Все стало одним кольором…

    Продзвенів будильник. Дідько. Як же не хочеться вставати. Але треба. Начальник знову зробить догану за запізнення. Хоча… Як не через запізнення, то ще через щось. Так! Вставати, вставати.

    Я простягаю руку до будильника, шарпаю шафку біля ліжка, перекидаю чашку із залишками заварки. Все це роблю із закритими очима. Потім розумію, що дзеленчить з іншого боку. Потрібно таки відкривати очі. Знову понеділок. Ненавиджу.

    Намацую будильник, що репетує вже п’ять хвилин. Відкриваю очі. Закриваю очі. Відкриваю знову. Оторопілим поглядом оглядаю кімнату. Нічого не змінилося. Ще вчора оформлена в зелених тонах, зараз кімната була чорно-білою. Ні, не так. Все було чорно-білим. Тобто і диван, і люстра, і стіл з колись помаранчевою скатертиною.

    Так. Це тобі тільки сниться. Закриваю очі. Думаю, що це все сниться. Відкриваю очі. Не прокинувся. Все так само чорно-біле. Дідько. Сповзаю з ліжка. Піднімаю білу чашку. Намагаюся зібрати чорну заварку. Серджусь. Яка збіса заварка, коли тут такі глюки.

   Дзвоню сестрі. Чорно-білій сестрі з чорно-білого телефону. Сестра не бере слухавку. З третього дзвінка таки відповідає. Вона сердита. Я, як завжди, невчасно. Сестра вислуховує. Сестра говорить, що я допився до чорних чортиків. Або до білої білочки. Сестра кидає слухавку.

  Я збираюсь на роботу. Одягаю чорний светр і беру в руки білий портфель. Довго шукаю чорні ключі. Відкриваю чорні двері…

   Продзвенів білий будильник з чорними стрілками.