Пролог

Електронна версія зроблена за виданням:
Якщо довго дивитись у безодню / Стормі Флоу - Харків. Видавець: О. А. Мірошниченко, 2025. – 528 с.
ISBN 978-617-8130-96-1.
УДК 821.161.2 
С82
©Інна Даніленко

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу автора. Забороняється будь-яким чином використовувати опублікований текст з метою отримання матеріальної вигоди.

Більшість географічних об’єктів, що згадуються у романі, існує насправді. Всі персонажі та описувані події є вигаданими. Будь-який збіг з реальними людьми або подіями є випадковістю.

Попередження: у тексті зустрічаються сцени жорстокого поводження з дітьми. 

Присвячується усім, хто пізнав гіркий смак кохання. 
Навіть солодка ягода може смертельно розчарувати...

***

Будяки, блекота і болиголов
Стебла тягнули, у танці немов. 
Дихав дурман в обіймах з цикутою, 
Аж поки повітря не стало отрутою.
 

Персі Біші Шеллі «Чутлива рослина»[1]

ПРОЛОГ

Кінець липня 1995 року

      Озирніться довкола! Чи там, де ви зараз, безпечно?
   Найбільша брехня, якою ми свідомо себе отруюємо, – це не кохання, і не обіцянка зайнятися фітнесом з понеділка. Це почуття безпеки. Воно, мов міцний бурбон, розтікається венами, зігріваючи нутро до задушливої ілюзії, що “все га­разд”, “усе під контролем”, “боятися нема чого”. Воно роз­слабляє, дозволяючи заплющити очі та відкинутися на спин­ку крісла у повній впевненості, що наступна мить буде так само сповнена спокою та затишку. Той, хто дозволить цьому почуттю проникнути під шкіру, отримає найглибші опіки.
   Хочете доказів? Я розповім історію, яка навчила мене ні­коли не забувати, що зло завжди поряд. Навіть якщо його не видно.
   Уявіть собі прекрасну щасливу родину: тато у випрасува­ній сорочці та майстерно зав’язаній краватці, мама з ідеаль­ною укладкою та пухким бісквітом на білому тарелі, старший син у чистих шортах і без розбитих колінок, маленька гар­ненька донечка з пухнастим котом на руках і золотистий ретривер. Їм пощастило переїхати в новий просторий дім на тихій вулиці, де живуть привітні сусіди з підстриженими газонами та пишними кущами троянд, і де ранкову газету завжди приносять на ґанок, щоб не намокла.
Нові мешканці ще довго будуть у захваті від ніжно-роже­вих рододендронів, висаджених уздовж під’їзної доріжки, від просторих кімнат, високих вікон, квітучого саду і затишної скляної теплички, де гарна господиня може розбити грядки та вирощувати домашню зелень до салату.
   Джон, Мері, Пітер та маленька Ліз (уявимо, що їх звати саме так) радіють змінам у своєму житті. Адже вони у затишку й у безпеці. Що поганого може трапитися?
Одного ранку Мері прокинулася, приготувала сніданок, попрасувала Джонову сорочку та поцілувала сина, перш ніж Джон повезе його до школи, а сам поїде на роботу. Пройшлася по дому з щіточкою від пилу, протерла фоторамки, збила подушки на дивані, замісила тісто для булочок та вийшла до саду посадити тюльпани.
   Мері завжди мріяла мати свій сад, де ростимуть квітучі дерева, повнобокі кущі гортензій, а по стінах будинку буде плестися запашна троянда. У цьому розмаїтті кольорів та ароматів вона збиратиметься з подругами на чашечку чаю й обговорюватиме з ними нові рецепти, прочитані книги та ділитиметься десятьма способами видалити пляму від вина з лляної скатертини. Нарешті мрії збуваються!
   Вона підготувала цибулини, приладдя, добрива з кістко­вого борошна та мульчу. На кухні щось розбилося і Мері, скинувши рукавиці, поспішила до будинку. Ліззі голосно ре­віла над уламками улюбленої тарілки, золотистий ретривер співчутливо метушився навколо дівчинки, начищену до блис­ку підлогу кухні килимом вкривали макарони з сиром.
   Мері вигнала пса до саду, доньку понесла до ванної вмити, а потім знову навела лад у будинку. А ось і тісто піді­й­шло, час пекти булочки! Дістала, розкачала, нарізала, заплела, виклала на деко, розігріла духовку, змастила яєчним жовтком, прикрасила малиною, поставила пектися.
Годинник сповістив, що скоро додому повернеться син, потрібно поспішити завершити садові роботи та братися до готування обіду. Мері вправно зробила лунки в три рядки довкола майданчика, де Джон обіцяв поставити альтанку, кожну трохи присипала мілким гравієм та припорошила землею, змішаною з добривом, розклала цибулини, загорнула, присипала мульчею. Зняла сірий фартух з грубої полотняної тканини та поспішила пов’язати інший, біленький з квіточками та оборкою по краю.
