Як закохатися в ботана

Розділ 17. Випадкова зустріч

Телефон завібрував саме тоді, коли я нарешті змусив програму працювати так, як хотів.

На екрані висвітилося повідомлення від Романа.

— Олексію, пішли гуляти! Погода яка гарна, тепло вже. Давай вийдемо, розвіємося.

Скільки можна вчитися? Зрозумій, життя прекрасне!

Я перечитав повідомлення й усміхнувся.

Роман умів переконувати. Щоправда, найчастіше його аргументи зводилися до того, що життя прекрасне, а я витрачаю його перед комп’ютером. Іноді він навіть мав рацію, що було особливо прикро.

Я глянув на годинник. За вікном уже починався вечір, а травень цього року тішив теплом. Люди сиділи на балконах, гуляли вулицями, а я знову збирався провести кілька годин перед екраном.

Може, справді варто кудись вибратися? Випити кави, пройтися містом, послухати, що там нового в Романа. Хоча останній пункт міг зайняти весь вечір.

Я набрав відповідь:

— Знаєш що, давай. Пішли гуляти.

Відповідь прийшла майже миттєво.

— О! Нарешті! Я вже виїжджаю. За десять хвилин спускайся.

Звісно. Він навіть не сумнівався, що я погоджуся.

Я зберіг роботу, закрив ноутбук і пішов перевдягатися. Знайшов чисту футболку, джинси, зазирнув у дзеркало й провів рукою по волоссю. Нічого особливого.

Звичайна прогулянка з другом, а не співбесіда на посаду генерального директора.

Телефон знову завібрував.

— Я вже під’їхав. Ти там що, костюм обираєш?

Я засміявся, схопив куртку й вийшов.

Роман чекав біля своєї машини. Як завжди, мав такий вигляд, ніби щойно повернувся з якогось важливого заходу, хоча, наскільки я знав, останні пів години він просто їздив містом.

— Ти довго, — заявив він, щойно побачив мене.

— Вибач. Наступного разу почну збиратися за три дні до твоєї появи.

— О, бачу, настрій уже покращився. Сідай, поїхали.

— Куди?

— У кафе. Вип’ємо кави, а там побачимо.

— Звучить як дуже ретельно продуманий план.— Дякую. Я старався.

Ми сіли в машину й рушили.

На вулиці було по-весняному тепло. Люди прогулювалися невеликими компаніями, біля кав’ярень сиділи відвідувачі, а з відкритих вікон долинала музика. Після кількох днів, проведених майже без перерви за програмуванням, усе це здавалося приємною зміною.

Ми вибрали невелике кафе з літньою терасою. Зайняли столик, замовили каву й нарешті перестали поспішати.

— Ну що, як твій проєкт? — запитав Роман.

— Живий. На відміну від мене вчора ввечері.

— Знову щось не працювало?

— Працювало. Просто не так, як мало.

— А ти спробував із ним поговорити по-доброму?

— Так. Пообіцяв, що якщо воно ще раз зависне, я куплю йому квиток в один кінець.

Роман засміявся.

— От бачиш, треба було раніше виходити. Ти вже починаєш спілкуватися з комп’ютером як із людиною.

— А ти зі мною — як із пацієнтом, якого витягли на свіже повітря.

— Головне, що лікування працює.

Ми допивали каву, коли в Романа задзвонив телефон. Він глянув на екран і відповів.

— Привіт! Що робиш?

Я почув чоловічий голос, але слів не розібрав.

— Та я в кафе, з Олексієм. Каву п’ємо.

Роман послухав співрозмовника, потім подивився на мене.

— А ви де саме? Ага. Добре, давай до вас під’їдемо. Посидимо всі разом.

Він завершив дзвінок і відклав телефон.

— Мій друг із компанією гуляє неподалік. Пропонують приєднатися.

— То ходімо. Ми ж начебто заради цього й вийшли з дому.

— Оце вже мій Олексій!

— Не привласнюй мене. Я ще можу передумати.

Роман тільки махнув рукою й покликав офіціанта, щоб розрахуватися.

За кілька хвилин ми вже йшли до місця, де домовилися зустрітися. Компанія виявилася невеликою: кілька хлопців і три дівчини. Роман відразу привітався з усіма, перекинувся кількома жартами зі своїм другом, а потім почав нас знайомити.

І тут я побачив її.Вона стояла трохи осторонь, розмовляючи з подругою. Довге темне волосся спадало на плечі, чорний топ чудово поєднувався зі світлими штанами, а тонкі золотисті прикраси завершували образ. У ній усе виглядало продуманим, але без відчуття, що вона надто старалася.

Дівчина засміялася з чогось, що сказала подруга, і повернула голову в наш бік.

Я на мить затримав погляд.

— Романе, — тихо сказав я, поки він вітався з черговим знайомим.

— Що?

— Хто ця дівчина?

Він простежив за моїм поглядом.

— Яка саме?

— Та, брюнетка. У чорному топі.

Роман глянув на мене, а потім знову на дівчину.

— А-а-а. Мілана.

— Гарне ім’я.

— І це все, що ти можеш сказати?

Я засміявся.

— Блін, яка гарна дівчина. Я б із нею познайомився.

Роман подивився на мене з таким виразом, ніби щойно отримав чудову новину.

— То в чому проблема?

— У тому, що я її не знаю.

— Олексію, іноді ти мене дивуєш. Люди зазвичай знайомляться саме для того, щоб перестати бути незнайомими.

— Дякую. Без тебе я б цього ніколи не зрозумів.

— Не хвилюйся, я допоможу. Ми знайомі.

Він навіть не дав мені відповісти. Просто покликав Мілану й дочекався, поки вона підійде.

— Мілано, познайомся, це мій найкращий друг Олексій. Олексію, це Мілана.

— Приємно познайомитися, — сказала вона, усміхаючись.

— Мені теж, — відповів я. — Роман про тебе нічого не розповідав.

— А мав? — Мілана перевела погляд на Романа.

— Я взагалі дуже скромний у питаннях чужого особистого життя, — без жодного сорому заявив він.

— Це він так жартує, — сказав я. — Насправді він просто не встигає всім усе розповідати.Мілана засміялася.

— Тоді, мабуть, краще самій розповідати про себе.

— Згоден. Так навіть цікавіше.

Розмова пішла легко. Виявилося, що Мілана теж любить каву, хоча віддає перевагу трохи іншим напоям, ніж я. Вона розповідала про знайомих, про місця, де любила бувати, а я час від часу ловив себе на тому, що слухаю уважніше, ніж зазвичай.

Вона була не лише красивою. У ній відчувалася впевненість людини, яка звикла до певного способу життя. Вона гарно вдягалася, мала власну машину й легко почувалася серед людей, яких знала. Я не зациклювався на цьому — просто помітив.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше