Розділ 32

Здається, я бовкнула зайвого. І як тепер бути? Вони-то дали клятву мені, а не один одному. І найімовірніше, якщо щось з кимось із них станеться, на мені це не відіб'ється так, як на них. У мене ж немає другої сутності. Але якось не хочеться провокувати зайвий конфлікт. Тим паче, я певною мірою розумію мотиви та плани Деймаріса.

— Ну, це трохи важко пояснити, — почала я, намагаючись підібрати слова. — Скажімо так, він не те щоб зовсім мертвий.

Ітан запитально поглянув на мене, і я зітхнула. Що вже там. Сама проговорилася. Шляху назад немає.

— Ітане, це не моя історія і не моя таємниця, тому я хотіла б, аби ти поки що прийняв усе як є, без зайвих запитань. Давайте спробуємо поговорити вчотирьох. Адже у мене дві істинні пари та офіційний чоловік. І як би нам не хотілося, це не тільки наша історія.

Він мовчав деякий час, від чого я почала трохи нервувати, а потім промовив:

— Добре, раз ти просиш, я не в силах тобі відмовити. І ти маєш рацію. З Тіріаном я маю поговорити однозначно, бо я хочу стати частиною цієї родини. Твоєї родини.

Не буду лукавити — це звучить приємно. Але на ділі все трохи складніше. Не можу сказати, що я різко стала однією сім’єю з Тіріаном та Октавієм — привиди минулого не зникають так швидко, як і образи та рани. А тут тепер ще й Ітан, якого я, на хвилиночку, бачу вчетверте у житті. Тепер я розумію значення фрази «викрутаси долі».

Тож поки що з Ітаном ми дійшли того, що остаточно всі крапки над «і» розставимо після розмови з іншими, так би мовити, претендентами на моє серце. Хоча Деймаріса я б таким не назвала, але він сам вліз у це все зі своєю міткою дракона. Єдине, сподіваюся, він не вибухне при появі Ітана.

Попрощавшись із вовком, я попрямувала до себе, аби випити трохи чаю і, можливо — якщо всесвіт буде такий люб’язний — відпочити. Але ні, я таки десь добряче нагрішила в минулому житті. Бо щойно я дійшла до своїх покоїв, навіть не встигла відкрити двері, як до мене швидким кроком наблизився Олівер.

— Ваша величносте, як чудово, що ви вже звільнилися. На вас уже очікує Його Величність разом із паном Сінфулом та його компаньйонкою.

Я важко зітхнула. Точно, Каспіан. Він же казав, що має якусь справу до мене з Тіріаном.

— А вони не можуть почекати хвилин двадцять, поки я переведу дух після попередньої розмови?

— Боюсь, що ні. Його Величність уже виглядає занадто розлюченим, а пан Сінфул тільки підливає масла у вогонь своїми фразочками.

Іноді відчуваю себе вихователькою в дитячому садку з цими чоловіками. Ні хвилини спокою.

***

Я відчинила двері й одразу захотіла зачинити їх з іншого боку. Атмосфера в кімнаті була такою густою, що її можна було різати ножем. Причому тупим.

Тіріан стояв біля вікна, заклавши руки за спину. Його постава була ідеально рівною, як і належить королю, але те, як він надто повільно розвернувся на звук дверей, видавало його внутрішню напругу. Навпроти, розвалившись у кріслі з келихом вина, сидів Каспіан. Його супутниця, яка до мого приходу відверто нудьгувала, розглядаючи власні нігті з виглядом людини, що помилилася дверима, раптом змінилася. Щойно я переступила поріг, вона сфокусувала на мені такий чіпкий і детальний погляд, ніби намагалася розібрати мене на атоми. 

— О, а ось і наша королева, — промуркотів Каспіан, ледь схиливши голову. — Ми якраз обговорювали з Його Величністю... тонкощі гостинності. Виявляється, Тіріан дуже цінує свій час.

Тіріан глянув на мене. У його очах не було відвертої істерики чи криків — він занадто добре тримав маску. Але цей важкий, вичікувальний погляд говорив більше за будь-які слова. Він знав, звідки я прийшла, і це явно не додавало йому гарного настрою.

— Маргарет, — спокійно, аж надто спокійно промовив Тіріан. — Радий, що ти приєдналася. Пан Сінфул стверджує, що його справа не терпить затримок. Хоча, судячи з його тону, він просто насолоджується можливістю відірвати нас від справ.

Я глибоко вдихнула, ігноруючи те, як супутниця демона продовжує «свердлити» в мені дірку своїм поглядом.

— Я сподіваюся, Каспіане, що причина справді вагома, — я пройшла в центр кімнати, займаючи вільне крісло. — Бо, судячи з вашого вигляду, ви тут уже встигли обмінятися люб’язностями на тиждень наперед. Олівер сказав, що ви наполягали на терміновості.

Каспіан хмикнув, переводячи погляд з мене на Тіріана.

— Ну що ви, Ваша Величносте, я лише натякнув Тіріану, що іноді замки на дверях корисні не лише для захисту від ворогів, а й для збереження... родинного затишку. Але він чомусь сприйняв це як особисту образу.

— Каспіане, — перебив його Тіріан, і в його голосі почувся холодний метал, — перейдемо до справи. Моє терпіння має межі, навіть якщо ти вважаєш інакше.

Я перевела погляд на жінку поруч із Каспіаном. Вона все ще вивчала мене, і цей інтерес мені зовсім не подобався.

— Може, спочатку представите вашу супутницю? — запитала я, намагаючись додати голосу трохи королівської статі. — Судячи з того, як уважно вона мене оглядає, вона або хоче замовити таку саму сукню, або шукає підходяще місце, щоб встромити ніж.

Каспіан розсміявся — щиро й голосно, що зовсім не пасувало до напруженої фізіономії Тіріана.

— О, повірте, сукні її цікавлять найменше, — демонічний правитель нарешті поставив келих і подався вперед, стаючи серйознішим. — Це Ліліт Хейрес. Піддана мого королівства і, певною мірою, моя помічниця. І її інтерес до вас, Маргарет, зумовлений тим, що вона відчуває певну схожість. Вона теж некромант, як і ви. І я пропоную вам прийняти її до себе як головну фрейліну.

На мить запанувала тиша. Я напружилася, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Тіріан застиг біля вікна, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки пальців. І така реакція у нас обох була не через те, що дівчина — некромант, а тому, що я, трясця, забула розповісти Тіріану, що Каспіан знає мій секрет. Схоже, тепер я точно влипла.

Я повільно перевела погляд на чоловіка. Вираз його обличчя явно натякав, що пізніше на мене чекає дуже важка розмова. Але треба віддати йому належне — він не дарма король. Те, як він миттєво зібрався і зробив вигляд, що все під контролем, заслуговувало на повагу.