   Духовка продзвеніла, нагадуючи Мері про булочки. Дім наповнився ароматом ванілі та малини. Мері прочинила дверцята духовки, щоб булочки повільно охололи, а сама взялася за овочеве рагу та картоплю фрі. Через вікно, що дивиться з кухні на вулицю, Мері побачила сусідських дітей, які повер­талися зі школи, а згодом – грюкнули вхідні двері.
   Нагодувала сина, донечку, кота. Ретривер відмовився від обіду. І від гри з м’ячиком. Пітер засмутився, адже він з со­ба­­­кою найкращі друзі. Тому Мері вдалася до перевіреного ме­то­ду: посадила сина за стіл та дала йому книжку, щоб він читав уголос. А малу Ліз зацікавила розмальовкою, поки сама взялася натерти курку спеціями, щоб до повернення Джона була готова вечеря. Пітер читав погано. Ліззі малюва­ла за межами малюнку. Але вони були разом за сімейним дозвіллям. Хіба це не чудово?
Повернувся Джон, поцілував дружину, обійняв дітей. Мері сама принесла йому капці, адже їхній пес сьогодні лінився.
   Сіли вечеряти. Джон розповів про роботу, Пітер розповів про заняття у школі, Ліззі пожалілася на втрату улюбленої тарілки, а Мері вирішила, що наступного дня приготує рибний пиріг.
   Вимила посуд, помила духовку, вимила підлогу. Протерла від пилу полиці, столи та фоторамки, збила подушки на дивані. Помила підлогу у коридорі, бо ретривер усе залив слиною. Поганий пес! Зібрала рушники для завтрашнього прання, накрутила бігуді. Вклала до ліжечка доньку, поцілувала на ніч сина.
   Сьогодні плідно попрацювала. Назавтра Мері планувала після від’їзду Джона та Пітера взяти Ліззі та поїхати до магазину за свіжою рибою, а повернувшись, влаштувати прання, почистити м’які меблі від котячої шерсті, згребти опале листя на задньому дворі.
   Але наступного ранку усе пішло не за планом. Бо золо­тистий ретривер здох.
   Дитячі сльози, розгубленість, пошук телефону похоронного бюро для тварин.
   Таке життя. Домашні улюбленці можуть захворіти й по­мерти. Їхнє життя коротше за людське. Адже так?
   Одного вересневого ранку Ліззі гралася з ляльками в саду. Джон повіз сина на тренування по бейсболу, а Мері займа­лася прибиранням усього будинку. Через відчинене вікно у ванній кімнаті вона чула, як щебече її донька. І коли вона заправляла постіль зі свіжою білизною у батьківській спальні, теж чула. Чула її сміх, як мила вікна у вітальні, і до того, як увімкнула пилотяг. А ось після того, як вимкнула, вже не чула. І коли вішала нові портьєри не чула. Навіть коли розігріва­ла до обіду улюблені макарони Ліззі, не чула. Бо Ліззі більше не сміялася.
   Ліззі захворіла. Так вирішила Мері, коли знайшла доньку в альтанці зовсім тиху і тремтячу. Вона щось белькотіла на своєму дитячому, ковтаючи букву “р”. Уся робота з логопедом пройшла даремно, бідкалася Мері. Ввечері в дитини піднявся жар, розболілася голова. Мері понесла купатися Ліззі й по­мітила висипи на руках донечки та занадто розширені зіниці. Подзвонили у 911. Приїхали лікарі. А згодом і поліція. Адже маленька Ліззі померла до ранку.
   І знову сльози, розгубленість, пошук телефону похорон­ного бюро.
   Мері та Джону сказали, що їхня донька наїлася беладони, очевидно, сплутавши її з лохиною. Антидот був введений надто пізно. Мері дивувалася: де в її прекрасному саду взялася беладона? Поліціянти оглянули дім та ділянку. Підступний кущ виявили за парканом, що відділяв сад від лісу позаду будинку. І хоч висота огорожі не давала можливості переліз­ти, але щілини між дошками не чинили ніяких перешкод для тоненької ручки чотирирічної дитини.
   Здавалося, горе розчавить родину. Але ні, сім’я згуртува­лася та міцно взялася за руки, щоб не втратити один одного. Джон продовжив ходити на роботу, Пітер мав успіх у бейсбо­лі, а Мері усе так само ростила свій город, дбала про квіти, дім та пекла смачні пироги.
   Одного весняного ранку Мері прокинулася, приготувала сніданок, попрасувала Джонову сорочку та поцілувала сина, перш ніж Джон повезе його до школи, а сам поїде на роботу. Пройшлася по дому з щіткою від пилу, протерла фоторамки, збила подушки на дивані та вийшла до саду зібрати городи­ну для овочевого рагу, що планувала приготувати на вечерю.
   У неї була за планом ще купа справ, не дивлячись на те, що вона погано себе почувала. Мері вирішила, що перемерзла вчора в саду, доки доглядала квіти, поралася на грядках та проривала траву між плитами садової доріжки. Ніс заклало, слабкість у м’язах, трохи кидає в холод. Але хороша господиня не має часу на усілякі хвороби!
