Катя
— Ну що, Катю, ти сьогодні знову з нами чи в тебе вже інші плани?
Я відірвалася від телефону й подивилася на Софію.
— А що?
— Та нічого. Просто ти останнім часом постійно кудись зникаєш.
Маша, яка сиділа за столом із чашкою чаю, усміхнулася.
— Не кудись, а до Назара.
— Дякую, Машо. Я й сама знаю, як його звати.
— О, дивіться, яка стала гостра, — Софія вмостилася на моєму ліжку. — А раніше була просто Катя. А тепер у нас Катя з насиченим особистим життям.
— Ви можете хоч п’ять хвилин не обговорювати моє особисте життя?
— Ні, — одночасно відповіли вони.
Я засміялася й відклала телефон.
Якщо чесно, останні кілька тижнів справді були трохи іншими. Після тієї прогулянки в парку ми з Назаром почали листуватися майже щодня. Спочатку короткі повідомлення, жарти, запитання про навчання. Потім розмови ставали довшими, а вечори — коротшими, бо я могла непомітно просидіти з телефоном до півночі.
Він умів підтримати розмову. Міг розсмішити мене якоюсь дурницею, а міг просто запитати, як минув день, і справді вислухати відповідь.
Наше перше побачення було в невеликій кав’ярні неподалік від університету.
Я прийшла трохи раніше й уже встигла двічі перевірити телефон, коли побачила його біля входу.
Назар помітив мене майже одразу. Усміхнувся, підійшов і простягнув невеликий букетик весняних квітів.
— Це тобі.
Я навіть розгубилася.
— Назаре, навіщо?
— Просто захотілося. Не можна?
— Можна, звичайно. Просто не очікувала.
— Тоді я радий, що вийшов сюрприз.
Він усміхнувся й відчинив переді мною двері.
Ми просиділи в кав’ярні майже дві години. Говорили про навчання, друзів, дитячі історії, сміялися з якихось дрібниць. Назар розповідав про себе, але й мене постійно про щось запитував. І це було приємно. Не доводилося вигадувати теми чи боятися незручних пауз.
Коли ми вийшли, він запропонував трохи прогулятися.
Потім були ще зустрічі. Ми гуляли вечірнім містом, заходили в маленькі кав’ярні, іноді просто купували щось смачне й сиділи на лавці в парку. Одного разу він повів мене до набережної, де ми довго дивилися на воду й сперечалися, чи можна вважати морозиво повноцінною вечерею.
Назар, звісно, вважав, що можна.
Я — що в нього дуже сумнівні уявлення про харчування.
— Ти зараз знову усміхаєшся, — зауважила Софія.
Я повернулася до кімнати.
— Що?
— Ти вже хвилину сидиш із такою усмішкою, ніби згадуєш щось дуже цікаве.
Маша поставила чашку на стіл.
— Дай їй договорити. Ми ж саме цього й добивалися.
— Я нічого не розповідаю.
— Катю, ми тебе знаємо, — сказала Софія. — Давай далі. Що там у вас?
Я похитала головою, але все-таки продовжила.
Назар був уважним. Не в якомусь показовому сенсі, коли хлопець робить щось лише для того, щоб його похвалили. Він просто помічав дрібниці.
Якось я поскаржилася, що після пар страшенно втомилася й хочу тільки додому. Він не став умовляти мене кудись іти, а сам приїхав до університету з кавою та моїм улюбленим круасаном.
Іншого разу, коли ми гуляли й почався дощ, він зняв куртку й накинув мені на плечі.
— А ти? — запитала я.
— А я переживу.
— Дуже переконливо.
— Я взагалі людина загартована.
За десять хвилин він уже скаржився, що замерз.
Я досі згадую це з усмішкою.
Він часто брав мене за руку, коли ми йшли вулицею. Іноді просто торкався пальцями моєї долоні, ніби запитував дозволу, а коли я сама переплітала наші пальці, усміхався.
Мені подобалося, що він не поспішав. Не намагався постійно кудись мене підштовхувати, не вимагав уваги, не ображався, якщо я була зайнята навчанням або хотіла провести вечір із дівчатами.
А ще він дуже гарно цілувався.
— О-о-о! — Софія аж випросталася на ліжку. — Оце вже цікаві подробиці!
— Софіє, не починай.
— Я ще навіть нічого не сказала.
— Твоє обличчя вже все сказало.
Маша засміялася.
— Ну, а що з поцілунками?
Я відчула, як щоки починають теплішати, але відводити погляд не стала.
— Він просто дуже ніжний.
— Це ми вже зрозуміли. А конкретніше?
— Машо!
— Що? Я ж не прошу тебе розповідати подробиці.
Я на мить замислилася.