Як закохатися в ботана

Розділ 13. Метелики в животі та шафа на межі катастрофи

Тижні минали непомітно.

Університет поступово перестав здаватися чужим місцем. Ми вже знали, де найкраще сидіти на лекціях, у якій аудиторії найтепліше й де можна знайти вільне місце, якщо до наступної пари залишилося лише п’ятнадцять хвилин.

Я продовжувала вчитися. Часом успішно, часом із такими результатами, що хотілося запитати в викладачів, чи не можна зараховувати хоча б старанність.

Одного разу я так захопилася відповіддю на семінарі, що почала пояснювати викладачеві приклад із життя, який, як з’ясувалося, взагалі не стосувався поставленого запитання.

— Катерино, — терпляче сказав він, — я радий, що ви маєте власні спостереження. Але ми зараз говоримо про статистику.

— Так, звичайно, — кивнула я. — Я просто хотіла показати практичне застосування.

— А тепер покажіть, будь ласка, теоретичне.

Денис за моєю спиною тихо засміявся.

Я сіла й подумала, що, можливо, мені варто менше імпровізувати й більше читати підручники.

Цю думку я навіть записала в конспект.

Підкреслила.

А потім, щоб не засмучуватися, намалювала біля неї маленьку зірочку.

Маша тим часом більше не згадувала Максима. Іноді вона жартувала, що завдяки йому навчилася розпізнавати чоловіків, які люблять слухати лише самих себе.

— Тепер я знаю, що на першому побаченні треба звертати увагу не лише на те, чи він симпатичний, — сказала вона якось. — А й на те, чи встигаю я вставити хоча б два слова за годину.

— Прогрес, — оцінила Софія. — Ще трохи — і ти почнеш проводити співбесіди.— Чому б і ні? Резюме, рекомендації, перевірка на адекватність…

— І тест на вміння слухати, — додала я.

— Обов’язково.

Здавалося, після історії з Максимом Маша вирішила присвятити себе навчанню, подругам і спокійному життю без чоловіків, які вважають себе головними героями всіх розмов.

Але, як відомо, доля любить сміятися з наших планів.

Одного вечора Маша повернулася до кімнати з таким виразом обличчя, ніби щойно виграла в лотерею. Вона намагалася поводитися звичайно, але усмішка вперто не хотіла зникати.

Я відірвалася від конспекту.

— Що сталося?

— Нічого.

Софія повільно підняла голову від телефона.

— Коли людина каже «нічого» з такою усмішкою, це означає одне з двох: або їй підвищили стипендію, або з’явився хлопець.

— Мені не підвищували стипендію, — відповіла Маша.

— Отже, другий варіант, — підсумувала Софія.

Маша закотила очі, але приховати усмішку так і не змогла.

— Я познайомилася з одним хлопцем.

Я відклала ручку.

— Давай докладніше.

— Його звати Андрій. Ми кілька разів бачилися в університеті, а сьогодні випадково зустрілися після пар. Він запропонував випити кави.

— І ти погодилася? — уточнила Софія.

— Так.

— Просто на каву?

— Софіє!

— Я запитую для протоколу.

Маша кинула в неї подушкою.— Ми посиділи, поговорили. Він виявився дуже приємним. Запитував про мене, слухав, не перебивав, навіть пам’ятав, що я розповідала йому минулого разу.

Ми з Софією перезирнулися.

— Нічого собі, — сказала я. — Він ще й слухати вміє?

— І не тільки слухати, — Маша знову усміхнулася. — Він дуже гарний.

— Ось воно що! — Софія театрально приклала руку до грудей. — Нарешті ми дісталися до найважливішої інформації.

— Я ж не можу зустрічатися з людиною лише тому, що вона вміє слухати, — захищалася Маша.

— Звісно, — погодилася я. — Але якщо вона гарна й уміє слухати, це вже серйозна заявка.

— Він високий, темноволосий, із гарними очима. І усмішка в нього така…

Маша замовкла, ніби намагалася підібрати правильне слово.

— Така, що ти забуваєш, як тебе звати? — підказала Софія.

— Не перебільшуй.

— Тобто ти все-таки пам’ятала своє ім’я?

— Софіє, я зараз заберу в тебе телефон і прочитаю всі твої повідомлення Роману.

Софія миттєво замовкла.

Я мало не впала зі стільця від сміху.

— Добре, — сказала вона. — Бачу, у нас з’явилася ще одна небезпечна жінка.

Маша сіла на своє ліжко, підібгавши ноги.

— Він запросив мене на побачення. У суботу.

— І ти погодилася? — запитала я.

— Так.

— Офіційно? З конкретною датою й часом?

— Катю, це побачення, а не підписання міжнародного договору.

— Просто хочу переконатися, що цього разу все серйозно організовано.

— Зустрічаємося о шостій. Він сказав, що забере мене біля гуртожитку.Софія повільно відклала телефон.

— Дівчата, у нас проблема.

Маша зблідла.

— Яка?

— Тобі нічого вдягнути.

— Що?!

— На побачення, — пояснила Софія так, ніби це було очевидно. — Ти ж не можеш прийти до такого красеня в першому-ліпшому одязі.

— У мене повна шафа речей!

— Це не означає, що в тебе є що вдягнути, — філософськи зауважила я.

Маша подивилася на нас обох із жахом.

— Я знала, що не треба було вам нічого розповідати.

Але було вже пізно.

За десять хвилин ми втрьох стояли перед її шафою, яка справді була повною.

Настільки повною, що одна кофта впала мені на голову, а з верхньої полиці мало не вилетіла сумка.

— Так, — Софія склала руки на грудях. — Нам потрібен образ, який скаже:

«Я красива, розумна, цікава, і тобі доведеться постаратися, щоб мене вразити».

— А можна просто сказати, що я гарна? — запитала Маша.

— Можна. Але ми ж не шукаємо легких шляхів.

Я витягла з шафи чорні джинси й світлий топ.

— Ось. Просто, але красиво. Можна додати жакет.

Софія подивилася на запропонований комплект із таким виразом, ніби я щойно запропонувала Маші піти на побачення в піжамі.

— Вона йде знайомитися з хлопцем, а не на співбесіду в банк.

— А що не так із банком? — обурилася я. — Там теж можуть працювати гарні чоловіки.

— Катю, не відволікайся.

Софія витягла з шафи сукню.

— Оце вже цікавіше.Маша подивилася на неї й похитала головою.

— Надто ошатна.

— Тоді спідниця.

— Надто коротка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше