Розділ 9

Ніколи не любила похорони. Та чи й взагалі таке може подобатись комусь? Навіть якщо померла не близька тобі людина, похорон ніби нагадує знову — всі ми смертні. І ти можеш бути наступним.

Не скажу, що в цьому світі поховальна процесія якось кардинально відрізняється від нашого. Хіба що розмахом. Все-таки сьогодні ховають саму королеву.

Я раз у раз поверталася думками до того, що там, у себе вдома, я теж померла. І, можливо, близькі мене вже поховали, якщо моє тіло вдалося знайти. Гірська річка — то вам не іграшка. Я це на собі ще раз засвоїла.

Я сумую за своєю родиною. За батьками та нашою великою родиною. Нас у батьків було п’ятеро, я була другою дитиною. І незважаючи на те, що ми жили в невеличкому містечку на Закарпатті, батьки намагалися дати нам усе можливе. Батько часто був на заробітках, а мати сама тягнула побут і п’ятьох дітей. І тим не менш, дивлячись зараз на нас усіх, можу сказати, що в них добре вийшло і зі створенням сім’ї, і з вихованням дітей.

Сподіваюся, з часом біль втрати стане для них не таким тяжким. Як і для мене.

У самому храмі під час процесії знаходилася королівська родина, герцоги та інші найближчі довірені особи корони. Всі були в чорному, як і сама зала. Якби не обставини, то я б могла захоплено розглядати ці чорні троянди, якими був  прикрашений храм всередині. 

Я сиділа в першому ряду поряд із Тіріаном та Октавієм. Вони виглядали кепсько. Але гірше за всіх виглядав сам король. Зі спогадів Маргарет я знала, що він дуже любив королеву, іноді навіть із маніакальною одержимістю. Тож не дивно, що це зламало його.

Офіційно королева померла від рук зрадників, яких не встигли спіймати. Тобто частково цю провину повісили на герцога Імпробуса і його поплічників. Але насправді справжня причина була іншою, і про неї не казали вголос: королева вкоротила собі віку сама. Не знаю, що саме сталося, але це так трагічно. Коли людина знаходить єдиний спосіб припинити все це — смерть. Мені було по-справжньому шкода цю жінку. Адже титул не дарує тобі щастя.

Поки служитель храму виголошував свою промову, я очима оглядала присутніх. Все-таки є користь від спогадів Маргарет.

З іншої сторони зали, у першому ряду, сидів герцог Етерн із його двома побратимами та дружиною Яріанель. Двоє її чоловіків сиділи по боках від неї і тримали її за руки. Це виглядало навіть трохи зворушливо. Також поряд із ними сиділа герцогиня Маріанна Блекарі з якимось молодим юнаком. Я ніяк не могла знайти спогад у Маргарет про нього. Можливо, вони були родичами з герцогинею. 

За ними сидів наступний герцог — Верден, його дружина Елісса і ще троє чоловіків. Ого, четверо чоловіків. Чимало.

Позаду ж нас пустувало місце. Тут мав би сидіти герцог Імпробус або його нащадок. Але поки що місце з очевидних причин було порожнім. І трохи далі в ряду сидів п’ятий герцог — Едвін Койль. Він був найстарішим серед усіх герцогів і, можливо, навіть присутніх. Так вперто до останнього тримається за свій статус, не передаючи титул навіть синові. Він був свого роду партнером Імпробуса, вони часто підтримували рішення один одного на Раді. Мабуть, я вперше погоджуюсь з думкою Маргарет про нього: він викликав неприємне відчуття.

До того ж цей його вираз обличчя... Ніякого співчуття чи суму. Він наче був в очікуванні чогось.

***

Коли процесія закінчилася, всі почали повільно залишати храм. Дехто залишався, аби підійти до нас і висловити співчуття. Були й ті, хто просто стояв групами й обговорював щось.

Боже, я розумію, що це політика, але ж не на похороні...

Я стояла мовчки поряд із Тіріаном та Октавієм. Король так і продовжував сидіти біля труни з королевою. Люди підходили, казали слова співчуття і йшли. 

Мені було потрібне свіже повітря. Всі ці люди, ситуація і цей клятий корсет викликали в мене задуху.

Але я недовго змогла насолодитися тишею і спокоєм на вулиці. До мене підійшов ніхто інший, як герцог Койль.

— Така трагічна подія спіткала нас вдруге за цей тиждень, — промовив він, наближаючись до мене.

— Вдруге?

— Так, спочатку ваш батько, тепер королева. Це так прикро.

— Мій батько був зрадником і не дуже гарною людиною. Тож чи багато людей можуть назвати його смерть трагічною подією? - мені не подобалося обговорювати це на людях. 

— О, так, так... — він якось загадково посміхнувся, трохи оглядаючись навкруги. — І тим не менш, можу вас привітати.

— З чим? — я не могла вловити суті цієї розмови.

— З вашою майбутньою коронацією. Всі знають, як смерть королеви вдарила по королю, і навряд чи він залишиться тепер біля керма. Тож пророкую швидку коронацію нових короля і королеви. І маю сподівання, що політика корони багато в чому зміниться.

На цих словах він легенько вклонився і попрямував у бік карет.  Його слова наче прибили мене до землі.

 Яка ще коронація? Я не хочу бути ніякою королевою!

***

Була вже глибока ніч, а я все ніяк не могла заснути. Події останніх днів та слова герцога крутилися в моїй голові. Як тут заснеш? Я все думала, що мені робити далі. Я, звичайно, рада, що отримала другий шанс і залишилася живою. Але не такого я хотіла. Не цієї помпезності, драми та проблем.

Мої думки перебив шум за дверима. Голос був схожий на Тіріанів. Він про щось говорив із вартою. Я підійшла до дверей і відчинила їх. 

І застала неймовірну картину: п’яний як чіп Тіріан намагався навіяти варті, що вони мають піти. Але виходило, судячи з усього, трохи кепсько.

— Можете на деякий час прогулятися коридором? — запитала я у варти, тонко натякаючи на стан кронпринца. — З його високістю я сама розберуся.

Вони перезирнулися і, кивнувши, повільно відійшли від дверей моєї спальні.

— О, то вона вже й керувати почала. Що, вважаєш себе королевою, хоча труп моєї матері ще не помістили в сімейний склеп? — повернувся до мене Тіріан, розмахуючи пляшкою і злорадно дивлячись.

— Лише через те, що в тебе горе, я зроблю вигляд, що не почула цього. Що тобі потрібно, Тіріане? Вже пізня година для візитів, та й стан у тебе трохи не робочий.