Глава 3

Глава 3

Чому зло таке привабливе?

Клер

   Декілька порад для тих, хто збирається працювати в книжковому. 
   Вам знадобиться наступне: 
   1. Набір фальшивих усмішок;
   Посміхайтеся вашим відвідувачам, навіть якщо вони просто “забігли подивитись”. Але не дуже широко, щоб вони не подумали, що сюди ступає нога людини лише раз на рік, і ви щасливі бачити хоч когось.
   2. Необмежена кількість терпіння;
   Дехто обирає книжки за привабливою обкладинкою, декому до вподоби лише ті, що належать конкретному жанру. А ще є такі, яким потрібно спочатку прочитати хоча б першу главу, щоб зрозуміти, чи зацікавив їх сюжет. Це може затягнутися на пів дня. Тож терпіння знадобиться чимало.
   3. Заготовлений набір стандартних фраз;
   Не знаю чому, але більшість покупців вважають, що ви прочитали всі книги, що маєте у продажу, а тому можете сказати їм: цікава книжка, яку вони вибрали, чи не дуже. Відповідь “так, цікава” не годиться. Потрібно відповідати: “У мене досі мурахи по шкірі, як згадаю” (якщо це жанр жахів); “Я ридала до самого ранку. Мене ніхто так не кохав” (якщо це любовний роман); “До останнього думала, що вбивця... Хоча ні, не буду розкривати секрет. Але, повірте, ви будете у шоку!” (якщо детектив); і “Ну, мені довелося відчинити вікно на всю ніч, бо так спекотно в моєму ліжку ще не було!” (якщо купують еротику). Чесне слово, завжди спрацьовує.
   У «Emi’s Books» мені сподобалося з першого дня. Це була маленька крамничка із пофарбованими у насичений зелений колір дверима, вітринами та фасадом. Мабуть, на згадку про далеку Ірландію. Сам магазин, окрім затишного торгового за­лу, мав ще три невеликих службових приміщення. Окра­сою залу слугували дві широкі вітрини, обшиті вибіленим ду­­бом. Вони були оформлені у вигляді робочого столу, зава­лено­го книгами, кольоровими наліпками та папером. Тут також стояли лампи та вази з квітами. А в кінці залу дядько Фред залишив м’який диван жовтогарячого кольору. Це був улюбле­ний диван його покійної дружини, куди вона зала­зила з босими ногами та поринала з головою у вигадані світи.
   У «Emi’s Books» нас працювало троє: я, Олівія і Рене. До речі, разом з ними я як раз і жила у маленькому будинку в кінці тихої вулиці.
   Дядько Фред, обравши зустрічати старість у затишному котеджі на березі моря, лише раз на місяць приїздив перевірити справи у книжковому. Дізнавшись про мій приїзд та вихід на роботу, дівчата самі запропонували розділити з ними оренду за будинок з трьома спальнями.
   Рене та Олівія разом знімали будинок на вулиці, де най­гучнішою тусовкою можна було назвати хіба що напад ди­тячих кольок серед ночі. Сімейні хетчбеки стояли припар­ко­ваними на під’їзних доріжках, підстрижені зелені газони ви­глядали з-за білих парканів, а сусіди ходили один до одного із ягідними пирогами. Я одразу охрестила цю вулицю Віс­терія Лейн[19].
   І ось тепер третю спальню, яку минулого року займала подруга Рене, віддали мені. Я вважаю, що мені просто неймо­вірно пощастило! Я жила у чудовому будинку на прекрасній вулиці, мала гарну роботу і класних подруг. Саме час, щоб щось пішло не так.
   Не так усе пішло в перший день зими. Після обіду повалив лапатий сніг, і ми усі втрьох всілися біля вітрини розглядати вулицю, що швидко біліє.
– Завтра вже можна дістати різдвяні прикраси, – одразу почала планувати Олівія. Вона була відповідальною за пре­зентації книг, рекламу, оформлення вітрин і таке інше.
– Не занадто рано? До Різдва сніг ще десять разів розтане й випаде знов, – запитала практична Рене. Вона в нашій ком­панії завжди була “голосом” логіки. Щоправда, жіночої.
– Нічого не рано! – заперечила Лів. – Коли навіть зірки сприяють диву, то не варто їм заважати.
   Олівія цікавилася езотерикою. Вона із захопленням кож­ного ранку читала нам наші гороскопи, робила розклади Таро і весь будинок прикрасила ароматичними свічками, різно­барвними камінчиками та сухоцвітами.
– При чому тут зірки? Різдво кожен рік в один і той час. І календар каже, що до дива ще цілих три тижні. Краще скажи, що думають твої зірки про мою зачіску. Я вже весь лак витратила на ці локони, а тепер сніг зведе мої старання нанівець.
   Рене – афроамериканка. В неї прекрасне пишне волосся, але вона сьогодні зранку спочатку випрямляла його цілу годину, а потім завивала приблизно стільки ж. Королева логіки. Цього вечора в неї планувалося побачення наосліп.
– Перший сніг сам по собі вже несе краплину чар, – не відступала Олівія, – він наче передрікає, що має статися щось неочікуване.
– Типу замість вечері в стейк-хаусі на мене чекає вечір у відділенні первинної допомоги через ожеледицю?
– Ш-ш-ш! Не підказуй зіркам! – прошепотіла я до подруги та засміялася.
   Коли Рене вискочила надвір, задзвенів “вітерець” над входом, і в мене по шкірі пробігли мурахи. Якщо і має щось трапитися, то нехай це буде щось хороше! 
   Спойлер: ні.
   Ми з Олівією вже зачиняли крамницю. Вона повертала книжки на свої місця, я опустила ролета на вітрині. Лів роз­повідала, як на початку вересня вона нагримала на молодого чоловіка, що прийшов до магазину і мав нещастя розкритикувати улюблений роман Олівії. Настрій в неї був поганий, тому вона закінчила ту дискусію остаточним вироком: “Ви абсолютно не тямите в англійській літературі!”. А через тиждень дізналася, що той чоловік – її викладач якраз з англійської літератури.
   Я сміялася до сліз. Олівія вічно потрапляла у незручні ситуації. Ми вийшли на вулицю, я замкнула двері та увімкнула сигналізацію. І лише тоді помітила силует, що стояв у двох ярдах від мене. Стало зовсім не до сміху.
   Невже мені примарилося? Цього не може бути. Він же у Норфолку! Яка існувала ймовірність того, що ми зустрінемося знову? Тим більше на віддаленій вулиці у невеликому міс­­ті за п’ятсот миль від Вірджинії.
   Денієл Картрайт стояв за три кроки від мене. Сутінки робили його очі майже чорними, а вогні вітрин та вуличних ліхтарів виразно окреслювали риси його обличчя. Пухкі сніжинки м’яко лягали на розтріпане волосся хлопця. 
   Він не виглядав здивованим, як тоді, на кладовищі. Невже він навмисно знайшов мене? Але навіщо це йому? Немає жодної причини для нашої зустрічі. Нас нічого не пов’язує. 
   Це викликало спогади про Раяна. Болісні спогади. А разом з ними прокинулася моя злість. Якого чорта Денієл тут робить?! Він що, переслідує мене? Наче йому замало було однієї іграшки, і тепер, як та зламалася, він знайшов собі іншу!
   Денієл відкрив рота, аби щось сказати, та я не дала йому і слова вимовити. Я зробила крок до нього і роздратовано ви­гукнула:
– Ні! Що б ти собі не надумав, забирайся геть! Ти – его­їстичний, користолюбний, пихатий і нахабний покидьок! На­віть у пеклі ти переплюнув би усіх! Бачити тебе не хочу!
Денієл поглянув на небо і важко зітхнув, прикривши очі. Якусь мить мені здавалося, що він зараз попросить вибачення, скаже, що кається в тому, що накоїв. Але коли він глянув на мене, щось змінилося у його погляді. І явно не до добра.
– Що, цього разу обійдемося без обіймів?
   Я в німому шоку відкрила рота. Та як він сміє!
– Я ненавиджу тебе всім серцем! Ти отруюєш людям життя, а потім насолоджуєшся, спостерігаючи, як вони збирають докупи те, що залишилося від їхніх мрій та надій. Якщо во­ни ще живі, звісно. Але знаєш, що? Ти дарма сюди приїхав. За­бирайся звідси та тримайся якнайдалі від мене!
– Ширини цієї вулиці буде достатньо? Бо з середи я працюю у «Cup&Cakes», – вдруге за одну хвилину шокував мене Денієл.
   Я дивилася на нього широко розкритими очима.
– Це що, жарт?
– Ні. Їм потрібен був бариста, а мені потрібна робота, – відповів Денієл, кивнувши головою на маленьку кав’ярню, що стояла через дорогу навпроти «Emi’s Books». Там дійсно вже другий тиждень як шукали баристу та офіціантку. Але ж... Денієл як обслуга?
– Ти знущаєшся з мене? Я нізащо не повірю в те, що для тебе не знайшлося місця в Норфолку, а варити каву – це ро­бота твоєї мрії! Ти навмисне мене переслідуєш, щоб довести до божевілля?
– Переслідую? Клер, ти що-небудь чула про UMass? 
– О ні, ти не станеш туди вступати! Тільки не туди! – мене аж сіпати почало від однієї думки, що я застрягну тут із Денієлом на найближчі чотири роки. 
– Чому б ні? У них є багато цікавих програм, красивий кампус...
   Я бачила це: йому подобалося мене злити. В його очах запалав вогонь азарту. Він грав зі мною. Я зробила ще один крок до нього із диким бажанням вчепитися йому у волосся. Між нами була відстань менше фута, і я відчула його запах. Кедр і м’ята. Той самий, що колись сподобався мені. Так, це був він! Той самий зірковий квотербек, чия самовпевненість сягає небес. Нічого не змінилося.
   Я гордовито підняла підборіддя, щоб компенсувати те, що доводилося дивитися на нього знизу.
– Я знаю, що ти завжди отримуєш те, чого хочеш. Так було тому, що ніхто не ризикував тобі відмовити. Але я вже одного разу це зробила. І робитиму знову і знову. І прийде день, коли ти сильно пошкодуєш, що зв’язався зі мною, – промовила я тихо, боячись, що мій голос затремтить від нервової напруги.
   Його погляд майже обпікав моє обличчя. Якби я зараз була у своїй кімнаті, довелося б відчиняти навстіж вікна. На його вустах повільно з’явилася та сама посмішка, від якої хорошим дівчаткам краще тікати.
– Не кидай мені викликів, Клер. Мені це може сподобатись, – так само тихо відповів Денієл.
   Я пам’ятала, що його очі – яскраві, зеленого кольору. Але зараз вони нагадували лісове озеро, сповите сутінками. Вони притягували до себе так само, як і темна глибина, що прича­ї­лася під тихою поверхнею. Але той спокій оманливий. Бо щойно ти дозволиш його прохолоді огорнути твоє розпалене тіло, як темрява затягне у свої тенета, не залишивши жодно­­го шансу врятуватися.
   Я зробила крок назад. Чому зло таке привабливе?
– Не змушуй мене вчепитися тобі у горлянку, Денієле. Мені це може сподобатись.
   Тієї ночі я майже не спала. Мої думки крутилися навколо Денієла. Я знову поводилася, наче істеричка. Але в мене є виправдання: це все його згубний вплив. Лише він доводив мене до сказу. І так було із самого початку.
   Я його не злюбила ще до того, як він почав зривати мої побачення. Раян часто ділився історіями зі шкільного життя. Вони здавалися начебто веселими. Але виходило так, що вони усі були про Денієла. І усі демонстрували його в ненайкращому світлі. У мене просто не було вибору, як відчути до нього неприязнь, яка з часом переросла в ненависть, а смерть Раяна лише це почуття поглибила. Звідси виникає питання: що ж тоді Раян розповідав Денієлу про мене?
   У Денієла другом був Мітч. Той самий хлопець, якому він довірив своє авто, і який пішов з похорону Раяна, бо мав летіти в лікарню до Денієла. В Раяна ж не було найближчого друга. Він приятелював з усіма. Але чомусь усі історії були про Картрайта. Чомусь із ним він полетів до Аспену, в Колорадо, на відпочинок. Вони були лише удвох. Чому Денієл покликав тільки Раяна? І чому мій хлопець йому не відмовив?
   Несподівано мені спало на думку, що Денієл – психопат. Можливо, Раян щось розповів йому про мене, що його зацікавило і водночас змусило позбутися Раяна. І тепер він приїхав слідом за мною. Але для чого?
   Я не розуміла мотивації Денієла взагалі! Чесно, я не вірю в такий збіг. Має бути причина, з якої він знайшов мене. Але поки що я не дала йому навіть можливості її озвучити. Господи, та я взагалі від нього за обидва рази чула максимум речень десять!
   Щоб там не було насправді, варто бути пильною. Денієл – не та людина, наміри якої прозоріші за сльозу. Якщо він не збрехав і дійсно збирається працювати в «Cup&Cakes», то треба зберігати спокій та врівноваженість, аби не пропустити ножа в спину. І заодно треба переглянути довідник з громадянсько­го права щодо видачі заборонних судових наказів.
   Денієл не збрехав: коли в середу я відчиняла крамницю о дев’ятій, він вже стояв за стійкою баристи у фірмовій футбол­ці кав’ярні та готував каву під наглядом власника кав’ярні містера Колінза. Взагалі мені подобалася та кав’ярня, хоч я і не шанувальниця кави. Там затишно і пахне кавовими зернами. А ще в них дуже смачні тістечка! Ми з дівчатами майже щодня бігали туди на обідній перерві. Шкода, що тепер від цієї звички доведеться відмовитися. Але час покаже. Скорі­­ше за все, Денієл довго не витримає обслуговувати інших.
   Та я зовсім забула наскільки він упертий! Він приходив кожного дня до сьомої ранку, щоб підготувати робоче місце. Весь день проводив на ногах та усміхався відвідувачам. Я закривала книжковий, а він ще був на роботі. Але якими б солодкими не були його посмішки, я бачила навіть через вулицю, що його терпіння вже закінчується. Це було помітно по тому, як пропадала його посмішка, коли він відвертався до кавомашини. Як стискалися його кулаки під стійкою, як нер­во­­во він жбурляв маркер, яким підписував стаканчики. Йому бу­ло незвично працювати, не говорячи вже про те, як нелегко обслуговувати людей. Але я не співчувала йому ані краплі. Погрався у звичайного хлопчика і досить, хай їде звідси!
   Через те що я перестала ходити в те кафе, в нас не було можливості перетнутися. Тут я пізнала другу рису Денієла – підступний. Він підступно заманив на свій бік моїх подруг, я навіть моргнути не встигла, як ці дві зрадниці почали співати йому дифірамби.
   Звісно, після того, як Лів стала свідком нашої з Денієлом сутички, мені довелося розповісти подругам всю історію цього протистояння і застерегти їх уникати будь-якого зближення із ним. Але це лише розпалило їхню цікавість. Вони стали заходити за кавою тепер двічі на день, і вигадували різні дурниці, аби мати привід ще раз туди забігти. Денієл їх причарував навмисно, навіть цього не приховуючи. Кожного разу, коли дівчата виходили з кав’ярні, чортів нахаба ло­вив мій погляд і підморгував, мовляв: “Були твої подруги, а стали моїми. І що ти мені зробиш?”.
– Так! Я все дізналася! – одного дня закричала Олівія, повернувшись до крамниці з черговою порцією кави. – Отже. Народився 20 квітня. Знак зодіаку – Овен. Зріст 6 футів. Має сестру, молодшу за нього на вісім років. Улюблений колір – синій. Улюблений пиріг – лаймовий.
   Ліві пронеслась через весь торговий зал до полиць із книгами по езотериці та нумерології.
– А навіщо нам знати про лаймовий пиріг? – запитала Рене.
– То випадково з’ясувалося, – пояснила Лів і дістала свою улюблену книгу.
– Що відбувається? – поцікавилась я, спостерігаючи, як Олівія енергійно гортає книгу і робить записи у своєму блокноті. Рене сіла поруч з подругою, заглядаючи їй через плече.
– Так, подивимось... – нетерпляче промовила Ліві. – “Чоловік-Овен за своєю природою упертий, напористий, рішучий. Його принциповість не знає меж, а бажання бути номером один часто затьмарює критичне мислення. Овен цілеспрямований та енергійний. Однак разом з тим він дуже вимогливий, безкомпромісний та незалежний”.
– Нічого нового для мене, – саркастично висловилася я, доки Ліві продовжувала читати й робити якісь розрахунки. – Що і, головне, навіщо ти це робиш?
– Перевіряю вашу сумісність.
– Чию? Мою і Денієлову?! – в мене аж очі на лоб полізли.
– Так. Я була того вечора разом з тобою, Клер, і все бачила. Між ненавистю і коханням всього один крок. Хочу перевірити, чи варто вам його робити.
– Ви що, здуріли? Ви влаштували кавовий передоз з метою звести мене з Денієлом? – мій голос зірвався на ультразвук.
– Так і знала! – вигукнула збуджено Олівія, знайшовши у книзі потрібний їй абзац. – У тебе ж день народження напри­кінці травня? Зірки кажуть, що ви один одному підходите. “Схожі за темпераментом Чоловік-Овен та Жінка-Близнюки створюють вибуховий коктейль емоцій та почуттів. Пристрасть охоплює їх з першої зустрічі й може не згасати роками. Інколи їм буває важко порозумітися, але якщо Овен приборкає свою впертість, а Близнюки не провокуватимуть його, їхній союз, заснований на щирому коханні, буде міцнішим за вольфрам”.
   Я забрала з рук Олівії ту ідіотську книжку і запхала її поглибше на полицю до іншої зодіакальної маячні.
– Досить! Скажу ще раз і востаннє: я ненавиджу Денієла. Він не має жодної якості, за яку я б могла його покохати. Про це навіть думати гидко. І якщо ви не перестанете плести інтриги, тоді я припиню з вами розмовляти.
– Як скажеш! – Олівія підняла руки у жесті примирення. – Доведеться довіритися зіркам.
– Жодного слова про безглузді зірки!
   Здається, Денієлу таки вдалося позбавити мене союзни­ків. Що ж, хоч я і не Овен, але теж можу бути впертою і без­компромісною. Принаймні я так вважала. Але, певно, я розізлила ті самі безглузді зірки, бо вони явно мене незлюбили й зійшлися таким чином, щоб я назавжди запам’ятала як виглядає “чорна смуга”.
   Це було напередодні Різдва. Я заздалегідь придбала квитки на літак до Норфолку на 24 грудня. Виліт із Провіденсу, до якого від Дартмуту усього годину їзди. Мої дівчата роз’їхалися по домівках днем раніше, тож я їхала з Дартмуту остання.
   Усе пішло не за планом з шостої години ранку, коли я мала прокинутися за будильником. Він не спрацював, бо вночі сталося знеструмлення нашої вулиці через обрив дроту. І хоча зранку вже працювала ремонтна бригада, мене це не вряту­вало. Я не змогла ані приготувати собі на сніданок тости, ані посушити феном волосся. На довершення в мене застряг ключ у замку, коли я закривала дім. Довелося просити сусіда про допомогу. Але результат один: я запізнилася на автобус до Провіденсу. Далі я викликала таксі, яке пообіцяло приїхати, а через двадцять хвилин очікування водій відмовився від замовлен­ня з технічних причин. На той момент я зрозуміла, що вже починаю запізнюватись і на літак. Розпач від вранішніх не­вдач загрожував перерости у справжню істерику.
   Я стояла на автобусній зупинці, одягнена наспіх, із зав’язаним у куделю волоссям, із валізою, в якій перестала витя­­гуватися ручка, і готова була розревітися. Я не могла пропустити Різдво! Я була потрібна вдома. Днями моя мама впала на слизькому і зламала ногу. Я хотіла обміняти квитки й приїхати раніше, але вона сама запевнила, що все під контролем, і до мого приїзду про неї чудово піклуватимуться тато і Тео. І хоча це була цілковита правда, я уявити не могла, щоб різдвяну вечерю готував мій батько. Мені необхідно бути вдома! Я полізла в сумку, щоб поглянути на авіаквиток і перевірити, чи точно я не встигну на рейс, та зрозуміла, що лишила його на тумбочці біля вхідних дверей. Ось тут я не втримала сліз.
   Я підняла обличчя до неба і закусила губу, щоб не схлипувати. Ну чому саме сьогодні? Саме зараз, коли я так потрібна своїй родині?
– Клер? Ти в порядку? – прозвучав знайомий чоловічий голос.
   Тільки його не вистачало для повного щастя! Я швидко змахнула сльози з обличчя та повернулася до Денієла. Він стояв біля чорного позашляховика, і його обличчя виражало занепокоєння.
– Йди куди йшов, я не маю настрою на ще одну сутичку.
   Мабуть, він помітив, що я плакала, бо зробив кілька кроків до мене.
– Що трапилось? Ти забилася?
– Ні. Я просто тут стою з валізою, бо в мене таке хобі.
   Він перевів погляд на мій багаж.
– Я серйозно. В тебе якісь проблеми?
– Окрім твоєї присутності? Ніяких.
– Клер, тобі немає куди йти? – не відставав Денієл. Боже мій, ну який же він все-таки... Овен!
– Відчепися від мене, Денієле! Сьогодні усе йде шкереберть: спочатку я проспала, потім не змогла поснідати через відсутність електроенергії, потім зламала ключ від будинку, запізнилася на автобус, мені відмовив таксист, і в довершення виявилося, що я забула вдома квиток на літак. А в Нор­­­фолку на мене чекає родина. Мама зламала ногу, і якщо я не приїду сьогодні, то на Святвечір вони матимуть макарони з сиром, а не індичку. Тож мені до всього не вистачає ще з тобою гризтися посеред вулиці.
   Денієл мовчки вислухав, а потім глянув на свій годинник.
