кожну кімнату, щоб ви­зна­чити, яка з них моя. Взагалі, це зробити не так важко: в Олівії усі стіни завішані мапами зоряного неба та езотерич­ними картинками, а у Рене на комоді стоять двадцять два флакони парфумів.
– Як щодо душу, Клер? – запитав він, коли всадив мене на ліжко, а сам став на коліна зняти з мене взуття.
– Разом? – уточнила я. Боже мій, якби ви бачили вираз його обличчя! Я голосно хрюкнула, замість того, щоб розсмі­ятися, а потім від сорому впала обличчям в подушку.
– Зрозуміло. Душ зачекає, поки ти виспишся, – абсолютно серйозно відповів він, потім закинув мої ноги на ліжко, до­поміг мені зняти куртку і закутатися в мою пухову ковдру.
Мені здалося, що я провалилася в небуття, але вже за мить я почула, як Денієл тихо мене покликав. Я ледве розплющила очі. Він присів переді мною, щоб наші обличчя були на одному рівні. Він виглядав стривоженим.
– Клер, я буду внизу у вітальні, поки не приїде Рене. Ду­же хочеться поспілкуватися з її хлопцем. Якщо я тобі знадо­б­люся, поклич. Добре?
Я кивнула. І тільки він піднявся, як я гукнула його:
– Дене? Яким гелем для душу ти користуєшся?
Не знаю, чого він вирішив, що це не серйозне питання.
Денієл знову присів і обережно прибрав з мого лиця прядку волосся.
– Клер, ти вимагала, щоб я зізнався, що мені від тебе треба. Я хочу поговорити з тобою. Я маю дещо розповісти. Але для цього потрібно, щоб ти довіряла мені. Я хочу твоєї дові­ри. Ти можеш злитися на мене, можеш звинувачувати у всіх смертних гріхах – я терпітиму. І чекатиму. Але одне ти маєш запам’ятати прямо зараз: я тобі не заподію зла. Ніколи. Я можу бути другом, однокурсником, просто знайомим або твоїм захисником. Але я ніколи не буду твоїм ворогом. Ти мене чуєш?
Він дивився прямо мені в очі, і я страшенно хотіла запитати його, про що саме він хоче поговорити. Я хотіла сісти та зробити це прямо зараз. Але сил вистачило лише на один кивок.
– Від сталкера до бодигарда всього один крок, – проше­потіла я, наче ділилася із ним секретом.
Денієл усміхнувся, але якось сумно. Він ще раз провів рукою по моєму волоссю.
– Спи, Клер. Тобі більше нічого не загрожує.
І я повірила йому.