Глава 1

Чоловік приніс амулет загорнутим у темно-синій оксамит і поклав на стіл обережно, обома руками.

Лея розгорнула тканину. Срібний диск був старий, потемнілий по краях, із вісьмома дрібними каменями та гербом на звороті. На перший погляд річ виглядала пристойно. На другий ставало цікавіше.

Вона підсунула лампу ближче й провела пальцем над оправою. Магія відгукнулася легко. Захисний контур ішов уздовж краю рівно, без розривів, тільки до самого амулета стосунку майже не мав. Срібло й камені були старі, а захисту від сили чотири роки.

Лея зітхнула.

— Щось не так?

Клієнт сидів навпроти, поклавши тростину на коліна. Дорогий сюртук, нові черевики, старанно вкладене волосся. За останні десять хвилин він тричі згадав людину, яка рекомендувала йому купити амулет, тому Лея вже приблизно уявляла, якої відповіді він чекає.

— Думаю.

— Ви зітхнули.

— Я іноді так думаю.

Він не всміхнувся.

Лея взяла тонку скляну пластину й поклала поверх амулета. Їй самій скло було не потрібне, але клієнтам подобалося бачити хоча б частину роботи, за яку вони платили.

— Вам сказали, звідки він?

— З родинної колекції графа Ольмера.

Лея підняла очі.

— Саме Ольмера?

— Так. Ви знаєте цей рід?

— Трохи.

Останній граф Ольмер продав більшу частину колекції задовго до того, як цей пан навчився зав’язувати краватку. Решту, за чутками, програв. Чутки до експертизи не додаси, тому Лея просто запитала, скільки хочуть за амулет.

Почувши суму, вона зняла пластину.

— Не купуйте.

Чоловік нахилився до амулета, наче тепер міг сам побачити проблему.

— Мені сказали, що він захищає власника.

— Захищає.

Його обличчя трохи проясніло.

— Отже, продавець не брехав.

— Залежить від того, від чого обіцяв захист.

— Від нещасть.

— Тоді брехав.

— А від чого він захищає?

— Від грошей. Якщо купите його за ту суму, яку вам назвали, грошей у вас точно поменшає.

Чоловік подивився на неї з підозрою.

— Пані Морен, мені вас рекомендували як серйозну фахівчиню.

— Саме тому я раджу його не купувати.

Лея повернула амулет на оксамит.

— Сама річ стара. Можливо, вона справді належала Ольмерам, але це треба перевіряти окремо. Магія сучасна. Майстер був непоганий, тому переробка й не впадає в очі.

— Мені потрібен офіційний висновок.

Лея прибрала руки зі столу.

— Для експертизи походження зверніться до майстра з повною категорією.

Чоловік замовк, і вона побачила знайому зміну в його обличчі. Люди приходили сюди, бо хтось радив хорошу фахівчиню, а потім згадували, чому ім’я Морен здається їм знайомим.

— Ви можете дати мені висновок чи ні?

— Можу визначити матеріал, приблизний вік, пізні втручання й сказати, чи варта річ ваших грошей. Якщо потрібен документ для суду, страхової палати або реєстру, його має підписати хтось із повною ліцензією.

— Зрозуміло.

Він заплатив чотири срібних, загорнув амулет і пішов.

Коли двері зачинилися, Лея показала їм язика. Жест був дитячий, зате свідків не було.

На дальньому краю столу стояла дерев’яна скринька, принесена вчора. Темне дерево, мідні кути, старий замок і синя реєстрова печатка на кришці.

Лея підійшла ближче.

У захисті було щонайменше три старі шари. Один колись ремонтували, другий нарощували пізніше, а біля замка магія починала розходитися по шву. Лея вже знала, звідки варто почати й як дістатися до пошкодження, не зачепивши решту конструкції.

Саме тому скринька її дратувала.

Синя печатка означала високу категорію. Лея могла оглянути річ, описати стан і передати іншому майстрові. Відкрити її або зняти пошкоджений шар самостійно не дозволяла ліцензія.

Точніше, те, що від неї залишилося.

Вона провела пальцем по краю кришки.

— Не дивись на мене так.

Скринька не заперечила.

У двері постукали.

— Зачинено!

За вікном було трохи по третій, хоча табличка на дверях обіцяла роботу до шостої. Лея сьогодні не мала настрою дотримуватися власного розкладу.

За хвилину постукали знову. Відвідувач не смикав ручку й не кликав її через двері, просто чекав.

Лея підійшла до вікна й відсунула край фіранки.

На вулиці стояв Даріан Вельський.

Вона відпустила тканину, але за кілька секунд визирнула знову. Він не зник.

За п’ять років Даріан змінився не дуже. Темне волосся, худе обличчя, прямі плечі. Біля скронь стало більше срібла. Навіть пальто сиділо так само бездоганно.

Лея спустилася й відчинила двері рівно настільки, щоб побачити його обличчя.

Після цього зачинила їх знову.

— Пані Морен, — долинуло з вулиці.

Вона сперлася плечем на двері й почекала. Вельський не постукав удруге, не нагадав про королівську службу й не спробував переконати її поводитися розумно.

За дверима було тихо.

— Ви ще тут?

— Так.

— Навіщо?

— Я прийшов поговорити.

— Уже поговорили.

— Ви сказали чотири слова.

— Для нашого знайомства це непоганий результат.

Він помовчав.

— Я можу зачекати.

Лея повернулася нагору й спробувала зайнятися рахунками. Кілька хвилин усе йшло добре, доки вона не помітила, що втретє читає одну й ту саму цифру.

Визирнула у вікно.

Даріан стояв біля будинку й читав якийсь документ.

Вона витримала ще трохи, потім спустилася.

— Заходьте.

Даріан склав папір і переступив поріг.

Зблизька втома була помітніша. Обличчя стало худішим, під очима залягли тіні, а срібло біля скронь уже не можна було списати на освітлення.

Він зняв рукавички й озирнувся.

— Якщо ви прийшли через стару справу, я не хочу про неї говорити.

— Я прийшов не через неї.

— Уже краще.

Його погляд пройшовся майстернею, затримався на скриньці із синьою печаткою, потім на латунній чаші біля полиці.