– Що ж, до Провіденсу я зможу тебе відвезти, але на літак ти вже не встигнеш. На вечірні рейси з пересадками не­має сенсу брати квиток, бо вони прибувають після дев’ятої. Так ти свято точно пропустиш. Автобусами та поїздом теж не варіант: витратиш на дорогу від тринадцяти до шістнадця­ти годин і, врешті-решт, теж будеш вдома під вечір. Якраз до макаронів. Але є ще один варіант. І я вважаю його найбільш виграшним.
   Я перевела погляд на хлопця. Він був абсолютно серйозним. Зухвалість та нахабність кудись поділися, замість них – рішучість та зібраність. “Певно, саме таким ти був на полі, коли грав”, – подумалося мені.
– Клер, я їду до Норфолку власною машиною. Ти можеш поїхати зі мною. Десять годин у дорозі – і до сьомої вечора ти вже вдома. Так, вечеря буде пізня, але усією родиною і з різдвяною індичкою.
   Я фиркнула роздратовано.
– Я швидше пішки піду до Вірджинії, ніж сяду з тобою в одну машину.
– І дарма.
– Я тобі не довіряю.
– Власне, в тебе й вибору як такого немає. Або ти нікуди не їдеш, або витрачаєш увесь день на шлях, щоб приїхати додому вночі. Або ти можеш з комфортом витратити усього десять годин і встигнути приготувати рідним вечерю. Вирішуй сама. Мені треба зробити деякі покупки. Як повернуся з маркету, я сяду у своє авто і поїду до Норфолку. З тобою або без тебе.
   З цими словами він обійшов мене і направився до маркету. Я з досадою дістала з кишені телефон і подзвонила матері, щоб попередити її, що не зможу приїхати. Але щойно мама підняла слухавку, в мене буквально відняло язика. Як я можу її підвести? Як можу кинути безпорадну у найсвятіший вечір року?! Ні. Якщо заради моєї родини мені доведеться десять годин терпіти товариство Денієла Картрайта, то я це зроблю. Але на своїх умовах.
   Тому, коли Денієл повернувся з пакунками, я стояла біля його авто і чекала, склавши руки на грудях.
– Якщо ми разом поїдемо до Норфолку, то в мене будуть умови, – одразу почала я, поки він не передумав, і мені не до­велося його вмовляти. – По-перше, ти не порушуватимеш швидкісного режиму та правил дорожнього руху. Я хочу цей вечір зустріти вдома, а не у лікарні. По-друге, якщо я вимагатиму зупинитися, ти негайно це зробиш. По-третє, ми мовчки їхатимемо до самого Норфолку, бо мені й так достатньо спілкування з тобою. По-четверте, якщо я буду винна тобі щось за цю поїздку, то лише в грошовому еквіваленті, а не... у фізичному.
   Денієл нахмурився. Потім, зрозумівши, що я маю на ува­зі, голосно розсміявся.
– Не хвилюйся, Клер, четвертий пункт не потрібен. Грошей я не візьму, а у фізичному плані ти мене не приваблюєш. Не ображайся, але в моєму смаку інші дівчата.
– Чудово.
– Але в мене теж будуть умови. По-перше, наступні де­сять годин ти не станеш зі мною сваритися, дряпатися та ха­патися за кермо. По-друге, будеш мене слухатися на зупин­ках. Якщо я скажу сідати мовчки в машину, то ти сядеш. Скажу чекати на мене в машині – ти нікуди не ходитимеш.
– Оце вже ні! Я тобі що, дресирована собачка? – гаряче заперечила я.
– Клер, за десять годин нам не раз доведеться робити зупинки. На заправках є магазини, є ресторани фастфуду, є туа­лет. І ще там можна зустріти купу неприємностей у вигляді грабіжників, розлючених байкерів та стомлених дорогою далекобійників, не кажучи вже про звичайних психів. Тож, ко­ли я говорю, що тобі потрібно мене слухати, це буде заради твоєї ж безпеки, а не мого властолюбства.
   Я промовчала. Як би сильно не хотілося з ним сперечати­ся, але Денієл виказав слушну думку.
– Ще якісь умови будуть?
– Лише одна. Ми обміняємося номерами телефонів. Про всяк випадок.
   Я вже хотіла обуритися, але він додав:
– Лише на час поїздки до Норфолку. Потім можеш вида­лити мій контакт. Я обіцяю не надсилати тобі повідомлення серед ночі та свої оголені фото.
   Моя уява одразу намалювала ті нюдси, і жар від сорому охопив моє обличчя. Денієл зухвало посміхнувся, побачивши мій рум’янець. Він дістав з джинсів свій телефон та протяг­нув його мені.
– То що, напарнице, їдемо додому на свята, чи як?
   Я, мабуть, з’їхала з глузду, якщо за власною волею збираюся провести цілих десять годин з Денієлом Картрайтом наодинці! Я набрала свій номер на екрані його телефону і подзвонила. Коли у моїй кишені почулася вібрація, я відразу повернула йому смартфон. І поки Денієл вкладав мою валі­­зу на заднє сидіння, я зробила фото номерних знаків поза­шля­ховика та відправила батькові, пояснивши ситуацію. Пе­редчуття, що цю поїздку я запам’ятаю надовго, схопило мене за серце і стиснуло його, мало не роздавивши.
   У салоні автомобіля не було того нудотного хімічного запаху від ароматизаторів, лише ледве відчутний запах шкіряної оббивки, цитрусів та вже знайомого кедру із м’ятою. Див­но, як мені подобався цей запах попри всю нетерпимість до його власника.
