ЧАСТИНА І. Глава 1

Глава 1

Квотербеки зі своїми примхами

Клер

   Напевно, ви також бували в ситуації, коли ви маєте розповісти історію, але не знаєте, з чого почати. І тоді ваш слухач вам підказує: “Почни із самого початку”. Серйозно? Так в тому ж і уся складність – визначитися із зав’язкою історії! Але для мене це не проблема. Бо я чудово пам’ятаю, з чого усе почалося!
   Це було у четвер, 8 листопада 2007 року. Саме у цей день я зробила офіційну заяву: я терпіти не можу Денієла Картрайта!
   Це почуття повільно нагрівалося з початку серпня і врешті-решт досягло температури кипіння у той самий четвер. То­ді Раян, мій хлопець, приїхав до мене після шкільних занять уперше за весь тиждень.    Ми познайомилися з ним у травні, і минулого понеділка в нас була перша святкова дата – пів року нашим стосункам. Але Раян не зміг зі мною зустрітися, бо Денієл змусив його залишитися на полі після тренування. Думаєте, що таке було вперше? Якби не так! Він постійно усе нам псував!
   У другій половині серпня Раян пропадав на тренуваннях, бо скоро мав початися сезон футбольних ігор, а мій хлопець був ресивером[3] у стартовому складі команди «Тарвертон Рейвенс». З початком навчального року до його графіка додалася ще й моя зайнятість у школі, тож можливостей для побачень стало вдвічі менше. Але й ті рідкісні зустрічі, що нам випа­дали, зривав чортів Денієл!
   На той момент про Денієла Картрайта я знала лише з розповідей Раяна: зірковий квотербек[4], еліта Тарвертону, мрія половини дівчат старшої школи. Нахабний та зарозу­мілий. Поводить себе так, наче увесь світ належить йому. Будь-кого, хто насмілиться сказати слово йому впоперек, він одразу тероризує. А інколи робить це просто заради розваги. Таких, як він, у кожній школі є по дві штуки.
Майже через раз у розповідях Раяна про шкільне життя фігурувало ім’я Денієла. То він із кимось влаштував бійку, то заклеїв усі вікна автівки вчителя історії наліпками з його цитатами, то змусив новачків у команді пройти ганебну по­святу... І мені було байдуже на нього, допоки він не почав псувати наші з Раяном відносини.
   Вперше це сталося у вересні, коли Денієл нахабно висмикнув Раяна посеред нашого побачення, щоб відпрацювати з ним нові схеми нападу. Тоді я із розумінням поставилась до його “втечі”. Але далі було незаплановане тренування на дальні паси замість прогулянки у парку, а потім суботня поїздка на гру майбутнього суперника замість поцілунків на задньому ряді в кінотеатрі й так далі. Якби я власними очима не бачи­ла ті повідомлення із викликами, то вже подумала б, що Раян намагається мене продинамити. Однак мій терпець урвався 8 листопада о п’ятій вечора.
   Ми сиділи із Раяном у моїй кімнаті та дивилися чергову серію «Надприродне», коли телефон мого хлопця сповістив про SMS. Я одразу зиркнула на екран.

10:   Збираємося о шостій на Мона-авеню. 
Пітер дістав запис минулої гри Блермора.

