Глава 2

Глава 2

Це він мав би зараз вкриватися ліліями

Клер

«Блаженні ті, хто сумують, 
бо вони будуть утішені». 
Матвій 5:4. 

   Цей рядок із Євангелія звучав у моїй голові знову і знову, поки я дивилася, як у широкому дверному отворі головного входу до церкви Святого Серця один за одним зникають чорні костюми. Якби це було кіно, то зараз би до входу під’їхав чорний Bentley, з якого б вийшов мовчазний водій і відкрив дверцята для зрілої леді з сивим волоссям під чорним капелюхом-таблеткою, матері покійного. Вона б повільно встала на ноги, тримаючи в одній руці шовкову білосніжну хустинку, а іншою поправляючи низку перлів довкола зморш­куватої шиї. В її тьмяних блакитних очах бриніли б сльози, тоді як коро­лівська постава усім говорила: “Так, я у скорботі, але це мене не зламає”.
   А позаду Bentley зупинилось би Audi, з якого вискочила б молода “безутішна” вдова у широкополому капелюсі, чорних окулярах та сукні з недоречно глибоким декольте. Її ідеальні вуста з яскраво червоною помадою розтягнулися б у злорад­ній посмішці, доки вона гордовито пропливає повз свекруху, відверто коливаючи стегнами.
   Але я не бачила ніяких Bentley та Audi. А з машин, що спинялися біля входу, виходили лише молоді люди. Юнаки та дівчата. Ті, хто ще місяць тому грали з моїм хлопцем в одній команді, ходили одними шкільними коридорами, ро­били разом з ним шкільні проєкти та їздили одним і тим самим автобусом.
Ніякої сивої жінки. Мати Раяна давно зайшла до церкви й сіла на лаву у першому ряді. Його молодший брат Тейт, якому зовсім недавно виповнилося тринадцять, пройшов за матір’ю, опустивши голову так низько, що мені здалося, ні­би вона зараз впаде з плечей. Мабуть, він щосили намагався при­хова­ти свої червоні від сліз очі. Адже дорослі хлопці не пла­чуть, чи не так? А він відтепер має стати дорослим. Тепер йому треба самому піклуватися про матір. Бо більше в нього нікого немає. Їхній батько помер чотири роки тому, а про інших ро­дичів я нічого не знаю.
   Немає ніякої вдови з червоною помадою. Хоча, здається, це має бути саме мій вихід?
– Доню, я думаю, нам варто вже йти, – тихо промовила до мене мама. 
   Ми сиділи в нашому старенькому авто, припаркованому далі по вулиці, усі вчотирьох: я, тато, мама і мій молодший брат Тео.
– Ще п’ять хвилин, – відповіла я, знаючи, що мені не вистачить п’яти хвилин. Ані п’яти, ані пів години, ані дня, ані усього життя. Я ніколи не буду готова побачити свою кохану людину... там, вкритого білими ліліями.
   Моя мама повернулася до мене і поклала свою руку по­верх моїх крижаних пальців, зчеплених на колінах. Я хотіла зробити так само, як Тейт: опустити низько голову, щоб ніко­го не бачити. Не бачити співчутливих поглядів, не бачити чу­жих сліз, не бачити розпачу на обличчі місис Грін, не бачи­ти його... там. Я не можу це вимовити. Язик не повертається.
   Тео сидів поруч зі мною мовчки. Йому лише дев’ять ро­ків, але він усе вже сприймав як дорослий. Йому подобався Раян. Я бачила, як вони швидко знайшли спільну мову. Раян ніко­ли не відмовляв Тео, коли той кликав його грати в Nintendo. І щоразу, приїжджаючи до мене, пригощав брата жуйкою, яка так подобалась малому.
– Знаєш, – звернувся до мене тато, – ми можемо сісти на останній ряд, біля самого виходу. Тобі не обов’язково під­ходити до...
– Знаю, – я поспішила його обірвати на півслові. Якщо хоч хтось це промовить в голос сьогодні, то цей день стане реальним. А я цього не хотіла. Але чим далі я тягнула, тим більше мої батьки про це говорили. Тому я вискочила з ма­шини й попрямувала до церкви, не оглядаючись назад.
   Я на мить зупинилась біля дверей поглянути на велике фото мого Раяна, що стояло при вході, як зазвичай роблять на похоронах. Усміхнений, безтурботний. Його добрі блакит­ні очі світилися радістю. Світло-русяве волосся завилося на кінчиках. Я відчула їхню м’якість на подушечках своїх пальців лише з одного погляду на фото. Виникло нестримне бажання написати йому повідомлення прямо зараз, щось типу: “Хочу заплутатися рукою у твоєму волоссі. Кохаю...”. Позаду пролунав глухий цокіт каблуків материних туфель. Я прослизнула до церкви й одразу сіла на останній ряд, не дивлячись уперед на... Ну, ви самі знаєте.
   Цей жахливий день коли-небудь скінчиться? Хвилини спливали одна за одною, але мені вони здавалися роками. Я роздивлялася білі мармурові колони, чорні дерев’яні балки під стелею, яскраве скло вітражів... Не знала, що Раян католик.
   Коли я роздивилася усе, що було доступне моєму погляду, то почала розглядати спини тих, хто сидів попереду. Мабуть, не одній мені тут було некомфортно. Хтось із хлопців постій­­но крутився на місці, не в змозі знайти зручне положення; хтось намагався випрямити ноги, але щоразу натикався на сусідів спереду. Дві дівчини через один ряд взагалі шепоті­ли одна одній на вухо. Яка неповага!
