Олексій
На побачення я збирався так, ніби від цього залежала доля всього мого життя.
Хоча, якщо подумати, певною мірою так воно й було.
Я тричі перевдягався, двічі перевіряв телефон і щонайменше п’ять разів дивився на годинник. У якийсь момент навіть подумав, що ще трохи — і почну нервово ходити кімнатою, як герой дешевого серіалу перед освідченням.
До освідчення, на щастя, ще не дійшло.
Я просто хотів, щоб цей вечір їй сподобався.
Мілана останнім часом дедалі частіше з’являлася в моїх думках у найбільш невідповідні моменти. Наприклад, посеред роботи, коли я намагався розібратися з черговою проблемою в коді. Або коли заходив у магазин і раптом згадував, що вона розповідала про свою улюблену солодкість.
Іноді я ловив себе на тому, що вже подумки планую наступну зустріч, хоча попередня ще навіть не закінчилася.
Так, здається, я остаточно влип.
Але сьогодні мені хотілося зробити для неї щось особливе.
Я заздалегідь забронював столик у затишному кафе, а ще — номер у хорошому готелі неподалік. Саме на бронюванні готелю я трохи замислився.
Ціна була відчутною для мого бюджету. Не катастрофічною, звісно, але після оплати доведеться трохи уважніше стежити за витратами.
Я ще раз подивився на підтвердження бронювання й зітхнув.
— Ну що ж, Олексію, — пробурмотів я. — Цього місяця ти, мабуть, не станеш фінансовим генієм.
Але майже відразу усміхнувся.
Гроші можна заробити ще. А мені хотілося провести з Міланою вечір, який ми обоє запам’ятаємо. Не тому, що я збирався вразити її дорогим готелем чи довести, що можу собі щось дозволити. Просто хотілося побути з нею без
поспіху, без постійного поглядання на годинник і думок про те, що завтра знову справи, робота й навчання.
Я сховав телефон, узяв куртку й вийшов із гуртожитку.До зустрічі залишалося ще кілька хвилин, але цього разу я вирішив не приходити надто рано.
Усе-таки треба зберігати хоч якусь гідність.
Мілана вже чекала біля кафе, коли я підійшов.
Побачивши мене, вона усміхнулася, і я відразу забув, що дорогою сюди збирався сказати їй щось дотепне.
— Привіт!
— Привіт, — я нахилився й поцілував її в щоку. — Давно чекаєш?
— Ні, щойно прийшла.
— Чудово. Значить, сьогодні ми обоє вміємо приходити вчасно.
— Не звикай. Це може бути одноразова акція.
Мілана засміялася й узяла мене під руку.
— Ну що, куди ти мене привів?
— Зараз побачиш.
— Ти так говориш, ніби там на мене чекає сюрприз.
— А якщо й так?
Вона примружилася.
— Олексію, ти щось задумав.
— Чому всі відразу думають, що я щось задумав? Може, я просто хороший хлопець.
— Може, — погодилася вона. — Але я ще збираю докази.
— Тоді доведеться мені постаратися.
Ми зайшли до кафе.
Я вибрав його не випадково. Тут було затишно, світло від ламп падало на столи м’якими золотистими плямами, а музика звучала настільки тихо, що не доводилося перекрикувати її під час розмови. За вікнами вже темніло, люди сиділи невеликими компаніями, хтось вечеряв, хтось пив каву.
Мілана оглянула залу й задоволено усміхнулася.
— Мені тут подобається.
— Уже добре. А то я дорогою сюди почав сумніватися у власних організаторських здібностях.— Ти сам усе вибирав?
— Так.
— Тоді можу поставити тобі перший плюсик.
— Лише перший? Я сподівався хоча б на три.
— Не поспішай. Вечір іще не закінчився.
Ми сіли за столик і замовили вечерю. Спочатку говорили про звичайні речі: як минув день, що нового в університеті, як просуваються мої справи з програмуванням. Мілана розповідала про свої плани, я ділився кумедними історіями, а час від часу ми відволікалися на щось зовсім неважливе.
І мені подобалося саме це.
Не потрібно було вигадувати якусь особливу програму на кожну хвилину. З нею можна було просто сидіти, розмовляти, сміятися й не помічати, як минає час.
У якийсь момент Мілана відклала виделку й уважно подивилася на мене.
— Ти сьогодні якийсь особливий.
Я мало не вдавився водою.
— Це комплімент чи мені вже варто хвилюватися?
— Комплімент, дурнику.
— А, тоді продовжуй. Мені подобається цей напрямок розмови.
Вона похитала головою, усміхаючись.
— Просто ти сьогодні дуже стараєшся.
Я на секунду замислився.
— Можливо, тому що мені хочеться, щоб тобі було добре.
Мілана перестала усміхатися лише на мить, але її погляд став теплішим.
— Мені й так добре з тобою.
І ось після таких слів усі мої заздалегідь підготовлені дотепні відповіді кудись зникали.
— Тоді я все роблю правильно, — сказав я нарешті.
— Поки що так.
— Знаєш, ти дуже любиш залишати мене без гарантій.
— А ти дуже любиш їх отримувати.— Я програміст. Мені потрібні чіткі умови й передбачуваний результат.
— Тоді ти обрав не ту дівчину.
— Уже помітив.
Вона засміялася й торкнулася моєї руки.
Я накрив її долоню своєю, і на кілька секунд ми просто подивилися одне на одного.
Жодної великої промови. Жодних гучних обіцянок.
Просто мені хотілося бути тут, із нею.
Після вечері ми ще трохи посиділи, замовили десерт і каву. Я вже майже вирішив, що час переходити до свого маленького сюрпризу, але раптом знову почав хвилюватися.
Здавалося б, що складного? Сказати кілька слів.
Я ж не захист диплома здаю.
— Мілано, — почав я.
Вона підняла очі від чашки.
— М-м?
— Я сьогодні подумав, що нам не обов’язково відразу розходитися.
— А я й не збиралася.
— Це приємно чути. Але я мав на увазі трохи інше.
Вона відставила чашку й подивилася на мене з цікавістю.
— І що ж ти маєш на увазі?
Я провів пальцями по краю серветки, збираючись із думками.
— Я забронював номер у готелі. Неподалік звідси.
Мілана на мить завмерла.
Я відразу додав:
— Я розумію, що це може бути несподівано. Просто подумав, що ми могли б провести ще трохи часу разом, без поспіху. Якщо ти, звісно, сама цього хочеш. Якщо ні — нічого страшного. Я не хочу, щоб ти почувалася зобов’язаною погоджуватися тільки тому, що я щось організував.