Олексій
Іноді я ловив себе на думці, що найбільше за цією поїздкою мені бракувало не дому.
Мені бракувало Мілани.
Робота за кордоном виявилася саме такою, як я й очікував. Цікавий проєкт, нові люди, багато завдань і можливість нарешті займатися тим, до чого я так довго йшов. Я не шкодував, що погодився. Навпаки, розумів, що це хороший шанс, який було б нерозумно втрачати.
Але вечорами, коли ноутбук нарешті закривався, а квартира ставала неприродно тихою, я все частіше повертався думками до останніх місяців.
До нас із Міланою.
Ми встигли побачитися ще багато разів після того першого особливого вечора. І, мабуть, саме в цих звичайних зустрічах я й почав розуміти, наскільки вона мені подобається.
Були прогулянки після пар, коли ми могли годинами блукати містом, хоча спочатку збиралися просто випити кави. Були вечері, під час яких ми так захоплювалися розмовами, що офіціанти починали прибирати сусідні столики, а ми все ще сиділи й ніяк не могли попрощатися.
Одного разу ми пішли в кіно. Фільм, якщо чесно, був так собі. Я навіть не пам'ятав його назви, зате чудово пам'ятав, як Мілана весь сеанс коментувала поведінку головного героя пошепки, а потім обурювалася, що я сміюся голосніше за неї.
Іншого разу ми просто гуляли вечірнім містом. Було прохолодно, вона сховала руки в кишені мого пальта й заявила, що я маю негайно купити їй гарячий шоколад.
— А якщо я відмовлюся? — запитав я.
— Тоді доведеться знайти собі іншого хлопця.
— Серйозна загроза.
— Я попередила.
Звісно, шоколад я їй купив.
Мені подобалося, як вона поводилася зі мною. Могла бути ніжною, могла підколоти, могла раптом образитися через якусь дрібницю, а за п'ять хвилин уже сміятися з власної реакції. З нею не потрібно було постійно вигадувати, про що говорити. Навіть мовчати поруч було приємно.Іноді ми зустрічалися лише на годину, але я все одно проводжав її
додому. Мені подобалося йти поруч, тримати її за руку, слухати, як вона розповідає про свій день. А біля під'їзду завжди знаходилася якась причина затриматися ще на кілька хвилин.
Один поцілунок перетворювався на другий. Потім вона усміхалася, відступала на крок і казала, що вже час іти.
А я дивився їй услід і думав, що наступного разу треба буде придумати щось цікавіше, ніж просто провести її додому.
Хоча, якщо чесно, мене цілком влаштовувало й це.
З часом між нами з'явилося щось дуже своє. Її повідомлення зранку, мої дзвінки ввечері, жарти, які розуміли тільки ми. Я вже знав, яку каву вона замовляє, що може зіпсувати їй настрій і як саме вона дивиться, коли хоче, щоб я її поцілував, але соромиться попросити.
А ще я пам'ятав її дотики.
Те, як вона могла раптом покласти голову мені на плече, коли ми сиділи десь удвох. Як проводила пальцями по моїй руці, поки розповідала щось зовсім неважливе. Як притискалася ближче під час поцілунку, ніби їй теж не хотілося відпускати цей момент.
Між нами було багато ніжності. І не тільки тієї, яку можна побачити в романтичних фільмах. Іноді вона просто засинала в мене на плечі, а я боявся поворухнутися, щоб не розбудити її. Іноді ми могли пів вечора валятися на дивані, сперечатися, що подивитися, а потім так і не вмикали нічого.
Мені подобалося бачити її сонною, з трохи розпатланим волоссям і невдоволеним обличчям, коли я казав, що вже час вставати.
Подобалося цілувати її вранці, коли вона ще не зовсім прокинулася.
І подобалося, що вона не намагалася весь час бути ідеальною.
Мабуть, я справді закохувався.
Тоді я ще не надто часто вимовляв це слово навіть подумки. Просто хотів бачити її частіше. Хотів розповідати їй про все, що відбувалося зі мною.
Хотів, щоб вона була частиною мого життя, а не просто людиною, з якою я проводжу вільний час.
А потім з'явилася пропозиція роботи.
І все, що до того здавалося таким простим, раптом стало трохи складнішим.Я добре пам'ятав той день, коли розповів Мілані про поїздку. Ми сиділи в
кафе, і я кілька разів починав розмову з іншого, перш ніж нарешті сказав прямо.
Вона уважно вислухала мене.
— На два місяці? — перепитала вона.
— Так. Приблизно.
— І ти вже погодився?
— Так.
Вона опустила погляд на чашку, покрутила її в руках і на кілька секунд замовкла.
— Це ж добре, Олексію. Правда. Така можливість не щодня з'являється.
— Я знаю.
— Тоді чого ти так дивишся?
— Бо мені не дуже хочеться їхати.
Вона підняла очі й усміхнулася.
— Ти ж сам цього хотів.
— Хотів. Але не врахував одну обставину.
— Яку?
— Тебе.
Мілана нічого не відповіла, тільки простягнула руку через стіл і накрила мою долоню своєю.
Я стиснув її пальці.
— Два місяці — це не так багато, — сказала вона.
— Якщо рахувати календарем — ні.
— А якщо інакше?
— Якщо інакше, то я вже починаю сумувати.
Вона тихо засміялася, хоча в її очах я помітив щось схоже на смуток.
Ми домовилися, що будемо телефонувати одне одному, писати, розповідати про свої дні. Я попросив її дочекатися мене. Не знаю, чи прозвучало це надто серйозно, але тоді мені справді хотілося почути від неї, що вона нікуди не подінеться.
— Я дочекаюся, — сказала вона.
І я їй повірив.
Останній вечір перед від'їздом ми провели разом. Не вигадували нічого особливого, не планували гучного прощання. Просто гуляли, вечеряли йнамагалися не думати про те, що наступного дня я вже буду далеко.
Коли я проводжав її додому, вона майже не жартувала. Зазвичай на прощання в неї завжди знаходилося якесь зауваження або кумедна фраза, але цього разу вона просто йшла поруч і тримала мене за руку.
Біля під'їзду ми зупинилися.
— Ти ж не забудеш мені телефонувати? — запитала вона.
— Навіть якщо захочу, ти мені не дозволиш.
— Правильно. Я буду контролювати.
— Я й не сумнівався.
Вона усміхнулася, але майже відразу знову стала серйозною.
Я обійняв її й притиснув до себе. Вона поклала голову мені на груди, а я провів долонею по її волоссю.