Якось під Новий рік або Все, що стається — лише на добро!

Це сталося під Новий рік, коли повітря насичене атмосферою свята, а диво зовсім близько — варто тільки придивитися і в метушливих передсвяткових клопотах узріти магію. Магія існує. Не лише на сторінках книг з фентезійним сюжетом або в кінострічках. Вона реальна в нашому повсякденному житті! Просто слід захотіти її побачити. Повірити в неї щиро, від усієї своєї душі. Віра — і є магія, магія добра, яка витає в повітрі кожного свята. І зараз мова далеко не про ті чари, якими володіють ворожки в чорних балахонах з ароматними кольоровими свічками та балакучими чорними котами. Я, на превелике щастя, ніколи з ними не зустрічалася, адже належу до тих, хто більше любить подарунки долі, її сюрпризи! Доля любить посилати нам знаки й влаштовувати перевірку на витримку. Насправді багато залежить від нас самих, нашої реакції та поведінки. Слід вміти оберігати свою душу від негативних емоцій і продовжувати жити крізь зради й відчай із посмішкою на обличчі... Хтозна, можливо веселка вже за наступним поворотом? Випадковостей не існує! Тепер я точно знаю, що все, що з нами стається — є для нас необхідним. Кожного чекає щастя, але для цього слід навчитися крокувати до нього, не нарікаючи! І в мене вийшло! Не вірите? Тоді слухайте з самого початку!

Нумо познайоммось! Мене звати...

— Марусю! — голосом мами забринів автовідповідач. Марусю? Ну що за фамільярність! Взагалі моє ім'я Маріанна. Маріанна Віталіївна, а для друзів просто Марі... Ну на крайній випадок і лише для близьких друзів Маша! Але моя обожнювана матуся була більш відомою під: «Я тебе народжувала і буду звати так, як сама хочу!». — Марусю, якщо не візьмеш слухавку протягом трьох хвилин, я викличу таксі й на твоєму святковому вікенді буду головною зіркою!

Ну ось. Зриваюся з місця, за лічені секунди намагаючись подолати пів трьох кімнатної квартири, яку винаймаю разом з подругою тут, у столиці нашої прекрасної неньки України. Дорогою до телефону, що розривається у спальні на пів будинку погрозами коханої матусі, стараюся нічого не торкатися руками, якими ще кілька хвилин тому фарширувала рибу. Рибу, яку сама терпіти не можу, але чого не зробиш заради мого коханого Костика, який милостиво погодився на цьогорічному святкуванні Нового року обійтися без відра биточків, цілої печеної курки та... Не пам'ятаю, чого він там іще хотів. Втім, тепер це не важливо, відмовився ж! А рибу я вже з горем пополам приготую.

Знаходжу телефон на столику біля ліжка, навіть не уявляючи як взагалі ввімкнути його такими руками: потім же не відмию (телефон, звичайно, а не руки)! Майстерно закотую очі й намагаюся вцілити в ту бісову кнопочку моїм маленьким курносим носиком, який явно створений не для того, щоб ним кнопки на телефоні натискати. З другої спроби все ж вдається увімкнути навіть гучномовець — та я просто талант! Не дивлячись на те, що мені двадцять два роки і я доволі успішний страховий агент, під маскою серйозної людини ховається дитяча безпосередність, наївність та вміння бути собою. Суворі костюмчики, які вдягаю на роботу, жодним чином не псують мою пустотливу вдачу. Рідні й ті, хто мене добре знають, взагалі ще довго не могли повірити, що я, невгомонна панночка, вирішила вступити до престижного університету на кафедру: "Фінанси, банківська справа та страхування". Мені дружно пророкували відрахування за спізнення ще в першому семестрі, але якими ж дурними були їхні обличчя, коли я закінчила університет з відзнакою та одразу пішла на роботу в відому страхову компанію. Не стану сповіщати вам назву, щоб хтось бува не сприйняв це, як рекламу. Але в загальному скажу, що своїм життям я цілковито задоволена. Особливо тепер, коли отримала підвищення та переїхала з рідної Вінниці у Київ, щоб працювати в центральному офісі.

— Біля слухавки, — кричу в телефон, щоб рідна почула мій голос і нарешті заспокоїлася. Вони з батьком, кумами та іншими численними родичами святкуватимуть у двоповерховому будинку моєї хресної матері. Це перший рік, коли я на свята не повернулася додому, то ж тепер матуся надзвонюватиме щогодини.

— Нарешті! Чому так довго не береш слухавку? Я ж хвилююся! — зітхає ненька і тут же дає чергову порцію настанов: — Витягни з холодильника шампанське, щоб не було холодне! В тебе горло! І не забудь поставити в мікрохвильовку котлети. Дашка ж передала тобі пакети?

— Дякую тобі, мамо! — усміхаюся. І це через котлети я тут ледь пів квартири в рибу не забруднила? — Ти дарма передавала це все з Вінниці в Київ, напружуючи бідолашну Дашу. Я ж не на острові, могла б це все придбати в магазині чи замовити в ресторані.

— Скажеш теж, Марусю! Це ж домашнє! — обурюється рідна і тут же пожвавлюється, а до мене долинає голос батька про те, що час вирушати до куми. Я посміхаюся і поспішаю закінчити розмову. Люди зайняті: в гості збираються, не те що я тут, вже годину з тією рибою клопочу, а в мене ще навіть у квартирі не прибрано. Побачила б це моя подруга Ритка, чиє інше ім'я Охайність. Але, на моє щастя, вона зараз у себе вдома. Хоча вже попереджала, що вб'є мене за будь-яку порошинку. Ну не про те. Повертаюся до риби, а там і подбаю про квартиру. Костя скоро повинен прийти, допомогти з ялинкою. Сам і прибере. Кидаю погляд на неприкрашене дерево і коробку з іграшками. Нічого в цьому році не встигаю!

Це й не дивно! Коли нормальні люди прикрашали будинки, купували подарунки та продукти, я телефонувала всім номерам в клієнтській базі даних, попереджаючи потенційних клієнтів, що під час новорічних свят ризик нещасних випадків досягає найвищої поділки, тому слід неодмінно застрахувати своє життя та здоров'я, своєї дружини або чоловіка, дітей і неодмінно застрахувати житло, щоб не стати жертвою гламуру. Тобто вогненебезпечних гірлянд. «Тим паче у нас для вас на такі види ризиків перед святами є хороша знижка» — наче талісман, ця фраза дарувала успіх і сприяла продовженню розмови, якщо перед тим клієнт вже майже кидав слухавку. А що вмінням переконувати не була обділена, то й уклала кілька вигідних договорів.