   У телефоні Раяна усі гравці стартового складу були під­писані згідно з їхніми порядковими номерами на полі. Не треба було довго думати, хто грав під номером «10». Я ледве стрималася, щоб не цокнути язиком.
– Напиши, що зайнятий, – роздратовано промовила я ще до того, як мій хлопець прочитав повідомлення.
   Раян зробив глибокий вдих. По очах було видно, що він вигадує, як злиняти й не образити мене. Але такого способу не існувало.
– Клер, я...
– Ні, Раяне! Ти обіцяв мені, що сьогодні ми проведемо вечір разом. А до цього ти обіцяв мені зустрітися у понеділок. А ще раніше обіцяв, що напружений графік триватиме лише до плейофу[5]. Тож виконай хоча б останню обіцянку!
– Але в нас завтра надважлива гра!
– Те саме ти казав і про попередні десять ігор.
– І ми усі їх виграли. Клер, завтра наша перша гра у плей­офі. Блермор – дуже сильний суперник. Ми програли їм минулого сезону, тому цього разу ми маємо їх перемогти. Це вже справа честі.
– Честі? А що твоя честь каже про невиконані обіцянки?
   Раян зітхнув і втомлено потер обличчя.
– Ти не хочеш проводити зі мною час?
– Боже, ні, золотко! – ніжно промовив до мене Раян і по­тягнувся взяти за руку. – Все якраз навпаки. Я хочу бути з тобою щодня. І буду, щойно скінчиться сезон. Це лише тим­часові незручності.
– Напиши йому, що зайнятий. Хоча б раз обери мене! – повторила я своє прохання, але тепер вже м’якше. Раян підвів­ся з ліжка.
– Ти знаєш, що я не можу.
– Ось це мене і дратує. Чому ти не можеш відмовити йо­му?! Варто Денієлові свиснути, і ти вже біжиш, як слухняний цуцик. Хоч раз вкажи йому на місце! 
– Клер, усе не так. У моїх інтересах із ним не сперечатися.
   Раян почав знервовано міряти кроками кімнату. В моїй голові промайнула здогадка:
– Ти боїшся його! – промовила я вражено.
   Раян зупинився і поглянув здивовано на мене. Я очікувала, що він почне заперечувати, але хлопець витримав мій погляд і... кивнув головою в знак згоди. Отакої!
– Не те щоб боюся... Зрозумій мене правильно, Клер. Яким би поганцем не був Денієл, але треба визнати: він таланови­тий квотербек. Тренери від нього у за­хваті. Директор закриває очі на усі його вибрики не тому, що в Дена багаті батьки, а тому, що він дістає нашій школі перемогу за перемогою. Ти знаєш, що це означає? Високий рейтинг серед інших шкіл, а також приплив величез­ної купи грошей. Школа має вагомий прибуток від продажу квитків, атрибутики та зборів коштів перед кожною грою. Наші перемоги привертають увагу ме­ценатів та спонсорів. І ось вже ми маємо нову форму. І но­вий ремонт у школі. І чим гучніше звучить наше ім’я, тим впли­вовіші люди приїздять подивитися нашу гру. І головне, принаймні для мене, тим більше рекрутів приходять на наші матчі. Знаєш, про що це говорить? Про те, що в мене може бу­ти більше шансів отри­мати спортивну стипендію. Тільки так я зможу навчатися у коледжі та допомагати матері без кре­ди­ту на навчання. А якщо я зможу потім потрапити до про­фе­­сій­ної ліги, то коледж гарантований і Тейту.
   Раян знову сів на краєчок ліжка і винувато поглянув на ме­не. Звісно, я розуміла, що для Раяна футбол – це ледве не єди­на можливість забезпечити собі місце у коледжі. Раяна і його молодшого брата Тейта виховувала тільки матір, яка на­магалася брати якомога більше чергувань у лікарні, де вона працювала медичною сестрою, аби назбирати синові на на­вчання. Двом синам.
– Раяне, я чудово розумію твою мотивацію. Але до чого тут Денієл? Як він може вплинути на пропозицію тобі стипендії? Ти найкращий ресивер, тебе помітять у будь-якому разі.
   Раян поблажливо всміхнувся.
– Клер, та на полі ж два ресивери. Якщо я розсварюся із Денієлом, він робитиме більшість пасів іншому. Я просто не матиму нагоди, аби продемонструвати свою гру. Тому краще робити те, що хоче Денієл. Пощастило хоча б, що він на полі віддає перевагу мені.
   Я обурено надула губи. Це просто несправедливо! Чому усі мають виконувати забаганки зіпсованого хлопчиська?! Теж мені, зірка НФЛ[6]!
– Мені краще вже йти. Піду, подякую твоїй матері за пиріг і попрошу вибачення за те, що не зможу його скуштувати.
   Мій хлопець вийшов з кімнати, і я почула скрип сходинок. Раян неправий. Якщо Денієл такий вже талановитий квотер­бек, то він має розуміти, що для нього найкращий варіант – робити паси саме Раяну. А тому не стане змінювати тактику через якісь там образи. Не маленька дівчинка!
   Я схопила телефон Раяна, який він залишив на ліжку, і швидко написала відповідь: