Розділ 63

Наступна Рада перевершила, мабуть, всі, які були до цього. Зала просто гуділа, коли ми з Тіріаном повідомили про своє рішення — ми вводимо таке поняття, як розлучення. Офіційний закон, за яким тепер пара може розірвати шлюб за взаємною згодою або з інших вагомих причин, як-от шкода здоров’ю чи життю.

Це справило справжній фурор. Мені навіть здалося, що аристократи були шоковані цим значно більше, ніж моїм минулим зізнанням про інший світ. Чужа душа — це щось ефемерне, а от можливість законно піти від дружини чи чоловіка — це те, що зачіпало майнові та спадкові інтереси кожного в цій залі.

Але так як офіційно засудити чи стратити мене не було за що — я не вчинила злочину, не зрадила країну, а некромантія, як виявилося, не була заборонена законом, — то й перестати бути королевою я теж не могла просто так. Тому всі були невдоволені, але піти проти волі монарха, підкріпленої юридичними актами, не могли. До того ж усі п’ять герцогів підтримали нашу ідею. Їм, на відміну від консервативної старої аристократії, не було чого боятися — вони бачили в цьому прогрес і нові можливості для маневрів.

Тож було вирішено: за тиждень пройде офіційна процедура нашого розлучення з Тіріаном. А разом із цим — повторне обговорення союзу з перевертнями. Оскільки я більше не буду королевою, формат наших відносин із ними мав змінитися, особливо враховуючи їхній попередній план на цей союз і співпрацю з драконами. 

Щодо мого подальшого перебування в палаці, ми прийняли рішення, яке змусило багатьох лордів позеленіти від люті, але проковтнути це мовчки. Я залишаюся в палаці разом з Ітаном. Хто може заборонити королю тримати при дворі свою... колишню дружину? До того ж пропозиція Тіріана про роль фаворитки виявилася дійсно непоганою ширмою. В очах суспільства це виглядатиме як пристрасть короля, яка сильніша за закони, а для нас це була можливість зберегти наш дивний, багатогранний союз і захистити майбутню дитину.

— Ви розумієте, що робите з підвалинами нашого суспільства? — прошипів граф Вестерлі, коли ми виходили із зали.

— Я не руйную підвалини, графе, — відповіла я, не збавляючи кроку. — Я просто замінюю гнилі балки на нові. Звикайте, це називається майбутнім.

Тіріан, що йшов поруч, ледь помітно стиснув мою руку. Ми виграли цей раунд. Попереду був тиждень, який мав назавжди змінити історію цього королівства. І хоча я знімала з голови корону, я вперше відчувала, що справжня влада — це не золото на скронях, а свобода бути собою поруч із тими, хто дорожчий за будь-які титули.

***

Минув майже місяць з того дня, як храм став свідком першого в історії королівства офіційного розлучення. Все пройшло на подив спокійно, навіть буденно. Служитель, чиї руки ледь помітно тремтіли — чи то від віку, чи то від усвідомлення того, який прецедент він створює, — провів церемонію і вніс відповідний запис у церковний реєстр. Пізніше цей документ передали метру столиці, і моє ім'я офіційно викреслили з графи «Дружина Короля» в усіх державних паперах.

Тиждень пліток у салонах, кілька гнівних статей у столичних вісниках — і хвиля почала вщухати. Люди звикають до всього, навіть до королеви-некромантки, яка раптом стала просто «гостею» палацу.

Передчуваючи нарешті заслужений відпочинок, я готувалася насолоджуватися тишею, природою і смачною їжею. Того ранку я сиділа на терасі. Переді мною стояв піднос із ідеально підсмаженими грінками, домашнім сиром та горнятком трав’яного чаю, який допомагав від ранкової нудоти. Жодних корсетів, жодних прийомів, жодних виснажливих засідань Ради. Я міцніше закуталась  в теплу ковдру і просто насолоджувалась моментом. Повітря було свіжим, з легким присмаком вогкої землі та хвої, що долинав із королівського саду. Я заплющила очі, слухаючи, як десь вдалині вигукують команди стражникам і цокотять копита коней. Раніше ці звуки означали початок нескінченного робочого дня, повного обов'язків, які я не обирала. Тепер вони були лише фоновим шумом чийогось іншого життя.

Я відчула, як всередині розливається приємне тепло — і це було не лише від гарячого чаю. Вперше за весь час перебування в цьому тілі я відчувала, що воно належить мені. Без титулів, без боргів перед державою, без необхідності виправдовувати чиїсь надії. Я була просто жінкою, яка чекає дитину і має право на свій шматочок спокійного ранку. Свобода виявилася напрочуд затишною. Я зробила невеликий ковток чаю, відчуваючи, як трави заспокоюють шлунок, і всміхнулася сонцю. 

Повітря на терасі раптом стало холодним і важким. Простір перед моїм кріслом здригнувся, і з сірого марева виступив Себ. Перший король цього королівства, людина, чиє ім'я століттями проклинали некроманти, зараз виглядав розлюченим. Його напівпрозорі кулаки були стиснуті, а очі палали фанатичним вогнем. Звичайно, чай мені не дадуть спокійно попити. 

— Ти що зробила?! — прогримів він, і від його голосу, здавалося, затремтіло скло в дверях. — Чому ти покинула корону, Маргарет? Ти мала бути їхньою королевою! Ти мала своєю владою випалити ту ненависть до некромантів, яку колись посіяв я! Ти — мій єдиний шанс виправити те, що я накоїв, через що почалася та клята війна!

— Себе, заспокойся, — я намагалася говорити рівно, хоча його тиск відчувався фізично.

— Не заспокоюся! — він зробив крок вперед, стаючи майже впритул до мене. — Віщунка говорила мені про тебе. Ти та, хто мала повернути віру в цю силу, хто мала об’єднати усіх магів і повернути некромантів. А ти просто... віддала корону? Ти розумієш, що без тебе вони знову скотяться в темряву і страх?

Я повільно відставила горнятко і подивилася на нього вже без посмішки.

— Себе, можливо, не все в цьому світі здатна зробити одна-єдина людина. Твоя війна тривала роками, а ненависть після неї — століттями. Ти справді думав, що я виправлю все за кілька місяців на троні? Я не збираюся класти своє життя і життя своєї дитини на вівтар твоїх старих помилок. Я поклала фундамент, на якому будуть будувати наступні покоління.

Я витримала паузу, пильно дивлячись на короля-привида.