Глава 5

До будинку Даріана вони повернулися ближче до вечора.

Забрати речі виявилося складніше, ніж Лея розраховувала. Вранці їй здавалося, що однієї валізи вистачить на перші кілька днів, але вдома до одягу додалися робочі записи, книжки й коробка з інструментами. Даріан нічого не коментував, двічі спустився до карети й тільки після другої сумки запитав, чи це все.

Лея оглянула передпокій своєї квартири, де залишалося достатньо речей ще на один переїзд.

— На сьогодні.

— Решту можна забрати пізніше.

Саме це вона й збиралася зробити, тому сперечатися не було про що.

Орен відчинив їм двері ще до того, як вони піднялися сходами, прийняв валізу й повідомив, що вечеря буде за пів години. Коробку з інструментами Лея залишила собі.

Її кімната була такою самою, як два дні тому. Ніхто не додав квітів, мереживних подушок чи інших речей, які невідомо чому мали з'являтися в кімнаті одразу після того, як її мешканкою ставала заміжня жінка.

Даріан поставив другу сумку біля шафи.

— Якщо чогось бракує, скажіть Орену.

Лея озирнулася. Ліжко, письмовий стіл біля вікна, книжкова полиця, два крісла. Поки їй справді нічого не було потрібно.

— Вистачить.

Коли Даріан вийшов, вона зачинила двері.

Ключ залишився в замку. Лея подивилася на нього, але повертати не стала.

Речі розклала без особливого порядку. Одяг пішов у шафу, книжки на полицю, інструменти у верхню шухляду стола. Маленьку керамічну чашку із сережками вона поставила біля дзеркала, а примірник договору сховала разом із ліцензійними паперами.

Потім вийшла в коридор.

До вечері залишався час, і сидіти в кімнаті їй не хотілося. На головних сходах до першого поверху виявилося двадцять три сходинки. Лея порахувала їх автоматично й помітила це вже внизу.

У вітальні було тихо й надто впорядковано. Не так, як у будинках, де господарі боялися торкатися дорогих меблів, а так, ніби кожна річ давно знайшла своє місце й ніхто не бачив причин це змінювати. Книжки стояли рівно, крісла були розвернуті до каміна під однаковим кутом, а невелика темна ваза займала точний центр столика.

Лея посунула її трохи вліво.

За кілька хвилин до вітальні зайшов Даріан разом з Ореном. Вони говорили про лист із канцелярії. Даріан пройшов повз столик, машинально повернув вазу на середину й продовжив розмову.

Лея нічого не сказала.

Вечерю накрили в їдальні. За столом легко розмістилося б десятеро, тому Лея кілька хвилин почувалася гостею на прийомі, на який решта запрошених чомусь не прийшла.

Орен подав м'ясо з овочами й залишив їх удвох.

Лея потягнулася до хліба й машинально забрала з Даріанової тарілки шматок запеченої картоплі.

Він подивився на її руку.

Лея теж.

— Це нервове.

Даріан посунув тарілку трохи ближче.

— Тоді беріть.

Лея переклала картоплю собі.

— Дякую.

Слово вийшло трохи незграбним.

Даріан продовжив їсти.

За кілька хвилин Лея зрозуміла, що він не збирається підтримувати розмову лише тому, що вони вперше вечеряють як подружжя. Це виявилося зручніше, ніж вона очікувала. За вікнами повільно темнішало, десь у дальній частині будинку зачинилися двері, з кухні ненадовго долинув дзенькіт посуду.

Орен приніс чай. Лея зробила ковток і зупинилася.

Напій був настільки міцним, що смак чаю смажену підошву.

Вона поставила чашку.

— Не подобається? – запитав Даріан.

— Я ще вирішую, чи це взагалі чай.

Він узяв свою чашку й спокійно відпив.

Коли Орен повернувся по порожні тарілки, побачив майже повну Леїну чашку й без запитань приніс іншу.

Ця виявилася нормальною.

Після вечері Даріан поклав перед нею невелику зв'язку ключів.

— Орен зібрав для вас. Тут усе, крім двох робочих кімнат унизу. Там зберігаються некромантичні матеріали, тому вони завжди замкнені.

Лея взяла ключі.

— Якщо мені знадобиться зайти?

— Скажіть мені або Орену.

Вона сховала зв'язку в кишеню.

— Добре.

Це теж виявилося простіше, ніж вона очікувала.

Лея повернулася нагору, переодяглася й дістала робочі записи. На завтра залишався опис старого захисного контуру, який за звичайних обставин зайняв би хвилин двадцять.

Сьогодні вона втретє перечитала той самий рядок і відклала перо.

Зосередитися заважали спогади з каплиці.

Даріанів пульс уже не відчувався, хоча вона ще добре пам'ятала коротку затримку між ударами. Дитячий голос пам'ятався ще краще.

«Тату?»

Лея підійшла до вікна.

На вулиці вже стемніло. По бруківці час від часу проїжджали карети, але біля будинку було тихо.

Вона сказала Даріанові про голос. Цього мало б вистачити хоча б на сьогодні.

Натомість тепер її дратувало інше: він не чув нічого.

Ритуал торкнувся їх обох. Новий зв'язок виник між ними. Але старе відлуння, якщо це справді було воно, прийшло тільки до Леї.

Вона повернулася до столу й спробувала працювати.

Унизу постукали у двері.

Лея не звернула уваги. Будинок був не її, а до королівського некроманта цілком могли приходити в години, які нормальні люди вважали непридатними для візитів.

За кілька секунд стук повторився, голосніше.

У коридорі почулися кроки.

Лея відклала перо й вийшла з кімнати.

Даріан саме спускався сходами з протилежного боку. Він уже був без піджака, але, схоже, теж не збирався спати.

— Ви когось чекаєте?

— Ні.

Вони спустилися майже одночасно. Орен не з'явився, мабуть, уже пішов у свою частину будинку.

У двері постукали втретє.

Лея була ближче й рушила до передпокою першою.

— Я відчиню.

Крізь вузьке матове скло було видно нерухомий чоловічий силует.

Вона відсунула засув і відчинила двері.

На ґанку стояв Едгар Рейн.

Лея впізнала його відразу. Вузьке обличчя, темне волосся, тонкий шрам біля лівої брови. Тільки шкіра мала восковий відтінок, а очі дивилися на неї з неприродною нерухомістю.