Розділ 11

Ілля геть не знається на хорошому кіно. Фільм, що він обрав, жахливий. Я не жартую, так воно і є. Це якась ганебна суміш блокбастеру, історичного кіно та мелодрами. Сюжет настільки закручений, що я втратила ниточку подій ще в перші хвилини перегляду, а гра акторів – ніби першокласники ставлять виставу про Попелюшку.

Зате хлопцю подобається. Мені спочатку навіть здавалося, що він і не моргає, так прискіпливо дивиться. А потім ще й коментувати почав. Пристреліть мене.

– Нереальні спецефекти, ти як вважаєш? – Ілля повертається у мій бік, відриваючи від екрану очі буквально на секунду.

Чекає захопливих криків, чи що? Так не дочекається, бо це найубогіша картина, що я коли-небуть бачила. Я вже хвилин десять гадаю, як би йому натякнути, що в мене скоро очі випадуть від такої краси.

– Ну так, прикольно, – кажу не дуже переконливо, та хлопець, здається, вірить, бо всміхається так, наче я його похвалила, та продовжує вдивлятися в чергову провальну сцену.

– Піца!!!

Чую дзвінок домофону та лечу швидше комети до дверей. Дякувати Богові, бо я б не витримала навіть ще кілька хвилин.

Коли повертаюся у вітальну, де ми розташувались, по телевізору вже йде одна з пригодницьких новинок.

– А де та фігня, що ми дивилися? – переводжу здивований погляд на хлопця.

– Фігня? – обурюється, вскакує з дивану та притискає руки до свого серця для більшої драматичності. – Та це мій улюблений фільм. Де моя піца?

Я аж ніяковію від такої експресії, та хлопець швидко колеться, сміється наді мною та підходить впритул, щоб відібрати коробки з їжею. За яку, між іншим, платила я. Цей блазень заявив, що оскільки я провинилася, то і платити за наше побачення повинна я. Та він ледь не плакав, тож я вирішила його пожаліти.

Та чесне слово, так усе й було.

– Ти сідаєш, чи так і будеш там стирчати? – звертається до мене, навіть не відводячи очей від екрану, та зараз я хоч розумію, чому.

Актор просто красунчик, на такого залипнути – раз плюнути.

Повертаюся на своє місце поруч з Корсаковим і намагаюся відібрати собі хоч трохи їжі у цього ненажери. Кілька хвилин фільму все ж пропускаю, бо відбиваюсь від нападків хлопця.

Не можу стримати переможного кличу, коли все ж в моїх руках опиняється коробочка з картоплею.

– А як же твій улюблений-преулюблений фільм? – кривляюсь, щоб хоч трохи відновити справедливість.

– Час іде – смаки змінюються.

От нахаба. Думаю, як же я у все це вплуталась. Та на екрані нарешті відбувається щось по-справжньому цікаве, тож повертаюся до перегляду та відправляю до рота ще один шматочок обсмаженої, хрусткої картопельки.

І до біса ту дієту. Вже не знаю, що там сталося в моїй голові за ці кілька днів, але я так цьому рада. Після тої недомовки з Костею я вирішила, що всі, кому я там не подобаюсь, можуть валити лісом. Так, моя талія більша за стандарт, ну то й що? Вішатися через це, чи голодом себе морити?

Може я іноді і дозволяю собі зайве, та кого це хвилює. В цілому я слідкую за своїм харчуванням та не дозволяю занадто вже багато шкідливих та солодких речей, то чому я повинна відмовляти собі у єдиному задоволення? Життя ж наче занадто коротке, щоб лишати його радощів.

А на фітнес я все ж таки записалася, на всяк випадок.

Спроваджую свого гостя ближче до ночі. Після перегляду ми ще ділимося враженнями та перекрикуємо один одного, коли сперечаємося над деякими епізодами. Я навіть під дією емоцій жбурляю в хлопця шматочком картоплі, коли він доводить мене до сказу своїми коментарями.

Одразу після цього він і забирається з моєї квартири. На порозі тільки зупиняю його, нагаю про мій диктофон, що мені конче потрібен, і бажано принести його завтра в університет.

А рано вранці я поспішаю на пару по копірайтингу та, поки йду через парк, відсилаю кілька вдалих фото Іллі з нашої суботньої фотосесії. На них в мене пішла уся неділя, та я дуже задоволена кінцевим результатом.

Молодий та успішний, він точно буде чудово виглядати на першій обкладинці нашого журналу. На жаль, хлопця ще немає в мережі, а останнього разу він був онлайн аж вчора пізно вночі. Я сподівалася на швидку реакцію, але нічого. І хоч мене трішки засмучує те, що я не перекинуся парочкою гострих фраз з моїм опонентом, та ми все рівно зустрінемося на великій перерві.

Дехто, сподіваюсь, стримає обіцянку та поверне мені мою річ. Бо зроблені фото – чудово, але без інтерв’ю вони зовсім непотрібні. А вже в цю п’ятницю мені треба подати свій результат, щоб Юля перевірила та дала свою згоду. А ні, то доведеться переробляти, а я цього терпіти не можу.

В понеділок Марина на парах так і не з’явилася, бо як завжди, мабуть, була зайнята зі своїм викладачем роботою з дипломом. Не здивуюся, якщо там не диплом, а цілісінька наукова робота, за яку вона отримає премію.

Мені така доля не загрожую, тож я хоч іноді з’являюся на лекціях, чого не скажеш про більшість моїх одногрупників. Так, до четвертого курсу не всі дійшли, та тут ще зіграло свою роль те, що мало кого зі старшокурсників взагалі можна побачити в університеті. Всі вже або працюють, або забили на навчання ще рік тому і з’являються тільки на сесію та на свята.

Та цього разу мені не шастить, і моя подруга вже сидить за партою, коли я заходжу в лекційну аудиторію. По суті звичайний клас, розрахований чоловік на двадцять. Вирішую, що не має сенсу влаштовувати сцену зі з’ясуванням відносин, тож просто сідаю на будь-яке вільне місце.

Мабуть, я поводжуся по-дитячому, ігноруючи найближчих для мене людей, та зараз я просто не знаю, що сказати чи зробити. Я більше не ображаюся, не психую та не гніваюсь. Ні на Костю, ні вже тим паче на Марину. Хоч і думаю, що вона на стороні свого хлопця, а не на моїй.

Вся справа в тому, що який сенс спілкуватися з людьми, що вважають мене не такою, як їм того потрібно. Вочевидь, наша дружба зайшла в глухий кут, а може вже завтра все налагодиться. Не знаю. Та я більше не хочу робити вигляд, що мені подобається бути третьою зайвою. Та навіть не третьою, бо ж тепер є ще й сімейні справи, які тепер завжди важливіші за наші спільні.