Як закохатися в ботана

Розділ 16. Чужі новини й власні плани

У кожного з нас був свій спосіб проводити вільний час.

Роман, наприклад, умів перетворити звичайний вечір на пригоду, навіть якщо спочатку планував лише вийти по каву. Я ж зазвичай намагався завершити те, що почав, перш ніж братися за щось нове.

Не скажу, що мій варіант був цікавішим. Просто після деяких пригод Романа мені ще доводилося слухати його розповіді, а це іноді вимагало більше сил, ніж написання програми.

Останнім часом я багато працював над одним проєктом. Ідея мені подобалася, але реалізація вимагала терпіння. Доводилося повертатися до окремих деталей, переробляти те, що спочатку здавалося чудовим рішенням, і часом визнавати, що комп’ютер має рацію, а я — ні.

Останнє було особливо неприємно.

Зате я вже краще розумів, у якому напрямку хочу рухатися. Мені подобалося створювати щось власне, бачити результат своєї роботи й поступово розбиратися в тому, що раніше здавалося складним. До великих успіхів було ще далеко, але я нікуди не поспішав. Принаймні намагався не поспішати.

Саме в той момент, коли я нарешті знайшов помилку, над якою просидів майже годину, у двері постукали. Я здивувався.

Не тому, що хтось постукав, а тому, що зазвичай Роман одразу заходив. Схоже, навіть у нього іноді прокидалися манери.

— Заходь!

Двері відчинилися, і на порозі з’явився мій найкращий друг. Він мав такий задоволений вигляд, що я відразу відклав клавіатуру.

— Що сталося? — запитав я. — Ти виграв у лотерею?

— Ні.

— Тоді тебе нарешті запросили на побачення?

Роман усміхнувся.

— Майже вгадав.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Ні, стривай. Ти хочеш сказати, що в тебе з’явилася дівчина?

— А що тут такого дивного?— Нічого. Просто намагаюся зрозуміти, чому ти прийшов повідомити про це особисто. Я маю виголосити промову? Вручити медаль? Замовити оркестр?

— Олексію, ти іноді буваєш нестерпним.

— Дякую. Я довго працював над собою.

Роман засміявся й сів навпроти.

— Ми познайомилися нещодавно. Кілька разів зустрічалися, гуляли. Вона мені подобається.

Я подивився на друга уважніше. Він справді був у гарному настрої, але цього разу не намагався справити враження на весь світ. Здавалося, йому просто хотілося поділитися новиною.

— О, ну ти молодець! — сказав я. — А я вже почав думати, що ти остаточно присвятив себе пошукам ідеальної дівчини.

— Я її не шукаю.

— Звісно. Вони самі знаходять тебе. Напевно, у тебе є спеціальний маячок.

— Дуже смішно.

— А як інакше? Мені ж треба хоч якось пояснити твою популярність.

Роман похитав головою, проте усмішки не приховав.

— Насправді вона цікава. З нею можна нормально поговорити, посміятися. І вона не намагається весь час здаватися кимось іншим.

— Це добре, — відповів я. — Тоді не вигадуй зайвого й просто насолоджуйся спілкуванням.

— Ти зараз говориш так, наче тобі сорок років.

— Мені двадцять. Але спілкування з тобою прискорює старіння.

Він кинув у мене декоративну подушку, яка лежала на дивані. Я ухилився, і вона влучила просто в двері.

— Влучність у тебе така сама, як скромність, — зауважив я.

— Наступного разу влучу.

— Ось цього я й боюся.

Ми ще трохи поговорили про його нову знайому. Роман не поспішав робити гучних заяв і, на диво, не збирався переконувати мене, що цього разу все буде серйозно.

Він просто хотів зустрічатися з дівчиною, яка йому подобалася.

І я щиро за нього порадів.

Зрештою, у кожного був свій темп. Роман легко знайомився з людьми, швидко знаходив спільну мову й майже ніколи не соромився проявляти симпатію. Я ж спочатку волів придивитися до людини, а вже потім вирішувати, наскільки

близько її підпускати.Не бачив у цьому нічого поганого.

— А тепер поговорімо про тебе, — раптом заявив Роман.

Я відразу насторожився.

— Мені вже не подобається напрямок цієї розмови.

— Ти коли востаннє кудись вибирався, крім університету?

— Я виходжу з дому щодня.

— Я маю на увазі не дорогу на пари й назад.

— А, то ти про розваги. Так би одразу й сказав.

— Олексію!

— Що?

— Ти останнім часом майже нікуди не ходиш.

— Я працюю над проєктом.

— Ти завжди працюєш над якимось проєктом.

— Дивно було б, якби програміст працював над вишивкою.

— Не переводь тему.

Я зітхнув. Роман мав одну чудову здатність: він міг почати розмову про будь-що й за п’ять хвилин перейти до того, що його насправді цікавило.

— Я нікуди не зник, — сказав я. — Просто в мене зараз є справи, якими я хочу займатися. Мені це подобається.

— Я знаю. І не кажу, що тобі треба все кинути. Але іноді можна зробити перерву.

— І що ти пропонуєш?

— Сьогодні ввечері підемо прогуляємося. Посидимо десь, поговоримо. Без ноутбуків, без твоїх нескінченних програм і без розмов про університет.

— А про що тоді говорити?

— Про життя.

— Ти знову вдаєш із себе мотиваційного тренера?

— Ще одне слово — і я піду без тебе.

— Нарешті почув щось обнадійливе.

Роман підвівся.

— О сьомій. Не запізнюйся.

— Я ще не погодився.

— Ти погодишся.— Звідки така впевненість?

— Бо я твій найкращий друг і знаю, що тобі теж іноді хочеться вибратися з кімнати.

Я нічого не відповів. Не тому, що він мав рацію в усьому, а тому, що сперечатися далі було довше, ніж просто погодитися.

— Добре. О сьомій.

— От бачиш! А ти казав, що я не вмію переконувати.

— Я сказав, що ти не вмієш стукати у двері.

— Це дрібниці.

Він уже виходив, коли я його зупинив:

— Романе!

— Що ще?

— Я за тебе радий. Справді.

Він на мить затримався біля дверей, а потім усміхнувся.

— Знаю, друже.

Коли він пішов, я повернувся до свого проєкту. Помилка нікуди не зникла, завдання теж ніхто не скасував, а до вечора залишалося ще кілька годин.

Проте я раптом зрозумів, що вже не так сильно хочу провести їх усі за комп’ютером.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше