У кожного з нас був свій спосіб проводити вільний час.
Роман, наприклад, умів перетворити звичайний вечір на пригоду, навіть якщо спочатку планував лише вийти по каву. Я ж зазвичай намагався завершити те, що почав, перш ніж братися за щось нове.
Не скажу, що мій варіант був цікавішим. Просто після деяких пригод Романа мені ще доводилося слухати його розповіді, а це іноді вимагало більше сил, ніж написання програми.
Останнім часом я багато працював над одним проєктом. Ідея мені подобалася, але реалізація вимагала терпіння. Доводилося повертатися до окремих деталей, переробляти те, що спочатку здавалося чудовим рішенням, і часом визнавати, що комп’ютер має рацію, а я — ні.
Останнє було особливо неприємно.
Зате я вже краще розумів, у якому напрямку хочу рухатися. Мені подобалося створювати щось власне, бачити результат своєї роботи й поступово розбиратися в тому, що раніше здавалося складним. До великих успіхів було ще далеко, але я нікуди не поспішав. Принаймні намагався не поспішати.
Саме в той момент, коли я нарешті знайшов помилку, над якою просидів майже годину, у двері постукали. Я здивувався.
Не тому, що хтось постукав, а тому, що зазвичай Роман одразу заходив. Схоже, навіть у нього іноді прокидалися манери.
— Заходь!
Двері відчинилися, і на порозі з’явився мій найкращий друг. Він мав такий задоволений вигляд, що я відразу відклав клавіатуру.
— Що сталося? — запитав я. — Ти виграв у лотерею?
— Ні.
— Тоді тебе нарешті запросили на побачення?
Роман усміхнувся.
— Майже вгадав.
Я відкинувся на спинку стільця.
— Ні, стривай. Ти хочеш сказати, що в тебе з’явилася дівчина?
— А що тут такого дивного?— Нічого. Просто намагаюся зрозуміти, чому ти прийшов повідомити про це особисто. Я маю виголосити промову? Вручити медаль? Замовити оркестр?
— Олексію, ти іноді буваєш нестерпним.
— Дякую. Я довго працював над собою.
Роман засміявся й сів навпроти.
— Ми познайомилися нещодавно. Кілька разів зустрічалися, гуляли. Вона мені подобається.
Я подивився на друга уважніше. Він справді був у гарному настрої, але цього разу не намагався справити враження на весь світ. Здавалося, йому просто хотілося поділитися новиною.
— О, ну ти молодець! — сказав я. — А я вже почав думати, що ти остаточно присвятив себе пошукам ідеальної дівчини.
— Я її не шукаю.
— Звісно. Вони самі знаходять тебе. Напевно, у тебе є спеціальний маячок.
— Дуже смішно.
— А як інакше? Мені ж треба хоч якось пояснити твою популярність.
Роман похитав головою, проте усмішки не приховав.
— Насправді вона цікава. З нею можна нормально поговорити, посміятися. І вона не намагається весь час здаватися кимось іншим.
— Це добре, — відповів я. — Тоді не вигадуй зайвого й просто насолоджуйся спілкуванням.
— Ти зараз говориш так, наче тобі сорок років.
— Мені двадцять. Але спілкування з тобою прискорює старіння.
Він кинув у мене декоративну подушку, яка лежала на дивані. Я ухилився, і вона влучила просто в двері.
— Влучність у тебе така сама, як скромність, — зауважив я.
— Наступного разу влучу.
— Ось цього я й боюся.
Ми ще трохи поговорили про його нову знайому. Роман не поспішав робити гучних заяв і, на диво, не збирався переконувати мене, що цього разу все буде серйозно.
Він просто хотів зустрічатися з дівчиною, яка йому подобалася.
І я щиро за нього порадів.
Зрештою, у кожного був свій темп. Роман легко знайомився з людьми, швидко знаходив спільну мову й майже ніколи не соромився проявляти симпатію. Я ж спочатку волів придивитися до людини, а вже потім вирішувати, наскільки
близько її підпускати.Не бачив у цьому нічого поганого.
— А тепер поговорімо про тебе, — раптом заявив Роман.
Я відразу насторожився.
— Мені вже не подобається напрямок цієї розмови.
— Ти коли востаннє кудись вибирався, крім університету?
— Я виходжу з дому щодня.
— Я маю на увазі не дорогу на пари й назад.
— А, то ти про розваги. Так би одразу й сказав.
— Олексію!
— Що?
— Ти останнім часом майже нікуди не ходиш.
— Я працюю над проєктом.
— Ти завжди працюєш над якимось проєктом.
— Дивно було б, якби програміст працював над вишивкою.
— Не переводь тему.
Я зітхнув. Роман мав одну чудову здатність: він міг почати розмову про будь-що й за п’ять хвилин перейти до того, що його насправді цікавило.
— Я нікуди не зник, — сказав я. — Просто в мене зараз є справи, якими я хочу займатися. Мені це подобається.
— Я знаю. І не кажу, що тобі треба все кинути. Але іноді можна зробити перерву.
— І що ти пропонуєш?
— Сьогодні ввечері підемо прогуляємося. Посидимо десь, поговоримо. Без ноутбуків, без твоїх нескінченних програм і без розмов про університет.
— А про що тоді говорити?
— Про життя.
— Ти знову вдаєш із себе мотиваційного тренера?
— Ще одне слово — і я піду без тебе.
— Нарешті почув щось обнадійливе.
Роман підвівся.
— О сьомій. Не запізнюйся.
— Я ще не погодився.
— Ти погодишся.— Звідки така впевненість?
— Бо я твій найкращий друг і знаю, що тобі теж іноді хочеться вибратися з кімнати.
Я нічого не відповів. Не тому, що він мав рацію в усьому, а тому, що сперечатися далі було довше, ніж просто погодитися.
— Добре. О сьомій.
— От бачиш! А ти казав, що я не вмію переконувати.
— Я сказав, що ти не вмієш стукати у двері.
— Це дрібниці.
Він уже виходив, коли я його зупинив:
— Романе!
— Що ще?
— Я за тебе радий. Справді.
Він на мить затримався біля дверей, а потім усміхнувся.
— Знаю, друже.
Коли він пішов, я повернувся до свого проєкту. Помилка нікуди не зникла, завдання теж ніхто не скасував, а до вечора залишалося ще кілька годин.
Проте я раптом зрозумів, що вже не так сильно хочу провести їх усі за комп’ютером.