Як закохатися в ботана

Розділ 20. Вечір тільки для нас

Олексій

На побачення я збирався так, ніби від цього залежала доля всього мого життя.

Хоча, якщо подумати, певною мірою так воно й було.

Я тричі перевдягався, двічі перевіряв телефон і щонайменше п’ять разів дивився на годинник. У якийсь момент навіть подумав, що ще трохи — і почну нервово ходити кімнатою, як герой дешевого серіалу перед освідченням.

До освідчення, на щастя, ще не дійшло.

Я просто хотів, щоб цей вечір їй сподобався.

Мілана останнім часом дедалі частіше з’являлася в моїх думках у найбільш невідповідні моменти. Наприклад, посеред роботи, коли я намагався розібратися з черговою проблемою в коді. Або коли заходив у магазин і раптом згадував, що вона розповідала про свою улюблену солодкість.

Іноді я ловив себе на тому, що вже подумки планую наступну зустріч, хоча попередня ще навіть не закінчилася.

Так, здається, я остаточно влип.

Але сьогодні мені хотілося зробити для неї щось особливе.

Я заздалегідь забронював столик у затишному кафе, а ще — номер у хорошому готелі неподалік. Саме на бронюванні готелю я трохи замислився.

Ціна була відчутною для мого бюджету. Не катастрофічною, звісно, але після оплати доведеться трохи уважніше стежити за витратами.

Я ще раз подивився на підтвердження бронювання й зітхнув.

— Ну що ж, Олексію, — пробурмотів я. — Цього місяця ти, мабуть, не станеш фінансовим генієм.

Але майже відразу усміхнувся.

Гроші можна заробити ще. А мені хотілося провести з Міланою вечір, який ми обоє запам’ятаємо. Не тому, що я збирався вразити її дорогим готелем чи довести, що можу собі щось дозволити. Просто хотілося побути з нею без

поспіху, без постійного поглядання на годинник і думок про те, що завтра знову справи, робота й навчання.

Я сховав телефон, узяв куртку й вийшов із гуртожитку.До зустрічі залишалося ще кілька хвилин, але цього разу я вирішив не приходити надто рано.

Усе-таки треба зберігати хоч якусь гідність.

Мілана вже чекала біля кафе, коли я підійшов.

Побачивши мене, вона усміхнулася, і я відразу забув, що дорогою сюди збирався сказати їй щось дотепне.

— Привіт!

— Привіт, — я нахилився й поцілував її в щоку. — Давно чекаєш?

— Ні, щойно прийшла.

— Чудово. Значить, сьогодні ми обоє вміємо приходити вчасно.

— Не звикай. Це може бути одноразова акція.

Мілана засміялася й узяла мене під руку.

— Ну що, куди ти мене привів?

— Зараз побачиш.

— Ти так говориш, ніби там на мене чекає сюрприз.

— А якщо й так?

Вона примружилася.

— Олексію, ти щось задумав.

— Чому всі відразу думають, що я щось задумав? Може, я просто хороший хлопець.

— Може, — погодилася вона. — Але я ще збираю докази.

— Тоді доведеться мені постаратися.

Ми зайшли до кафе.

Я вибрав його не випадково. Тут було затишно, світло від ламп падало на столи м’якими золотистими плямами, а музика звучала настільки тихо, що не доводилося перекрикувати її під час розмови. За вікнами вже темніло, люди сиділи невеликими компаніями, хтось вечеряв, хтось пив каву.

Мілана оглянула залу й задоволено усміхнулася.

— Мені тут подобається.

— Уже добре. А то я дорогою сюди почав сумніватися у власних організаторських здібностях.— Ти сам усе вибирав?

— Так.

— Тоді можу поставити тобі перший плюсик.

— Лише перший? Я сподівався хоча б на три.

— Не поспішай. Вечір іще не закінчився.

Ми сіли за столик і замовили вечерю. Спочатку говорили про звичайні речі: як минув день, що нового в університеті, як просуваються мої справи з програмуванням. Мілана розповідала про свої плани, я ділився кумедними історіями, а час від часу ми відволікалися на щось зовсім неважливе.

І мені подобалося саме це.

Не потрібно було вигадувати якусь особливу програму на кожну хвилину. З нею можна було просто сидіти, розмовляти, сміятися й не помічати, як минає час.

У якийсь момент Мілана відклала виделку й уважно подивилася на мене.

— Ти сьогодні якийсь особливий.

Я мало не вдавився водою.

— Це комплімент чи мені вже варто хвилюватися?

— Комплімент, дурнику.

— А, тоді продовжуй. Мені подобається цей напрямок розмови.

Вона похитала головою, усміхаючись.

— Просто ти сьогодні дуже стараєшся.

Я на секунду замислився.

— Можливо, тому що мені хочеться, щоб тобі було добре.

Мілана перестала усміхатися лише на мить, але її погляд став теплішим.

— Мені й так добре з тобою.

І ось після таких слів усі мої заздалегідь підготовлені дотепні відповіді кудись зникали.

— Тоді я все роблю правильно, — сказав я нарешті.

— Поки що так.

— Знаєш, ти дуже любиш залишати мене без гарантій.

— А ти дуже любиш їх отримувати.— Я програміст. Мені потрібні чіткі умови й передбачуваний результат.

— Тоді ти обрав не ту дівчину.

— Уже помітив.

Вона засміялася й торкнулася моєї руки.

Я накрив її долоню своєю, і на кілька секунд ми просто подивилися одне на одного.

Жодної великої промови. Жодних гучних обіцянок.

Просто мені хотілося бути тут, із нею.

Після вечері ми ще трохи посиділи, замовили десерт і каву. Я вже майже вирішив, що час переходити до свого маленького сюрпризу, але раптом знову почав хвилюватися.

Здавалося б, що складного? Сказати кілька слів.

Я ж не захист диплома здаю.

— Мілано, — почав я.

Вона підняла очі від чашки.

— М-м?

— Я сьогодні подумав, що нам не обов’язково відразу розходитися.

— А я й не збиралася.

— Це приємно чути. Але я мав на увазі трохи інше.

Вона відставила чашку й подивилася на мене з цікавістю.

— І що ж ти маєш на увазі?

Я провів пальцями по краю серветки, збираючись із думками.

— Я забронював номер у готелі. Неподалік звідси.

Мілана на мить завмерла.

Я відразу додав:

— Я розумію, що це може бути несподівано. Просто подумав, що ми могли б провести ще трохи часу разом, без поспіху. Якщо ти, звісно, сама цього хочеш. Якщо ні — нічого страшного. Я не хочу, щоб ти почувалася зобов’язаною погоджуватися тільки тому, що я щось організував.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше