Телефон завібрував саме тоді, коли я нарешті змусив програму працювати так, як хотів.
На екрані висвітилося повідомлення від Романа.
— Олексію, пішли гуляти! Погода яка гарна, тепло вже. Давай вийдемо, розвіємося.
Скільки можна вчитися? Зрозумій, життя прекрасне!
Я перечитав повідомлення й усміхнувся.
Роман умів переконувати. Щоправда, найчастіше його аргументи зводилися до того, що життя прекрасне, а я витрачаю його перед комп’ютером. Іноді він навіть мав рацію, що було особливо прикро.
Я глянув на годинник. За вікном уже починався вечір, а травень цього року тішив теплом. Люди сиділи на балконах, гуляли вулицями, а я знову збирався провести кілька годин перед екраном.
Може, справді варто кудись вибратися? Випити кави, пройтися містом, послухати, що там нового в Романа. Хоча останній пункт міг зайняти весь вечір.
Я набрав відповідь:
— Знаєш що, давай. Пішли гуляти.
Відповідь прийшла майже миттєво.
— О! Нарешті! Я вже виїжджаю. За десять хвилин спускайся.
Звісно. Він навіть не сумнівався, що я погоджуся.
Я зберіг роботу, закрив ноутбук і пішов перевдягатися. Знайшов чисту футболку, джинси, зазирнув у дзеркало й провів рукою по волоссю. Нічого особливого.
Звичайна прогулянка з другом, а не співбесіда на посаду генерального директора.
Телефон знову завібрував.
— Я вже під’їхав. Ти там що, костюм обираєш?
Я засміявся, схопив куртку й вийшов.
Роман чекав біля своєї машини. Як завжди, мав такий вигляд, ніби щойно повернувся з якогось важливого заходу, хоча, наскільки я знав, останні пів години він просто їздив містом.
— Ти довго, — заявив він, щойно побачив мене.
— Вибач. Наступного разу почну збиратися за три дні до твоєї появи.
— О, бачу, настрій уже покращився. Сідай, поїхали.
— Куди?
— У кафе. Вип’ємо кави, а там побачимо.
— Звучить як дуже ретельно продуманий план.— Дякую. Я старався.
Ми сіли в машину й рушили.
На вулиці було по-весняному тепло. Люди прогулювалися невеликими компаніями, біля кав’ярень сиділи відвідувачі, а з відкритих вікон долинала музика. Після кількох днів, проведених майже без перерви за програмуванням, усе це здавалося приємною зміною.
Ми вибрали невелике кафе з літньою терасою. Зайняли столик, замовили каву й нарешті перестали поспішати.
— Ну що, як твій проєкт? — запитав Роман.
— Живий. На відміну від мене вчора ввечері.
— Знову щось не працювало?
— Працювало. Просто не так, як мало.
— А ти спробував із ним поговорити по-доброму?
— Так. Пообіцяв, що якщо воно ще раз зависне, я куплю йому квиток в один кінець.
Роман засміявся.
— От бачиш, треба було раніше виходити. Ти вже починаєш спілкуватися з комп’ютером як із людиною.
— А ти зі мною — як із пацієнтом, якого витягли на свіже повітря.
— Головне, що лікування працює.
Ми допивали каву, коли в Романа задзвонив телефон. Він глянув на екран і відповів.
— Привіт! Що робиш?
Я почув чоловічий голос, але слів не розібрав.
— Та я в кафе, з Олексієм. Каву п’ємо.
Роман послухав співрозмовника, потім подивився на мене.
— А ви де саме? Ага. Добре, давай до вас під’їдемо. Посидимо всі разом.
Він завершив дзвінок і відклав телефон.
— Мій друг із компанією гуляє неподалік. Пропонують приєднатися.
— То ходімо. Ми ж начебто заради цього й вийшли з дому.
— Оце вже мій Олексій!
— Не привласнюй мене. Я ще можу передумати.
Роман тільки махнув рукою й покликав офіціанта, щоб розрахуватися.
За кілька хвилин ми вже йшли до місця, де домовилися зустрітися. Компанія виявилася невеликою: кілька хлопців і три дівчини. Роман відразу привітався з усіма, перекинувся кількома жартами зі своїм другом, а потім почав нас знайомити.
І тут я побачив її.Вона стояла трохи осторонь, розмовляючи з подругою. Довге темне волосся спадало на плечі, чорний топ чудово поєднувався зі світлими штанами, а тонкі золотисті прикраси завершували образ. У ній усе виглядало продуманим, але без відчуття, що вона надто старалася.
Дівчина засміялася з чогось, що сказала подруга, і повернула голову в наш бік.
Я на мить затримав погляд.
— Романе, — тихо сказав я, поки він вітався з черговим знайомим.
— Що?
— Хто ця дівчина?
Він простежив за моїм поглядом.
— Яка саме?
— Та, брюнетка. У чорному топі.
Роман глянув на мене, а потім знову на дівчину.
— А-а-а. Мілана.
— Гарне ім’я.
— І це все, що ти можеш сказати?
Я засміявся.
— Блін, яка гарна дівчина. Я б із нею познайомився.
Роман подивився на мене з таким виразом, ніби щойно отримав чудову новину.
— То в чому проблема?
— У тому, що я її не знаю.
— Олексію, іноді ти мене дивуєш. Люди зазвичай знайомляться саме для того, щоб перестати бути незнайомими.
— Дякую. Без тебе я б цього ніколи не зрозумів.
— Не хвилюйся, я допоможу. Ми знайомі.
Він навіть не дав мені відповісти. Просто покликав Мілану й дочекався, поки вона підійде.
— Мілано, познайомся, це мій найкращий друг Олексій. Олексію, це Мілана.
— Приємно познайомитися, — сказала вона, усміхаючись.
— Мені теж, — відповів я. — Роман про тебе нічого не розповідав.
— А мав? — Мілана перевела погляд на Романа.
— Я взагалі дуже скромний у питаннях чужого особистого життя, — без жодного сорому заявив він.
— Це він так жартує, — сказав я. — Насправді він просто не встигає всім усе розповідати.Мілана засміялася.
— Тоді, мабуть, краще самій розповідати про себе.
— Згоден. Так навіть цікавіше.
Розмова пішла легко. Виявилося, що Мілана теж любить каву, хоча віддає перевагу трохи іншим напоям, ніж я. Вона розповідала про знайомих, про місця, де любила бувати, а я час від часу ловив себе на тому, що слухаю уважніше, ніж зазвичай.
Вона була не лише красивою. У ній відчувалася впевненість людини, яка звикла до певного способу життя. Вона гарно вдягалася, мала власну машину й легко почувалася серед людей, яких знала. Я не зациклювався на цьому — просто помітив.