   Увесь день Мері метушилася та працювала, наче бджілка. Син повернувся зі школи у прибраний та затишний дім. Чо­ловік приїхав з роботи в будинок, сповнений ароматів смачної вечері, свіжої випічки та квітів.
   Сіли вечеряти. Мері подала до столу улюблене Джоном овочеве рагу, пюре, тушковане м’ясо, салат зі свіжої зелені та лимонний тарт на десерт. Але сама вона так і не торкнулася їжі, бо повне виснаження зморило бідну заклопотану жінку, а треба було ще стільки всього зробити перед сном! Однак вона цього не зробила, заснувши поверх ковдри у своєму ліж­ку. Якщо простуда переросте у справжню хворобу, то дове­деться їхати в лікарню, а це повністю зруйнує її плани на наступний день.
   І все-таки в лікарню їхати довелося. Не через простуду. А через смерть чоловіка та малого сина, яких Мері знайшла на ранок холодними. 
   Сльози, розпач, дзвінок до вже перевіреного бюро.
   Розтин показав, що в крові Джона та Пітера містилася значна кількість алкалоїду коніїну, що викликає прискорене серцебиття, підвищення артеріального тиску, нудоту, а також помірний розвиток паралічу, що починається від нижніх кін­цівок і росте догори, доки не паралізує легені.
   Похорони Мері майже не запам’ятала. Ні як читав про­повідь отець Тревор, ні які слова казали про Джона його ко­леги, ні як друзі та сусіди винесли дві труни на кладовище, ні як їх закопали поряд з маленькою могилкою.
   Мері, наче зачарована, увійшла до свого будинку, де сусі­ди вже організували поминальний обід, і збила подушки на ди­вані. Вона окинула поглядом вітальню, де всюди стояли бі­лі лілії та троянди у вазах, які навіть їй не належали. Завтра треба буде протерти столи від пилку́.
   Наче в тумані пройшов день, другий, третій. На четвертий день Мері прокинулася, спустилася до вітальні та побачила мертвого кота. Скільки днів він там лежить?
   Мері обережно поклала його до коробки з-під туфель, що подарував їй чоловік у першій рік їхнього шлюбу, вийшла до саду та прикопала коробку біля паркану, там, де по інший бік росте беладона.
Мері любила свій садок, але нічого в біса не тямила у садівництві. Якби вона хоч трохи розумілася на цьому, то ніколи б не лишила цибулини тюльпана без нагляду у дворі, де живе собака. Запах добрив з кісткового борошна може бути привабливим для собак, щоб ті із задоволенням поласували цибулькою тюльпана. У ній містяться токсини, що є отруйни­ми для тварин. Якби Мері про це знала, то обов’язково пора­хувала свої квіти, повернувшись із кухні.
   Мері не могла надивитись на свій прекрасний сад. А якби поглянула трохи далі, за паркан, то побачила б приховану за­грозу, що зовсім не ховається ні від кого. Таким самодостат­нім рослинам, як беладона, немає сенсу сторонитися людей. Якраз навпаки.
   Мері плекала свій сад, мов дитину, та все одно не поміти­ла, як між кущиками її зеленої соковитої петрушки причаївся болиголов. І навіть якби її ніс не був закладений, і вона відчу­ла “мишачий” запах, Мері усе одно не відрізнила б болиголов від пастернаку.
   У її саду не було лілій, але вони пробралися до неї в дім іншим шляхом. Мері не подумала про те, що усі части­ни лілійних рослин отруйні: вони викликають ниркову недо­статність та смерть домашнього улюбленця впродовж однієї чи двох діб. Немає значення: нюхав кіт ту квітку, гриз її, чи намагався випити із вази. Для допитливого улюбленця усе скінчиться коробкою з-під взуття.
   Того ранку, поховавши останнього члена своєї родини, Мері протерла пил на столах та полицях, збила диванні по­душки, почистила меблі від котячої шерсті, полила квіти у саду, підмела доріжку, взяла міцну мотузку та пові­силася в альтанці – споглядати холодними очима на свій омрі­яний сад і затишний будинок, де її ідеальна родина жила у повному порозумінні, в любові та щасті.
   І у безпеці, звісно.
   Смерть працює понаднормово та без вихідних. Вона не зважає на такі дрібниці, як місце чи кількість людей довкола. Вона прийде за вами, коли ви солодко спатимете у своєму ліж­ку зі зручним ортопедичним матрацом та м’якою подушкою. Або коли ви будете переходити дорогу, поки горітиме зелене світло. Ви зберетеся на відпочинок, не знаючи, що йдете на зустріч зі смертю. Вона пригостить вас солодкими ягодами, і поки ви смакуватимете ними, занесе свою косу над вашою головою. Небезпека – ось, що насправді змушує вас гостро відчути, яке життя на смак.