   Ми вже рухалися по Стейт-роуд, коли Денієл запитав чи маю я водійське посвідчення.
– Ні. Я не вчилася водити авто.
   Він здивовано поглянув, наче я зізналася, що не вмію читати.
– Погано. Я сподівався, що десь в Делавері ми зможемо помінятися місцями.
– То ось чому ти покликав мене із собою: бо одному їхати десять годин важко? Чому ти взагалі їдеш додому влас­ним транспортом?
   Денієл дивився на дорогу, але все ж періодично поглядав і на мене.
– Я не планував поїздку додому на Різдво. Це батьки на­полягли. Вони ще не знають, що я знайшов роботу і тепер дуже обмежений у вільному часі. Квитків на літак вже не за­лишилося, тому довелося з’їздити в Бостон за машиною батька. У нас в Бостоні є квартира в житловому комплексі. В гаражі стоїть особисте батькове авто, яким він користується, коли приїжджає в Бостон у справах. Сьогодні ним користу­ємося ми. А тобі я запропонував скласти мені компанію лише тому, що нам обом по дорозі. Якщо передумала, я можу тебе ви­садити у Провіденсі.
– Попереджаю, – я проігнорувала його пропозицію, – сьогоднішній день – виняток з правила. Він не означатиме, що я перестала тебе ненавидіти. Я все ще це роблю, але мовчки.
– Нагадай мені, будь ласка, коли я встиг тобі так допекти?
– 5 липня, – коротко відповіла я і відвернулася до вікна, демонструючи, що з мене досить світських бесід.
   Щойно ми в’їхали до Провіденсу, як Денієл зробив зупинку біля маленького бістро з багатонадійною вивіскою «Сні­данки весь день».
– Гвен із «Cup&Cakes» стверджує, що дівчину можна вмо­вити на будь-що, якщо її нагодувати. В нас попереду довга дорога. Ходімо, зробимо з тебе привітну та лагідну Клер.
   Денієл вийшов з авто й попрямував до скляних дверей з на­ліпкою «Гарячі сосиски, салати, стейки, бургери, курочка». В мене аж слина потекла. Господи, як же свербіло зробити усе наперекір Денієлові, але я дійсно страшенно хотіла їсти. І якщо найближчим часом мені світять лише енергетичні ба­тончики та чипси на заправках, то краще зараз поїсти нормально. Тим більше, що у мене виникло питання.
– На що це ти збираєшся мене вмовляти? – запитала я, зайшовши слідом за Денієлом, який вже встиг влаштуватися за маленьким столиком на двох біля вікна.
– Це я тобі скажу тільки після сніданку. Більше шансів, почути позитивну відповідь.
– Гарантую, що відмовлю. Шансів – нуль. Навіть якщо я з’їм усе, що є в меню.
   Я замовила сирний омлет, сосиски та брауні до кави з молоком, тоді як Денієл узяв чизбургер з беконом та грейп­фрутовий пудинг. Ми їли мовчки, і це було якось дивно. Не те, що ми мовчали, а те, що ми снідали разом. Прийом їжі – це інтимний ритуал, який вам буде незручно розділити з незна­йомою людиною.
   Вперше за той час, що я знала Денієла, я мала змогу спо­кійно роздивитися його при денному світлі. Виявилося, що його очі не просто зеленого кольору. В них є коричневі вкрап­лення біля райдужки. Вони нагадували мені той самий кедр, яким він пахнув. Каштанове волосся відливало не рудим блиском, а холодним. Я завжди заздрила шатенам, що не “го­ріли вогнем” на сонці. Благородний відтінок. Над лівою бровою в Денієла був маленький шрам. Мабуть, колись йому розсікли цю брову... На лівій щоці – ледве помітна родимка. Якби вона була трохи нижче та ближче до рота, то нагаду­ва­ла б крихту брауні.
   Мій погляд зупинився на його губах. Не тонкі, але й не занадто повні. Їхня форма була виразна для ока художника, який сприймає обличчя через призму гри світла та напівті­ні. Вважається, що в Давіда роботи Мікеланджело ідеальні гу­би. Але я іншої думки. Його верхня губа трохи більша за ниж­­ню, і це чомусь викликає в мене дисонанс. Мені подоба­ється, коли вуста не дуже пухкі, проте ідеальної пропорції, як у...
   Денієл облизнув нижню губу, і я підсвідомо повторила за ним.
– Хочеш? – запитав він тихо своїм глибоким голосом.
– Ще не вирішила, – відповіла я майже пошепки, а потім отямилася від злих чар. – Ти про що? – запитала я голосніше і жвавіше, ніж збиралася. Жар від сорому вже підібрався до мого обличчя.
– Про пудинг. Не думаю, що мене вистачить з’їсти всю порцію. Можу поділитися з тобою. А ти про що?
   На обличчі Денієла з’явилася дурна хлопчача посмішка. О, впевнена, що його питання було точно не про десерт. Містер 10/10 розважався тим, що змушував мене червоніти.
– Ну все, ми втрачаємо час. Чекатиму біля машини. Давай швидше!
   Я скочила на ноги та, заплативши за свій сніданок, кину­лася до позашляховика. Господи, будь ласка, дай мені пережити цю подорож із гідністю!
   Виїхавши з Провіденсу, Денієл пояснив мені план поїздки: які міста проїжджатимемо, де зупинятимемося на обід і дозаправлення. На передній панелі лежали паперові мапи, як пояснив Денієл: про всяк випадок. “Хоч ми і їдемо за на­­вігатором, проте повір мені, бувають моменти, коли звичай­на паперова мапа може врятувати тобі життя. Якщо вона в тебе є”, – пряма цитата.