– Так, а коли похорони Денієла? – розчула я їхній шепіт, і моє серце підстрибнуло до горла.
– Не знаю, треба в Мітчелла запитати, він знатиме точно.
   Я ледве стрималася, аби не жбурнути у голову блондинці свою сумку. Навіщо ти прийшла до Раяна, якщо навіть мовчки висидіти службу не можеш? Я важко зітхнула, але, мабуть, го­лосніше, ніж хотіла, бо мої сусіди обернулися на мене. Май­­же у всіх очі були червоні. Навіть у декого з хлопців. Добре, що вони не знають, ким я доводилася Раяну. Було б дивно бачити, що та, хто має ревіти вголос, не проронила ні сльозинки. Я все одно не стала б їм пояснювати, що мене довелося накачати седативним з самого ранку, бо я усю ніч кричала у подушку.
   Коли священник дав час попрощатися з покій... з Раяном усім охочим, я вирішила, що зачекаю, доки більшість піде. Бо десь глибоко всередині вже знала, що скоріше за все я втрачу свідомість, як тільки наближусь до нього.
   Мій безстрашний брат встав з лави й мужньо пішов впе­ред. Тато пішов слідом.
– Як ти, доню? – запитала мама. Вона теж плакала і, поба­чивши її вологі очі, моя броня дала тріщину.  Серце, що все ще стояло поперек горла, почало мене повільно душити.
– Я... Я в порядку, я... піду підпишу Книгу пам’яті.
   Я на тремтячих ногах вилізла із ряду і тихенько встала в чергу до столу, де лежала книга. Її завбачливо залишили при виході, а не біля нього. Переді мною стояли ті самі дві язика­­ті дівчини. Одна з них дістала із сумочки компактне люстер­ко і почала роздивлятися свій макіяж. Господи, прости мене, якщо я зараз запхну їй це дзеркальце до горлянки! І менше витріщатиметься на себе, і менше базікатиме заодно.
   Раптово її подруга схвильовано скрикнула й схопила за передпліччя хлопця, який зробив запис у книзі та вже збирався йти. Він зупинився.
– Що таке, Лорен? – запитав він. Хлопець, досить високий і стрункий, був одягнений у чорний костюм і тонку чорну краватку. Під його ясними волошково-синіми очима пролягли глибокі тіні, надавши йому змученого вигляду.
– Коли похорони Денієла? Чому ніхто не говорить цього?
   Після її слів хлопець зблід, а потім взагалі позеленів.
– Чому? – повторив він тихо крізь зуби, а потім різко схо­пив її за руку, і кісточки його пальців аж побіліли. Дівчина злякано охнула. – Можливо, тому, ідіотко, що він ще живий!
   До хлопця швидко підскочив блондин, і я його впізнала. Це був Пітер. Той самий капітан команди Тарвертону, голов­ний захисник, який програв на спір свій автомобіль. Тепер і Мітчелл здався мені знайомим. Точно! Я теж бачила його то­го вечора. Друг Денієла.
– Мітче, тільки не тут, – тихо промовив Пітер, і Мітч зро­бив крок назад, відпустивши дівчину. Він втомлено закрив обличчя рукою, а потім важко зітхнув.
– Вибач, Лорен. Я не сплю вже третю добу. А через годину маю летіти до Денверу.
– До нього? – тихо запитав Пітер.
Мітчелл кивнув головою.
– Що кажуть лікарі?
– Я не знаю. Тато розмовляв із батьком Дена телефоном і закрив двері до кабінету. Він ніколи так не робить, лише коли справа серйозна. Усе що я знаю, це те, що Ден досі в комі. Пішла п’ята доба.
   Мітчелл знервовано запустив руку у своє хвилясте волос­ся медового кольору і злегка його смикнув. Неконтрольова­ний нервовий жест.
– Але одне я знаю точно: Денієл нізащо не здасться. Ти ж знаєш, який він упертий. Удача завжди на його боці.
   Пітер кивнув у знак згоди й поплескав Мітча по плечу.
– Гаразд, йди вже. Напиши мені, будь ласка, як щось ді­знаєшся. І скинь у повідомленні адресу лікарні, ми пришлемо йому квіти, листівки, щось, щоб підтримати його. Якщо це не буде зайвим. Усі за нього хвилюються, Мітче.
   Мітч потис руку другу і перевів погляд на мене. Я не по­мітила, як підійшла прямо до них, щойно почула, що Денієл живий. Ось вже і Пітер, і дівчата теж розгублено дивляться на мене.
   Я пам’ятаю, як розвернулася і мовчки пішла до... Раяна. Моє серце прокинулося від дурману і почало істерично бити­ся у горлі. Кров шуміла у голові, наче я приклала до вуха ра­пану, послухати спів моря. Підлога накренилась вправо, по­тім вліво. Я нахилилася до Раяна і зазирнула в бліде обличчя.
– Ти чуєш мене, Раяне? Він живий, – промовила я, майже не чуючи себе через шум моря. Хтось викачав із церкви усе повітря, бо мені нічим дихати. У горлі вже почало дерти. То, мабуть, серце вирішило продертись напряму, аби більше не знаходитись у цьому тісному тілі. Аж смішно: мені нічим дихати, але я відчуваю, як їдкий аромат лілій заповнює мої нутрощі, забирається мені під шкіру, стискає моє горло.
   Він ще живий... А ти вже лежиш... у труні! Чому ти не відмовив йому?! Це він мав би зараз вкриватися ліліями! Офіційно, Гріне: я ненавиджу Денієла Картрайта! Його і запах цих клятих білих лілій!