Глава 4

Минуло пів року

Олена народила сина, якому вже на цей період було п'ять із половиною місяців... Однак вона стала помічати що за ними ніби хтось стежить. Якийсь чорний позашляховик весь час стояв біля будинку Артемових батьків. Не так близько, щоб це сильно привертало увагу, а вікна були темними, через що не було видно хто сидить у тій автівці. 

"А можливо я просто себе накручую, — думала Олена. Можливо ця автівка наших сусідів, можливо вони купили нове авто" 

Одного разу вона прогулювалася із сином на свіжому повітрі, коли підїхало авто і швидко схопило візок із дитиною, і біля машини якийсь чоловік передав її дитину іншому, а візок залишили. І автівка швидко виїхала із місця пригоди, поки Олена кричала їм услід та все було марно, минув майже тиждень коли нові події не змусили себе знову чекати, викрадення її сина, це ще не кінець історії, тепер бандити полювали і за нею...

Олена навіть не підозрювала, що за нею вже кілька днів спостерігають.

Леонід сидів у своєму автомобілі на протилежному боці вулиці й терпляче чекав. Він добре знав її розпорядок дня. Знав, коли вона виходить до магазину, коли повертається додому. Для нього це вже давно перестало бути простим спостереженням — він готувався натиснути на найболючіше місце.

Причиною всього були борги її чоловіка. Великі борги, які той не поспішав повертати.

Коли зник її син, світ Олени перевернувся. Вона не спала ночами, постійно стискаючи в руках телефон у надії почути бодай якусь новину. Під очима з'явилися темні кола, а руки тремтіли від нервового виснаження. Поліція прийняла заяву, але кожна година очікування здавалася вічністю.

Того вечора небо затягнули важкі хмари. Повітря було душним, ніби перед грозою.

Олена поверталася додому після чергового безрезультатного дня пошуків. Її кроки були повільними, плечі опущеними від втоми. Вона підійшла до дверей й уже дістала ключі з сумки, коли поруч пригальмував темний позашляховик.

Жінка насторожено озирнулася.

Дверцята автомобіля відчинилися, і назовні вийшов високий чоловік у темній куртці. За ним з'явився ще один.

— Олено, нам треба поговорити, — спокійно сказав Леонід.

Його голос звучав стримано, майже ввічливо, але від цього ставав ще моторошнішим.

— Де мій син? — одразу запитала вона, відчуваючи, як серце починає калатати сильніше.

Леонід дивився на неї кілька секунд.

— Із ним все добре, він просто спить. Але твій чоловік має зрозуміти, що борги треба віддавати.

Олена відчула, як земля ніби вислизає з-під ніг.

— Я нічого не знаю про його справи...

— Знаєш чи ні — тепер це вже не має значення.

На вулиці не було жодної людини. Олена інстинктивно зробила крок назад.

— Будь ласка... якщо справа в грошах, говоріть із ним...

— Ми вже говорили.

Леонід важко зітхнув, ніби втомився повторювати очевидне.

— А тепер він має зрозуміти, що його рішення мають наслідки.

Жінка відчула, як страх стискає груди. Перед очима стояло лише обличчя її сина. Леонід силоміць заштовхнув її у автомобіль, і тепер автівка рушила із місця. Вони їхали в його "лігво", як кажуть. До нього додому. Над містом прогримів далекий грім. Перші краплі дощу впали на асфальт, коли Олена зрозуміла, що стала заручницею чужих боргів і чужих помилок. Але тепер взявши на руки свого сина, хоча і перелякана, та водночас спокіна за Давида, так звали її сина, вона зрозуміла що із дитиною все гаразд, він був ситий та переодягнений, мабуть вони найняли для нього якусь няню, адже для них це не проблема, – думала Олена. Леонід не зводив з Олени очей, і мимоволі поглядав на неї, коли вона чимось відволікалася, та не помічала... Поки вони їхали, марно було їй уричати  з двох боків сиділи його люди, а Олена із дитиною посередині, прижимаючи до грудей спляче дитя, вона була засмучена, та водночас у душі раділа, що її дитина знайшлася, і з нею все добре. Адже це найголовніше...