   За вікном пливли зимові пейзажі, наче я гортала каталог різдвяних листівок. Усі містечка, повз які ми проїжджали, мерехтіли сяйвом різдвяних прикрас: Санти в димарях, кри­жа­ні олені перед будинком, сніговики біля ґанку та пиш­­ні різдвяні ялинки, що визирають на вулицю з віталень. Я ледве стримувала себе, аби не просити зупинитися в кожному місті, щоб усе сфотографувати. А також ховала усмішку, яка мимоволі з’являлася на моєму обличчі при розгляданні каз­кових локацій.
   Для перепочинку Денієл обирав більш-менш багатолюдні заправки. І кожного разу, як я прямувала до вбиральні, він пропонував почекати мене біля входу. Коли така пропозиція пролунала вперше, я обізвала його збоченцем і заборонила йти слідом за мною. І лише зірвані замки в усіх кабінках туалету “натякнули”, що я усе зрозуміла неправильно. Тому, мені стало трохи соромно за те, як я відреагувала на його пропо­зицію. Але чемність – це ще не привід втратити пильність.
– Пам’ятаєш, за сніданком ти обіцяла переглянути умови нашої поїздки? – почав він, щойно ми перетнули межу  штату Нью-Джерсі.
– Я чудово пам’ятаю, як сказала, що гарантовано відмовлю.
– Ми вже чотири години їдемо в цілковитій тиші. У твоїх інтересах не давати мені заснути, бо тоді тебе нікому буде везти далі.
– Тобто я маю розважати тебе?
– Тобто ти маєш говорити зі мною.
– А якщо я не хочу з тобою говорити?
– Чому? Я можу підтримати будь-яку тему.
– Для того, щоб виникло бажання з кимось розмовляти, співрозмовник має бути тобі цікавий. А ти мені не цікавий, Денієле.
– Добре, а що тобі цікаво?
– Мені цікаво, якого чорта ти припхався до Дартмуту, навіщо вдаєш, що не переслідуєш мене і все це проста випад­ковість. Мені цікаво, що тобі від мене потрібно, і як тебе здихатися назавжди, щоб більше ніколи не бачити.
– Ох, ти розбиваєш мені серце, Сонечко, – промовив він, приклавши руку до грудей.
– А ти розбив моє! І я ніколи тебе за це не пробачу! Ти завжди усе псував нам із Раяном і, зрештою, відняв його в ме­не. А тепер хочеш, щоб я тебе розважала!
   Денієл повернув до мене голову й уважно поглянув.
– Що значить “завжди усе псував”?
– Ти постійно зривав нам побачення. Тобі потрібно було, щоб він відпрацював з тобою паси, переглянув запис гри суперника, залишився після тренування... Ти постійно його смикав, наче в Раяна не було права на особисте життя!
   Я замовкла, аби не зірватися на крик чи не розридатися. Краще б я не починала цю тему.
– Я не знав, що в Раяна є дівчина. Він ніколи не говорив про те, що з кимось зустрічається.
– А якби знав? Тоді що, дав би йому спокій?
   Денієл швидко глянув на дорогу і знову перевів погляд на мене. Здавалося, він щиро вражений моїми словами.
– Ні. Усе було б так само. Для мене так багато значив футбол... Це моя пристрасть. Моя одержимість. Раян був найкращим ресивером. Здавалося, він відчував м’яч так само, як і я. Насправді я не люблю виносні розіграші. Це трохи іроніч­но, бо до стартового складу я увійшов саме як ранінбек. Але коли мене зробили квотербеком, я закохався у гру зовсім по-ін­шому. Ми командою завжди намагалися побудувати стратегію нападу таким чином, щоб приховати від суперника мою любов до пасових розіграшів. Немає гіршого квотербека, ніж той, дії якого легко передбачити.
   Я пригадала ту єдину гру, на якій була. Рубі сказала, що квотербек Блермору хибить на дальні паси. Тарвертон теж про це знав і скористався цим. Я згадала той дальній пас, що Денієл віддав Раяну, і у носі защипало від непроханих сліз.
– Якщо твої ресивери не можуть спіймати пас, це не залишає тобі вибору, – продовжив Денієл. – А Раян міг спіймати на будь-якій дистанції. Він давав мені можливість насолоджу­ватися грою. Він був мені потрібен.
   Я відвернулася до вікна, щоб Денієл не помітив моїх сліз. Раян вважав, що був залежним від Денієла, але насправді все було навпаки.
   На кілька хвилин у машині знову запанувала тиша.
– “Мені подобається, коли до мене не лізуть квотербеки зі своїми примхами”, – раптово промовив хлопець, і я погля­нула на нього. Його обличчя засяяло від здогадки. – Раян ніколи б так не відповів. Він завжди намагався відмовити м’яко, щоб не образити. Це ти написала те повідомлення! Ось чому ти сказала, що вже одного разу мені відмовила! Правильно?
   Я лише закотила очі. Невже запам’ятав? Але, ма­буть, він помітив сліди сліз на моїх щоках, бо тієї ж миті його пе­ре­можна посмішка зів’яла. Я прочистила горло і знову відвер­нулася. Як же приємно було згадати Раяна! Хоч і боляче. Та ще приємніше було почути від Денієла, що він вважав його талановитим гравцем. Ох, Раяне, сподіваюся, ти це зараз чув!
– Знаєш, що? Нумо слухати аудіокниги! – здивував мене Денієл. Він дістав з відсіку в приладовій панелі пару дисків і, вибравши один з них, увімкнув та налаштував об’ємне звучання в салоні.
