А потім раптом настала та пора, коли викладачі почали частіше вимовляти слово «сесія».
Спочатку ми не звертали на це особливої уваги. Ну сесія і сесія. Вона ж не могла настати так швидко, правда?
Могла.
І настала.
— Дівчата, — одного вечора сказала Маша, дивлячись у розклад, — а ви взагалі пам’ятаєте, що ми проходили на перших лекціях?
Я повільно підняла голову від конспекту.
— Якщо чесно, я пам’ятаю, як викладач зайшов до аудиторії.
— І все?
— Ще він був у сірому светрі.
Софія, яка лежала на ліжку й переглядала телефон, пирснула.
— Господи, які ж ви драматичні. До сесії ще купа часу.
Маша мовчки повернула до неї календар.
Софія подивилася на дату.
Потім на Машу.
Потім знову на календар.
— Ні.
— Що «ні»? — запитала я.
— Цього не може бути.
— Можливо, календар бреше, — припустила Маша. — Напиши йому. Може,
він вибачиться.
Софія сіла на ліжку й потягнулася до свого ноутбука.
— Добре. Давайте без паніки. Я зараз відкрию конспекти й подивлюся, що там потрібно вивчити.За п’ять хвилин вона дивилася на екран так, ніби ноутбук особисто зіпсував
їй життя.
— Дівчата.
— Що? — одночасно відповіли ми.
— А хто це все писав?
Я визирнула з-за її плеча.
— Ти.
— Не може бути.
— Софіє, там твоє ім’я на першій сторінці.
Вона звузила очі.
— Це ще нічого не доводить. Можливо, я просто позичила конспект у когось
розумного.
Маша забрала в неї ноутбук і перегорнула кілька сторінок.
— Тут написано: «Дуже важливо!!!»
— От бачиш! — Софія навіть пожвавішала. — Я знала, що я відповідальна.
— А нижче написано: «Розібратися пізніше».
Софія замовкла.
Я співчутливо поклала їй руку на плече.
— Ну що ж. Принаймні ти залишила собі роботу на майбутнє.
— Я вас ненавиджу.
— Це нормально. Головне, щоб ти ненавиділа нас із уже вивченими білетами.
Софія відкинулася на спинку ліжка й подивилася в стелю.
— Добре. Є план.
Ми з Машею насторожилися.
Коли Софія говорила, що має план, це могло означати що завгодно — від спонтанної поїздки за місто до замовлення їжі на суму, якої нам вистачило б на тиждень.
— Я зателефоную татові, — заявила вона.
— Звісно, — кивнула Маша. — А ми поки що підемо вчити.— Та почекай! Він може домовитися, щоб мені допомогли.
— Софіє, — сказала я, — а ти сама хоч щось знаєш?
— Звичайно.
Ми мовчки подивилися на неї.
— Ну добре, — виправилася вона. — Я знаю, де лежать конспекти.
— Це вже фундамент освіти, — зауважила Маша.
Софія все-таки зателефонувала батькові. Ми не чули всієї розмови, але окремі фрази долітали до нас цілком виразно.
— Тату, у мене невелика проблема…
Пауза.
— Ні, не з грошима.
Ще пауза.
— Ну, не зовсім катастрофа…
Софія скосила на нас очі.
Ми з Машею синхронно вдали, що дуже зайняті навчанням.
— Я просто хотіла уточнити, чи можна буде розраховувати на твою допомогу, якщо раптом виникнуть складнощі із сесією.
Вона слухала, кивала, а потім її обличчя поступово змінювалося.
— Так, я розумію. Ні, звичайно, я вчитимуся. Я ж не збираюся взагалі нічого не знати!
Пауза.
— Добре, тату. Я тебе люблю.
Вона завершила дзвінок і поклала телефон поруч.
— Ну? — обережно запитала Маша.
— Тато сказав, що допоможе, якщо буде потрібно.
— А ще?
Софія зітхнула.
— А ще сказав, що я маю хоча б розуміти, що саме він допомагає мені закривати.
Я не втрималася від сміху.— Тобто ти повинна знати предмет настільки добре, щоб пояснити, за що тато платить?
— Катю, ще одне слово — і я передумаю допомагати тобі готуватися.
— Ти мені допомагатимеш? — здивувалася я.
— Ні. Але погрожувати приємно.
Маша засміялася й відкрила свій конспект.
— Знаєте що? А давайте справді вчитимемося. Бо мені тато не оплатить ні знання, ні диплом.
— А мені й не треба, щоб тато все оплачував! — обурилася Софія. — Я сама можу скласти іспити.
Ми з Машею подивилися на неї.
Софія витримала паузу.
— Принаймні деякі.
— Оце вже більше схоже на правду, — сказала я.
І, на диво, Софія справді взялася за навчання.
Наступні кілька днів наше життя стало нагадувати дивний освітній табір.
Ми збиралися разом, розкладали конспекти, ділили теми й намагалися зрозуміти, як можна було стільки часу ходити на лекції та все одно відчувати себе людьми, які вперше побачили підручник.
Софія навіть почала відкладати телефон.
Спочатку на десять хвилин.
Потім на п’ятнадцять.
А одного вечора вона цілих сорок хвилин не відповідала Роману.
Ми з Машею були настільки вражені, що вирішили не заважати їй іще принаймні годину.
— Він написав утретє, — повідомила Софія, поглянувши на екран.
— І що? — запитала я.
— Запитує, чи я жива.
— Напиши, що так. Але перебуваєш у полоні мікроекономіки.
— Я вивчаю статистику.
— Тоді в полоні статистики. Не чіпляйся до деталей.Софія швидко набрала відповідь і знову поклала телефон екраном донизу.
— Усе. Я зайнята.
Маша підняла брови.
— Хто ти й що зробила із Софією?
— Дуже смішно.
— Ні, я серйозно. Ще тиждень тому ти могла перервати вечерю через
повідомлення від Романа.
— А тепер я можу перервати повідомлення від Романа через вечерю. Усе в житті змінюється.
Ми розсміялися.
Звісно, Софія не стала раптом найстараннішою студенткою університету.
Час від часу вона все ще заявляла, що певні теми можна було б просто викреслити з навчальної програми, а деякі викладачі явно отримували задоволення від чужих страждань.
Але вона вже могла пояснити кілька основних понять, розрізняла теми й навіть почала ставити запитання.
Іноді правильні.
Іноді такі, що ми з Машею не знали, сміятися чи плакати.
— Якщо я складу цей іспит, — сказала Софія одного вечора, закриваючи зошит, — я більше ніколи не скаржитимуся на навчання.