Розділ 36

Вже майже біля самих дверей до зали Ради я зустріла Тіріана та Олівера. Вони явно чекали на нас, і це було приємно. Все-таки хотілося зайти разом, як король і королева. Мушу зізнатися, піджилки в мене трохи трусилися. Це ж не просто звичайна нарада, а засідання, на якому вирішуються питання державного масштабу.

Чим ближче я підходила, тим ширшими ставали очі Олівера і пильнішим — погляд Тіріана. Цікаво, Олівер колись звикне до моїх викрутасів? Бо так ще рік-два — і в мого чоловіка, можливо, з’явиться новий помічник, адже цього так і серцевий напад може вхопити. А щодо Тіріана... він так уважно оглядав мене, що я не могла зрозуміти: йому подобається чи навпаки.

— Вітаю вас, — першою озвалася я. — Дякую, що зачекав на мене, Тіріане.

— Побачивши твій зовнішній вигляд, я ще раз переконався, що вчинив правильно, очікуючи на тебе тут, — трохи роздратовано промовив він. — Маргарет, ти вирішила їх там усіх добити, навіть не починаючи Ради? Твоя поява і так викличе фурор, але королева в штанах… Я навіть не знаю, змушувати тебе переодягатися чи ні.

— Як на мене, я виглядаю дуже навіть по-діловому, — схрестивши руки на грудях, упевнено промовила я. — Нічого їм не буде. Це лише штани, а не державна зрада.

— Щоразу тобі вдається мене здивувати, — приречено зітхнув Тіріан. — Що ж, ходімо. — Він рушив до дверей, але несподівано зупинився і глянув на мене ще раз: — І спробуй зробити так, аби через твої розмови із Себастіаном присутні не подумали, що ти несповна розуму.

— Дуже смішно, — я закотила очі й пішла поруч із ним.

Перед нами повільно відчинили двері, і ми зайшли. Присутні вже чекали. Не варто й казати, що при появі короля і королеви завжди настає тиша, але цього разу це був шок чистої води. Єдиним, хто не виглядав приголомшеним, був хіба що Даміан. І не дивно — скоріш за все, Тіріан попередив його про мою присутність як свого друга та голову охорони королівства.

Коли перший шок у присутніх минув, ми сіли на свої місця. Здавалося, ніхто навіть не наважувався ворухнутися. Я повільно оглядала залу. Заціпеніння поступово змінювалося на здивування та цікавість. Питання «що я тут роблю?» явно висіло в повітрі.

— Оголошую засідання Ради відкритим, — промовив Тіріан. — Можете всі сідати. Сьогодні багато роботи, тож не будемо гаяти часу. — Помітивши загальний настрій, він додав: — Задля уникнення зайвих питань проясню момент: Її Величність виявила бажання відтепер бути присутньою на всіх засіданнях Ради. Тому облиште здивування і давайте почнемо.

Але слова Тіріана, здається, не покращили ситуацію. Всі ще дужче напружилися, по залі навіть покотилися перешіптування. Загальний гул порушив герцог Едвін Койль:

— Ваша Величносте, я лише хотів уточнити, чи правильно я розумію: Її Величність планує бути спостерігачем чи... — він зробив коротку паузу, — активним учасником у прийнятті рішень? Бо, прошу мені вибачити, таке на Раді вперше, а я, як ви знаєте, застав засідання ще при вашому дідусеві.

«Ну звичайно, герцог Койль. Я б не здивувалася, якби цей старигань застав ще Себа живим». Вже, мабуть, радіє, що я «допомагатиму» йому, адже зазвичай він виступав на Радах єдиним фронтом із моїм покійним татусем Імпробусом. Хитрий лис. Що ж, шкода буде його засмучувати.

— Дякую за ваше запитання, герцогу Койль, — тут уже я вирішила втрутитися, адже зовсім не планувала залишатися німим спостерігачем. — Я планую відтепер брати активну участь у житті нашого королівства і Ради в цілому. І, наскільки мені відомо, це не суперечить жодному закону. Тож віднині остаточні рішення ми прийматимемо разом із Його Величністю.

Я подивилася на Тіріана, і він легенько мені кивнув. Що саме він зараз думав, я прочитати не могла — маску короля він тримав бездоганно.

— О, чудово! — явно задоволений моєю відповіддю, промовив герцог. — Вітаю вас на засіданні, Ваша Величносте.

***

Цікаво, як швидко герцог Койль та всі присутні пошкодували про мою присутність. Мабуть, не менше разів, ніж я вимовила фрази: «А хіба є закон, який забороняє це зробити?» та «Ну то й що, що так не прийнято? Зараз приймемо!».

Спочатку все йшло доволі непогано. В основному доповідав герцог Верден — відповідальний скарбник королівства, людина, яка тримала в руках майже всі банки держави. Попри відносно молодий вік, він мав репутацію людини слова і був непохитним у власних рішеннях. Він імпонував мені своєю точністю та серйозністю в підрахунках балансу королівства.

— Герцогу Верден, перепрошую, але я маю запитання, — дочекавшись завершення його доповіді, мовила я.

— Так, звісно, Ваша Величносте. Розумію, що з першого разу важко осягнути мою доповідь, — промовив він, ніби перевіряючи мене на міцність.

— О, ні, тут усе гранично чітко. Одразу відчувається професіонал своєї справи. Я знаю, що саме з казни фінансувався мій штат фрейлін та супровідний персонал. Можливо, ви не в курсі, але я ухвалила рішення відмовитися від них, тож ці кошти тепер вільні. Я хотіла б уточнити: чи можливо акумулювати їх в окремий фонд до виникнення потреби у використанні?

— Я правильно вас зрозуміла: ви добровільно відмовляєтеся від привілеїв королеви? — запитала герцогиня Блекарі з явно зацікавленим обличчям. Відчуваю, ця новина завтра буде на всіх шпальтах газет. — Але хто б на таке пішов із власної волі?

— Я. Не думаю, що без усього цього перестану бути королевою, ви так не вважаєте? А зайве марнотратство ні до чого. Будемо вважати це початком нової епохи.

— Звісно, Ваша Величносте.

Я перевела погляд на герцога Вердена, який виглядав так, ніби намагався розгадати мою головоломку.

— Таке цілком можливо за вашого бажання і якщо Його Величність не проти, — промовив герцог, глянувши на Тіріана. Отримавши схвальний кивок, він продовжив: — Я спробую щось вигадати.

— Чудово. Можемо обговорити це детальніше під час приватної аудієнції. Хотіла винести це питання саме тут, аби потім не виникало дивних чуток.

Я помітила, як Даміан ледь усміхнувся на ці слова, а Верден схвально кивнув.