На перше побачення я прийшов трохи раніше.
Не на пів години, звісно. Я не настільки відчайдушний. Усього хвилин на десять.
Добре, на п’ятнадцять.
Зате мав час купити квіти. Довго вибирав букет, бо всі варіанти здавалися або надто офіційними, або такими, ніби я збирався просити в неї руки й серця. Зрештою зупинився на ніжному букеті, який, на мою думку, їй пасував.
Принаймні дуже хотілося в це вірити.
Коли Мілана з’явилася біля кав’ярні, я на секунду забув, що збирався сказати.
Вона усміхнулася, помітивши мене, і помахала рукою. На ній було щось просте й водночас дуже їй пасувало. Нічого надмірного, жодної показної старанності. Вона просто виглядала так, ніби почувалася у своїй шкірі комфортно.
— Привіт! Давно чекаєш?
— Ні, щойно прийшов.
Брехня. Але невинна.
Мілана поглянула на букет.
— Це мені?
— Ні, я тут квіткарем підробляю. Зараз ще кільком дівчатам роздам і додому.
Вона засміялася й забрала квіти.
— Дякую. Вони дуже гарні.
— Я радий, що тобі подобаються.
І це була правда. Я чомусь хвилювався, чи вгадаю з букетом, хоча до цього ніколи не вважав себе людиною, яка здатна переживати через квіти.
Ми зайшли всередину, замовили каву й щось до неї. Спочатку я намагався поводитися максимально невимушено, але досить швидко зрозумів, що дарма себе накручував.З Міланою було легко.
Вона не змушувала мене витягувати з неї кожне слово, не відповідала на запитання так, ніби я проводив співбесіду на роботу. Навпаки, сама цікавилася моїми справами, розповідала про свої, сміялася з моїх жартів і часом підколювала мене у відповідь.
— То ти справді можеш просидіти над комп’ютером пів ночі? — запитала вона, розмішуючи каву.
— Можу.
— І тобі не набридає?
— Коли все працює — ні. Коли не працює — теж ні, але тоді я трохи ненавиджу весь світ.
— Увесь?
— Залежить від масштабу проблеми. Іноді обмежуюся комп’ютером.
Мілана засміялася.
— Бідний комп’ютер.
— Він сам винен. Я з ним нормально розмовляю, пояснюю, що від нього хочу, а він робить по-своєму.
— Знайома ситуація.
— У тебе теж комп’ютер із характером?
— Ні. У мене люди такі.
Я розсміявся.
Мені подобалося, як вона говорила. Без удаваної загадковості, без спроб здаватися розумнішою, ніж є. Вона могла пожартувати, могла серйозно відповісти на запитання, а могла раптом розповісти якусь дрібницю зі свого дня так, що я слухав із не меншим інтересом, ніж якби вона повідомляла світову новину.
Іноді я ловив себе на тому, що дивлюся на неї довше, ніж потрібно.
Вона помітила це й примружилася.
— Що?
— Нічого.
— Олексію.
— Що «Олексію»?
— Ти на мене дивишся.— Мені заборонено?
— Та ні. Просто хотіла переконатися, що в тебе все нормально.
— Поки що так. Але кава ще не закінчилася, тому гарантій не даю.
Вона знову засміялася, а я подумав, що готовий слухати цей сміх ще довго.
Ось тоді, мабуть, усе й почалося.
Не було жодної блискавки, музики на тлі чи раптового усвідомлення, що переді мною та сама єдина дівчина на все життя. Я просто сидів навпроти
Мілани, пив каву й розумів, що мені добре. Настільки добре, що зовсім не хотілося дивитися на годинник.
А коли ми нарешті вийшли з кав’ярні, я вже думав, як запросити її побачитися знову.
Наше перше побачення не стало останнім.
Ми почали зустрічатися частіше. То пили каву після її справ, то гуляли містом, то просто знаходили привід побачитися на годинку, яка чомусь регулярно перетворювалася на три.
Мілана виявилася дуже привітною. Вона вміла слухати, запам’ятовувала дрібниці, про які я згадував між іншим, і могла написати посеред дня щось смішне, що змушувало мене відкласти роботу й усміхнутися.
Одного разу я розповів їй про невдалий запуск програми, над якою працював кілька днів. Збирався просто поскаржитися на техніку, але в результаті пів години пояснював, де саме все пішло не так.
Вона слухала.
Справді слухала, хоча навряд чи розуміла половину моїх технічних пояснень.
— Тобто ти витратив три дні, а потім усе зламалося через одну дрібницю? — перепитала вона.
— Саме так.
— І ти не кинув комп’ютер у вікно?
— Я розглядав цей варіант.
— Шкода, що я цього не бачила.
— Наступного разу запрошу тебе на шоу. Вхід безкоштовний, але уламки оплачуються окремо.
Вона засміялася, а потім раптом сказала:
— Мені подобається, коли ти розповідаєш про свою роботу.Я навіть трохи розгубився.
— Серйозно? Там же нічого цікавого.
— Тобі цікаво. Це видно.
Я не знайшов, що відповісти. Просто усміхнувся й перевів розмову на щось інше, хоча її слова ще довго крутилися в голові.
Мабуть, мені подобалося не лише те, яка Мілана сама по собі. Мені подобалося, яким я почувався поруч із нею. Не потрібно було прикидатися кимось іншим, вихвалятися чи вигадувати історії, щоб справити враження. Я міг розповісти їй про свій день, поскаржитися на невдачу, пожартувати з
себе — і вона не дивилася на мене зверхньо.
Принаймні тоді мені здавалося, що так буде завжди.
Звісно, я не збирався відразу будувати повітряні замки. Ми ще тільки пізнавали одне одного. Але я почав чекати наших зустрічей, запам’ятовувати, що їй подобається, і мимоволі шукати в місті речі, які могли б її порадувати.
Якось побачив у вітрині маленьку річ, яка нагадала мені про одну нашу розмову. Зупинився, подивився, усміхнувся сам до себе й пішов далі.
А за кілька хвилин повернувся й купив її.
Так, схоже, я вже влипав.
І найгірше — мені це подобалося.
Одного вечора ми гуляли після кав’ярні. Було прохолодно, Мілана сховала руки в кишені пальта, а я розповідав їй чергову історію про Романа.
— Він справді так сказав? — сміялася вона.
— Дослівно. Ще й із таким обличчям, ніби щойно врятував людство.
— Ви давно дружите?
— Достатньо, щоб я знав: якщо Роман каже «у мене є чудова ідея», треба негайно шукати вихід.