   Приємний чоловічий голос продекламував назву твору – «Зігнутий будинок» Агати Крісті – та почав розповідати історію Чарльза Гейворда. За захопливим сюжетом я не помітила, як пробігли години та милі. Ми рухалися в сутінках, і напів­темрява в салоні створювала таємничу атмосферу.
– Може, ти пересядеш на заднє сидіння та відпочинеш? Нам залишилось ще півтори години до Норфолку, – запропонував Денієл, коли я відчула, що засинаю. Я відкрила очі та поглянула на нього. Він виглядав досить розслаблено, хоча вже вісім годин був за кермом. Мабуть, це йому зараз не завадило б відпочити на задніх сидіннях. Його руки вільно лежали на кермі, а світло від приладової панелі підсвічувало його спокійне обличчя.
– Чому саме детектив? – запитала я його.
   Денієл нахмурився.
– Що ти маєш на увазі?
– Ти обрав для поїздки детектив.
– А що я, по-твоєму, мав слухати? «Гордість та упередження»? Чи «Сутінки»? – Денієл посміхнувся. – Історії про вбивства завжди тримають слухача у напрузі, не дають йому розслабитися. Важливою може виявитися навіть найменш очевидна деталь. Взагалі, на мою думку, незначні деталі найцікавіші. Ти проходиш повз них, не звертаючи жодної ува­ги: якийсь чек на горищі, коробки з розбитим посудом, зла­маний стілець... А потім виявляється, що все це підказки до однієї загадки. І ти починаєш бачити їх в абсолютно іншому світлі. Це більше не розбитий посуд, а свідок скандалу. І це більше не зламаний стілець. Це – учасник вбивства. Вони одночасно і мотлох, і головний реквізит.
   Денієл перевів погляд на мене, і я не відвела очей.
– Із людьми так само, Клер. Буває, дивишся на когось і думаєш, що добре його знаєш. Але щось трапляється і тобі відкривається його інша сторона. Приголомшлива, непоказна. Неймовірна. А буває, що зустрічаєш людину, про яку раніше ніколи не чув і не знав. Дивишся на неї й відчуваєш, що ви знайомі вже купу років. Що ти знаєш її смаки, її ха­рактер, її минуле. Хоча насправді ви досі незнайомці з різних історій.
– Кажуть, якщо хочеш пізнати людину, запитай її, що вона зараз читає.
   Денієл розсміявся.
– То ти записала мене до когорти маніяків-убивць?
– Ще давно, – зізналася я і тут же подумала, що, мабуть, не варто говорити таке маніяку. Хоча, якщо бути чесною, я відчувала себе у безпеці поряд із Денієлом. Принаймні зараз. Що, на жаль, повністю відповідає планам маніяка.
– Я тобі не ворог, Клер. Я не хочу тобі зашкодити.
– Тоді чого ти хочеш? – запитала я і затамувала подих. Денієл дивився на дорогу, але час від часу поглядав на мене. Я відчула, що він вирішує: сказати правду мені чи збрехати.
– Не важливо, чого хочу я. Важливе бажання іншої лю­ди­ни. 
– Чиє?
   Він мовчав. Навіть у темряві я помітила, який хлопець схви­льований.
– Денієле?
   Нас із гучним сигналом обігнав інший позашляховик, і Денієл вирівнявся у кріслі. Слушна мить була втрачена. Я важко зітхнула.
– Знаєш, чого хочу я? Щоб ти поїхав із Дартмуту, щоб не вступав до UMass. І щоб ми більше ніколи не перетинались.
– Якби усі маніяки-вбивці слухалися своїх жертв, то істо­рії про них були б надто короткі й зовсім нецікаві.
   Важко не погодитись із цим.
   Перед самим Норфолком Денієлові подзвонив батько. Він виказав синові своє незадоволення через те, що той затри­мався в дорозі й досі не приїхав. А ще згадав про пропуще­ні Денієлом сеанси в психотерапевта, чим викликав лише роздратованість хлопця. А в мене – тривогу. Може, жарти про психопата не такі вже й жарти.
   Цього дзвінка було достатньо, аби в Денієла повністю зіпсувався настрій. Тому, коли ми в’їхали до міста, він спитав мою адресу трохи різкувато, ніж зазвичай до мене звертався. Я назвала лише вулицю.
– Серйозно? Ти вирішила, що я вночі прийду до вас і переріжу всю родину? Клер, це смішно. Який номер будинку?
– Коли ти говориш таким тоном, то мені ще менше хо­четься тобі його називати.
– Не хвилюйся, я переслідую лише по одній людині за раз. Твоя родина у безпеці. Даю слово бойскаута, що не вліза­тиму до твоєї спальні серед ночі.
   Я закотила очі. Терпіти не можу, коли він вмикає цього зухвалого впертого Овна.
   На ґанку мене зустрічав батько. Коли Денієл зупинився навпроти мого будинку, тато попрямував до машини. Вони привіта­лися один з одним, і це виглядало якось незвично, на­че вони вже знайомі.
   Після того як Денієл поїхав геть, я поспішила приєдна­тися до приготування різдвяної вечері. Як приємно повернутися додому!
   Весь вечір на мене сипалися питання про книжковий, про нових подруг, і не обійшлося без питань про мого особистого Теда Банді[20].
   Це був дуже дивний день. Він почався як череда невдач, але продовжився як різдвяна подорож. І з ким – з людиною, яку я ненавиджу! Але якби не він, то я все ще зараз торохтіла б в автобусі. Я навіть не подякувала йому.
   Щойно я взяла до рук телефон, як на нього прийшло по­відомлення з незаписаного до контактів номера.