Софія
Зима нарешті почала здавати позиції. Сніг давно розтанув, сонце дедалі частіше заглядало у вікна університетських аудиторій, а повітря вже не нагадувало суміш морозу й бажання якнайшвидше добігти до теплого приміщення.
Навчання давно увійшло у звичний ритм. Пари, конспекти, кавові перерви, домашні завдання — усе як завжди. Тільки тепер після занять зовсім не хотілося повертатися до гуртожитку й сидіти в чотирьох стінах.
Принаймні Софія так вирішила.
— Дівчата, сьогодні йдемо гуляти.
Вона оголосила це так, ніби щойно повідомила про виграш трьох мільйонів.
Я навіть не відразу відірвалася від телефону.
— Куди?
— На вулицю, Катю. Там, де дерева, повітря і небо.
— Дякую, я знаю, що таке вулиця.
— Судячи з того, скільки ти сидиш у кімнаті, я вже починаю сумніватися.
Маша, яка лежала на своєму ліжку з книжкою, навіть не підняла голови.
— Я за. Мені теж треба кудись вибратися, бо скоро почну розмовляти з шафою.
— От бачиш! — Софія переможно розвела руками. — Одна нормальна людина в цій кімнаті вже знайшлася.
— А я, виходить, ненормальна?
— Ти просто потребуєш додаткової мотивації.
— Наприклад?
— Наприклад, красивих хлопців.
Я нарешті відклала телефон.
— Софіє, ти хочеш погуляти чи провести кастинг?
— А чому не поєднати приємне з корисним?
Маша засміялася.
— Я знала, що без якоїсь підозрілої мети тут не обійдеться.
— Дівчата, я просто хочу весни, свіжого повітря і трохи пригод. Невже це так багато?
— Від тебе — ніколи не знаєш, чого очікувати, — відповіла я.
Але сперечатися не стала. Власне, мені й самій хотілося прогулятися.
За пів години ми вже йшли в бік парку.
Софія, як завжди, говорила найбільше. Встигла розповісти про якогось хлопця, якого бачила біля корпусу, поскаржитися на викладача й поставити Маші запитання, чи не планує та нарешті організувати романтичний вечір з Андрієм.
— Софіє, ми з тобою вже обговорювали, що моє особисте життя не є темою для щоденних зборів, — нагадала Маша.
— Я просто цікавлюся.
— Ти допитуєш.
— Це різні речі.
— Для тебе, можливо.
Я йшла поруч і посміхалася. З дівчатами нудьгувати було практично неможливо.
У парку було доволі людно. Хтось сидів на лавках, хтось вигулював собак, а біля невеликого майданчика компанія студентів грала в м’яч.
Ми повільно прогулювалися алеєю, коли Софія раптом сповільнила крок.
— Дівчата.
— Що? — запитала я.
— Тільки не обертайтеся різко.
Маша одразу повернула голову.
— Ти серйозно? Тепер мені дуже цікаво.
— Он там хлопці.
— Софіє, ми бачимо хлопців. У парку, уяви собі, вони теж гуляють.
— Але ці симпатичні.
Я подивилася в той бік.
Неподалік стояла компанія з чотирьох хлопців. Приблизно нашого віку, добре вдягнені, весело про щось розмовляли. Один із них саме сміявся, інший щось показував на телефоні.
— І що? — запитала я.
— Нічого. Просто констатую факт.
— Ти зараз так говориш, ніби збираєшся провести оцінювання кожного.
— Не виключено.
Маша засміялася.
Ми вже майже пройшли повз них, коли один із хлопців подивився в наш бік і привітно усміхнувся.
— Дівчата, привіт!
Софія, звісно, зреагувала першою.
— Привіт!
Я подумки зітхнула. Ну все. Прогулянка, схоже, щойно отримала продовження.
— Ви тут гуляєте? — запитав хлопець.
— Ні, ми просто вирішили перевірити, чи парк ще на місці, — відповіла Софія.
Хлопці засміялися.
— Ну, судячи з усього, на місці. Ми теж вирішили трохи провітритися. Я Артем, до речі.
— Софія, — одразу представилася вона.
— Маша, — додала подруга.
— А я Катя.
— Дмитро, — назвався другий хлопець, який стояв трохи осторонь. — Приємно познайомитися.
— Богдан, — усміхнувся третій.
Останній хлопець теж зробив крок уперед.
— Назар.
— Приємно, — відповіла я.
— Навзаєм.
Знайомство відбулося доволі швидко. Хлопці виявилися привітними й розкутими. Артем одразу почав жартувати із Софією, Дмитро запитував Машу, на якому факультеті вона навчається, а Богдан час від часу додавав щось до їхньої розмови.